Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Матвій Стрийковський - поет та історик
Персоналії та пам'ятки XVI століття
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Типово ренесансовою людиною був Матвій Стрийковський — найбільший історик Великого князівства Литовського, творчість якого треба розглядати в міжнаціональному контексті. Це він і заманіфестував у вірші «На ту саму “історію" Євстахій Тишкевицький, староста смоленський»1, де, як і в інших місцях, зокрема в передмові до своєї “Хроніки", жаліє, що "славнії події литовські досі були в теменній завії"; отож "Стрийковському подяку дати Литва має, бо голосним пером він щедро уславляє" її історію, і "дотіль Литва, Жмудь, Русь теж Стрийковському має чинить свою подяку, скільки час триває".
Цей заповіт історика й поета ми й виконуємо, вводячи його в контекст літератури української, не забираючи й не заперечуючи його заслуг перед Литвою та Жмуддю, а передусім перед Польщею, історію якої він також описав та й оспівав її у своїх віршах. До того маємо всі підстави, адже у своєму і справді безсмертному творі — "Хроніці" — він значну вагу приділив історії України, на яку дивився не як чужоземець, а як на близьку собі й рідну, що не раз підкреслював, тобто з'являв її з розумінням та симпатією, бажаючи, щоб і вона не згинула безславно в темені віків, як і історія Литви. Відтак писав у вірші «Валентин Міліус Херускус, найславетніший, на "Історію" Матвія Стрийковського Осостевицького» 2:
Ах, якби, Литво, здавна і поетів мала,
Через письмо діяльність, славу свою брала,
Знайшли б тепер з Літавів Ахілесів мужніх,
Із Жмуді, Русі мали б Гекторів потужних, —
тут під Руссю розуміється Україна та Білорусь, але переважно, судячи з опису історії, таки Україна. Отже, М. Стрийковський стає істориком Литви та Русі з гуманістичного пробудження, тобто через те, що таких історій на цих землях не було створено, він же цю працю бере на себе. Відтак його можна назвати з повним правом литовсько-польсько- українсько-білоруським письменником — ми вже говорили, що понад-національність є однією із рис ренесансового світогляду.
Матвій Стрийковський народився близько 1547 р. у Стрийкові, у Ленчицькій землі (тепер Брезинський повіт Лодзинського воєводства у Польщі). Про себе розповів як у передмові до "Хроніки", так і у вірші "Матвій Стрийковський Осостевіціус сам про себе та про пригоди свої при пізнанні різноманітних країн світу" 3. Походив письменник із шляхетського роду гербу Леліва, коли "Феб у рибнім знаці Барана тулився", тобто в березні. Вчився спершу у Брезині, яку зве "фундаментом моєї науки", потім у Падуї та Болоньї — "наш розум молодецький там здобув широкість", — де трапилася з ним пригода: в голову був "забитий дзвоном", після чого "трудну мав мову": очевидно, заїкався. Писати почав у юності, про що свідчать такі слова із віршованої автобіографії:
Аполло тож в опіку юність мою взявши,
Омив у Геліконі і лютню дав назавше.
1 Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. К., 1995. Т. 2. С. 95. Очевидно, в цьому та в інших з подібною назвою творах М. Стрийковський завіршовував відгуки на них згаданих осіб.
2 Там-таки. С. 94.
3 Там-таки. С. 83—92.
Матвій Стрийковський
Спершу "розучив я Тітирові співи", — очевидно, вивчав поетику Вергілія, потім "віршем я оплакав смерть був Августову", тобто написав трени на смерть польського короля Сигізмунда Августа (1574), видав книгу "Гінці цноти", про яку каже: "Прикмети там правдиві шляхтичів достотні". По тому в Кракові вийшла книжка "Генриковий в'їзд і коронація" — про закоролювання (дуже коротке) Генріха Валуа (1573 р., наступного року втік із Польщі); писав поет вірші проти реформаторів — "облуднів новохрестних" (1572), у 1575 р. видав "Вивід народів сармацьких і життєписи королів польських", створив також "Опис європейської Сарматії", котрий, як пише у примітці: "собі один влох (італієць. — В. Ш.) привласнив і під своїм іменем видав", вийшла ця книга в 1576 р.; готував до видання історію Яна Длугоша, але покинув цю роботу і рушив воювати, як пише: "Музу в згоду звівши з Марсом тим кривавим". З військом відвідав "Москви шмат, Русь, Ліфлянти", побував на курляндських, фінляндських та шведських кордонах, був у Пруссії. Як справжній громадянин Всесвіту (ренесансова настанова) вирішив побачити світ і рушив у мандри.
