Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Станіслав Орловський та його трактати
Персоналії та пам'ятки XVI століття

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

Коли Еразма Роттердамеького називали князем європейських гуманістів, то в українській традиції таким князем був безсумнівно Станіслав Оріховський Роксолянин — знаменитий публіцист середини XVI ст., котрого звали ще "рутенським Демостеном". Творча спадщина цього небуденного чоловіка стала доступна сучасному читачеві завдяки зусиллям Володимира Литвинова: деякі трактати з'явились у виданні "Українська література XIV— XVI століть”1, а тоді в антології творів українських гуманістів його писанням було відведено майже весь перший том2.

Про своє життя Оріховський оповів сам у своїх листах. “Родом я зі скитського племені, рутенського народу, — писав він у "Супліці до найвищого понтифіка Юлія III про схвалення взятого шлюбу", де вперше подаються автобіографічні дані. — В обох випадках також сармат, тому що Русія, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії. Праворуч від неї — Дакія, ліворуч — Польща. Навпроти знаходиться Угорщина, а позаду — до схід сонця — простягається Скитія. Цей народ тримається релігії грецького обряду, бо визнав Христа ще десь 600 років тому. Латинські науки пізнав нерано, тому що до латинського обряду мав крайню відразу. Серед інших причин є дві найголовніші. Перша — що у латинців Бог славиться чужою народові мовою, а друга — що жерцям у латинців не дозволено мати дружин, і вони живуть безчесно. А оскільки ті ні “амінь" зверх незрозумілої проповіді жерця не могли сказати, ні про численні ганебні вчинки латинських жерців відверто заявити, мої земляки не захотіли мати справу з латинцями й прийняли грецький обряд, який давав змогу рутенцям і Бога славити батьківською мовою, і жерцям одружуватися. Отож мої предки й походять від людей, обдурених брехливими умовляннями латинських жерців, котрі з польськими переможцями до Русії прибули і з обряду грецького до латинського перейшли. їм навіяли, що хрещені греками якщо не перейдуть до латинців, не будуть вважатися християнами".

Зізнання надзвичайно цікаве, хоч дещо й суперечне до інших автобіографічних відомостей, бо письменник тут не вважає свого батька поляком, а таки українцем римо-католицької конфесії; матір же в нього була українка православної конфесії. Спершу Станіслав учився грецької та латинської мови в рідних місцях, оповідається в цьому листі, потім батьки послали його до Німеччини, пізніше до Італії, де, як сам пише, "мав насолоду слухати вчителів, які були найбільшими вченими". Сімнадцять років провчився майбутній публіцист на Заході, зрештою батько відкликав його з Рима і наполіг, щоб син став священиком: “Я не хотів, — зізветься письменник, — цієї посади, бо вважав, що коли всяке честолюбне прагнення ганебне, то сан священика тим більше ганебний і відверто нечестивий". Але під тиском батька Станіслав згодився стати священиком. "Настановив" його латинський архієпископ П. Стажевський, про що С. Оріховський писав так: "Як виявилося, єпископ не мав на юридичного права. До того ж при висвяченні у священики архієпископ не приводив мене до присяги на целібат. А тому не підкріплене нічим призначення (бодай підневільно чи примусово) не мало сили".

1 Українська література XIV—XVI ст. К., 1988. С. 88-166.

2 Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. Т. І. К., 1995. С. 23-421.

Станіслав Орловський

Юнак, проте, продовжував наукові студії. Невдовзі померли батько і одна із шести його сестер. Єдиний брат Станіславів був бездітний, через що переконував Станіслава як єдиного, хто може продовжити рід, одружитися. "Нагадував, — пише публіцист, — що ганебне і сороміцьке життя без дружини суперечить грецькому віросповіданню, в якому наші предки перебували і в якому дозволялося священикам одружуватися". Через це С. Оріховський передав своє священство іншим і одружився з Магдаленою, дочкою Івана Холмського, дівчиною "знатною і родом, і місцем". Цей акт Оріховський бачив як перехід від ганебного життя "до життя за приписом природи, до чого розпусники й перелюбники ніколи не прийдуть". Такі дані ми вибрали із "Супліки", написаної ще в молодому віці.

