Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

«Просфонима» 1591 року - перша українська декламація
Персоналії та пам'ятки XVI століття

Всі публікації щодо:

У 1591 р. до Львова приїхав київський митрополит Михайло Рогоза — саме той, який невдовзі стане ініціатором Брестської унії 1596 р. Він посвятив тут малу церкву Трьох Святих, благословив закладини великої церкви Успіння Богородиці, а в суперечках братства із львівським єпископом Гедеоном Балабаном став на бік братства, закликавши єпископа на суд, де останньому заборонено було чинити нагінки на братство. Воно ж, у свою чергу, видало привітальну книжечку — один із перших світських друків книжною українською мовою. Повна назва її така: "Просфонима. Привіт преосвященному кир Михайлу, митрополиту київському та галицькому, і всієї Русі у братській школі Львівській складений, коли був у місті Львові вперше після посвяченого рукоположения, 17 січня 1591 року"1. Вітали митрополита двічі: коли був у церкві перед народом через дітей, і наступного дня, коли прийшов провідати школу і там прийняв "од нищобідних моління" (вказівка ця документує факт, що і в XVI ст. школярі звалися "нищими"). Пам'ятка особлива тим, що це перша відома нам декламація — жанр, який згодом знайде значний розвиток в українській літературі, і ми про нього ще докладно писатимемо. Друга риса: передмова і кілька віршів подаються грецькою мовою, хоч і дублюються мовою українською; отже, маємо тут спробу ввести в число літературних мов України і грецьку: таких пам'яток збереглося загалом небагато. По-третє, декламацію укладено як панегірик М. Рогозі, отже це один із перших україномовних панегіриків.

Цікаві засновки знаходимо в геральдичному вірші на герб міста Львова, що починає твір: Львів має герба князя Льва, чиє ім'я по всій Європі знає руський рід, тобто руський рід бачиться як європейська категорія. Лев є царем звірям, а людям — образ Христового царства, тобто українці мають власну владу лишень духовну. Відтак резюме:

Мужайся многоплемінний роський народе,

Хай Христос началом кріпості в тобі буде! —

роський народ тут бачиться як багатоплемінна субстанція. У "Передслові від малих", писанім грецькою та словенською мовами, митрополит зветься сонцем світлим, зорею Європи і єдиним оком Русі (в оригіналі — Росії: цей термін тоді позначав Україну та Білорусь, власне землі, духовно підпорядковані київському митрополиту, Московія в цю Росію не вводилась). Сам панегірик має цікаву жанрову означку: "царські пісні", тобто пісні в честь правителя, отже митрополит бачиться тут правителем Русі (так само, до речі, честили й Петра Могилу — як гетьмана; Дивись про це в розвідці "Вірші на честь Петра Могили").

1 Повний текст в оригіналі: Українська поезія XVI — початку XVII ст. К.., 1978. С. 137-144.

Сама декламація складається з двох частин: перша розділяється на "ліки" (хори). Початок першого ліка — співний, у стилі акафіста — похвальної церковної відправи, його співає перший отрок, який, однак, тут не позначається. Отроки від другого до п'ятого рецитують. Зміст рецитації — подяка за те, що митрополит прийшов все благочиния устроїти", тобто розрішити ворожнечу між єпископом Г. Балабаном та братством. Час тієї ворожнечі прирівнюється до ночі, відтак тепер настає день; раніше була "жалість велика", тепер же "радість настає" — це ніби чудо "вельми дивнеє". Лік другий складається із восьми отроків-рецитантів. Вони славлять святителя за те, що "полюбив справедливість святую", а ненавидить "прокляту безбожність". Митрополит подається як духовний воїн:

Припоясен при бедрі твоїм меч, благословієм кований,

Добрий воїне, меч одвсюду нагострений,

Славний і непорочний, з тим ся ти рушаєш сміле

І громиш ним богопротивних легко і уміле.

Воза митрополитового ведуть "Правда і Людинолюбство", а Справедливість "віжками керує", під їхнім проводом митрополит прокладає своїм духовним підданим "гостинця до небесного царя", — як бачимо, образність тут уже цілком барокова, тобто побудована на метафориці досить химерній, при чому, як і в барокових п'єсах, абстрактні поняття персоніфікуються: митрополичі коні — Правда і Людинолюбство, візниця — Справедливість, сам митрополит — в образі воза. Сьомий отрок подає полемічний мотив: зичить, щоб ганьбу понесли ті, котрі шукають упадку церкви, — тут уже навряд чи йдеться про Г. Балабана, можливо, про римо-католиків та протестантів — тих, що "бачать марно" знищення наше. Отрок восьмий називає цих противенців такими, що мають погорду до Бога, — йдеться тут, очевидно, про аріян, котрі заперечували божественність Христа. Може бути також, що йдеться (натякова поетика) про Онисифора Дівочку, попередника М. Рогози, якого скинув константинопольський патріарх Єремія за двоєженство, був він близький до протестантів.

