Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
«Епіцедіон» невідомого автора від 1585 року
Персоналії та пам'ятки XVI століття
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
До творів, які в традиції давньої української літератури відкривають її полономовний пласт, належить "Епіцедіон"1 (поховальна пісня). Це певного мірою свідчить: українська шляхта, здобувши польську освіченість, почала цією освіченістю користуватися. І це не обов'язково було пов'язано з конфесійністю, адже рід Вишневецьких, одному з представників якого й присвячено "Епіцедіон", іще твердо сповідував православ'я, а до звісного ренегата Єремії Вишневецького був одним із найстійкіших щодо своєї конфесії, через що згодом, у 1628 р., тобто вже в XVII ст., Ісайї Копинському довелося писати пристрасне взивання до сумління Єремії-відступника: "Великий жаль, милостивий княже, серця усіх нас обіймає, духовних і все православне християнство, що не наслідуєш старожитної релігії грецької предків і батьків своїх, не менше плаче й лементує церква Божа, матір наша, що нею ваша княжа милість зволиш погорджувати"2. Не зайве згадати, що рід Вишневецьких було вписано в число патронів та фундаторів Києво-Печерського монастиря, про що вістить А. Кальнофойський у своїй “Тератургимі" (1638). Але коли проглянемо хоч би документи того ж Густинського монастиря, фундаторами якого також були Вишневецькі, побачимо, що їх писано книжною українською мовою, але підписано Вишневецьким уже польською.
"Епіцедіон" присвячено Михайлові Вишневецькому (до речі, ім'я Михайло було традиційним у цьому роді), братові знаменитого Байди- Вишневецького, організатора Запорозького козацтва, одного з героїв української історії, і вже це примушує нас поставитися до пам'ятки з особливою увагою, бо вона, зрештою, того заслуговує. Твір надруковано в незначній кількості примірників у Кракові, в 1585 р., і він започаткував у нас жанр тренів, чи ляментів, тобто віршів на смерть (правда, і перед тим маємо своєрідне використання цього жанру у Григорія Чуя, Русина із Самбора, — дивись розвідку про нього). Особливо цей жанр став популярний у першій половині XVII ст., з чого знаємо “Тренос, або Ляменш" М. Смотрицького і його ж “Лямент на смерть Л. Карповича", знамениті "Вірші на жалісний погреб П. Конашевича-Сагайдочного" К. Саковича, “Лямент про святобливо вмерлім І. Василевичу" Д. Андреєвича та ін. "Епіцедіон" же тлумачиться автором як "вірш жалобний про благородного й вічної пам'яті гідного князя Михайла Вишневецького, каштеляна київського, канівського, любецького старости", котрий помер 1584 р., тобто назва "лямент" чи "трен" тут ще не означується.
Загалом же перед нами різновид посмертного панегірика (як і в Григорія Чуя), бо поетика плачу тут використовується тільки на початку викладової частини. М. Вишневецький помер 15 жовтня, а 1 січня наступного 1585 року автор завершив роботу над своїм "віршем жалобним", приклавши присвяту дружині вмерлого Гальшці Зеновичівні з висловленням їй подяки "за добродіяння, якими в домі вашої милості й понині втішається" поет, — звістка має значення, бо свідчить: автор був придворним Вишневецьких. Писано твір у селі Нижні Білці на Кременеччині, тобто неподалік гнізда князівського Вишневця. Ще одну варту уваги річ з'являє поет у дедикації своїй патронці: "То ж бо не Гомеровим чи Вергілієвим віршем, а з простої гадки своєї" він пише, тобто подається ніби вибачення, що про такі високі речі, як пам'ять про князя, автор висловлюється не латинським віршем, тож його опрощення (зведення від високої мови, книжної, до живої, в даному разі польської) приписує простоті свого розуму; можливо, латинською мовою на високому рівні не володів. Але не був і поляком, як побачимо далі, бо йому властивий виразний український патріотизм. Отже, польською мовою автор пише твора не тому, що хоче, кажучи по-сучасному, вписатись у контекст польської літератури, а тому, що це була мова тих, до кого своїм віршем звертався і кому хотів донести свої думки, — великому українському магнатству. Окрім того, практики писання подібних творів книжною українською мовою чи словенською не було, хоча першу спробу дедикації до князя здійснив уже Герасим Смотрицький у вірші, що став заспівом до Біблії, виданої в Острозі в 1581 р. Але видання Біблії зумовлювало словенську мову; в "Епіцедіоні" ж ідеться про речі виключно світські.
