Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Себастіян Кленовим - співець Роксоланії
Персоналії та пам'ятки XVI століття
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
У 1584 році в Кракові вийшов латиномовний твір під звучною назвою “Роксоланія"1, в якому з надзвичайною сердечністю та любов'ю оспівано тодішню українську землю, зокрема Підгір'я й Карпати. Ніколи доти і жоден поет не вістив так просторо й натхненно про звичаї, що панують у Роксоланії (так поети любили називати Україну, хоч енциклопедії нам вістять, що історичні роксолани — плем'я сарматського походження, яке жило у Північному Причорномор'ї від II ст. до нашої ери і до IV ст. нашої ери), жоден поет не оспівував так природу й міста України.
У поемі багато загадкового. Навряд чи довідаємося, як виникав її задум, скільки часу писалася, хто сприяв її надрукуванню; чи було це діло однієї людини, її автора Себастіяна Фабіяна Кленовича, чи, може, хтось був його натхненником? Але знаємо, кому вона призначалася, адже присвячено її "найщедрішому і найяскравішому сенатові преславної громади львівської", тобто твір цей для України; а слово ‘‘найщедрішому'' в посвяті могло визначати подяку за кошти, вкладені у видання цієї книги, бо видати на той час книгу такому міщанинові, яким був С. Кленович, річ була далеко не легка. Отож навряд чи помилимося, коли скажемо, що окрім самого бажання поета оспівувати землю, з якою відчував споріднення, існували люди з числа "преславної львівської громади", що його підтримували; це була, здається, не одна людина, а якась громада, адже у звичаях того часу було присвячувати книгу й навіть ставити на ній герби людей, котрі видання фінансували.
З іншого боку, це була книга не тільки для Русі (України), але й для тих, хто нічого не знав про цю дивовижну країну. Невипадково тож епіграфом до поеми автор узяв вислів із "Буколік" Вергілія: "Як про ліси співаєм, хай ліс буде консула гідний", — образ Роксоланії у творі алегорично подається як великий, повний пташиного співу ліс. Блискуче написана, поема ця стала чи не найяскравішою пам'яткою української латиномовної літератури XVI ст., і недаремно вона викликає до себе незмінний інтерес.
Українська земля захоплює С. Кленовича — вона була йому не чужа. Він хоче оспівати її лани, ліси, міста, передусім "святий город Льва", давню столицю її Київ, Замостя, яке ставало в той час новим культурним осередком і де в місцевій школі поет учителював, — для того й закликає сюди муз. Для поета це "наша", "своя" земля, і недаремно він її так урочисто прославляє:
Чари аргівських земель якщо вас притягають, то знайте:
Наша багата земля теж має чари свої...
... Є теж джерела й у нас, що вона з них жива випливає,
Нори холодні в нас б'ють, не висихають вони2.
Себастіян Кленовий
1 Український переклад М. Білика (неповний) у виданні: Себастіан Фабіан Кльонович. Роксоланія. Поема. К., 1987; переклад В. Маслюка (повний): Українська поезія XVI століття. К., 1987. С. 113— 167.
Поет робить типове для пізніших українських віршописців протиставлення грецького Парнасу горам рідної землі:
Не сумнівайся, богине, й у нас є теж гори Манальські,
Й Альпи також тут свої є і на нашій Русі...
Як тут не згадати Івана Орновського, поета кінця XVII ст., який, ступивши за парнаські пороги, зустрів премудру Калліопу (музу епічної поезії), яка
Підриваючи славу героїв довічну
Августову потугу неважить величну,
Про бої форсалійські не хоче читати
І скривавлену зброю троян уславляти...3
Муза вітає пришельця з України і велить йому співати про свій край. Так само й С. Кленовим, описуючи Львів, котрий "мряки, вогні й громовії ті хмари верхом своїм ділить", з’являє:
Тут під горою, богині, по праву осісти вам можна,
Поки пройдемо ми шлях, що назначили собі...