Другий твір, де С. Оріховський розповідає про себе, — "Лист до Яна Франціска Комендоні про себе самого"3, який попередні думки певною мірою коригує. У конспективному огляді ми вже цитували те місце, де письменник окреслює свою вітчизну, — це Русь, народ якої він характеризує. Подається тут і уточнення до генези роду Оріховських: "Мої предки, польські рицарі, прибули у Русь, переконані в родючості ґрунту і в догідному становищі провінції. А як осіли у Русі (така й нинішня назва цієї землі), вони пошлюбилися з русинами, придбали село Оріховиці в Перемишлянській єпархії і заснували там свій маєток, зібравши до нього все, що мали. З тих пір багато русинських воїнів, вихідців з того села, почали носити прізвище Оріховський. Від тих предків походив і мій батько Станіслав, який узяв за дружину Ядвігу Баранецьку, уроджену шляхтянку, дочку священика грецького обряду. То була моя мати". Подається і дата народження: в день святого Мартина (11 листопада) 1513 р., вказується і місце народження, визначається, що початкову освіту хлопець здобув у Перемишлі, навчаючись у школі нижчого ступеня. Батько відіслав його спершу у Відень "не стільки для вивчення наук, як для набуття хороших манер і звичаїв у королівському місті". Сталося це 1527 р., коли хлопцю було 14 років. Два роки вивчав тут у ритора О. Брасікана грецьку та латинську мови.

Втікаючи перед турецькою навалою на Відень у 1529 р., Станіславові опікуни вивезли його до Саксонії, до Віттенберга, і віддали тут у науку до самого Мартіна Лютера, другим учителем був Филип Меланхтон; під їхнім упливом юнак перейшов у лютеранство. Про цей час письменник пише промовисто: "Цілком безкарно і вільно дозволялося нам з юнацьким запалом про все міркувати і всюди говорити все, що заманеться. А Лютер і Филип Меланхтон хвалили нас за це дуже". Тимчасово батько звелів синові поїхати для науки до Падуї. У 1532 р. Станіслав уже в Падуї. Учителями тут стали також протестанти — А. Парезеус, філософ, і А. Бонаміко, ритор; юнак вивчав тут Арістотеля, Ціцерона та Демостена. "Саме за допомогою Антонія і Лазаря, — зізнається письменник, — я став у Падуї стійким, рішучим і переконаним оборонцем секти Лютера". На восьмий рік перебування тут батько закликав сина додому, але того вабив Рим. 1540 року, 27-річним, рушив до Рима, але дорогою його полонила Болонья, де, захоплений красномовством Амазеа та гостротою розуму Бокадіферо, залишився студіювати ще рік. Тільки після того подався до Рима, бо "хотів лише докладно познайомитися із звичаями того міста, яке знав з лектури", тобто Рим вабив його як колиска Відродження. На філософському диспуті на молодика звернув увагу кардинал Конторіні, а тоді кардинал Ґінучі, завдяки яким С. Оріховський залишивсь у Римі і пробув тут три роки, відтак "зрікся шаленства Лютера". В одному його не могли переконати римські отці: у потребі целібату для священиків.

3 Там-таки. С. 405— 416

У 1543 році, тридцятирічним, Станіслав Оріховський повернувся на батьківщину. У цій пам'ятці письменник зазначає, що був за кордоном не 17, а 16 років.

Інакше пише й про свою родину: у нього був не один брат, а п'ятеро, і не шість сестер, а також п'ятеро. Докладно описується тут і вмовляння батька, щоб син став капланом, до цього пристала вся родина. Описується й "недійсне посвячення на субдиякона" — все це чинилося поза волею самого Станіслава, під примусом. "Я навіть священством гребував, — зізнається письменник, — уважаючи його за гідність, нав'язану мені всупереч волі. Пам'ятав і про своє грецьке (тобто українське. — В. Ш.) походження. Внаслідок цього на моїх пребендах (маєтках. — В. Ш.), які мав у врожайній Русі, тлумилися всякі наложниці, з якими жив по-сороміцьки огидно". Він починає відкрито проповідувати супроти целібату, вважаючи, що шлюб — це засіб проти розпусти. Пише "Про закон целібату проти Сиріція" — твір, який вийшов у Польщі, Франції та Німеччині й справив на багатьох "таке велике враження, що схилив багатьох священиків у Польщі до одруження і збурив суспільну думку в цілій Короні Польській". Сам письменник одружився 1551 р., маючи 32 роки; до речі, в цій пам'ятці він говорить про смерть батька і п'яти рідних братів, після чого й одружився. Священства він зрікся передусім. За це перемишлянський єпископ Ян Дзядуський "оголосив мене бунтівником, виключеним із суспільства (вважаючи мене присутнього ніби відсутнім), після чого прокляв, зажадав конфіскації маєтностей на користь скарбу і присудив на вигнання".