Онисифор Дівочка посідав митрополичий стіл у 1579—1589 рр., він дозволяв єпископам жити з жінками, і серед духовенства при ньому з'явилися тисячі священиків-двоєженців та троєженців, а за канонами православної церкви священик мав право одружуватися лише раз. Висвячував людей злочинних, до інтересів церкви був байдужий, церковними канонами нехтував2. Ось як писали про нього в листі-протесті галицькі православні в 1585 р.: “За вашого пастирства всі тяжко утиснені, плачемо і скитаємося, бо вівці без пастиря; хоч вашу милість за пастиря свого маємо, але ваша милість подвизатися і праці чинити, словесних овець від вовків боронити і святому благочестю рятунку нітрохи ні в чому не рачиш (не зволяєш. — В. Ш.). Таких бід перше ніколи не бувало і більше вже бути не може, як ці: за пастирства вашої милості досить всього злого в законі нашому сталося"3. Саме тому православні Львова у "Просфонимі" славлять нового митрополита, зголошуючи готовність йому коритися, бо хочуть, щоб він "в пригодах наших нині і завжди рятував і від противності людей зловірних церкву заступав", — про це вістить третій лік вустами п'яти отроків. Після того йде "Молитва". І тут маємо виразно барокову образність:

Гучать світу цього моря попудливії,

Б'ючи хвилями в береги кривії,

Грозять упадком опоки (скелі, твердині. — В. Ш.),

Вивисившись під темнії оболоки.

Львівська Успенська церква

2 Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк, 1995. Т. 1. С. 185.

3 Там-таки.

Місто ж Львів не боїться "ґвалту та грізної зброї", бо там побував сам Бог. Усе, що відбулося, — це "Божі справи", яких ніколи раніше не бувало на Русі. Згадуються тут іще якісь "можні богатирове", що даремно поставали "на твій вірний люд", — очевидно, тут відбито змагання православних із римо-католиками, які хотіли православну церкву пригнітити, проти чого, до речі, не раз писалися послання до тодішнього польського короля Стефана Баторія та Сигізмунда III, його наступника. Відтак С. Баторій звідомляв "князів, воєвод, каштелянів і старост (оце вони і є "можні богатирове") про нерушність віри і прав, дарованих православним мешканцям". Були такі грамоти у 1585 і 1586 роках4.

Ось про такі речі повідають системою натяків отроки, тобто діти-школярі; ясна річ, що це промовляв їхніми вустами хтось дорослий і мудрий, можливо, вчитель тих дітей. Завершується перша частина декламації звертанням до митрополита "від старших". Із використанням біблійних уподібнень тут говориться про радість старших, що з'явився тепер пастир, що "лютість же зими з тяжкими вовками відганяє", бо завжди після зими приходить весна. І тут подається високопоетичний пасаж із описом весни, творений певною мірою у стилі буколічної поезії (ренесансовий мотив), що є ніби вставним віршем у декламацію. Ось уривок цього місця в перекладі сучасною мовою:

Це від самих речей кожний із нас докладно хай пізнає,

Коли-бо після студенної зими тепла весна наступає.

Тоді і земля небідно зелену траву пускає,

І дуб підчесаний головерхії горби прикрашає,

І всі зеленоволосі дерева в новії ризи одягнуться,

Коли, старе скинувши, усе поновити враз візьмуться.

І вітри тоді добропрохолодні, промінням просіянії,

І всяке птиче стадо під небом співає солодко пініями,

Нам-бо наказуючи правовірно і боговгодно співати

І збільшене богопротивлення духа відтинати.

Тоді-бо у горах волові пастухи, із хиж вилізаючи

На широкопростертії поля, вітром лице вхолоджаючи,

Птиць солодкоспівних голос чувши, душі насолоджають,

Самі ж бо многошумно на стеблі тростини у відповідь співають.

Після цього йде заклик, щоб суд, милість та віра поновлялися, щоб "всяке коліно не оганьблювалося, щоб небеса раділи з Божими ангелами", і подається своєрідний висновок: коли беззаконня відсічеться від церкви судом тоді до ліпшого з'єднаються небо, ангели та Бог. Висловлюється сподівання, що церква не буде попрана хрестоненависними.

4 Там-таки. С. 172.

