Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Йосип Верещинський, його публіцистика та поезія
Персоналії та пам'ятки XVI століття
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Яскравим представником "католицької русі" був київський біскуп та опат сеціховський Йосип Верещинський — постать вельми своєрідна на політичному та культурному полі свого часу. Вона гідна окремого монографічного дослідження, хоча з літературної точки зору його писання можна віднести хіба до публіцистики, бо й поезія, яку він творив (польською мовою), мала ту ж таки публіцистичну заданість. Недаремно польські історики (А. Зданевич) називали його біскупом, закутим у шолом та броню, навіть гетьманом з інфулою на голові та єпископським жезлом у руці; і це справді так, бо то був один із найцікавіших українських мислителів у Річі Посполитій XVI ст. Значна частина політичних побудов Й. Верещинського виявилася утопічною, тобто не вийшла з фантазійних меж, що черговий раз приписує його твори таки до красного письменства, хоча вони не раз мали конкретну форму звертань та послань до послів, що збиралися на сейми, чи й до монархів. У цьому сенсі його творчість є своєрідним продовженням послань С. Оріховського; зрештою, улюблена форма сучасника Й. Верещинського Івана Вишенського також були послання.
Біографічні дані про письменника скупі. Народився 1532 р. у Збаражі (інші дані: у православній родині на Холмщині) у шляхетській родині підсудді; певне те, що був етнічним українцем. Учився в Красному Ставі, але де дістав титула доктора богослов'я — невідомо. Однак спершу був православним духовним — офіціалом православного холмського єпископа. У 1577 р. став каноніком у Холмі-таки, згодом — опатом (ігуменом) бенедиктинського монастиря у Сеціхові (на річці Вісла, Радомщина в Польщі). У 1589 р. іменований на київське біскупство, на цій посаді пробув до смерті в 1598 р. (інші дані: 1599 р.). Його резиденцією, однак, був не Київ, а Фастів, де заснував друкарню, а сам Фастів перейменував у Новий Верещин. Не раз персонально брав участь у військових походах проти татар, зокрема і з козаками.
Був проповідником, лишивши після себе ряд проповідей, що визначалися простотою викладу із роз'ясненнями євангельських текстів чи церковних обрядів, ряд проповідей морально-дидактичних — їх видав у Петербурзі в 1854 р. Ігнатій Головинський1. Поетичні твори Й. Верещинського не можуть похвалитися художньою яскравістю, хоча є в них гарні пасажі, мета їхня також агітаційно-публіцистична. Для того щоб дістати бачення, як поет це робив, розглянемо його "Побудку", видану у Вільні в 1594 р. Повний заголовок твору такий: “Побудка його цісарської милості всього християнства (австрійського імператора. — В. Ш.), також до його королівської милості короля польського, так само до ясновельможного князя великого московського з метою піднесення святої війни спільною рукою супроти турків і татар" 2. Уже сама назва вказує на агітаційне призначення пам'ятки. Поет уподібнює себе до пророка Ісайї, який із Божої волі підносить голоса до "трьох царів".
1 Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. СПб, 1894. Т. VI. С. 29.
2 Уривки в українському перекладі: Марсове поле. К., 1988. Кл. 1. С. 129-135.
Герб польського короля і дедикація на герб із книги Й. Верещинського "Побудка", 1594 р.