Тобто поет вважає, що Львівські гори достойно можуть замінити грецький Парнас, зрештою, заклик музам завітати в цю землю однозначний з проголошенням у Львові культурного осередку, адже Львів тоді мислився й називався столицею Русі (згадаймо підкреслення стольності Львова у пізнішого поета школи С. Кленовича Симона Зиморовича); ясна річ, тих, що хочуть оспівувати цю землю, ще небагато, через це й пише поет, що музи можуть осісти на Львівських горах, “поки пройдемо ми шлях, що назначили собі". Але учитель Аполлон, вістить С. Кленовим, уже прийшов сюди і "прояснює світлом країну", тобто на цій землі вже поселилися науки й мистецтва. Даремно сестра гігантів Фема каже, що Русь — земля убога й неврожайна, поет заперечує цю думку не без гордості:
Ми ж зерно наше сплавляєм по ріках прудких аж до моря,
По суходолах, морях наші багатства пливуть, —
Вся потойбічна Германія нашим годується жнивом,
Наше зерно й океан возить по водах своїх,
На пасовиськах зелених пасеться весела худоба,
Землі далекі живуть м'ясом із наших волів, —
тобто фіксує не тільки давні торговельні шляхи України, але й визначає її немале місце на загальноєвропейському ринку.
Така славна земля достойна того, щоб тут поселилися музи вченої поезії, вона має чим і як привітати в себе муз:
Тож поспішайте ви, музи, до нас, Мнемозинині доні,
Щоб ви побачить самі нашу країну могли...
3 Антологія української поезії. К., 1984. Т. 1. С. 223.
2 Тут і далі переклад Михайла Білика.
На цій землі давно вже має поселення муза, яка плекає історичне знання, — Кліо; це вона, злетівши з неба, веде за собою геліконських дівчат (інших муз) і засвідчує славне історичне минуле нашої землі. Але ці музи мають когось надихнути, адже не вони пишуть поетичні твори. Через це й розшукують Себастіяна Кленовича, оселившись спершу на ріці Бистриці (біля Любліна), де поет на той час жив, і надихають його повести "ніжних камен" з аркадійським Богом, а з ними й хор гамадріад в Україну. Оті посельці знаменитого Парнасу, які колись і не думали про інше осілля, ніж їхній улюблений Гелікон, вирушають тепер у бори, куди "повели їх дріади", в землю для них неосвоєну, в ліс, в якому стежку знайшли їм боги:
Всі ми йдемо й з нами музи, йдучи, оглядали все точно:
Що лиш побачать, усе нишком затямлять собі...
І от на цій землі мітичні пожильці Парнасу знайшли собі тінисте місце:
Вколо в долині вільшина, дубки на горбку розрослися,
Довгим зеленим гіллям неба сягали вони,
Звідси в долину збігав потічок по спадистій стежині,
Спадом своїм викликав дзюркіт і шум голосний,
І соловейко в своєму кущі щебетав собі пісню, —
типово ідилічний опис у стилі "селянок".
Вони думали, що прийдуть у дику землю, край голодний до пісень та наук, як напише пізніше поет кола Петра Могили С. Почаський, але ця земля виявилася напрочуд співуча. Тут "з горла маленького добуває стотисячні звуки" соловей, йому вторують шпаки, вже "щигли почали пісню дзвінку щебетать", туркоче горлиця, "тоном тремтливим співа" деркач. Темною хмарою під небом густо літають дрозди, сповнюючи дзвінкими голосами повітря. Коли ж музи прислухалися, то почули, як заспівали пристрасну пісню лісовики, рогаті боги, фавни й сільвани — маємо алегоричний образ того, що українська земля на ту пору була повна співу (пригадаймо вислів граматики Яна Благослава про "множество пісень і римів" на Україні в XVI ст.)4.
Але не забуваймо, що музи, яких привів сюди С. Кленович, були вчені, богорівні, вони прийшли сюди не для того, щоб сприяти "простому співу", а щоб завести "високу поезію", через це вони від того хору відступилися — типове для Ренесансу протиставлення поезії народної культурній, ученій. Отже, музи усамітнюються, щоб "кожна мистецтво своє показала і хист", — ідеться про запровадження класичної освіченості в Україні, бо і в той, і в пізніший час поезія мислилась як наука.
Але для того щоб почати співати про цю землю, треба нагадати читачеві її історичне минуле, отож недаремно першою заспівує Кліо, яка грає на сопілці "пісню нечувану". Це стане зрозуміло, коли скажемо, що саме в той час в Україні виникає гострий інтерес до минулого свого краю, вчені відшуковують старі київські літописи й починають засвоювати історичні знання, які усвідомлюються по-новому.
4 Франко І. Студії над українськими народними піснями // ЗНТШ. Львів, 1907. Т. LXXV. С. 21-22.