Друга частина починається із "Привіту архієпископу в школі", де з'явлено радість із навідин митрополита, якого православні хочуть бачити як "всієї Русі доброго будівничого", він має бути подібним до святого Іллі відомстителем беззаконню. "Пройдемо, — каже поет, — ніби крізь вогонь і воду", сподіваючись, що митрополит "виведе на свободу", а життя "виведе на уладнення", відтак буде спасіння — тут митрополит бачиться знову як голова нації, духовний її провідник, котрий виведе свій народ на свободу. По тому йде "моління від нищих", яке рецитують два отроки. Мова першого отрока — найраніший зразок так званої нищинської поезії; школяр просить митрополита, щоб дав розпорядження по всіх парафіях, аби їм, школярам, не забороняли "товкти пороги", просячи, "оскільки ми є убогі", — тобто практика школярських жебрань уже була і в тому часі. Адже і сам Бог, мається на увазі Христос, "нищим був" і не гордував убогими, зрештою й апостолів собі вибрав з-поміж убогих. Другий отрок просить, щоб був митрополит "нищелюб'язним" і дбав про нищих та сиріт, від цього йому відчиняться небесні ворота. Після того промовляв митрополит "достатньо і премудро", але його мова тут не подається.

Завершується твір зверненням "До всіх взагалі", в якому закликається "роського народу братію" прийти й полюбити "молоко словесного учення" — образ біблійний, узятий із Першого Послання Петра (2:2); пізніше, майже через сто років, "Молоком'' назве свою книжицю Іван Величковський як науку мистецтва поезії. Далі закликаються пошанувати слово Боже "князі та властителі" — відгук уже реального на той час конфлікту між аристократією та народом, через що їм говориться: “Дітей незлобивих безбожно не губіте" і "не побивайтеся гнівом, як посудини". "Богокорчемники" при цьому хай терплять від руки Господньої "церковний бич", злоноровних і законогонителів закликається прийти до Павла-учителя і щоб не боронили приходити дітям до Христа, а вірним пропонується вчувати близький антихристів прихід. "Супроти питань відповіді готуйте" — цілком полемічна настанова, що ніби передвіщує велике полемічне змагання, яке невдовзі по тому справді таки спалахне.

Як бачимо, твір за системою своїх реалій, натякових пасажів, уписаністю у живе життя і поетикою своєю — найраніший зразок бароко, складний, по-своєму вишуканий і талановитий. Іронією долі він адресувався саме Михайлу Рогозі — одному з головних ініціаторів у недалекому часі унії, тобто людині, яка приведе українське православ'я до розколу, — ніби попереджуючи його; відтак усі сподівання на нього як на духовного провідника народу виявилися марними. Ясна річ, що скласти такий твір могла непересічна й освічена людина. Михайло Возняк щодо цього пише: «Автором "Просфоними" був правдоподібно вчитель грецької мови братської школи Кирило Транквіліон-Ставровецький»5. Підкріплює цю думку й наявність у тексті грецькомовних віршів: хто, здавалося б, мав би їх писати, як не вчитель грецької мови? Але річ у тім, що в тому часі в школі викладали й брати Зизанії, Стефан та Лаврентій, які також знали грецьку мову і віршували6. Отож думка про авторство Кирила Транквіліона є тільки гіпотезою, відтак ми не вводимо цього твору в розгляд писань останнього, а подаємо окремо; зрештою, він вартий окремого аналізу та й від інших Кирилових творів часово значно відстоїть, захоплюючи проблеми окремої епохи, доунійної, але вже з передчуттям майбутніх зрушень та потрясінь.

Кілька слів про природу вірша, яким написано твір. М. Возняк визначав її так: "Привіт Рогозі це сливе вільний від впливу польсько-латинської поетики зразок віршованого риторичного писання". І справді, написано “Просфониму" нерівноскладовим віршем; до речі, це ще один аргумент на користь авторства К. Транквіліона-Ставровецького, який подібним віршем користувався й пізніше. Отже, вжито тут архаїчний церковний вірш у "Початку першого ліка", а далі йде вірш модифікований: він може бути довшим чи коротшим, од восьми до 23-складового; "Молитву" написано коротшими рядками, а звернення “Від старших" — вельми довгими, але парно римованими, що є удосконаленням архаїчного вірша, а водночас засвоєнням силабізму. На той час це було немале новаторство: український вірш подібної поетики ще не знав, та й узагалі україномовний вірш неархаїчного типу ще тільки зачинався. Саме тому "Просфониму" в своєму часі треба назвати визначним твором.

Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1921. Т. II. Віки XVI -XVIII. Ч. 1. С. 77-78.

6 Маслов С. Кирилл Транквиллион- Ставровецкий и его литературная деятельность. К., 1984. С. 58.