Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
«Битва під Оршею 1515 року» анонімного автора
Персоналії та пам'ятки XVI століття
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Цей твір, уведений до так званого Супрасльського літопису1, без перебільшення можна назвати унікальним. Поетична структура пам'ятки безсумнівна: перед нами цікавий зразок так званої архаїчної поезії, про яку писалося в розділі першому докладно, культивованої ще в часи Київської Русі-України, при чому поезії героїчної, яка мала своє вивершення у "Слові о полку Ігоревім". З іншого боку, побіч із використанням середньовічної поетики (в цьому і є унікальність пам'ятки) маємо у творі й ознаки ренесансові, тобто, окрім посилань та цитацій із Єфрема Сирина, пророків Ісайї та Софонїї, Авія, сина Разавеама, Нифонта — києво-печерського ченця з XII ст., маємо згадки античні: царів Александра Македонського, Пора, міста Родоса, є посилання на історію Тіта Лівія тощо, а в думках автора відчутно засновки гуманістичного мислення. Це свідчить, що анонімний співець був людиною, близькою до оточення князя Костянтина Острозького або ж безпосередньо в нього входив, як пізніше Симон Пекалід до оточення князевого сина. До гуманістичної поетики можна віднести порівняння героя з античними, розрізнення воєн на справедливі й несправедливі, засудження воєн напасницьких і віроломних. Хоч автор гарячий патріот своєї держави, яку він зве Великим князівством Литовським та Руським, але до супротивників ставиться толерантно; моральну ж вину за кровопролиття під Оршею кладе на московського князя Василя Івановича, бо цей порушив хресне цілування і віроломно зламав мир.
Хто ж він був, отой Василь Іванович (Шем'ятич)? Це великий князь московський, останній із удільних московських правителів. Спершу жив у Литві, потім перейшов на службу російському цареві Івану III. Порушений ним мир — це Вічний мир 1508 р. між Литвою та Московією; у 1509 р. Василь Іванович постановив також мир і з польським королем. Визначався дворушництвом, що й призвело до війни, яка почалася в 1512 р. Після трьох походів московське військо здобуло Смоленськ, йому допомагав бунтівливий український князь Михайло Глинський, якому обіцяли дати Смоленськ, але не дали. М. Глинський обурився, і його кинуто до в'язниці. Війна ця закінчилася аж у 1524 р.
“Битва під Оршею"2 витримана у стилі так званої похвали — жанру, який культивувався вже в літературі Київської держави (дивись наш конспективний огляд). Такого типу твір знаємо і з XV ст. — це "Похвала князю Вітовту" з 1428 р. (далі ми порівняємо обидва твори). З іншого боку, перед нами батальна поезія, але сам опис Оршанської битви невеликий, хоч і експресивний, бідний на докладні деталі; мета поета-співця була інша, бо перед нами похвала видатному українському полководцю, який, до речі, виграв 63 битви, — Костянтину Острозькому.
Починається твір із прозової передмови, в якій коротко викладаються причини війни й подається моральна характеристика супротивника, тобто Василя Івановича, з афористичним резюме: “3 покірливого та смиренного немилостивим і непокірним чиниться", отже, війну почав віроломний московит. Через це Жигимонд, себто Сигізмунд Перший (1647—1548), король польський і великий князь литовський та руський, "взяв Бога на поміч і, свою правду перед собою маючи", рушив на відсіч, зупинивсь у Борисові, а князя К. Острозького “з воями литовськими та руськими" послав проти напасника. Підтягайся й польські війська та рушили туди ж. Оця преамбула завершується цитатою із "великого Нифонта", який сказав, що "діло й хоробрість мужства доброго і смілого чоловіка гідно всім об'явити" для науки наступникам.
1 Супрасльская летопись, содержащая Новгородскую и Киевскую сокращенные летописи. Москва, 1836.
2 Переклад сучасною мовою див.: Марсове поле. К., 1988. Кн. 1. С. 78-85.
Битва під Оршею. Із "Хроніки" М. Бєльського, 1564 р.
Костянтин Іванович Острозький
Після того описується сама акція. К. Острозький тут уподібнюється до Антіоха, воєначальника македонських царів Филипа та Александра. Короткий опис битви, тобто друга частина твору, завершується моралі- заційним пасажем: цитатами з Єфрема Сирина, Ісайї, де зокрема говориться, що "один ратний справедливий погонить несправедливих сто". По тому, власне, і йде похвала князю Острозькому, яку автор називає "художеством ума мойого".