Основна турбота — щоб були звільнені "бідні в'язні у турецькому краї" — указує, що тільки за умови християнській єдності (тема прохідна для тодішньої літератури, особливо стала актуальна в XVII ст. — дивись розвідки про Л. Барановича та О. Бучинського-Яскольда) монархи зможуть подужати турків, відтак після того "завойовники моці потім не ростили б". По тому йдуть історичні пригадки, як били турків у минулі часи, зокрема молдавський господар Івоня (до речі, його братом називав себе Іван Підкова), він змагався з турками в 1574 р. Згадуються тут і козаки, які підтримували Івоню: "Ще й подільських при тому тисяча козаків", також змагання з турками сербів, болгар, ідеться про польсько-угорського короля Владислава III Варкенчика (1424—1444) та інших, зокрема про мальтійських рицарів, за зразком ордену яких Й. Верещинський мріяв учинити рицарську школу в Україні. Навіть складаючи поетичний твір, мислитель залишається, як і у своїх політичних зголошеннях та зверненнях, практичним реформатором, навіть указує монархам число військ, які ті мають зібрати для війни з турками — разом мало бути шістсот тисяч, а також розробляє план воєнної операції із кримськими татарами, в якій, до речі, мали б узяти участь і козаки:
А коли б козакове стали б до Таврики,
То татарам напевне поламали б шики.
Згадуються тут князь Дмитро Вишневецький (Байда), якого поет зве “козак бойовитий", і барський староста Б. Претвич та його змагання з татарами тощо.
Яскраво описується підступно-жорстока вдача турків та їхні завойовницькі методи, загалом турків тут уподібнено до антихриста:
Божі й людські справи безсоромно плута.
Як розпустний антихрист, всіх страхом він кута.
Це місце має паралель до подібного опису турків і в С. Оріховського.
Звертає на себе увагу й те, що боротьба християнських монархів подається як змагання вільних держав супроти тієї, яка несе неволю та деспотію, тобто в цьому змаганні йде захист вольностей — ідея, яка також має перегук із думками С. Оріховського; при цьому поет по-своєму декларує не тільки оборону од ворога, але й агресію супроти нього:
Не чекати останню в захист свій годину,
Коли інші гадають тільки за родину.
Не чекайте, щоб напад змусив воювати,
Тож про себе належно є ще час подбати.
При цьому кладеться ідея Сіону, тобто християнського з'єднання.
Розробляв тему боротьби з бусурманами Йосип Верещинський і в інших творах, зокрема ідею хрестового походу — "Побудка, або Початок священної війни" (1591), "Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя" (Новий Верещин, 1597); можемо твердо виснувати, що ця тема турбувала його все життя.
Але найцікавіше, що є в публіцистичній спадщині письменника, це його державотворчі проекти, їх викладено у ряді творів. Найраніше писання цього циклу — "Регула, тобто Наука, або учинок доброго життя кожного християнського короля" (1587), де розвинено, а часом повторено думки С. Оріховського, які той висловив у трактаті "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу" (1543), — тут подано ідеальний образ християнського монарха з його добродіяннями. По тому мислитель видає в 1590 р. "Дорогу певну до найшвидшого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством королівства Польського", де ставиться проблема заселення та оборони України, тобто того краю, який був при руських князях густо заселений і оброблений, а тепер лежить пусткою. Тут автор пропонує організувати п'ятитисячне військо і збудувати чотири фортеці на шляхах, якими ходили татари в Україну, а Київ пропоновано зробити королівською резиденцією, — маємо знову-таки розробку ідеї С. Оріховського, щоб столиця Річі Посполитої була в Україні. Радив відтак убогим польським шляхтичам переселятися на вільні землі України та їх заселяти, взявши участь в обороні та відбудові цієї землі. Вельми цікаві й його "Зголошення на сеймики, листом роз'яснене, як заснувати рицарську школу в Україні" (1594) і "Спосіб осадження нового Києва" (1595), а особливий інтерес мають проекти його козацьких реформ, які розробляє в 1590 та 1596 роках, особливо "Війську Запорозькому пресвітлий виказ як щодо виховання, так і щодо вічного забезпечення на Задніпров'ї" (1596) — цього твора розшукав серед польських звітів у Данцігському архіві М. Антонович3.
На подану тему мені вже доводилося писати у книзі "Козацька держава"4 в розділі "Утопічне державотворче мислення в давній українській літературі": там я говорив про певну утопічність мислення цього діяча, також і про те, що він належить до тих прожектантів, які заживали реальних спроб реформувати українське суспільство, — одне із задумів так і залишилося нездійсненне, отже утопією, а інше в життя увійшло як його реальний компонент. Писав про державотворчі проекти Й. Верещинського й сучасний дослідник П. Сас5.