Справа С. Оріховського набула публічного розголосу, "адже, — пише письменник, — то було чимось новим і прикладом небезпечним для всього шляхетського стану, бо єпископи, крім відлучення від церкви, наважилися застосовувати такі кари, на які спроможен тільки король, як наприклад: вигнання, конфіскація маєтків, заслання". Зрештою, йому було відведено спеціальну увагу на сеймі: вирішили подати на розсуд папи, а кару знято на рік. С. Оріховський пише ряд послань до папи, а єпископ продовжує супроти нього війну, яка тривала сім років, доки Ян Дзядуський не помер. Тоді С. Оріховському дали спокій, хоч узаконення свого шлюбу він так і не дочекався, тобто це одруження до кінця життя стало його суспільною драмою. Листа до Яна Франціска Комендоні було написано 1564 р., а 1566 р. письменника вже не стало. Питанню про целібат він присвятив і ряд праць: "Промова у справі закону про целібат", листи до папи Юлія III, “Хрещення русинів", "Розрив з Римом" тощо. Цей блок його писань стосувався передусім найгострішої власної житейської проблеми і творився з метою самооборонною.

Король Сигізмунд Август дитиною. Це йому послав напучення С. Оріховський

Другий пласт писань С. Оріховського можна назвати державотворчим — це трактати з елементами утопічного мислення: "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", написане в 1543—1548 рр., — один із найраніших творів письменника; "Квінкунс, тобто Взірець устрою Польської держави", також двоє Слів "Про турецьку загрозу". Третій пласт — прозаїчні панегірики — жанр, зрештою, найбільш наближений до художньої літератури, бо тут твориться образ героя; можна докласти сюди й автобіографічні твори — в основу покладено поетику житія.

Ми вже говорили, що С. Оріховський послідовно означував своєю батьківщиною Русь, хоч громадянином був таки Польської держави, і цим зумовлюється система його політичного та соціумного світобачення. "Русь, — пише він у листі до Павла Марузі в 1549 р., — раніше не дуже відрізнялася родом і звичаями від скитів, з якими межує. Спілкуючись, проте, з греками, перейняла від них символіку й віру, покинула свою скитську неосвіченість і дикість, і тепер, лагідна, спокійна і врожайна, виявляє великий потяг до літератури латинської й грецької... Щорічно відправляє до вас в Італію, до Падуї, багатьох юнаків, котрі прагнуть зажити доброї слави. Серед них є у вас мої земляки й родичі: Станіслав Ваповський і Станіслав Дрогойовський — юнаки шляхетного роду, які подають великі надії. Дуже хочу, щоб ти спізнав їх обох. По них зможеш зробити висновок про звичаї і здібності всього нашого народу. Нині вони в Падуї зараховані до поляків, бо Русь є провінцією, що належить до Польщі". Пасаж цілком виразний, бо "наш народ" тут безперечно — український народ; пояснюється також, чому русинів звали за кордоном поляками — були вони громадянами Польської держави; говориться про засвоєння українцями ідей Ренесансу.