Цікава тут деталь: Литовська держава зветься Великим князівством Литовським та Руським, а не тільки Литовським, отже, в той час вона усвідомлювалася як литовсько-українсько-білоруська; до речі, ця позиція знайде потім ствердження у Матвія Стрийковського в його "Хроніці", де він прямо напише, що Литовська держава — пряма наступниця Київської (докладніше про це в розвідці про М. Стрийковського); і хоч король тоді для Польщі та Литви був один і звався великим князем литовським та руським, але Річ Посполита мислиться як союзна, окрема державна одиниця, при тому означка "Велике князівство Литовське та Руське" повторюється двічі. Інша вельми цікава деталь:
московити непрямо тут прирівнюються до поган, тобто не трактуються як християни: в першому випадку тоді, коли князь К. Острозький прирівнюється до рицарів "славного міста Родоса" (йдеться про родоських рицарів, іоанітів, які жили на острові Родос від 1310 по 1522 рік, отже, на час битви ще існували), які "численні замки християнські від поганських рук спокійними чинять"; а в другому випадку, коли "сила велика московська" прирівнюється до "раті татарської" — в кінці твору; нагадаємо при цьому, що князь К. Острозький був православним, як і його руське військо. Третя особливість: маємо натяки на царськість самого К. Острозького: "Не тільки в тутешніх великих столичних містах, — на них сидіти достойний ти, — але й самим Божим градом Ієрусалимським достойний ти владіти", отже, маємо алюзію до хрестоносців. Відтак К. Острозький уподібнюється вже не з Антіохом, воєначальником македонських царів, а з Авієм, царем Іудеї, і з царем вірменським Тигранісом, який, до речі, побив того-таки Антіоха, до якого спершу український князь прирівнювався (тут подано цитату із Т. Лівія). Не зайве буде сказати, що традиція рівняти Острозьких, які були нащадками Данила Галицького, з царями згодом поширилась в українській поезії й подавалася вже не завуальовано. Так, Герасим Смотрицький у вступних віршах до Острозької Біблії (1581), звертаючись до сина нашого героя, вістить:
Й ти знаменя хрестнеє недаремне носиш,
До Константина Великого ти себе підносиш3, —
а Дем'ян Наливайко у вірші на герб Острозьких знову-таки порівнює Острозького з Константаном, бо в його гербі той самий хрест, що у візантійського імператора4, — це він учинив у 1604 р., а в 1612-му уже прямо написав в іншому вірші на герб Острозьких:
Але й Острозькі добре плац тримають,
Їх із царями недарма рівняють5.
Похвала Острозькому — це третя частина твору; звернімо увагу, що кожна з них завершується цитатами із тих чи інших авторитетів, після чого йде порівняння з князем Острозьким: композиція, як бачимо, досить струнка. І на закінчення твору оповідається про повернення князя до короля Жигимонда; насамкінець подається зовсім так само, як у "Слові о полку Ігоревім", здравиця "королю Жигимонду Казимировичу" і "гетьману його вдатному, князю Костянтину Івановичу Острозькому". До речі сказати, "Слово о полку Ігоревім" має таку ж структуру: розподіл по темах, кожна з яких розробляється у стосунку попередньої до наступної, але без відбиття теми цитаціями.
Оця наближеність похвали до князівської дружинної поезії дає нам підставу припускати, що цей твір міг бути співний, тобто виконувався князівським придворним співцем, хоч прямих указівок на співну партію чи музичну, як це є в "Слові о полку Ігоревім" або "Слові Данила Заточника", тут нема. Вживаються типові для поезії риторичні фігури: "О великі і вдатні витязі литовські!", "О пречистая і премудрая главо! Як тебе назву я і похвалю!" чи "Яку славу і честь воздати тобою справленому ділові!" Своєю поетикою "Битва під Оршею 1515 року" близька до згаданої "Похвали князю Вітовту" 1428 р.: тут є навіть текстові перегуки, зокрема "Таїну цареву таїти належить"; Литовська держава так само зветься Велике княження Литовське і Руське, подаються і цитати, що свідчить про існування традиції дружинної князівської поезії литовського зразка, яка генезу свою має безперечно в поезії київській дружинній, — на жаль, од неї до нас дійшло тільки дві згадані пам'ятки. З іншого боку, "Битва під Оршею" багатша "Похвали князю Вітовту" на образи, має чіткішу композицію і розклад на теми, що розробляються, а головне — відбулося з'єднання української національної рицарської традиції із ренесансовою поетикою, яка щойно в нашу літературу почала приходити.
3 Антологія української поезії. К„ 1984. Т. 1. С. 61.
4 Марсове поле. Кн. 1. С. 147.
5 Українська поезія XVII століття. Перша половина. К., 1988. С. 37.
Друга цікава різниця між обома пам'ятками: коли у "Похвалі князю Вітовту" Руська земля складається з ряду великих княжеств, а в руський народ уводяться не тільки пожильці Великого княження Литовського та Руського (українці та білоруси), але й князі московський, тверський, рязанський, великі Новгород та Псков, то у "Битві під Оршею" московитяни бачаться народом іншим, супротилежним, подібним до татар. Очевидно, численні московсько-литовські війни, що відбулися за цей час, виразно доказали пожильцям України та Білорусі, що московитяни хоч і виходили з ними із спільної державної традиції, але народ не тільки чужий, а й ворожий; недаремно С. Кленович у своїй "Роксоланії", включаючи в Русь Новгород та Псков, Московії до неї вже не вводить. Не можна не помітити ще однієї особливості: російські князівства вводились у "руський народ", коли вони підлягали великому князеві литовському та руському — прямому спадкоємцеві Київської держави, тобто поняття "народ" тут розумілося не в етнічному, а в політичному значенні: люди однієї держави — народ. Ось це вельми цікаве місце:
Також і я вам хочу повідати
о славнім тім господарі —
князі великім Вітовті.
Тоді-бо він багато років
Тримав велике княження
Литовське і Руське
та інші великі княження,
по-просту кажучи — всю Руську землю.
Тоді-бо кріпко служили йому великі князі:
великий князь московський,
великий князь тверський,
великий князь рязанський,
великий Новгород,
великий Псков,
по-просту кажучи — весь руський народ6
Ми дуже часто бачимо реалії давніх часів виходячи із сучасних собі стереотипів, через що не завжди точно прочитуємо ті давні тексти. Для того ж, щоб вони нам розкрилися, треба не просто твір прочитати, а збагнути спосіб мислення людей, котрі пам'ятки творили.
6 Марсове поле. Кн. 1. С. 71.