Проходив грецькі панства, острови усякі,
Мурейські і булгарські, сербські, трацькі шляхи.
І де поля мултянські йшов Волоським краєм,
Де волость Бессарабська стада овець має, —
було це в 1574 р. По тому рушив у Тракію та Константинополь, де бачив гак, на якому висів Вишневецький-Байда. Тут М. Стрийковський ледве не потрапив до в'язниці, бо в цей час був двірцевий переворот. Плавав морем, блукав по довколишніх місцях, де колись панувала антична культура, був і там, "Парнасус, Гелікон де, Гіпокрен преславний", де була Троя, — виразне свідчення, як глибоко була просякнута ренесансовим світоглядом ця людина. “Я топтався ногами на тім плаці, Гектор де змагався", був і в Атенах, у Спарті, дивлячись на руїни стародавнього світу. По тому
Я двічі ті Бальхани (Балкани. — В. Ш.) знеслі переходив,
І двічі я по Альпах, Татрах шлях проводив, —
і все це, переборюючи великі труднощі в дорозі. Загалом мандрівка тривала в 1573—1575 рр. Називаються тут і ріки, через які переправлявся і біля яких був у початках та гирлах:
Де Німан, Дніпр, Дон, Двіна, Волга, Бог з'являлись,
Де Вісла, Нарев, Варта, Буг, Прегель кінчались,
Де Дністр, Прут, Серет, Вузів і Дунай двойменний,
Де Стрімон, Гебрус, Нессус точать пісок темний,
Де Сперхіус, Пенеус в Грецьке море входять,
Де буйні дельфінове скачуть, зграї водять —
Побачив світу, пильно важні речі значив,
Простий мандрівець котрі б, мабуть, не побачив...
Нам цікаво у цьому перечисленні, що М. Стрийковський бував і в Україні. Потім те, що бачив, "віршем описав все". У 1575 р. видав вірші "Про вольність польську і Великого князівства Литовського і про бунт тодішнього турецького цісаря, котрий був при мені обраний". Також "Пересторогу" видав: "турки як на раду із Амуратом мислять Польщі на загладу". В таких мандрах та працях письменник і провадив своє життя.
Обід переривав я без кінця читанням,
Про речі розмаїті добрим міркуванням,
Аж ложку покидав був, в захваті щоб взяти
Перо, звик я вечерю заняттям кінчати.
Злипались мої очі часто за читанням,
У сні я і поетам подавав вітання.
Як бачимо, всі оті згадані писання входять цілком у контекст польської літератури, і ми їх у цьому огляді розбирати не будемо. України ж дотикається передусім найвидатніший твір Матвія Стрийковського (і саме за нього історик і поет сподівався, що йому віддаватиме вічну свою подяку Русь), який має повну назву таку: "Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі: Київської, Московської, Сіверської, Волинської, Подільської, Підгірської, Підляської і таке інше. І всілякі випадки військові й домові Прусських, Мазовецьких, Поморських та інших країн, прилеглих до королівства Польського та Великого князівства Литовського, відповідно до істотного та ґрунтовного віднесення доказів із різноманітних істориків та авторів сторонніх і вітчизняних: київських, московських, слов'янських, ліфляндських, прусських старих, доти темнохмарною ніччю заслонених хронік та літописців руських, литовських і Длугоша, батька історії польської з іншими з великою пильністю та мозольною працею (особливо довкола історії литовської та руської, ні від кого перед тим не опрацьованих, через Матвія Осостевіціуса Стрийковського достатньо написана, складена і на перше світло із вивченням правдиво доведеної стародавності власним розшуком, з превеликим роздумом і накладом по-новому збудована через усі старожитні віки аж до теперішнього року 1582. А передусім ґрунтовні виводи, скільки їх є на світі народів. З ласки та привілею короля, його милості". Друковано твір було у Кролевці, і це була лебедина пісня письменника, помер він десь після 1582 р.