1 Текст в оригіналі подано в книзі: Стороженко А. Стефан Баторий и Днепровские козаки. К., 1904; неповний переклад у виданні: Українська поезія XVI століття. К., 1987. С. 169— 194.
2 Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. 1848. № 8. Листа введено в “Літопис Густинського монастиря”.
Герб князів Вишневецьких
Дмитро Байда-Вишневенький
Композиційно твір побудовано вельми просто; починається з передмови "До читача", після того йде дедикація Гальшці Зеновичівні, а за тим основна викладова частина, яка завершується знову-таки зверненням “До ласкавого читача", і насамкінець — "Замкнення тих віршів". Що ж бажає розповісти читачеві автор? У передмовному вірші поет зазначає, що "тільки щиру правду тут чесно написали". Він не відносить свого твору до високої поезії: "Як Марон (тобто Вергілій. — В. Ш.), розкошувать, те не всім дається", але до поважної. Легше лаяти, вістить він, не хвалити, отож похвальні вірші можуть бути не всім до вподоби (як на мене, тут натяк, що думки, висловлені автором, не всім можуть сподобатися).
Водночас автор певний, що поети, які славлять "подвиги великі вірних краєві синів, а не злісно лають", житимуть вовіки, бо "необхідно правду дать нинішньому віку", адже "брехня світ весь заливає". Після того йде звеличення правди. Оце наголошення на правді має особливе значення (згадати б, як широко розробить значно пізніше цей постулат Семен Климовський — дивись розвідку про нього), воно ніби готує читача до сприймання подальшого тексту. Друге звертання до читача, в кінці твору, є похвалою роду Вишневецьких, про нього скажемо далі, — естетичних постулатів там нема.
Початок викладової частини — це збагачений ренесансовими образами трен: хай затихне Аполлонова лютня, струни Амфіона та “мила цитра": у вірші авторовому вмістився жаль. Власне, це тема життя й смерті з алюзіями відомого фабла про рицаря та смерть, — це фабло пізніше, на початку XVII ст., буде в нас завіршоване; зрештою, саме цей мотив прийме за основний у своїх "Віршах" К. Сакович3. Від цього загального мотиву автор переходить до розповіді про кончину князя Михайла Вишневецького, котрий був "щиросердний чоловік", "не паном був — вітцем, до усіх привітним", а окрім того, — "рицарем звитяжним". Він — сенатор Річі Посполитої, але головне — захисник від ординців України; здається, вперше в нашій поезії наша земля тут твердо зветься Україною:
Він надійним був щитом цілій Україні,
Пам'ятає силу ту бусурман донині...
Саме на цій темі автор зупиняється найдокладніше: головне діло життя князя — берегти кордони України від турків і татар. Після того іде виклад про рід Вишневецьких: вони були вихідці із Литовського князівства, з-поміж них — Корибут (князь новгород-сіверський до 1393 р.), король чеський (Сигізмунд, 20-ті роки XV ст.), про якого поет розповідає докладніше. Інша лінія — рід магнатів Збаразьких. Оповідається й про предків дружини князя — Зеновичів. Служив же Михайло Річі Посполитій, не шкодуючи сили. Після того йде серія описів битв — цікаві зразки батальної поезії. Починається від битви із татарами Шаткурея, при цьому подаються паралелі до античної історії (ренесансова поетика). Введено поміж описи й таку цікаву фразу:
Добрих гетьманів таких Україна мала,
Гетьманів з чужих країв не потребувала, —
отож автор бачить Україну як окрему соціальну структуру. Більше того, свідчиться, що при магнатських дворах створювалися школи рицарства, де рицарі навчалися бойовому ремеслу, відтак складали рицарство України — еліту-войовника, яка при потребі безвідмовно поставала на бойовий чин:
У навчаннях нелегких бойовому ділу,
На Вкраїні піднялось рицарство уміле...
Докладно розказується про битву князів Романа Сангушка, Михайла Вишневецького та Євстахія Ружинського супроти татар — цей опис один із кращих в українській героїчній поезії. Оповідається й про участь князя у війні з лівонцями, але головна його справа таки захист України.
3 Загалом вірші на смерть із супровідними розмислами — це одна з найулюбленіших тем у поезії бароко; їх дійшло до нас так багато, що з них можна було б скласти окремий збірник.