До речі, такою роботою не гребують і польські історики, адже ще Ян Длугош, який жив у XV ст., у своїх "Книгах польської історії" немало уваги приділяє історії Русі, а польсько-литовсько-руський історик Матвій Стрийковський саме в цей час видає в Кенігсберзі "Хроніку польську, литовську, жмудську і всієї Русі" (1582). Цікавиться історією рідного краю й Острозький гурток учених, тут збирають давні рукописи, і це дасть право через шістнадцять років поету Симону Пекаліду заманіфестувати: "Русь наша славилась завжди, бо пращур наш Рус став відомий у світі" ("Острозька війна", 1600)5.
Після Кліо, продовжує С. Кленович, заспівали всі інші музи, і “далі поперемінно одні й другі співають свій гімн", тобто увіч говориться про українське культурне відродження. По тому
Ліс (читай: Русь. — В. Ш.) почув легку пісню, і зараз по цілому лісі
Вже розлилася, не міг затаїти, що чув...
Поет розгортає алегорію лісу, вкладаючи в уста Аполлона слова, що ліс — це образ цілої землі: "Перше, ніж Руссю назвався край цей, то ліс уже був". І тут іде історична довідка:
Вперше прийшли і мужі в ці околиці й тут поселились —
Вибране плем'я сюди батька Яфета прийшло...
Екскурс С. Кленовича в історію Русі свідчить про те, що він міг бути знайомий з якоюсь редакцією давнього нашого літопису "Повісті врем'яних літ", адже саме там написано, що Афету (Яфету) дісталися північні й західні землі. Байдуже, вістить поет устами Аполлона, як називалося те плем'я: бестаннами (боспорії у "Повісті врем'яних літ"), савроматами (в "Повісті" — сармати), іллірійцями (в "Повісті" — іллюрики) чи гамоксобами, що "з воза не злазять ніколи", — цього імені в нашому найдавнішому літописі нема. Однак плем'я "ім'я русів від прадідів мало":
Всі теж нащадки його і прийняли, й признають,
Отже, і цих, хоч і інші ще є, мій ти милий читачу,
Звичай батьківський велить руськими теж називать.
Далі С. Кленович подає дуже цікавий факт, якого ми також не знаходимо у "Повісті врем'яних літ"; він свідчить, що предки русів прийшли на цю землю не з півночі, а з півдня:
Предки ті тихії хвилі Меотського (Азовського. — В. Ш.) моря минувши,
В зимній осіли землі, дикий де править Борей,
Тут заснували оселі свої аж під Воза сузір'ям,
Тут відділили собі поле, широкі лани,
Тут оточити міста свої муром вирішують руси,
Звичай батьків тут вони й свій зберігають закон...
Така заспівна частина поеми "Роксоланія". Поет вважає за потрібне викласти ці факти, перш ніж приступити до опису сучасної собі Роксо- ланії — того, що він міг бачити на власні очі.
5 Антологія української поезії. Т. 1. С. 80.
Йому болить, що про цю землю в ученому світі так мало знають, хоч хліб її та м'ясо її волів їдять по цілій Європі. Отож його мета — розказати світові про Роксоланію, для чого й обирає він мову, яка була тоді загальнолітературною європейською — латину. Розглядаючи історію цієї землі, він не мислить її як частину Польщі, що було б властиво громадянинові Річі Посполитої, а ще й народженому в корінній Польщі (близько 1545 р. — за одними даними в Каліші, а за іншими — у Сулімежицях на Познанщині)6, а визнає її етнічну самодостатність, називаючи "країною".
Руський край, пише поет, простягається до литовських меж, його лісові пущі сягають "твердих москвичів". Але його крайні кордони доходять до дальньої Півночі, вони "сковані у вічних льодах і снігах" там, де Океан. Це уявлення про Русь береться увіч із давньоруських літописів, в яких у склад Русі зараховуються Псковська та Новгородська землі. Дивнішим є означення, що від “Авзонії (Італії. — В. Ш.) Бог відділив Русь Альпами". Можливо, у склад Русі вводяться й південнослов'янські племена. (Тут могло зіграти свідчення, що серби й хорвати вийшли до своїх теперішніх земель із району Карпат, а може, беруться до уваги так звані бачванські русини, що й тепер живуть у Югославії, хоча вважається, що вони прийшли сюди у значно пізнішому часі.) На півдні од східних гетів (народу, спорідненого з даками), що жили між Балканами та Дунаєм, Руська земля відділяється Чорним морем. Земля ця розділяється на таку, що не має "безоднів, ні місць кам'янистих, рівно простятся весь край, де лише оком не кинь" (ідеться про степи), і місця, які густо заросли лісом. Поет, однак, оспівує територію значно вужчу від означених земель, власне, Галичину, Поділля, Волинь і Київщину, що й складали на той час землю, населену українцями, а точніше — територію колишнього Галицько-Волинського князівства (королівства).