Уже в цьому заголовку бачимо деякі гідні уваги речі: М. Стрийковський незгідно з С. Кленовичем та іншими сучасниками у Русь вводить і Московщину, але упір робить на землях українських: Київській, Сіверській, Волинській, Подільській, Підгірській, Підляській; землі ж Білоруську, Новгородську та Псковську збуває "та іншими". Друга ознака: основа опису — литовська та руська історії, розробити які автор і поставив собі метою.
Починають "Хроніку" латиномовні присвяти королю Стефану Баторію, в титулі якого стоїть "великий князь Руський, Київський і Волинський", а також князям Георгію, Симеону та Олександру Олельковичам, князям слуцьким. Далі йдуть розглянена нами поетична автобіографія, писана польською мовою, і добірка інших віршів польською та латинською мовами, подається "Привілей короля його милості на ці книги". По тому — присвята "ясновельможним князям, панам сенаторам і всім узагалі славно дільному рицарству і правдивим вітчизни батькам" польською мовою, що є властиво авторською передмовою; подано тут і прозову автобіографію, де автор, зокрема, пише, що до Литви вперше прибув із Ленчицької землі, що до Туреччини їздив із коронним шляхтичем Андрієм Тарановським, пише й про свою роботу над “Хронікою": про те, що з великою трудністю діставав руські (українські), московські та литовські літописи. Використовував також і латинських, грецьких, шведських, данських, польських, прусських, ліфляндських істориків. Розглядає Річ Посполиту як землю Коронну (Польщу) і великі князівства Литовське, Руське і Жмудське, що "за доглядом Божим та підтримкою його з'єдналися в одне тіло нерозривним зв'язком"; отже, бачить себе істориком земель, що увійшли у це з'єднання. Свою "Хроніку” історик розбиває на книги, а книги на розділи, розповідь веде від початку світу, говорить про розділення мов і різні потомства — Семове, Хамове, Яфетове, синів Ноєвих, після того починає виклад історії "литовського, славного руського і жмудського народів" і, посилаючись на різних істориків, говорить про предків литовських та слов'янських, а з розділу сьомого другої частини вводить віршові вставки з історичним викладом (загалом поезія М. Стрийковського і є такого типу виклади); до речі, кожна книга має свою присвяту.
З розділу другого книги четвертої починає історик розповідь “Про вивід славного народу руського, слав'янського, сарматського і чому названі славаками". Починається цей розділ надзвичайно цікавою звісткою, що "слав'яни або славаки, предки наші, були славні рицарською діяльністю ще за часів війни Троянської і що осади свої мали у Пафлагонії — країні Малої Азії над Понтом Евксинським, або Чорним морем, де тепер турки і греки мешкають", і що вони в тих землях не були приходнями, як турки, але "власними дідичами Пафлагон- ської землі із стародавніх віків, як оповідають, про що я сам мав з ними часті розмови року 1574, коли там був у тих країнах". Нам цей пасаж вельми цікавий уже тому, що в українській епічній традиції Київ зветься не раз Троєю, а наша земля — землею Трояновою. Посилається історик на Йордана, який свідчить, що назва славаків "за його часів нова була, року від Христа 492, але мова словенська, якою тепер усі славаки говорять, свідчить, що вона була стародавня". Загалом погляд М. Стрийковського на генезу слов'ян — це окрема тема, і ми на ній тут не зупинятимемося, але вона цікава головно тим, що історик бачить слов'ян як вельми давній етнос.
У четвертому розділі М. Стрийковський говорить про Білу та Чорну Русь, де панували князі великоновгородські, ізборські, псковські, білозерські, київські, луцькі, волинські, галицькі, підгірські, подільські та інші, тобто йдеться про Русь без Московії, в тому омеженні, що і в С. Кленовича, який Чорною Руссю зве північноукраїнські землі. При цьому історик не бачить Чорну і Білу Русь одним народом, а "народами старожитними", і так само, як С. Кленовим, виводить русів від Азовського моря, ототожнюючи їх із роксоланами (про русів-аланів як наших предків говорить і С. Пекалід в "Острозькій війні" — дивись про це окрему розвідку далі). Тут уже автор розрізняє мосхів та русів, посилаючись на Книгу пророка Єзекиїля (39:1); переповідає й легенду, переказану Длугошем, про Руса, Чеха і Лєха — трьох братів, родоначальників трьох народів, але Рус тут чомусь називається нащадком біблійного Масоха.
Титулка "Хроніки" М. Стрийковського, 1683 р.