Добрим старостою став там, на Україні,
Де до моря Бористен плине по рівнині:
Мужнім рицарям завжди Україна рада,
Бо щороку від татар — підступи і зрада,
Не допустить добрий син землю плюндрувати,
Буде власними грудьми матір заступати, —
отже, знову маємо вельми цікаве підкреслення: князь — син України, вона для нього матір — виразне засвідчення національної самосвідомості. І знову опис битви з татарами, експресивний, повний фактологічних деталей. Звертає на себе увагу й таке: М. Вишневецький твердо називається гетьманом. Звісно, це не був офіційний чин, як у пізніші часи, а лише загальна назва верховного воєначальника, адже й у татар — гетьман, і в Картагені Ганнібал — гетьман, але нам здається, що саме в тому часі почало встановлюватися поняття "гетьман" як не тільки воєначальника, а й голови краю (про це свідчить і конституція Йосипа Верещинського, яка була складена невдовзі по написанні цих віршів)4. Автор не заперечує, навіть підкреслює, що Річ Посполита — це та держава, яку захищав М. Вишневецький і за яку воював, але, окрім того, визначає й інше поняття: “отча сторона", "рідний край", і вже це — Україна. Отже, захищаючи кордони Річі Посполитої, князь захищав Україну (як рідний край і отчу сторону), в яку входило й Поділля, не тільки Київське воєводство. Зрештою саме це вітчизна князя. Є в поемі й поняття "князівська Русь".
Ось як благородний син за вітчизну дбає,
Татарву од рідних піль мужньо одбиває,
Для вітчизни жертвує статками, здоров'ям,
Хай лиш слава на весь світ лине з Подніпров'я, —
виразний означник, що вітчизна М. Вишневецького — не Річ Посполита, а таки Подніпров'я, але королеві, що символізував Річ Посполиту, князь виказував пошану, висилаючи йому бранців, однак за це "тільки винагороди жодної не має". Є тут указівка, що не тільки князеві Україна вітчизна, але й автору:
Часто грізних бусурман він долав щасливо,
Був для нашої землі (курсив мій. — В. Ш.) батьком милостивим, —
а в іншому місці каже: "Наша Наддніпрянщина".
Одне з особливих місць поеми — ставлення до Москви та московитян. Хочу його зацитувати повністю, при тому в своєму перекладі, бо у друкованому В. Пепи воно подано довільно:
Цього часто від Москви там ми дізнавали,
З ними в близькості котрі поруч проживали:
З християнами не йдуть вольність брати спільно,
Оком на майно чуже накидають пильно.
Отож вольності, як ми, від віків не знають,
А для користі лише шаблею махають...
4 Сас П. С. Оріховський, Й. Верещинський. Політико-правові концепції державного устрою // Україна — Польща. К., 1993. С. 65-67.
Тут маємо не тільки гостру характеристику сусіднього народу, але своєрідне заперечення, що вони нам близький народ, і ствердження, що допомоги від них чекати годі; постулат же вольності, поставлений автором для своєї землі, не лише свідчить, що поет був свідомо настроєним українцем, а й те, що подібні думки почали в тодішньому українському суспільстві з'являтися, а це було ще до першого національно-визвольного повстання Г. Лободи та С. Наливайка. Гадаю, що маємо тут ремінісценцію спроб порозумітися з Москвою Михайлового брата Дмитра Байди-Вишневецького; під цим кутом зору його контрактації з Московією набувають особливого забарвлення. Зрештою, хоч і ставиться автор до московитян негативно, та хотів би: "А коли б між християн та була ще згода, не терпіли б, як тепер, їхні землі шкоди", тобто Москва вольностей нам би не дала, але допомогла б локалізувати постійну загрозу з боку татар, бо вся тодішня українська сила йшла на оборону супроти бусурман, через що становище України в час написання твору бачилося як вельми складне й важке:
Подивіться, як в сльозах орачі блукають,
Вигнано їх із садиб, шеляга не мають,
Бачимо ж, як бранців тьму тягнуть на арканах,
А той сам подався геть, на місця незнані.
Рідко хто було з нужди вибереться швидко,
Як жорстокий бусурман обдере до нитки.
На Поділлі лихо те й на Волині знають,
Наддніпрянці од татар часто потерпають...