"Напучення польському королеві..." і частково "Квінкункс..." я розібрав у книзі "Козацька держава"4, тому на першому трактаті не буду докладно зупинятися, про другий дещо додам — тим більше що художньої літератури ці твори стосуються опосередковано. Загалом це суто політичні трактати, зазначу тільки цікаву нам позицію: "Дві речі маємо визначити, — писав я в "Козацькій державі", — аналізуючи поданий матеріал: перше, автор виразно й постійно протиставляє конституційну, гуманну монархію тиранічній (перша була в Польщі в той час, друга — в Московщині, до речі), і це стане згодом традиційним при осмисленні ролі правителя українськими мислителями... і друге, автор бачить Україну не як окреме державне тіло в певному зв'язку із Польщею, а як провінцію цієї держави, але центр цієї держави бажає перемістити з Польщі та Литви (Кракова та Вільна), де не має жити король, на Україну-Русь, вивисити Україну у центр держави, отже, державно її піднести, як це було, до речі, в часи Київської держави, коли саме українські землі були місцем поселення верховного правителя; Литва і Польща відповідно ставали провінціями — це зумовлювало б зріст тут державотворчих процесів, розвивало б освіту, за яку активно поставав Оріховський, та культуру, зокрема науку та філософію"5. Образом тиранської держави бачить С. Оріховський і Туреччину, і взагалі ті країни, де влада верховного правителя спадкова, що з’являє у своїх Словах "Про турецьку загрозу". Так, у "Слові першому" письменник подає художньо творений образ турецького володаря цілком у темних, негативних фарбах:

"Згадайте їхню поставу, їхню твар — яка вона дика і варварська, яка вона погрозлива: голова, як у худобини, поголена й обмотана полотном, чоло понуре, обличчя люте, очі дикі, щока обголена, на губі огидна щетина, нелюдський рот, вивергаючий лють, похітливість і божевілля, та ще й одяг — м'яка сукня до п’ят, що закриває геть усе тіло, ніби вони й справді не мають жодного члена, достойного людини. За такого володаря, який має необмежене право карати і милувати, не будуть належать тобі ані поле, ані товар, не будуть твоїми ані жінка, ні діти. Такий володар буде повним господарем і життя, і смерті твоєї; не на основі права, а з допомогою палиці, тюрми, ланцюга і канчука привчить тебе до всіх своїх пороків".

Говориться тут і про турецьку неволю (згодом цю тему докладно опрацює Мартин Пашковський), дається історичний виклад про турків, кладуться цікаві розмисли про державу: "Бо лише завдяки прихильності підданих існує держава — і тоді люди не цураються ані праці, ані небезпеки, саме життя готові пожертвувати за державця". Супротивним до такого поняття держави подається образ тиранії: "Це самодержавство постає над мотлохом нещасних людей, котрі за літа страху, лютих мук і страт забули лише ім'я свободи, але не втратили любові до неї". Говориться тут і про потурнаків, автор не бачив серед них "жодного радісного, а все лиш смутні та зажурені". Загалом весь твір є протиставленням "ідеальної республіки" деспотії. З іншого боку, говориться про моральну вищість предків над сучасними письменникові людьми, бо ті предки більше відповідали ідеалові шляхти, мали свободу мислення, прагнули охороняти право, розширювати кордони, були готові до самопожертви за вітчизну, — тут маємо утопізм, скерований у минуле, як це не раз чинилося, і певне розчарування в сучасній собі Польській державі. "А тепер, — резюмує автор, — все змінилося. Ворога боїмося, миру випрошуємо, силу втрачаємо, уже й свободу свою ледве здужаємо оборонити. Чому — питаєте? Бо всі пильнують приватного, загального ж — нікому".

4 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 366377. Див. також: Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2001. Т. II. Ч. І. С. 26-34.

5 Самі трактати див.: Українські гуманісти епохи Відродження. Т. 1. С. 23-61, 294-404.