3 Антонович М. Студії з часів Наливайка // Праці Українського історико-філологічного товариства у Празі. Прага, 1942. С. 104-106.
4 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 383-385.
5 Сас П. С. Орловський, Й. Верещинський. Політично-правові концепції державного устрою // Україна — Польша. К, 1993.
Перше питання, яке постає після ознайомлення з творами письменника на цю тему, — хто ж він був: чи патріот України, чи теоретик ідеї польського заковтування нашої землі? Зрештою вже "Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона" у статті, підписаній криптонімом I. Л., виразно пише: "У політичних творах своїх Верещинський говорить про необхідну для Польщі колонізацію України"6, отже, виходить, ніби Й. Верещинський не був українським державотворцем, а тільки прихильником польської експансії в Україні. Питання це непросте, і, щоб розв'язати його, треба спокійно розглянути реалії того часу, в які ті проекти творилися.
І справді, після Люблінської унії 1569 р. експансійні процеси з боку Польщі посилилися, особливо за Сигізмунда III, і саме ці процеси значною мірою зумовили постання опірної хвилі з українського боку, від чого в українському суспільстві й почали зароджуватися паростки Козацької держави, а політичні мислителі того часу прямо ставили, і не в одному творі, ідею відродження Київської держави чи принаймні князівства, також і те, що законним спадкоємцем цієї держави залишається Україна-Русь.
У XVI ст. державотворчою елітою в нас була передусім шляхта, ба й аристократія, і саме їй належала конкретна праця з організації українського козацтва, яке при сполученні з оружною силою князів, старост чи й шляхти ставало оборонним щитом перед експансією сусідніх держав, яка бачилася головною небезпекою для України, власне перед татарами та московитами. Створення цієї мілітарної сили відбувалося загалом неантагоністично до Річі Посполитої як держави, зрештою сама Річ Посполита оборонити українські землі на той час не могла. Таким чином оружна самооборона та її організація ставала конечною житейською необхідністю. З іншого боку, ця нова військова потуга мимовільно, тобто сама від себе, зроджувала місцевий український патріотизм, що цілком закономірно з'являв і сепаратистські тенденції в українському суспільстві стосовно Річі Посполитої, які творилися на різному рівні. А вже це сприяло зародженню українського державотворчого мислення, яке, з одного боку, ґрунтувалося на ідеї оборони й відбудови напівзнищеної української землі при певній лояльності до держави, в яку вона тоді входила, а з другого боку, навіть при яскраво виявленому загальнодержавному, властивому всім громадянам Річі Посполитої патріотизмі, що зумовлював вірність королю як главі цієї держави; сама ж Річ Посполита не раз бачилася й мислилася не як чисто польська держава, а як з'єднання під одним берлом короля трьох великих етнічних структур: Польщі, Литви та Русі — остання складалася з України та Білорусі, які однаковою мірою мали б заживати свобод та вольностей. Через це політична, навіть державотворча боротьба українців і скеровувалася здебільшого в це русло: змагання за свободи й вольності, що яскраво заманіфестував Касіян Сакович у 1622 р.:
Вольність — ось найважніша річ поміж усіми,
Гідність їй уступає речами своїми.
Тож освідчити можуть цю думку народи,
Бо вони до свободи ідуть од природи,
Золотою у світі її називають,
Доступитись до неї всі пильно бажають,
Відтак поет декларував:
Щоб у вірі святій ви нерушно тривали,
Королю пильно вірність свою заховали,
Бо за неї вам вольність була Паном (Богом. — В. Ш.) дана,
Є король, а крім нього не маєте пана7.
