Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Григорій Чуй, Русин із Самбора. «Еклога»
Персоналії та пам'ятки XVI століття

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

Григорій Чуй (називав себе ще Віґілантій, тобто Той, що на сторожі) числивсь у свій час вельми вченою людиною і був плодовитим поетом (до речі, вважав, що день без написання віршів загублений); серед новолатинських польсько-українських митців він посів своє місце. Народився близько 1523 р. в багатодітній родині шевця у Самборі на Галичині. Про своє життя оповів в елегії до свого земляка Андрія Бергеля. На навчання ще дитиною виїхав у Ленчицю, по тому учився у Клодаві (Clodarvaв отців-августинів. По тому жив у Ку- яві, де потерпав од бідності. Згодом для наук переселивсь у Мазовію, де на юнака звернув увагу настоятель школи Серафин і прийняв до свого дому. Потім учився в Кракові у звісній академії. Уже дорослим відвідав Самбір, де застав ще живих батьків; довколишнє панство приймало його з честю. Григорій повернувся до Кракова і був уперше увінчаний (prima laurea), тобто здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв. По тому став ректором школи в Перемишлі (1547—1550), згодом викликаний у Львів, де був учителем гімназії (1551—1553), зрештою, повернувсь у Малопольщу, де в Кракові вдруге увінчаний і став молодшим товаришем. Разом із Бенедиктом Гербестом поїхав у Познань, до товариша Чуєвого Томи; з 1554 р. викладав поетику та риторику у Клодавській школі, з 1563 р. став професором Краківського університету, діставши "ступінь у святилищі наук". Тут-таки й помер у 1573 р.1

Григорій Чуй писав латиномовні ідилії: "Аминт" (1560), Аминт — це ім'я ряду македонських царів; "Еклога" (1561), тобто пастуша пісня; "Алексис" (1566), йдеться про Алектида, драматурга, сучасника А. Македонського — це панегірик львівським єпископам Лигензі, Тарлу, Слонимському. У трьох своїх творах — "Вивід Перший", "Вивід Другий" і "Вивід Третій" — поет оспівує муз, їхні якості, дії та пісні, прославляє високі достоїнства своїх батьків; в уста Аполлона вкладає похвалу наставникам. Пише низку елегій про поразку Москви і з присвятою різним особам. Описав життя свого учня — святого Станіслава Костки (1570); у поемі "Ченстоховія" (1568) з'явив історію образу Ченстохівської Божої Матері та її чудеса (до речі, ікона була туди привезена з України). Завіршував Біблію латинським віршем, кінчивши цю величезну роботу в 1563 р., тривала вона багато років, але видав тільки частину під назвою "Біблія, ферія перша" (1566). Григорій Чуй був учителем Яна Димитрія Соліковського, також латиномовного поета, архієпископа львівського в часи короля Стефана Баторія.

Отже, Григорій Чуй, Русин із Самбора, залишив велику поетичну спадщину, яку ще треба вивчати і найцікавіше для нас — перекласти з латини українською. Як більшість ренесансових поетів, він творить свої писання на основі античних поетик, але більше за інших дотримується їхніх приписів, відтак його поезія здобувала абстрагованості й зовні мало зачіпала проблеми та імпульси живого життя, часом ховаючи їх у підтекст. Як писав Л. Кондратович: "Надмірна наслідувальність давнім римським класикам привела його до страшної суміші понять чисто язичницьких із сучасними переконаннями"; а сучасний дослідник Василь Яременко зазначив: "Представник краківсько-львівського українського поетичного осередку цікавий тим, що в новолатинську поезію вводить жанр пастушої пісні, яку греки назвали буколікою, а древні латиняни — еклогою, і цим збагачує літературу новим жанром, новими віршованими розмірами, новими мотивами"2. Обидва визначення, на мою думку, дещо поверхові, що докажемо, докладно проаналізувавши "Еклогу": адже не тільки формальні завдання ставив перед собою автор, і його "суміш понять" зовсім не була страшною, а напрочуд вишуканою і складною.

1 Кондратович Л. (Владислав Сирокомля). История польской литературы. Москва, 1860. Т. 1. С. 385-386.