Тема держави й людини — основоположна у творчості С. Оріховського. Навіть коли пише похоронного панегірика "Промова на похоронах польського короля Сигізмунда Ягелона ", то розгортає його в широкий розмисел на ту ж таки тему, — пізніше цю поетику використає К. Сакович у своїх "Віршах". Тут також ставиться постулат освіченого й мудрого короля, за якого панують "мир, достаток, освіта", а саме це перетворює варварську країну у цивілізовану; також наголошується, що король "війну вів завжди тільки оборонну", і саме тому не зазнавав поразок. Другий панегірик — "Життя і смерть Яна Тарновського" — також похоронний, створено його у формі листа до Якуба Згурського, який надихнув письменника до такої праці. Твір розбито на розділи : "Життя Яна Тарновського" (загальна оцінка), "Про народження Тарновського”, "Виховання Тарновського", "Відвідання чужих країв", "Доблесть Тарновського", "Обертинська битва", "Московська війна", "Домашні справи", "Про домашнє життя", "Віра Тарновського", "Похорони" — і в кінці "Батьківський заповіт синові", тобто повчання. У такий спосіб і створюється образ одного з великих польських магнатів, який має дотичність і до України. Цікаво, що в "приписах" до твору, отже на початку, письменник признається: "Мені, твоєму землякові, писати латиною не гоже, а польську знаю погано"; отож і пише латиною — зрештою, і справді, основну освіту здобув за кордоном, через що переважну більшість творів написав таки латиною. Зв'язок Тарновських з Українською землею підкреслюється: "Першими старостами руських земель були Лелівці з Тарнова", але рід цей “з крові польської". Один із предків героя здобував Русь (Галичину) і Львів ще із Казимиром Великим. Що ж до героя, то "великі володіння того пана є у нас на Русі". В розділі "Доблесть Тарновського" автор розмірковує про якості, які повинен мати гетьман: тверезість, чуйність, суворість, владність", має бути добрим господарем у військовому господарстві. Подається, зрештою, й образ героя: "Коли сердитий бував, іскри в очах палахкотіли, обличчя пашіло, в'язи, мов у лева, надималися, шия тіпалася і волосся сторчма ставало. А коли бував лагідний, ангелом з неба здавався".

Згаданий вище “Квінкункс, тобто Взірець устрою Польської держави" створено невдовзі перед смертю, в 1564 р., і написано твір було вже польською мовою, і то для того, що автор “не хоче, щоб його читали італієць, німець, француз чи іспанець. Поляк писав для поляка, щоб бачив, що для Польщі корисне", тобто в цьому творі автор ніби не відчуває себе русином, а таки поляком (міг уживати, однак, цей термін на ознаку польського громадянства). Більше того, він "прагне служити своєму народові польському всім серцем, всією душею і думкою всією", тобто сучасний читач може виснувати в С. Оріховського певний злам у ставленні до рідного народу, а зрештою і опольщення письменника, що зумовлювалося його кризовими настроями під кінець життя. З іншого боку, звертаючись до коронних послів із Варшави, він називає себе "брат ваш з Русі".

Цікава структура цього трохи загадкового твору. Слово "Квінкункс" автор тлумачить як "компас" і розбиває свою працю на дві частини. Сам трактат — діалог, де розмовляють Папіст, Євангелик та Автор, тобто автор розмовляє з римо-католиком та протестантом. Звертає тут на себе увагу розповідь про вплив трактатів Оріховського на тодішню суспільність (ідеться про "Діалоги" та "Химери"). Євангелик каже: "Не бувало у Варшаві жодної бесіди, де б вони не згадувалися. Люди радо їх читають, але про себе на них гніваються". Папіст пояснює причину того гніву: в тих "Діалогах" "справжня і щира правда, яка завжди світові буває неприємна", і що "відважнішого за тебе письменника в цьому віці знайти важко, бо на справу саму тільки оком приміряючи, так на ній всю думку і перо своє зосереджуєш, що ні на який стан людини не зважаєш, і не дбаєш, як усе те, про що пишеш, буде сприйняте".

Польську ідеологію можна було б визначити ще в одному місці, де вихваляються поляки. Чого, наприклад, варта така ніби й негуманістич- на думка: "Кожен литвин, якби навіть був найясніший і найперший, не зрівняється з найнижчим поляком". Більше того, автор вважає, що Литва тільки тоді здобуде свободу, коли з'єднається з Польщею (не забуваймо, що твори написано перед самою Люблінською унією): "Вольністю своєю зроблю тебе, невільника, вільним, як також невільного раніше русина зробив вільним і свобідним паном і рівним собі в усьому", — про ту рівність українців з поляками в Річі Посполитій ми надто добре знаємо. Отож чи не маємо вираз зламаного духу С. Оріховського, коли читаємо хоч би такі тиради: "Ґрунт і все князівство Руське я, поляк, добувши у руських панів, у суворих тиранів, в одне тіло держави Польської, під одним королем і під одним правом об'єднав. Таке саме право я, вільний поляк, добровільно тобі, невільний литвине, дарую". Тобто Оріховський, який раніше хвалив короля за те, що той не веде загарбницьких воєн, тепер начебто проголошує постулати польської експансії.