Маніфест, як бачимо, чітко з'явлений. Україна відтак не бачилася як поневолений Польщею народ, але як вільний, котрий входить у Річ Посполиту як самодостатній чинник. Отож у першій порі боротьба зводилася до того, щоб у тій свободі та вольності залишитися, досягти з іншими частинами держави рівноправності, а ще оборонитися від іноземних напасників — це на одному рівні, а на другому, вищому: щоб Україну підняти до рівня великого князівства, адже Київське князівство було скасоване ще за Литви. Українські мислителі міркували цілком резонно: у державі мала б витворитися рівновага у заживанні вольностей, отже, кожна частина Річі Посполитої мала перебувати в однаковому статусі, а державна єдність клалася на одному камені — королівській владі, одній для всіх і до всіх однаково прихильній. На цьому й засновувалися довголітні змагання українців (особливо шляхти, а згодом і козаків) до відновлення в Україні статусу великого князівства, яким була, зрештою, Київська держава, а від неї й велася державотворча традиція. Ось як це маніфестував той-таки Касіян Сакович, писали про це, зазначимо, й інші політичні мислителі:
їхні предки із роським монархом хрестились,
З Володимиром — стійко у вірі лишились,
І ту віру несхитно тримають, статечно,
Бо за неї готові вмирати конечно.
У тім війську (козацькому. — В. Ш.) стрічали і князя, і пана,
Не одного з них мали провідцю-гетьмана...
Запорозькеє військо — належить вважати —
Для Вітчизни потрібне, пора про це знати,
Україна тим військом себе захищає,
Де ж нема запорожців — татарин гуляє8.
На останній рядок звертаю увагу: він нам допоможе збагнути глибше й проекти Йосипа Верещинського.
Але був ще один рівень, вищий од двох попередніх, який, одначе, залишився утопічний, і його перший проголосив, як ми вже згадували, Станіслав Оріховський у державотворчому трактаті "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", написаному в 1543 р. з приводу жахливого спустошення України татарами, а таких спустошень, як зазначає письменник, "ми в Русі щороку зазнаємо". Сам твір — поради королю, як захистити Україну, а основний резон цей: "Якби ти захотів звільнити Русь від рабства і спільну в твоїй державі свободу зберегти, мусив би показати з дитинства, що ти за король"9. І от саме С. Оріховський висунув ідею: аби Річ Посполита (повторюємо, не Польща, а держава, складена з кількох народів) не зазнавала дизгармонізації, тримала оборону своїх земель, зберігала загальну свободу й стала відтак потужною, їй потрібні певні реформи, а передусім та, щоб столицю перенести з коронних земель, тобто із Польщі, не у Вільно чи куди-інде, а таки в Україну, аби король мешкав тут. Ця позиція настільки красномовна, що її треба зацитувати:
"Ти сторож королівства, так ми вирішили раніше. Місце сторожа, природно, не в середині, а поза тими речами, які він стереже. Так породистий собака ніколи не ховається у вівчарні, а наніч лягає за ворітьми — щоб добре було чути вовків, відганяти їх і переслідувати. Навпаки, ледачий і непородистий собака ховається серед овець і часом ганебно шукає захисту в чабана. Живи й ти задля спільного добра там, прошу, де всім серцем відчуваєш, ти потрібен. Нині ти в Кракові юність свою марнуєш у преславнім, зізнаюсь, і знатнім місці. І нічим не можеш відзначитись. Адже місто розташоване у внутрішніх, спокійних місцях країни, де немає можливості для вияву твоєї доблесті (...) їдь до гімназії справжньої доблесті (курсив мій. — В. Ш.) — у Русь. Там ти матимеш усе потрібне, бо житимеш серед труднощів і страху — двох найкращих учителів юності".
6 Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Т. VI. С. 29.
7 Українська поезія XVII ст. Перша половина. К., 1988 С. 161-162.
8 Там-таки. С. 161.
9 Українські гуманісти епохи Відродження. К., 1995. Т. 1. С. 23.