Ясна річ: усі ці побудови легендарні, літературні, але на них часто будувалися генетичні схеми різних народів, особливо залюбки використовували їх поети; отже, для вивчення епічної традиції вони мають своє значення. Звертає увагу й те, що М. Стрийковський вживає термін не "руський народ", а "руські народи". Переказує історик і легенду, що поляки мають свою назву від полян, які сиділи спершу там, де Київ, потім оселилися за Дунаєм, звідки їх вигнали волохи, і плем'я Лєха відійшло до Вісли та Одри, отже, вважає поляків руським племенем: "Поляки від Поль або від Полянів, народів інших руських". До числа руських народів М. Стрийковський (як і С. Кленович) вводить і сербів. Цікаво, що Оскольда він зве Осколод і вважає його разом із Диром нащадками Кия. Оповідає про перших київських князів, в окремий розділ виводить розповідь "Про старовинні церемонії", властиво про язичницьких богів та свята в їхню честь — руських, польських, жмудських, ліфляндських. Подальша оповідь про Київську державу ведеться по князях, докладно оповідається про війни, які вони вели з іншими державами і між собою. Виклад подій у М. Стрийковського простий, описовий, сухувато-фактологічний, інколи вклинюється віршова вставка.
З книги шостої, з розділу “Про війну польську з Руссю" починаються просторі віршові вставки. Так, розділ другий — "Про битву під Галичем з князями руськими і поразку їхню від поляків" — цілком віршовий. Звертає увагу в цих описах їхня об'єктивність: поет фіксує події, а свого ставлення до того чи іншого боку не виявляє або ж виявляє з огляду на гуманістичні принципи, і це, на нашу думку, випливає із його засади: поляки для нього, як і руси, — свої. Так само віршовано подається "Про битву під Завихвостом із князем Романом, володимирським та галицьким, і про забиття його року 1205, місяця червня, дня 13” — самі вірші польською мовою, але мова русів — українською. Віршем оповіджено й "Про руйнування руських князівств через литву та жмудь і про їхнє перше істориками пояснене ім’я, року 1205"4. Матвій Стрийковський — майстер батального вірша, його описи динамічні, повні експресії. Князь Роман змальовується витязем, який сам б'ється як простий воїн, однак коли, тікаючи, замішався між простих, то перестав бути вождем, його й забито. Цікава ще одна риса вірша про князя Романа: до нього автор антипатії не має, називаючи "Роман наш милий", але цього разу симпатії його — на польському боці, і то тому, що Роман був напасником на чужу землю:
Ляхам вітчизна власна додає відваги,
За шкоди свої мстяться і за всі наляги,
Роман же на потугу руських військ зважає, —
тобто маємо цілком гуманістичну позицію: поразка напасника, хто б він не був, справедлива, а оборона рідної землі — річ свята, відтак і несильний стає сильним. Другий вірш є ніби продовженням першого, бо починається з констатації, що "Роман жорстоко в щасті був завівся, монархії він Руській лихим спричинився", адже після його смерті почалися міжусіб'я. Цей момент і вирішили використати "літавці, жмудь", які сиділи в лісах, до них пристали і ятв'яги. Князі Ольговичі постали на захист своєї землі й розбили те "поганське юрмо” — симпатія цього разу в автора на боці русів, адже захищали рідну землю. Однак Руська держава уже хилилася до занепаду, і то через те, що не мала в собі згоди. Відтак у кінці вірша йде блискучий на цю тему пасаж:
4 Обидва вірші в перекладі українською мовою у книзі: Марсове поле. К., 1988. Кн. 1. С. 92-97.
Рим став на чолі світу із самої згоди,
З незгоди панство втратив, ставши без свободи.