Жанр буколіки зародивсь у давніх греків, від них перейшов до римлян (Теокріт, Вергілій та ін.). В основі еклоги — зустріч двох пастухів, які вступають у діалог, у нашому випадку це Кастор і Поллукс — нерозлучні брати-близнята з грецької мітології, Діоскури (сини Зевса), діти спартанського царя Тіндарея та його дружини Леди. Вже сам вибір цих героїв одразу ж зацікавлює: їх-бо обрано недаремно, бо міт про братів символізував зміну життя та смерті, а в панегірику йдеться про померлого й новопоставленого львівського архієпископа, відтак оспівувачем померлого стає Кастор, а нового — Поллукс. В "Еклозі" брати — сармати, тобто жителі Річі Посполитої; Кастор — образ темного, скорботи, а Поллукс — образ веселого, світлого. В такий спосіб автор формально вигадливо з'єднує в один два типи панегірика: на смерть (на відхід) і на прихід (народження нового) — прийом на свій час досить оригінальний. Померлий пастир звався Дафнісом, а відомо, що Дафніс — пастух, який водночас навчався в Пана грати на сопілці, а в муз — поезії; Дафніс, зрештою, вважався творцем буколічної поезії; в нашому випадку це могло значити, що архієпископ сприяв мистецтву. Коли вчитатись у твір, то в образах Кастора та Поллукса можна цілком вірогідно побачити авторське "я" Григорія Чуя, розколене на дві суперечні частини. Таким чином, героєм посмертного панегірика був львівський архієпископ, який давав Касторові "натхнення до пісні", нагадаємо — саме Касторові як образу темного.

Хто ж він був, той пастир Дафніс? Виявляється, йдеться про досить відому особу — бернардинця Іоанна Вілчека (у своєму монолозі Поллукс зве його Іваном Вовчиком), котрий свого часу ярісно змагався проти відновлення у Львові православного єпископства, отож "люті грабіжники й різні злодії", що постійно блукають довкола його вівчарні, чи не є реакцією на ту цікаву й складну боротьбу, що тривала у Львові в 20— 30-х роках XVI ст.? Сам Вілчек (чи Вовчик) був "із дідуських полів у Перемишлі славнім" і, можливо, належав, як і автор, до католицької русі; там-таки правив "пастирську службу", а потім уже став арцибіскупом львівським. Латинянам ("вірним") він "завжди ласкаво спряв, ворогів же умів відганяти". По тому подається таке означення, яке нам конче треба розтлумачити:

Також йому підкорялась тоді уся руська громада,

Тигри вірменські боялись його, хоч і був він ласкавий,

Руськії леви дрижали, хоча справедливим вважався.

2 Українська поезія XVI століття. К.., 1987. С. 20.

За цими трьома рядками сховано цілу бурхливу історію із львівського церковного життя. Вірменів ми тут не чіпатимемо, то окрема тема, а розповімо про змагання Вовчика із православними, тобто українцями, що трималися давнього обряду. Історію цю докладно оповідають Михайло Грушевський3, а також Іван Власовський4. Коротко її подамо.

3 Грушевський М. Історія України- Руси. Львів, 1905. Т. V. С. 333-441.

4 Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк, 1955. Т. 1. С. 188— 191.