Виділені слова особливо важливі для нашої теми, бо сенаторське зголошення Й. Верещинського на сеймики про рицарську школу в Україні є практичною розробкою цього постулату. Загалом же кажучи, ця ідея була великозначна: йшлося про те, щоб центром Річі Посполитої, головною несучою частиною з королем на чолі була не Польща, а таки Україна, а Польща відтак дістала б статусу не коронного утворення, а десь такого, як Велике князівство Литовське, коронною ж землею вважалася б Україна; у такий спосіб, на думку обох мислителів, і могло б відродитися Київське князівство.
Але у згаданій пам'ятці про заснування рицарської школи Й. Верещинський уже не ставить постулату перенесення столиці Річі Посполитої в Україну, хоч цю думку висловлював раніше, в 1590 р., у "Дорозі певній", очевидно, вже розуміючи її нереальність. Відтак його проекти спрямовано для досягнення кількох цілей: організації оборони України, що мало б стати передумовою для її залюднення, розвитку та розцвіту, а вже виходячи з цього — її державної автономної реорганізації у князівство. У "Зголошенні на сеймики" — цій вельми цікавій пам'ятці до історії нашого парламентизму — мислитель відверто говорить про мету своїх заходів: "Надмірна небезпека, а до того ж часте безправ'я всієї України королівства Польського і вашої милості братії спричинило це писання моє". Україну зве "золотою", але й "долиною сліз". Пам'ятка має ще й той великий інтерес, що тут ідеться про заснування першої військової академії в Україні, яка б мала не лише навчальне призначення, але й відбувала бойову практику в постійних змаганнях із іноземними напасниками, передусім татарами й московитами (до речі, вони часом свої напади чинили скоординовано).
Таким чином, в Україні пропонувалося створити швидку мобільну силу, котра перебувала б, як і козаки, у постійній бойовій поготовності. Це військо мало бути шляхетське, зібране з усіх земель Річі Посполитої; на чолі мав стояти, звісно номінально, великий коронний гетьман, але ректором — польний гетьман (не всього коронного війська, а спеціально наставлений для цього контингенту). Фактично ж школа мала готувати старшинські кадри до війська Річі Посполитої ("коли б від того навчання виростали б ротмістри"). Число і склад цього війська розглядалися двояко, що саме від себе цікаво: п'ять тисяч кінноти, а п'ять — "по-козацьки", тобто організованих за козацькою військовою структурою. Але цікавіша друга позиція: “Нехай би було шляхетського народу чотири тисячі по-козацьки, а міського і сільського люду хай би було піхоти дві тисячі", тобто фактично тут ідеться вже про реєстрове козацьке військо з регулярним утриманням і тільки частиною, хай більшою, із шляхти. Особливістю того війська мало бути те, що воно складалося б лишень із молоді, яка, пройшовши бойову школу, частково українською її частиною, тут і залишалася б. Жити б мало це воїнство у бурсах, тобто гуртожитках, щось на зразок теперішніх казарм. Розроблено і структурний склад цієї школи.
Певним чином таке військо протиставлялося Низовому Запорозькому — так протиставлялося, до речі, пізніше городове козацтво низовому, що не було піддане державній регуляції в тій мірі, як це вимагала державна потреба. Головна ж мета, для чого це робилося: зникнення загрози іноземних нападів, тоді "і вся Україна швидше заселитися б могла". Говориться тут і про внутрішні сутички ("пиха домова"), що може бути натяком на повстання К. Косинського, яке в тодішніх українсько-шляхетських колах гостро засуджувалося як міжусіб'я (дивись розвідку про "Острозьку війну" Симона Пекаліда). Не забуваймо, що пам'ятка творилася у часі, коли ще не почалися козацькі національно-визвольні війни; вони почнуться із повстання С. Наливайка через кілька років, тоді Й. Верещинський виступить миротворцем, правда, нещасливо. Отже, розглядати "Зголошення на сеймики" як антиукраїнський документ аж ніяк не можна, до того нема жодних підстав; більше того, його створено в системі тодішнього українського державотворчого мислення шляхетського ґатунку з метою воскресіння українського державного життя в системі Річі Посполитої.