Поет знає землю, яку описує, і це не погляд іноземця, який забрів у чужий край; водночас він утримує й позицію об'єктивного спостерігача, хоч це йому не завжди вдається, — раз-по-раз С. Кленовича пориває ліричне почуття, і він починає уславляти край, на який хоче дивитися ніби й безсторонньо. У поемі розсипано безліч надзвичайно цінних даних про те, як руси живуть, які є в них звичаї, як вирощують дітей, як займаються господарством, як обробляють дерево, як роблять вози, колеса, плуги, як випасають худобу (розводять вони корів, волів, овець і кіз). Оповідає про життя чередників, які будують з гілля "прості колиби". Ці колиби пастухи огороджують звідусіль гострим терном. У зимову пору годують худобу не тільки сіном, але й омелою, яку дістають не без ризику для життя з дерев.
Краса української землі захоплює поета. Він закликає чудову німфу Галатею, Божу молочарку, зайти в руську землю, де є багато молока, а пастухи — справжні красені, не такі, як її бридкий залицяльник циклоп Поліфем. Пестійка морів послухалася поета й таки рушила на Русь.
6 Найповніші біографічні дані й огляд творчості С. Кленовича у книзі: Wiśniewska Н. Renesansowe życie і działo Sebastiana Fabiana Klonowicza. Lublin, 1985.
Гарна богиня живе в нас і вим'я корів наповняє
Тут молоком, коли пить прийдуть з шумкої ріки, —
вістить алегоричний опис: чи не йдеться тут про прихід в Україну культурних засад Ренесансу, витворених у морській країні — Італії?
С. Кленович уводить у свій поетичний лексикон цілий ряд українських народних легенд та переказів: оповідання про вужа-молоко- люба, який присмоктується до вимені корів; про селянина, який загруз у меду в дуплі і якого визволив звідти ведмідь; про зворушливу тугу за милим дівчини Федори, яка, аби привабити зрадливого коханця, вживає чарів, як уживали їх дівчата ще в XIX ст., — все це дорогоцінні свідчення про поетичний світ українського народу тієї доби. Побіч із цим пізнаємо риси живого, реального побуту наших предків (наприклад, розповідь про те, що жінка в той час худобою не займалася, а тільки чоловік; про те, як виробляється сир; як вирізує пастух сопілку і виграє на ній мелодії; як русини, ніби Ікар, але без крил, перелітають з дерева на дерево, стрибаючи з гілки на гілку, — звичай, що існував у гуцулів до недавніх часів; про використання омели для виробництва клею тощо). Перелічуються тут породи дерев, які на нашій землі росли, — при цьому поет не забуває зазначити, що і його прізвище з цього лісу дерев — Кленович: чергова алегорична прив'язка до землі, яку він оспівує. Описує він і тваринний світ. Ідеться, зокрема, про хутра, цінніші за руна Колхіди (заячі, вовчі, тхорячі, видрячі, а з Московського царства та з Литви везуть горностаєві, соболеві тощо). Все це, зрештою, він міг бачити і в Любліні, куди ці хутра звозилися. Іронічно вістить С. Кленович про двох батьків пияцтва: один на півдні розводить виноградну лозу, а другий на півночі — хміль, який у народі зветься "приземком", "вербовою причепою" чи "повзуном". Руси з'єднують хміль із вином і "вариво це радо п'ють" (ідеться про пиво); більше того, вони культивують "хмельники", ставлячи спеціальні підпірки для цієї рослини. Вживають руси й палену (горілку), але “перше-бо руси по селах своїх біди тої не знали — про його вжиток ніхто не чув". Поет — рішучий ворог цього бридкого напою: "Замість розмови — лиш крик, вже не голос, а галас лунає", а з людини цей напій робить "потвору страшну". Зате меди поет оцінює високо:
Хай, італійче, поступляться вина твої медам Божим,
Ти маєш вина свої, нектар у русина є...
Здається, С. Кленовичу належить честь уперше описати поетичною мовою міста України. На першому місці він ставить Львів як тодішню столицю Русі, але не забуває й Києва ("колишня княжа велика столиця"). Замостя не може не описати, бо сам був у тому місті вчителем, по тому йде Кам'янець як особливо міцна фортеця, далі єпископська резиденція — Луцьк, потім — оточений ріками Буськ, за ними — Сокаль, Городно на ріці Стирі, воєводський центр Белз, Перемишль, який поет називає "оселею Прометея", — резиденцію двох єпископів, багатий на сіль Дрогобич, знаменитий крейдою Холм і Красностав, де живе холмський владика і де була на той час на ріці Вепр фортеця. Це, звісно, не всі міста, "гідні муз", але про інші поет писати не хоче.