Славетнії князівства грецькії вельможні,
Що персам і римлянам протистати можні,
З незгоди себе туркам віддали в коризну,
Утратили свободу й дорогу вітчизну, —
отак у світі й виходить: сильні стають слабкими, а слабкі сильними (біблійна мудрість). Відтак
Монархія відома Київська віддавна,
Діяльністю русаків й мужністю преславна,
В Литву через незгоду стіл свій переводить,
Литва у стан високий вибилася від згоди, —
на останній думці хочемо наголосити: Литва вважається тут державним наступником ("стіл свій переводить") Київської держави, отже, вона не тільки завоювала Русь, а продовжила її державність у часі. Ця думка повторюється і у вірші “Жигмунт Дорспругкович із гербу Кітаурус, або Гіпосентаурус після Корпуса Кунасовича, князь литовський, і Монгвил Гімбутович, жмудський князь", перша частина якого є коротка історія постання Київської держави. Автор пояснює, чому він почав свою історію описом минулого Русі:
Та ж бо руський народ є у ділах давніший
І в Київській державі до того ж славніший, —
і називає цей народ "достойним", говорить, що роксолани були його предки, які наводили пострах і на римлян, вели змагання і з Візантією на морі та на суші. З'являє поет цікаву подробицю, що в Пері над Пропонтидою на брамі був герб Руської монархії, і він бачив його своїми очима: збройний муж на коні зі списом на знак війни русів із греками. Вибито там і грецькі вірші, в яких славилися Володимирові дії. Посилається М. Стрийковський і на різних авторів, котрі славили Русь, — "описують усі ці славні руські дії", коли ж він сам, поет, про це згадує, то в нього "аж серце веселиться". Тож закликає литвинів не заздрити Русі:
Без них ладу своїх справ не можеш ти знати,
В своїх державах руси здавен звикли матись, —
саме з них і виросла Литва, коли незгода підносила роги у руських князів, і тільки тоді Литва своєю згодою осіла "в їхніх вітчизнах", коли бідну Русь внутрішня незгода "виїла". Отож служила Литва Русі, а тоді зневолила. І далі переоповідається коротка історія постання Литви та її змагання з Руссю, при цьому вказується, що Литва нападала на Русь спершу лише для здобичі. Є тут цікаве місце з історії побуту: описується спосіб переправи литовців через ріки: вони виготовляли човни із зубрових шкур, які зшивали, а шви змащували лоєм — такий човен легко несли двоє чоловіків. Цей-таки спосіб переправи використовував і Дмитро Вишневецький (Байда), коли переправлявся через Дон, Дунай та Дністер.
Віршами описано "Про коронування на королівсщво галицьке, або галицьке і володимирське Коломана, сина Андрія, короля угорського, 1208, і вигнання його, і про поразку угорців та поляків од Русі". І знову маємо той-таки засновок, що і в попередніх віршах: симпатії автора на боці русів, бо вони захищали вітчизну. Через це Мстислав Хоробрий подається тут прихильно, адже він "слушно доходив вітчизну", щоб не панував у ній угорець. Битва ж з угорцями та поляками називається "знаменним звитяжством". У продовження цього йде вірш “Про поразку руських князів від поляків, року 1211", де руси були побиті, бо "загорділи" з першої перемоги.
У такий спосіб ілюструє своїми віршами історичну оповідь Матвій Стрийковський. Більшість із них полономовна, є й латиномовні. З цікавіших для нас поезій можна назвати ще “Про вибиття 25 000 татар перекопських під Вишневцем, року 1512, поляками і литвинами" 5 — вірш нам цікавий як тим, що битва велася на українській землі, так і тим, що тут описано одну із визначних битв великого українського полководця князя Костянтина Івановича Острозького. Як пише М. Стрийковський: "славний і світлої пам'яті князь, Великого князівства Литовського гетьман, найвищу нагороду в звитяжстві мав, де за його розмислом і під його проводом для всіх той визначний тріумф до завершення щасливого пан Бог привів". Про цей вірш уже була мова в розвідці "Образ князів Острозьких у давній українській літературі". Додамо тут те, що й цей твір укладається в систему поглядів М. Стрийковського: згода панує, а незгода руйнує; і друге: коли захищається вітчизна — це свята справа, через що буде вона переможна. Тут же описується з'єднане військо польське, українське (руське) та литовське, прибули й магнати Михайло Вишневецький із синами та Андрій Збаразький, прибув і польський польний гетьман Станіслав Каменецький. Очолив це військо князь Острозький: "Костянтина визнано було гетьманом єдиним". При цім з'єднані всі "піднеслися духом. Славою окритись чи за вітчизну вмерти". Але між гетьманами зайшла сварка, "як їм починати" — "хоче Польща і Литва наперед ставати". Острозький же висловлює такі резони: "сила — в кулаці, не в окремих пальцях".
Не полякам першими бій розпочинати,
Бо про хитрощі татар де їм певне знати?