Це саме можна сказати й про "Спосіб осадження нового Києва", написаний 1595 р., що також є пам’яткою українського парламентизму, бо це записка послам на Краківський сейм від імені сенатора-українця, якому болять справи рідної землі, про що автор пише прямо: "Я вважав за гідне й потрібне, виходячи із сенаторських обов'язків, звідомити про велику небезпеку, яка діється зі сторони для колись славної столиці князівства Київського від прикордонного ворога, і разом з оспалістю і недбалістю нашою доведемо її рано чи пізно до немалого розпачу".
Турботи про Київ могли бути натуральні для київського біскупа вже через те, що це місце його парафії, але не так про це дбає він, як про відновлення, залюднення, а відтак воскресіння найдавнішої української столиці, що є ніби передумовою відновлення й Київського князівства. На Київ особливу увагу звернув ще Себастіян Кленович у поемі "Роксоланія" (1584 — дивись про неї окрему розвідку) — до речі, людина близька до Й. Верещинського (принаймні знаємо про контакти поміж ними), а очевидно й однодумна. Цікаво, що, описуючи Львів і оселивши тут своїх муз, С. Кленович не підкреслює стольності цього міста для Роксоланії-України, як це робили його наступники по поетичній школі брати Зиморовичі (дивись розвідку про них), а от пасаж про Київ починає прямо так:
Києве славний, могутня столице князів давньоруських,
Безліч ти бачиш іще пам'яток старовини:
Скрізь на левадах тут видно каміння зруйнованих мурів,
Залишки давніх руїн травами вже поросли, —
тобто, крім визначення стольності цього міста, засвідчує, що Київ справді був у руїні. Говорить також про постійну загрозу цьому місту з боку татар, відтак робить висновок, що "Київ на Чорній Русі важить стільки ж, скільки для всіх християн Рим стародавній колись". Бачить поет Київ і як столицю православ'я, принаймні докладно описує київські печери як святині. Й. Верещинський говорить про столицю в унісон із С. Кленовичем як про "місто здавна славне і до того ж старожитнє" і не тільки вістить про давні руїни, але й докладно їх описує, підкреслюючи особливе значення Києва; відтак він пропонує забезпечити його "виключним правом і вольностями над інші міста його королівської величності". Сам Й. Верещинський як римо-католицький біскуп не претендує на землі православних, однак просить наділення простору і для потреб своєї конфесії, яку репрезентує, що натурально: по дві милі з кожної сторони для господарчих потреб. Мало б бути осаджено два нові міста в Києві на чотири тисячі будинків, що жили б за магдебурзьким правом: одні міщани при цьому будуть королівські піддані, а інші — біскупські. Всі мали б користуватися значними вольностями, які тут перечислюються. Старим Києвом зве письменник Поділ, Новим — княже місто, підпорядковане, як і старе, королю, а третє місто нове мало б стати єпископським — кожне з них із самоуправою, тобто зі своїм міським урядом та виборним війтом. Обидва нові міста ховалися б за потужними валами із замками, отож Київ планувалося перетворити на потужну фортецю. Пропонував Й. Верещинський відбудувати й осадити новим людом "славний замок Вишгород", який лежав також у руїні, — ця фортеця стерегла б Київ із півночі.