Коли виключити Київ, всі ці міста — один регіон. Трохи дивно, що ні слова С. Кленович не каже про Острог, який мав би ввійти в цей регіон, адже Острог на той час був одним із найвизначніших культурних центрів тогочасної України, і саме в час написання "Роксоланії" там кипіло живе культурне життя. Причину цього бачимо одну: в Острозі на той час зібралася група вчених та культурних діячів, яка заперечувала латиномовну літературу й осуджувала так званих "латинників", тобто тих, котрі орієнтувалися на культурні засади європейського Ренесансу. Ця група вчених, яких опікував князь Костянтин Острозький, а одним із найголовніших ідеологів був Герасим Смотрицький, проголошувала потребу культурної орієнтації на Київську Русь та Візантію, тобто на відродження в питомих національних формах, а С. Кленович вів за собою муз хоч і грецьких, але в латинських шатах і проповідував ідеї, які виникли таки в Італії. Великого антагонізму на той рас між обома течіями не було; згадаємо, що незабаром і в Острозі з'явиться так само латиномовний поет (С. Пекалід, яким опікувався той-таки К. Острозький); саме тому С. Кленовим з острожанами не полемізує, але воліє про них промовчати.
Було б неприпустимими огрублениями вважати, що С. Кленовим цим самим сприяв католицькій експансії, навпаки, поет відчуває з Руссю кровну, передану через заповіти батьків спорідненість. Для нього Львів — “слава народу" (звісна річ, руського) і честь, "мета його праці" й оздоба старої віри. Він гостро (до речі, тими ж словами, що й Г. Смо- трицький: у того — “вовк в овечій шкурі", у С. Кленовича — "драпіжні вовки") осуджує протестантів, але однаково толерантно відгукується як про римо-католицьку, так і про православну віру. Більше, він проголошує дивні для католика речі:
Русь зберігати старі прадідівські закони уміє,
З того шляху не звертать, що почала ним іти,
Ті зберіга установи, що перейняли їх із Сходу,
Віри, що раз прийняла, держиться вірно тепер,
Хоч і не раз римським колам є дещо і не до вподоби.
Інакше кажучи, він схвалює тверду знаміреність русів плекати православну віру і протиставляє їхнє, на його думку, по-справжньому
благочестиве життя розпусному життю протестантів. В іншому місці він уславлює руса за те, що той вшановує свій храм. Тут маємо не тільки виняткову релігійну толерантність, але й особисту прихильність до віри русів — чи не так само було з іншим польсько-українським письменником тієї доби Станіславом Оріховським, а пізніше із Яном Щасним-Гербуртом? Але в С. Оріховського була українка мати, так само українську кров відчував у собі Ян Щасний-Гербурт. Про рід С. Кленовича знаємо дуже мало, хіба те, що народився він у міщанській родині. Батько його звався Ян Клен, а мати — Ганна Петраківна. Звісно, як ми вже згадували, що з юних літ поет оселивсь у Львові, де, певне, й почав навчатися. Не відаємо також до ладу, де ж він учився; можливо, в Чехії та Угорщині, де певний час перебував. Факт той, що освіту здобув на свій час значну, принаймні блискуче віршував латинською мовою. У 1574 р. поселяється у Любліні, тут оженився, працював спершу писарем суду міської ради, а в 1583 р. став лавником, тобто членом лави-колегії, яка складала магістрат, що й управляв містом. У 1576 р. переклав латинську поему К. Яницького "Королів і князів польських... опис" — це й був його дебют у літературі. Звідси, з Любліна, С. Кленович й повів муз в Україну.
Глибокий інтерес до історії української землі, до віри предків, часте посилання на "звичаї батьків" дозволяють нам припустити, що з Україною поет був зв'язаний не тільки духовно, але й кровно. Може бути також, що С. Кленович був вірменського чи вірменсько-українського походження, тобто з тих вірмен, які осіли на українських землях ще до встановлення на них польського панування і які завжди усвідомлювали, що земля, на якій вони живуть, таки українська. Вірмени жили на той час громадами у Львові, Кам'янці-Подільському, Замості (всі три С. Кленович оспівує) та в інших містах.