Таким чином, провід у битві взяли українці, які добре знають, що таке "в полі шабля, сагайдак — це не те, що вдома". І тут, здається, маємо у М. Стрийковського алегоричне читання: мимоволі спадає на думку трактат С. Оріховського "Напучення королеві польському Сигізмунду Августу", створений у 1543—1548 рр., про який у нас уже була мова, і його досить оригінальна думка про те, що головна небезпека Річі Посполитій від татар — в Україні. І саме тому, що перед татарами Україна безборонна, мислитель закликає Україну від рабства звільнити, і то в той спосіб, що столицю треба перенести з Кракова та Вільна в Україну і саме її зробити центром своєї держави, в певний спосіб реставрувавши Київську державу6. Отже, перед у державі має вести не Польща та Литва,— вони стануть провінціями, — а Україна. Відтак і битва під Вишневцем цю проблему алегорично й ставить, — очевидно, М. Стрийковський поділяв думки С. Оріховського. Передумовою такого з'єднання має бути взаємна згода трьох народів.
У творі також докладно розписано саму битву, розклад сил, розташування, маневри, промова вождя перед битвою, в якій перша спонука — оборона рідного краю:
Хто ж покривджених життя візьме в оборону
За спустошені поля, вигнаних із дому,
Хто помститься, як не ми? —
а в іншому місці:
Хто вітчизни вірний син і про неї дбає,
Гей покаже хай тепер мужність та відвагу.
Сам веду я вас у бій, щоб здобути славу, —
не забуваймо, що оборону краю від татар очолює нащадок Володимира Великого та Данила Галицького.
5 Український переклад: там-таки. С. 97—105; до речі, В. Яременко, подаючи цю поезію в книзі “Українська поезія XVI століття” (К., 1987. С, 63-70), чомусь кладе його як анонімний.
6 Докладніше про це я пишу в книзі “Козацька держава”. (К., 1995. С. 367— 370).
При такій позиції перемога неминуча. І як було прийнято в такого жанру поезії (вона мала свої шаблони), втрати ворогів — великі, переможців — малі; визволено 16 тисяч бранців, взято 10 тисяч коней "та шатрів, верблюдів, шат і різної зброї", тобто трофеїв.
Загалом для М. Стрийковського в його "Хроніці" поезія має прикладне значення, вона, за приписами, різноманітить виклад, дає емоційне наснаження. Як "квіти розуму", вірші належать музі Кліо, тобто приносять додаткову історичну інформацію, не виключаючи фантазії, адже поетичні описи боїв, як правило, уявлені, а не фактологічні, хоч і не без того. Водночас вірші творяться і як "квіти чуття": підіймають героїчний дух у читача, дають патріотичну настроєність, викликають переживання, тепер би сказали, спортивні, ігрові, азартні. Проводир у битві — вождь — описаний з героїчною піднесеністю, гіперболічно (титанізм). Так подано й князя Острозького.
Загалом Матвій Стрийковський як людина і митець почуває себе не поляком, не литвином, не русином, а таки громадянином Річі Посполитої, в якій об'єдналися три народи, і образним утіленням цієї держави постає у вірші з'єднане військо. Тобто поет — продукт державотворення свого часу (яким була певна частина суспільства і в часи Київської держави, і в недавні наші часи так званий homos sovieticus — творення, можна сказати, наднаціональне), до чого схиляв його ренесансовий світогляд. Але скрізь і в усьому, як ми з'явили, він — гуманіст, отож коли захищають свою землю поляки від русів, він на боці поляків, і навпаки. Саме така його заанґажованість і справила те, що "Хроніка" стала вельми популярна на всьому обширі, який описувала. Принаймні в Україні до неї виявляли глибокий інтерес, через що ще у XVI ст. була перекладена українською мовою і її використовували як козацькі літописці (зокрема Т. Софонович, Г. Граб'янка та С. Величко), так і поети. Ясна річ, що багато положень цієї історії є умоглядні й не витримують історичної критики (наприклад, порівняння біблійного Масоха із московитянином), але це не була вина М. Стрийковського, а джерел, якими він користувався, принаймні свої факти він підкріпляв численними посилками на літературу. Відтак "Хроніка" М. Стрийковського міцно ввійшла в контекст давньої української літератури, як і в літератури народів польського, литовського та білоруського, і саме так її й належить розглядати.