Що звертає на себе увагу в цьому проекті? А те, що Й. Верещинський хотів відбудувати Київ як триградне місто, яким воно було в часі Київської держави, із містами-форпостами, правда, в часи Київської держави форпостів-міст було значно більше: Переяслав, Вишгород, Білгород, Васильків10; щодо Переяслава ж, то мислитель готував йому особливе призначення, про що скажемо далі. Заселяти Київ Й. Верещинський пропонував осадами. Що ж таке в тому часі були осади? Коли певна земля надавалася новому господарю, а вона була порожня, то він, як осадчий, закликав туди на поселення люд з усіх боків, який селив за певною домовленістю на пільгових умовах. Так само і Й. Верещинський закликав люд з усіх усюд; принаймні в час написання пам'ятки мали прибути до Києва по три особи "з міст усіх його королівської милості" і по три духовні особи, тобто, як бачимо, небагато, але біскуп сподівається, що їх буде більше. Очевидно, що йдеться тут і про поляків. Але автор не мислить цього акта як польську експансію, навпаки, хоче, щоб поляки (“ляхи") допомагали українцям ("київським русакам") відбудувати свою історичну столицю. Ось ці вагомі слова:
"Відтак з добрим урядженням, дільною справою, учасниками, гідними хвали, і зі звичаями досконалими київські русаки завдяки ляхам розквітнуть, а потім більшої слави за свою постійну чулість і звичну відвагу безпохибно разом з ними доступляться, чого я їм з Божою поміччю віншую, і тоді зі втіхою і славою немалою на вічні часи будуть розкошувати".
Сказано, як бачим, ясно, чітко й недвозначно, отже, не про польську експансію мріяв автор, а про конкретну відбудову столиці землі, мешканцем якої він себе почував і проголошував, відтак закликав послів із цих земель сприяти цьому на сеймі. Інша справа, що найшлі поляки могли провадити на українських землях свою експансійну політику, що й сталося незалежно від думок та побажань Й. Верещинського, але цього моменту він не враховує. Більше того, легковажно зазначає, що Україна втричі більша коронних земель, отож вона не могла б перетворитися у Польщу навіть якби усі мешканці коронних країв переселились у Русь, що неможливо, відтак вони самі могли б бути тією просторою країною поглинуті. Ясна річ, що цей резон, як показала історія, більш умоглядний, як мудрий. Закономірно автор наголошує, що відбудова буде корисна й для короля, й для всієї Річі Посполитої.
Дві розглянуті нами пам'ятки складають певний блок у політичному мисленні Й. Верещинського. Його задуми були сміливі й масштабні, але значною мірою утопічні, не завжди реально продумані, хоч були серед них і перспективні, тобто такі, які певною мірою вплинули на державотворчий процес в Україні: йдеться про проекти реформувати козацький устрій, а їх було два: у 1590 і 1596 роках. Про те докладно писав у 1993 р. П. Сас, а перед тим М. Антонович, і я докладно на розписі цих проектів не зупинятимуся (дивись також про це у моїй "Козацькій державі", с. 382—385), а з'явлю тільки їхні головні постулати.
10 Я докладно писав про цю структуру стародавнього Києва у книзі “Мисленне дерево” (К., 1989. С. 15-35, 331-337).
Проект організації Війська Запорозького на Задніпров'ї має особливий інтерес уже тому, що мислитель чи не вперше заговорив про утворення на основі козацьких полків окремих територіально-адміністративних одиниць, через що мілітарно орієнтований суспільний устрій старого Запорожжя мав отримати потужний імпульс для розвитку цивільних владних структур. Більше того, Й. Верещинський виразно й чітко висловив ідею Козацької держави у формі князівства з підлеглістю королю — ідея, яка в XVII ст. стала основоположною для козацького державотворення. З одного боку, це було, як ми вже казали, повернення старого князівського укладу, традиційного в Україні, адже Київське князівство перетворилося на воєводство після смерті князя Симеона Олельковича в 1470 р., а з іншого боку, державне утворення проектувалося нове, козацьке, з метою упорядкування козацтва, що було на часі. Принаймні знаємо кілька спроб такого реформування: реформа Юрія Язловецького 1570 р. із королівським затвердженням від 5 червня 1572 р.; реформи короля Стефана Баторія 1582 р. й ординація козацького війська 1590 р. — у цій низці проект Й. Верещинського — тільки черговий, але вельми вагомий етап.