Маємо тут також і окреслення України — це Волинь, Поділля і Наддніпрянщина. І саме в цьому контексті згадуються козаки:
Дякувати долі: є на Дніпрі потужні
України оборонці, сміливі і мужні,
Котрі гострих шишаків зовсім не бояться,
Котрі силі хижій, злій здатні опираться.
Зрештою, і сама Польща (Краків, Познань в автора) значно потерпала б, "коли б хижих над Дніпром наші не спиняли".
Загалом основний виклад твору — це описи, що йдуть один за одним, битв М. Вишневецького з татарами. До цього додається таке резюме:
Заслужив на те наш князь, правду слід сказати,
Щоб в історію діла славні записати.
Завжди правив з гідністю і хоробро бився,
Україні над Дніпром славно прислужився,
Захищав її як син, чулість мав і чесність,
Ні за себе він не дбав, ані за маєтність.
Як годилося, чинив за свого гетьманства,
Україну не давав шарпати поганцям, —
отже, знову Україна подається як окрема соціумна категорія, над якою гетьманить князь. Через це він осаджує городища, засновує як фортецю Корсунь, відтак князь подається як володар України. Він був навіть хоробріший від славетних Маріїв і знаних Сціпіонів, уподібнюється левові, якого слава рівняється до Ганнібалової та Вітовтової, і "їй годиться у віках голосно лунати!" І хоч слава його не перевершила слави героїв античних, його заслуги безсумнівні.
Ритина із зображенням бойових подвигів Вишневеньких
Зрештою, всі оці бойові змагання підірвали здоров'я князя, і він помер. По тому описується його зовнішність, а на завершення, у звертанні "До ласкавого читача", оповідається про заслуги роду Вишневецьких для вітчизни (під якою, як ми показали вище, поет розумів Україну). Серед них виділяється згадка про Дмитра-Байду, він — "великий князь, рицар всемогутній, муж достойний, доблесний, правдивий і мужній"; йому й присвячується окремий опис його змагань із турками й татарами.
У "Замкненні тих віршів" ідеться про сина Михайлового, "князя молодого", який приймає на себе батькову справу, відтак поет закликає,
Щоби син наслідував батьківськую справу,
Україні послужив як державець правий, —
тобто як її, України, керманич.
"Епіцедіон" — одна з найяскравіших пам'яток нашої української поезії XVI ст., котра сильна не лише яскравими описами боїв та битв, тобто є класичним зразком високої батальної поезії, але й засвідчує появу в українській поезії державотворчих тенденцій. Вона також говорить про національну свідомість як передусім автора, так і тієї частини української аристократії, яка, захищаючи рідну землю від татар, починала вже думати про "волю" отчого краю, бо відчувала його як вітчизну. Ясна річ, видаючи поему друком у столиці Польщі Кракові, автор не міг висловлюватися до кінця відверто, але звертає увагу те, що він не боявся висловлюватися: отже, це були думки, значною мірою в суспільстві самозрозумілі. Саме в цьому особливість пам'ятки — іншої такої в тому часі не знаємо. Зрештою, й С. Кленович у "Роксолана" дивився на Україну як на етнічну цільність і на соціумно самодостатню категорію, що теж було невипадковим, хоч політичних питань співець Роксоланії майже не ставив і не чіпав, принаймні в такій мірі, як це бачимо в "Епіцедіоні".
Пам'ятка увіч ренесансова. Хоч і згадується християнство у противазі до мусульманства, вона цілком секуляризована, тобто вільна від релігійних описів та проблем. Її головний герой — воїн, і не просто, а гетьман України, отже він по-своєму титанізується (титанізм — одна із рис поетики ренесансу), про що свідчать численні уподібнення з античними героями, історичні ремінісценції та порівняння. Герою відтак надається ідеальних рис, що видно і з портретного опису:
Зросту був помірного, вигляд мав поважний,
Проти ницих ворогів мужній та відважний,
Повновидним був з лиця, вигляд мав ласкавий,
З цього кожен міг пізнать, що то князь наш славний.
Є в поемі описи природи, метафорика помірна, строга, вивірена, вислів і справді нескладний, без емоційних надмірностей, описи битв класично строгі, хоч і деталізовані. Є в тексті недосказаності, які були цілком зрозумілі людям того часу, принаймні тим, для кого твір писався й подавався, але підтекстового читання чи й алегоричного не помічається. Похвали князям не бомбастичні, а спокійно-виважені, композиція проста, чітка, подана як низка тем, які й розробляються.