Автограф С. Кленовича
На підтвердження думки, що С. Кленович міг походити з вірменських чи вірменсько-українських сфер, у нас є такі факти.
Описуючи Львів як перше місто на Русі (у світських та церковних творах, складених у XVI—XVII ст. у Львові, це місто усталено визначалось як “столиця країни українців"), поет підкреслює його український характер, про поляків у ньому не говорить нічого, хіба згадує ченців- бернардинів, тобто католиків; із меншостей негативно згадує євреїв, але окремо відзначає вірмен, при тому пише про них так само похвально, як про русинів. Поет описує "незліченний товар", який вірменин везе "просто зі Сходу":
Шовки везе, ткань з бавовни, нитки золоті, срібну пряжу
Й килими, що то на них турок лягає собі,
Калмуса корінь, зерно кардамону, і імбер, і бильця,
Що то звичайно народ "троща пахуча" зове.
Перець і лік на печінку найкращий — ребарбар теж має,
Має мускатовий цвіт і непорочний шафран...
Кажучи про вірмен, він зазначає, що
Це покоління старих, вільних і чесних мужів,
Утвар святу і єреїв своїх із собою привезли,
Тут за обрядом своїм храм збудували собі...
Другим фактором, який свідчить, що С. Кленович міг бути вірменського походження, є те, що наслідували поета, переймали його мотиви й поетику С. Симонід (Шимонович) і брати Зиморовичі — всі три з походження вірмени, а за вірою римо-католики. Я. Дашкевич у статті "Українсько-вірменські відносини й джерела їх вивчення" (у книзі “Украинско-армянские связи", К., 1969) пише: "Вивчення давніх джерел XIV— XV ст. свідчать про тісні особисті зв'язки поміж вірменським та українським населенням, про часті вірменсько-українські шлюби". Водночас він зазначає, що "українські імена, прізвища й назвиська були і у вірмен, і відрізнити їх від горожан української національності на основі лише ономастичних критеріїв неможливо". Вірмени чудово знали українську мову, й багато хто вважав цю мову за свою рідну. Українці та вірмени спільно займалися торгівлею та ремеслом. "Поміж українцями та вірменами у Львові, — пише Я. Дашкевич, — установилися відносини дружньої взаємодопомоги". І це не голослівна фраза, дослідник підтверджує це документальним фактажем.
Отже, коли прийняти думку, що Кленович був вірменського чи мішаного вірменсько-українського походження, зрозумілим стає його відверте відмежування від поляків, адже й справді: виходець із корінних польських земель, пишучи про Русь, ніде про поляків не згадує, не мислить Русі як складової частини Річі Посполитої, що було б натурально в устах громадянина цієї держави, а говорить про Русь як про окреме етнічне тіло. Цю землю він називає рідною й хвалить православну віру, хоч сам за віросповіданням був католиком. Узагалі весь його опис Роксоланії вражає синівською відданістю й любов'ю до її лісів, гір, міст, а передусім до її посельців — русів, тобто українців. Йому болить, що ідеї Ренесансу доходять до України у слабкій мірі, а мету своєї діяльності він визначає недвозначно:
Піснею я Пієріди спровадив сюди, щоб влекшити
Жаль свій, що в нас тут нема вкритої лавром гори, —
тобто те саме, про що мріяли згодом Касіян Сакович та поети кола Петра Могили, зокрема Софроній Почаський, який проголосив установлення в Києві українського Гелікону й так само, як С. Кленович, привів сюди грецьких муз, примусивши їх говорити не латинською, а книжною українською мовою. С. Кленович, окрім того, на відміну від діячів Острозького гуртка прагне поезію секуляризувати, тобто відділити її, наскільки було можна в тій порі, від церкви. Не дивно відтак, що єзуїти довели його до голодної смерті.
Це була спроба надзвичайно смілива. Можливо, й дочасна, адже ідеї Ренесансу були в нас слабко, тільки в певному вузькому середовищі закорінені. Українські юнаки — вихованці західноєвропейських університетів — не могли знайти на рідній землі застосування своїм знанням. Так, Юрій Дрогобич, автор найдавнішого латиномовного українського вірша, жив в Італії та Кракові, Павло Русин із Кросна теж пов'язав свою долю з Краковом. Г. Тичинський та С. Оріховський жили на порубіжжі, останній не раз хотів перейти на православ'я. Всі вони не цуралися "слова приємного русин", як сказав Павло з Кросна, і неодмінно відзначали своє походження, але дивилися на рідну землю часом здаля, були- бо фактично від неї відірвані.