Отже, Йосип Верещинський був перший, хто накреслив конституцію України як Козацької держави у формі князівства, де князь ставав чільним правителем краю. Водночас він командував князівським територіальним полком, перебуваючи у Переяславі (саме ж місто з округою мало перейти йому на вічні часи), керував би місцевою шляхтою, і влада його поширювалася б і на "обивателів усього Задніпров'я". Вищою посадовою особою в козацькому війську лишався гетьман, який уводився у володіння Лубнами з округою; у проекті 1596 р. він підпорядковувався князеві. Саме Й. Верещинському належить ідея, згідно з якою козацький стан розглядався як шляхетський, що потім було предметом мріянь козаків (це слідно і у XVIII ст., у С. Величка, наприклад). Як зазначив сучасний історик С. Лєп'явко: "Цей документ (тобто "Війську Запорозькому пресвітлий виказ". — В. Ш.) без перебільшення можна назвати унікальним твором української політичної думки тих часів"11. Це й справді так — тим більше що твір виник одночасно із повстанням С. Наливайка і був, певним способом, своєрідним відгуком на нього. До того ж С. Наливайко, вочевидь, був ознайомлений із думками Й. Верещинського, бо в його листі до короля маємо їхнє виразне відлуння12. Таким чином, ідея рицарського ордену набуває тут реальнішого змісту й національного забарвлення. Більше того, думку про територіальні полки пізніше було втілено в життя: почав це робити П. Сагайдачний, а довершив М. Дорошенко, відтак і проекта Великого князівства Руського ледве не було втілено Іваном Виговським, його ж мали у своїх задумах І. Мазепа та К. Розумовський. Отже, ця ідея стала однією із рушійних у державотворчих змаганнях українців XVII — XVIII ст. Загалом же Й. Верещинський проектував утворення дванадцяти полків, що мали охоплювати Лівобережжя України, Київщину, Полісся й частину теперішньої Білорусі. Не можна не звернути уваги й те, що Й. Верещинський не тільки розробляв проекта організації козаків, а шукав для його становлення реальних коштів, викладаючи і свої власні.
11 Лєп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. Чернігів, 1996. С. 181.
12 Цього листа надруковано у виданні: Zbiоr pamiętnikоw do dzieiоw polskich. Варшава, 1858. T. 2. С. 214-218.
Сам мислитель не тільки відчував свою місію державотворця в Україні, але й виразно те здекларував: "Так і мене Господь Бог у таємний спосіб для вас, козацького люду, на цю країну догледів, щоб вам був вождем за Дніпром для ліпшої свободи вашої і доброго імені вашого". Письменник уподібнює себе до біблійного персонажа, свого тезки, Йосифа Єгипетського, чи, як звали ще його, Прекрасного, котрий своїм розгадуванням сну фараонового захистив єгипетський народ від голоду на сім років. І в аналогію до цієї притчі мислитель приводить такі багатозначні слова: "Коли моїм розмислом будете фундуватись статечно на Задніпров'ї, тоді з нащадками своїми через сімсот років не тільки із князівством своїм славним будете знані, а і від голоду ніколи вмирати не будете”. Тобто він бачив свій народ сильним, вільним і державним, а водночас передчував і його біди, особливо голоди, що не раз десяткували наш народ навіть у нашому часі, адже політичні ідеї Йосипа Верещинського здійснені не були, хоч частина козаків за них героїчно боролася.
Таким чином не помилимося, коли скажемо, що маємо в Йосипі Верещинському побіч зі Станіславом Оріховським одного з найцікавіших публіцистів XVI ст., які були гостро зацікавлені у політичному становленні свого народу, хоча соціально-політичні умови для змін, яких бажали мислителі, ще не були вироблені, отже, й стали їхні проекти здобутком не так історії, як літератури. Через це мав рацію С. Лєп'явко, пишучи: "Однак на той час козацтво було ще зовсім не готовим до здійснення будь-яких серйозних планів у сфері соціально-політичних відносин"13, і це правда, адже навіть С. Наливайко не зміг згрупувати козацтво довкола своїх ідей.
13 Лєп’явко С. Указ. праця. С. 182.