Все стає зрозумілим, коли визначимо підстави, чому він так говорить, адже оголошує життя народу у питомій державі невільним, а життя під Польщею, тобто в державі чужій, вільним. А підстави такі: мислитель проголошує постулат, що королівство і князівство — це супротилежні категорії: "Королі королюють з ласки Божої, а князі — із гніву Божого", бо король — виборний, а князь має владу спадкову, а "оскільки князі у Литві народжуються, то і підлеглі до своїх князів так само народжуються. А якщо в Литві пан для своїх підлеглих є вродженим, то так само там кожний підлеглий є вродженим невільником свого пана". Думка сама собою цікава, хоч і схоластична чи й наївна; вона, зрештою, вкладається під постулат просвіченого королівства супроти тиранії, який Оріховський не раз розвивав, але підстава про просвічене королівство — реальну Польщу і про приклад тиранії — князівство Литовське звучить надто вже проблематично і здобуває через те пропольського присмаку. Це тим більше дивно, бо у “Квінкунксі..." та й інших творах письменник не раз говорить про державну недосконалість того-таки Польського королівства. Офіціозним є також постулат, що вольності у королівстві забезпечуються церквою, власне її верховенством над королем — Євангелик тут висловлює закономірний сумнів.

Зрештою, складається враження, що всі ці речі — ніби димова завіса перед тим, як подати таке цікаве місце в трактаті, як розмисел про загибель Польщі, про що пророкували, як виявляється, в тому часі кілька священиків. При тому Оріховський говорить, що головна загроза Польській державі — "розбрат домовий або ув'язнення вороже". “Жодної людини, — пише він, — не знайдемо в себе вдома, котра єдності прагне: папісти — одні, а євангелісти в Польщі — інші. Між собою вони люди дуже різні, ніби не один народ". Через це С. Оріховський "сповнений великого розпачу". Зрештою він подає разючу візію того, що й насправді станеться згодом у Польщі: "Бачу вочевидь у Польщі розладнану раду, зґвалтування дівочі, шлюбні поганьблення, грабунки церковні, священицькі смерті, пограбування домів, внутрішні чвари та погроми, спустошення посполиті і нарешті Польську корону, що плаває в крові своїх громадян". Навряд, щоб С. Оріховський відчував майбутні змагання поляків із козаками і з Україною, хоч ці слова дивовижно на них накладаються, — тут ідеться про римо-католицизм та протестантство і про внутрішній розкол у Польщі, породжений зударом цих конфесій. Мислитель прочував близькі в часі сутички між протестантизмом та римо-католицизмом, про які ми говорили в розвідці "Відродження та Реформація в українській культурі XV—XVII століть", і початок католицької реакції в Польщі, що й призведе суспільство до розколу, і цей розкол поглибиться від зудару із православ'ям. Початок цього зафіксовано у словах Папіста: "Бог хоче нас згубити, бо ми хочемо загинути. Не хочемо зізнатися в цьому, не хочемо покаятися, не хочемо аріянських і несторіянських блюзнірів геть прогнати, через яких хочемо добровільно згинути, душу, тіло, короля і державу нарешті втратити. А станеться те з волі нашої. Хіба ж не домагаємося вперто тієї біди у Бога? Від святого Мартина донині, тобто до запустіння нинішнього, Варшавський вальний сейм, не поганський, але християнський у Польщі існує. Але ще ні наш волелюбний священик, ні король, ні його держава не промовили жодного слова, чим би поправити становище або гнів Божий погамувати. Сувора то кара і сувора єгипетська темрява, але та сліпота заразила всіх нас". Уже тоді, як видно, суспільне повітря в Польщі було заряджене грозовими розрядами — ось що викликало тривогу в Оріховського. Себе ж він називає "пророком з Русі". Твір значною мірою побудовано на антитезах та неясностях ("натякова поетика"); щоб зрозуміти невідповідності, треба не скидати з уваги, що трактата навмисне написано з іномовленнями, про що автор застерігає у "Проханні до польського читача". Він радить пильно прочитати книгу: "Якщо так учиниш, багато прихованих і корисних для себе речей упізнаєш".