Себастіян Кленович пішов далі. Він таки повернувся на рідну землю хоч би й тим, що натхненно її оспівав. Розповів про неї світові, бо його пече жаль, що тут немає наук, якими пишаються інші народи.
Таким чином, "Роксоланія" — це ніби вигук радості блудного сина, який повернувся на рідну землю і щасливий од того, що її бачить. Він хоче її прославити, розповісти про неї, адже приступив до батьківського порога й чекає, що його приймуть тут із радістю, що справу його продовжать, адже недаремно в поемі є такі рядки:
Що було далі, всі знають, про це наші музи не кажуть,
Хай про це далі будь-хто скаже, погоджуюсь я...
Цікаво зазначити тут ще й таке: описуючи українські міста й ставлячи на чолі їх Львів, який мислився в той час і навіть на початку XVII ст. столицею України (недаремно й Хмельницький не хотів його руйнувати), на другому місці поет ставить Київ, хоч Київ тоді великої культурної ролі не відігравав і фактично лежав у руїнах. Є всі підстави гадати, що С. Кленович побував у Києві і пильно обдивився княжу столицю. Він заперечує легенду, що Київ — це антична Троя, зачіпаючи тим самим одну із загадок нашої давньої історії (спробу поміркувати про це я зробив у "Мисленному дереві")7. Його, зрештою, в Києві цікавить інше: посельці, які тут живуть, відбиваючи татарські напади, і печери, в яких переховуються нетлінні мощі і які збирають до себе безліч людей, мимоволі роблячи це місто особливим осередком України. Висновок поета не тільки промовистий, але й багатозначний:
Знайте, що Київ на Чорній Русі значить стільки, як давній
Рим для старих християн, значення в нього таке ж...
7 Шевчук В. Мисленне дерево. К., 1989. С. 15-43.
Оця особлива увага до Києва в одного з перших будівників так званого Руського Парнасу має значення, коли пригадати, що на початку XVII ст., тиснені католицькою реакцією, саме Київ виберуть як місце своєї діяльності й переїдуть сюди інші галичани: Й. Борецький, 3. Копистенський, Є. Плетенецький, П. Беринда та інші, які закладуть тут визначний культурний осередок, друкарню і школу типу колегіуму, котра згодом перетвориться у знамениту Київську академію і де по тому виникне свій Київський Парнас, що його проголосить у 1632 р. Софроній Почаський.
У зв'язку з цим випливає ще одне питання, яке треба ще висвітлити й дослідити: про зв'язок С. Кленовича з київським католицьким біскупом Йосипом Верещинським — українцем родом, проповідником, поетом та публіцистом, що пропагував заселення порожніх земель в Україні й боротьбу з турками й татарами (він мав осілля в Новому Верещині — Фастові й навіть друкував тут книги, в тому числі брошуру “Новий Київ ") і, очевидно, сприяв заходам С. Кленовича установити Руський Парнас.
Всі факти свідчать, що С. Кленович був одним із діячів так званої "католицької русі", про яку вперше заговорив у науці історик В'ячеслав Липинський8 і яку не можна розглядати однозначно: були серед цієї "русі" звичайні відступники, а були й такі, хто ніс в Україну ідеї Ренесансу. Не можна, однак, не застерегти, що місією кращих представників цієї "католицької русі", котра в XVI ст. витворила цілу латиномовну українську літературу, скористалися, а по тому й споганили її єзуїти, "неситії ксьондзи, магнати", як писав Тарас Шевченко, котрі нас "порізнили, розвели".
Поему "Роксоланія" надруковано за два роки до смерті короля Стефана Баторія — це ще була доба релігійної толеранції, принаймні С. Кленович тільки легенько дорікає католикам, що їм дещо не до вподоби в Русі, але вже і в цей час між католиками та іновірцями не було без зіткнень, як про це ми вже говорили.
За традицією, яку вселила в нас православна церква, прийнято розглядати окатоличених українців як таких, котрі хотіли тільки лиха своєму народу, зрадивши його і відійшовши від нього. Коли говорити про XVII ст., то це майже правильно, хоч і не безперечно: досить згадати латиномовну поему І. Домбровського "Дніпрові камени", в якій поет- католик виступає співцем Русі, при тому вельми знаючим, прихильним до рідної землі й активним у своїй любові до неї. Не можна оминути увагою й відомий "Розмисел про народ руський" Яна Щасного-Гербурта9, але це були вже окрушини тієї толеранції; під впливом католицької реакції кінця XVI — початку XVII ст. питання про віру в Річі Посполитій ставало питанням про національність.