У кінці XIV ст. було скасовано польським королем Галицьку митрополію, і вона вважалася залежною від київського митрополита. Намісник митрополита управляв Галицькою округою із міста Галича. В половині XV ст. король Казимир Ягайлович передав опіку над галицькими намісниками львівському старості. На початку XVI ст. між згаданим І. Вілчеком та львівським старостою Станіславом виникла боротьба за право призначати митрополичих намісників в українські православні єпархії в Галичині. В 1509 р. король Сигізмунд І (Жигмунд) це право Вілчеку надав, "бажаючи, щоб схизматики легше приводилися до католицької віри, аби направлялися від своїх блудів"5. Відтоді православні Галичини були підпорядковані під юрисдикцію львівського римо-католицького арцибіскупа, що привело до багатьох насильств та заколотів: як правило, намісниками призначалися люди неосвічені й невисокого морального рівня. Тоді православні й піднялися на боротьбу, їх підтримав князь Костянтин Іванович Острозький, через що дістали привілея 1521 р., щоб у них був один намісник. Ним став Яків Гдашицький, який почав активно змагатися за поновлення прав православних і вийшов із підпорядкування І. Вілчека. Тільки 1535 р. той досяг зміщення Я. Гдашицького (мав чин архімандрита-намісника), і поставлено було ворожого до православних Якова Сікору, однак православні не визнали його, а вибрали намісником львівського міщанина Макарія Тучапського, якого признав і затвердив київський митрополит Йосип III. Між М. Тучапським та І. Вілчеком почалася завзята боротьба; православних підтримала галицька та подільська українська шляхта, але король став на бік Вілчека. Кілька разів Вілчек хотів Тучапського забити чи принаймні ув'язнити довічно, через що Тучапський із православними вдалися до королеви Бони, обіцяючи їй 200 волів. Нового привілея Вілчеку було знищено посланцем королеви, але арцибіскуп завзято змагався далі. Та ще за 140 волів православні добилися привілею для Макарія Тучапського, за яким було виведено їх з-під влади львівського архієпископа. На початку 1539 р. Тучапський став єпископом львівським із тим, що він залишиться вікарієм-намісником київського митрополита в Галичині. Так було відновлено після 150 років православну єпископську катедру. Змагання, однак, не припинилося і тяглося аж до смерті М. Тучапського в 1549 р. Єпископом став Арсеній (1549—1569), тобто Марко Балабан (батько звісного Гедеона Балабана), за якого й було написано "Еклогу".

Бувши римо-католиком, Григорій Чуй мав би стати на боці Вовчика, якого оплакує Кастор, але не забуваймо, що Кастор не ідентичний авторові. Відтак Поллукс повідомляє про прихід нового пастиря. В діалозі поміж себе (як ми згадували, "Еклога" — діалог за жанром, історію цього жанру в нашій літературі дивись у розвідці про І. Ярошевицького) починається словесна гра: Кастор хвалить старого пастиря, а Поллукс — нового. Загалом це ніби проміжна ланка між панегіриком на смерть і панегіриком на прихід; зрештою Кастор зацікавлюється: "Хто ж він такий і як звати його і якого він роду"6. В монолозі Поллукс оповідає про Павла Тарла, його рід із Краківських країв, сам він "на нивах Перемишля славних". Повний християнських достоїнств: не п’є, не зустрічався з Венерою, не мав коханок (Галатеї та Філліди), розшукує скрізь "Медуз смертоносних": очевидно, маються на увазі гріхи, які алегорично подаються як "чудовиська всякі повзучі"; сам П. Тарло з'являється в образі дбалого садівника:

Він же тут поруч із східним садочком збиратиме квіти,

Різні-прерізні і скроні божественних німф увінчає,

Німф, що задумали битву жорстоку із ворогом лютим, —

5 Там-таки. С. 188.

6 В оригіналі “Еклога” надрукована у: Zeszyty naykowe Uniwersytetu Wrocławskiego. Варшава; Вроцлав, 1962. № 39. С. 4853; у перекладі: Українська поезія XVI століття. С. 87-101.

де "східний садочок" напевне означає східну церкву, а "ворог лютий" — чи не ті ж православні, коли згадати, як оцінював їх раніше Кастор; очевидно, висловлюється тут побоювання, що знову може початися міжконфесійна війна, але новий пастир "божественних німф" усмирить квітами, увитими у віночок. Кастор і Поллукс радіють, як побачимо далі, кожен із різної причини, а Поллукс готується проспівати "пам'ятну пісню великому пастирю". Кастор його про це пристрасно просить, бо хоче довідатися, хто ж то приходить на цю землю. Пісня Поллукса акровіршована висловом “Славо наша, Павле, архієпископе, щастя тобі", у традиції української поезії це перший акровірш7. Вірш Поллукса — типова пісня на прихід, цей жанр уживав у нашій поезії і Григорій Сковорода в "Саді божественних пісень". І новий єпископ зветься Дафнісом, але підкреслюється: "Інший це Дафніс, часи також інші, і люди побожні саме дождались уже їх і будуть щасливі вовіки" — маємо перший, майже не прихований осуд діяльності попереднього Вовчика, котрий справді жив і діяв по-вовчому. Від пісні Поллукса оживає зі своєї печалі Кастор і хоче й собі заспівати. Тепер уже впрошує співати Поллукс. Пісня Касторова також акровіршована (висловом "Павло Тарло, архієпископ міста Лева"), витримана в ідилічному тоні буколік. Але є тут цікаві рядки:

Лиш би похвали мої (адже ж ми так гадаєм, наївні)

Ось у країнах обох, тих північних, почули всі люди! —

увіч ідеться про Польщу й Україну. Сподівання ж на П. Тарла таке:

Кажуть, що він небувалі мости перекине на ріках

Навіть бурхливих, і мир принесе вам великі багатства,—

отже маємо надію на мир і порозуміння між двома конфесіями. Через це поет вигукує: "Спокійне життя під час миру!", а самого Тарла Кастор закликає взяти "пастушу ґерлиґу і митру подвійну", тобто Кастор, як прихильник попереднього владики і символ усього темного, сподівається, що мир настане тоді, коли повернеться старе: православні знову підпорядкуються львівському римо-католицькому єпископу. Підтверджують цю думку слова Кастора:

Як перестане виходити з уст моїх мертвих зітхання,

Й другим побачу я вовка, що першим з ліска вибігає,

Поллукса пісню прекрасну тоді повторити не зможу, —

тобто коли Тарло піде слідом Вовчика (Вілчека), то Кастор не співатиме пісні про мир між конфесіями.

По тому починається перекидання фразами між Кастором і Поллуксом, із чого виявляється, що вся ця еклога була, зрештою, змаганням між обома співцями: Кастор утілював у собі Вовчика (вовка) — померлого архієпископа, котрий воював із православними, а Поллукс — нового, який несе мир. При цьому Поллукс звинувачує Кастора:

Сам ти великий хитрун, аж вогонь в твоїх хитрощах видно, —

та і його голову називає хитрою ("голову хитру поета"). Є тут згадка про Самбір, але неясно, про який маєток ідеться. Зрештою, Кастор і Поллукс рушають назустріч єпископу.

7 Про акровірші дивись мої статті “Акростих” і “Акростихові поети” // Українська літературна енциклопедія. К., 1988. Т. 1.

С. 34-36.

Діалог, як бачимо, напрочуд ускладнений і вельми вишуканий із формальної точки зору; очевидячки, він відбиває стан душі самого поета, українця за походженням, що велить йому прагнути миру з православними, власне українцями-таки; в той же час він людина роздвоєна: вірою ворожий до одноплемінців, а духом прихильний. Через це твір, незважаючи на його виразну ренесансовість, можемо назвати передбароковим, адже тут уперше проходить не просто алегорія, яку широко культивували ренесансові поети, а з'являється підтекстове читання. Більше того, замість ренесансової цільності душі подається розлам у ній, саме той розлам, який приведе невдовзі, власне через тридцять років після написання цього дивовижного твору, до першого розламу в українській суспільності, коли українські владики проголосять унію, а Криштоф Косинський (про що буде докладна мова в розвідці про Симона Пекаліда) зламає єдність козацтва з українською аристократією, яка вже також розкололась у собі на той час: одна перейшла в римо-католицизм і поступово почала хилитися до ренегатства, а друга національні ідеали ще втримувала.

Отож алегоричне змагання між Кастором та Поллуксом, братами-близнюками, було відбитком отого розламу, який провістив поет не прямо, а через складну систему інакшемовлення й езопівською мовою. Через це твір Григорія Чуя, Русина із Самбора, набуває особливого інтересу, бо, здається, це в нас перша "квітка з меж розуму", як означив цей спосіб писання Анатолій Макаров. Поет же був Віґілантієм — Тим, що стоїть на сторожі, але можемо самі себе запитати: скільки людей у тому часі могло такі застережні його помисли чи й застороги сприйняти? Зрештою, чи не був твір вирішенням передусім власних сумнівів і зображенням розколу власної поетової душі? Не можна не зазначити, що певним чином твір перегукується із “Дніпровими каменами" Івана Домбровського, про якого мова далі: там також автор застерігає латинського біскупа, застерігає й навчає, як йому вестися на землі, куди він прибув. Отже, й цей твір міг адресуватися виключно Павлу Тарлу як наука йому, що подається побіч віншувань і добрих побажань.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.