Погляди С. Орловського не були статичними. В молоді роки він виступав проти втручання церкви в державні справи, в кінці життя — за примат церкви і папи. Його ідеал — просвічена монархія в супротилежності до тиранії, але відчував він і недосконалості в житті Польської держави, і загрозливі тенденції в її житті, через що й пророкував, і, як покаже історія, непорожньослівно, загибель цієї держави — тим більше що вона була оточена країнами із тиранськими правліннями: Волощина, Туреччина, Крим (у позначці письменника — Скитія) і Московщина. Освіту мислитель ставить вельми високо і вважає її передумовою всілякої діяльності. Дуже цікаве ставлення у нього до так званого “природного права". Написав навіть спеціального трактата, який, на жаль, до нас не дійшов, — “Про природне право". На думку письменника, природне право вище людських законів, які при потребі можна змінювати. Не зайве нагадати, що теорію природного права використовували згодом ті з наших мислителів та політичних діячів, які сповідували національно-визвольну боротьбу (М. Смотрицький, О. Бучинський-Яскольд, П. Орлик, автор “історії Русів" та ін.). Людина, вважав С. Оріховський, повинна мати право на повноцінне життя, свободу слова, віри, жити за вказівками свого розуму. В основу ж людського співіснування має кластися справедливість. Суперечність природному праву є варварством і тиранією. Закони природи є мірою людської свободи і рабства, прав та обов'язків. Дотримання законів — це не обмеження людини, а запорука її свободи, це ніби гамівна сорочка для свавільців. Мислитель був переконаний, що талант вище породи, а без особистих доброчесностей усі титули не мають значення, — згодом ці думки цікаво розвинув Дем'ян Наливайко. Особиста чеснота вища величі предків і давності гербів, хоча в панегірику Я. Тарновському письменник не заперечує і спадкових рис (добрих), і значення генеалогічних коренів.

Станіслав Оріховський вважав себе "зразковим підданим" Польської держави та її короля. Він писав: "Але воістину вся Русь, де живе стільки різних людей, які дуже між собою відрізняються звичаями та обрядами, стала одним цілим завдяки предивному правлінню короля польського, коли отримала право вільного шлюбу між особами різних народів та обрядів". Відповідно своєю творчістю він входить у польсько-український контекст, хоч вітчизною своєю незмінно зве таки Україну-Русь. Людина блискучої освіти й таланту, він був, можна сказати, першим українським філософом та соціологом, мислителем-утопістом. Недаремно й родичі казали йому після повернення на батьківщину: "Ти... досить здібний і в науках маєш успіхи, яких ніхто досі на всій Русі не мав і про які серед польської шляхти мало хто чув". Своєю творчістю С. Оріховський вийшов поза межі Польщі й став широко відомий серед освічених кіл Європи. Був сміливим войовником за свої переконання, навчав короля, сперечався з папою римським, як про це пише в одному з нечисленних своїх віршів:

Що Оріховський, запалений гнівом небесним, одверто

Грішника-папи слова за побрехеньки вважа.

Хотів жити так, як йому "Бог і природа велять", хоч це принесе йому море неприємностей та гризот. Ідеалізував Польську державу, але відчував її гнилизну і пророкував їй загибель, хоч за його життя Польща ставилася досить толерантно до різних конфесій, цвіла науками та мистецтвами і гострих суспільних струсів ще не зазнавала. Саме про цей час писав Тарас Шевченко у вірші "Полякам":

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами...

Станіслав Оріховський же був одним із тих, хто це братання втілював у собі. Але в майбутнє того єднання не вірив, тож не раз був "сповнений великого розпачу". Через те й писав свої твори, хотів-бо цей світ, а особливо сильних його, поліпшити, адже цього вимагало його природне право людини та громадянина.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.