Шістнадцяте століття було інакше. Так сталося, що культурне відродження, як ми вже казали, йшло на українських землях двома шляхами: з одного боку, відроджувалися традиції Київської Русі, а з іншого, українська молодь, яка пройшла науку в Західній Європі, несла на рідну землю ідеї Ренесансу. Ясна річ, вони приймали там католицтво, часом лишались на чужій землі, але значною частиною все-таки додому поверталися, закладали тут школи і віддавалися культурно-освітній діяльності; більше того, як ніяк не тратили своєї любові до рідного краю, навіть коли їм доводилося жити віддалік від нього.
8 Z dzieów Ukrainy. К., 1912. Цей термін ужито, до речі, в “Суплікації української шляхти 1623 р.”, надрукованій тут- таки, с. 99: “Rus zakonu rzymskiego”.
9 Там-таки. С. 92—97; український переклад у книзі: Українські гуманісти епохи Відродження. К., 1995. Т. 2.
С. Кленовим весь час обертається в цих колах. Недаремно, очевидно, він зв'язується з магнатом українського роду Яном Загойським і в 1589 р. стає викладачем Замойської школи, яка мала, перетворившись згодом в академію, значення не тільки для розвитку культури польської, але й української; пізніше Петро Могила в передмові до “Тріоді" (1633) написав: "Академія Замойська так багато народові нашому пожитку і утіхи принесла, що немало з неї людей учених, управних і поважних вийшло, а церкві нашій православній дуже потрібних". Сам Ян Замойський був прихильником толерантної, поміркованої політики і різко противився Сигізмунду III з його курсом на католицьку реакцію — це проти Я. Замойського виступив на сеймі 1590 р. єзуїт Петро Скарга з гострими звинуваченнями й нападками.
З приходом же на польський престол Сигізмунда Вази вже в кінці 80-х років XVI ст. посилюється в Польщі контрреформація, за якою йшла відверта католицька реакція. Про мирне співіснування прихильників культури Ренесансу з православними вже нема мови — край цьому поклала Брестська унія. В цей час С. Кленович обіймає уряд війта міста Любліна (1592), а через два роки стає тут бурмистром. Цікаво те, що хоч у "Роксоланії" він виступає як противник Реформації, називаючи єретиків вовками, в час наступу реакції починає симпатизувати социніанам: католицька експансія та єзуїти йому глибоко відразливі. У цей час, коли різко означилися полярності, С. Кленович не зміг відверто стати на бік упослідженої Русі. Був він католик і немалого рангу чиновник, урядовець, чим, очевидно, й пояснюється те, що він уже не мріє про "Руський Парнас" — надто гостра запалюється довкола боротьба. У 1595 р. ніби на противагу "Роксоланії" він видає поему "Фліс, тобто Спускання лісу Віслою та іншими ріками, що до неї дотикаються", в якій оспівує землю польську, притому власне польську. У 1600 р. пише моралізаторський трактат “Гаман іудеїв", складаючи цими творами свій внесок у літературу польську, але гуманістичних переконань своїх не зрікається і, як людина вільнолюбна, пише твір “Перший виступ проти єзуїтів", за який його піддають гонінню — і до такої міри, що 29 серпня 1602 р. він помирає голодною смертю в тому-таки Любліні. Цікаво й те, що у своїх польських творах С. Кленович уже не підіймається до тієї висоти, на якій був, коли споруджував Гелікон у Львові, але до кінця життя залишився людиною світлого духу.
Зерно, яке він кинув на українській, рідній йому землі, не загинуло. Ми вже говорили про його послідників С. Симоніда та братів Зиморовичів. С. Симонід видає книгу "Селянки", де ідилічно зображено типи українських селян, а деякі теми "Роксоланії" він просто переспівує (“Чари" — історія про Федора та Федору). Симон Зиморович створює книгу "Роксоланки, або Руські панни " (маємо виразний перегук з назвою книги С. Кленовича), а Бартоломей Зиморович складає "Селянки нові руські" в цій-таки традиції. Нарешті, київські вчені, про що також згадувалося, проголошують у Києві вустами спудеїв Київського колегіуму “Роський Парнас". Самі терміни "Роксоланія" і "роксолани" на позначення України й українців існували й до С. Кленовича, але з його легкої руки вони міцно ввійшли у практику давніх українських поетів, і ними часто користувалися як у XVII, так і у XVIII століттях.
