Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Поема Симона Пекаліда «Острозька війна»
Персоналії та пам'ятки XVI століття
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Твір введено в український літературний контекст порівняно недавно через переклад з латинської професора Львівського університету Віталія Маслюка1, але серйозної спроби розтлумачити цю унікальну пам'ятку, вписавши її в епоху, здається, так і не було2. Хто ж він був, Симон Пекалід чи Пекальський, як його ще називали? Народився близько 1567 р. поблизу Кракова в родині радника. У 1585 р. вступив до Краківської академії й 1589 р. одержав ступінь бакалавра. У "Книзі промоцій", тобто переведення у вищий клас, його названо русином. Згодом прибув до Острога; можливо, брав участь у битві під П'яткою (1593) проти козацького гетьмана Криштофа Косинського: багато описів його поеми — ніби свідчення самовидця. Крім "Острозької війни", відомий ще його шлюбний панегірик "Епіталема на честь Фелікса Гербурта та Єлизавети Заславської із Острозьких" (Львів, 1601), тобто це був придворний поет саме Острозьких. Помер після 1601 р.
Про Острозький культурний осередок ми вже говорили в конспективному огляді цієї доби, так само й про Острозьку школу3. Додамо до того, що в тій школі сформувався й особливий тип рукописного письма, так званий Острозький почерк, який визначався чіткими й рівними літерами і мав готичні елементи та особливе написання "б". Острозький почерк із Острога поширився на інші українські землі й став основою так званого київського почерку XVII ст., який, у свою чергу, поширився по цілій Україні4.
Чим же особлива поема Симона Пекаліда? Це унікальний опис козацького повстання Криштофа Косинського, поданий, на перший погляд, зі шляхетських позицій, тобто осудно і на славу свого хлібодавця, отже, маємо ніби один із численних підхлібних віршописів, роблених на честь свого патрона. Це в поемі є, але тільки зовнішньо. Коли ж учитатись у поему глибше й розглянути її в системі інших творів того часу, мимоволі приходиш до думки, що перед нами винятково цікавий твір. Більше того, в намисті інших подібних він стає ніби центральною, наймасивнішою перлиною, відтак є твором рубіжним — як "Слово о полку Ігоревім" чи "Енеїда" Івана Котляревського, правда, на своєму рівні, були осереддям великих проблем епохи. Я недаремно порівняв "Острозьку війну” із "Словом о полку Ігоревім", адже в обох поемах фактично одна стрижнева думка — питання єдності чи розламу, єдності і незгоди, такі завжди актуальні для нас і вельми болючі, бо саме в них криється секрет великих наших національних бід. Але поему "Острозька війна" годі зрозуміти, не вписавши її реалій у контекст загальнолітературний, передусім державотворчих пам'яток другої половини XVI — початку XVII ст., і я це спробував зробити у своїй книзі "Козацька держава". Зокрема там я писав:
"Відома річ, що зародки козацького державотворення з'являються-таки в XVI столітті, і почалося воно від самоорганізації оборони населення від татарських нападів. Очолило цю самоорганізацію українське магнатство, саме тому в XVI столітті на чолі козаків бачимо князів (Вишневецькі, Ружинські), старост (Дашкевич, Претвич) тощо, тобто відбувався надзвичайно цікавий процес злиття верхів суспільства з низами (те, що М. Стрийковський назвав “єдністю" чи "згодою", — процес вельми необхідний для кристалізації національного тіла. Згодом Польща, треба признати, зрозуміла цю велику собі небезпеку і немало сили поклала на розбиття цього альянсу, переманивши аристократію нашу в католицизм і в той спосіб відірвавши її від свого народу, а це значить, що народ обезголовився, відтак натуральний процес державотворення почав творитися лише знизу, з козацько-посполитих мас, захопивши тільки незначну частину української шляхти"5.
1 Поема з’явилася в уривках в “Антології української поезії” (К., 1984) та у збірці “Марсове поле” (К., 1988. Кн. 1); майже повністю, але з купюрами — у виданні “Українська поезія XVI століття” (К., 1987).
2 Див. про це: Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 22-50.
3 Харлампович К. Острожская православная школа // Киевская старина. 1887. Май.
4 Палеографический Изборник. Материалы по истории южнорусского письма XV—XVIII вв. К., 1899.
В нашому ж випадку маємо позицію ще зворотну: позитивною, державотворчою силою залишається аристократія, а деструктивною, руйнуючою — запорозькі козаки К. Косинського, інспіровані антиукраїнськими чинниками, а отже, руйнівниками не тільки рідної землі, але й отієї бажаної "згоди".
Розглянемо поему структурно, по дорозі аналізуючи і її реалії. Повна назва твору — "Про Острозьку війну під П'яткою проти Низових [козаків]. Чотири книги, написані бакалавром мистецтв Симоном Пекалідом". Звертає на себе увагу вже епіграф:
Все намагається знищити серце зрадливе, одначе
Бурю в небо чуже посилати нехай бережеться, —
у відриві від контексту мало зрозумілий, але є він і справді резюме описуваним тут подіям.
Книга перша — вступна, тут описуються козаки й Острозькі як рід. Козаків поет славить, при чому перший рядок запозичує із "Енеїди" Вергілія: "Славлю я зброю й мужів...", що, можливо, є своєрідною алюзією до традиції називати Київ Троєю, а Україну — землею Трояновою6. І ось Алекто, богиня помсти, піднімає козаків супроти "наших вождів" — князів Острозьких. Автор намагається збагнути, хто посіяв "насіння найпершої битви". Цікаво й те, що козаків тут названо "плем'ям" (згадаймо пізнішу назву — "козацький народ"), а Острозьких — півбогами:
Ви, півбоги, що вас доблесть від пращурів наших і предків
Аж до небес піднесла і чиї імена всім відомі,
Вище стоять "Енеїди" прославленого всюди поета,
Ви здобували легкі перемоги над ворогом сильним.
Острозькі — не простий рід в Україні, підкреслює автор, бо "царськая кров плине в ньому, титули славні його у країнах Європи сіяють", — про царськість роду Острозьких я уже згадував у розвідці про "Битву під Оршею 1515 року". Далі поет переходить до Януша Острозького, сина Костянтина, краківського каштеляна, і творить йому панегірика, очевидно тому, що саме це був його меценат. Цікаво те, що Януш як римо-католик не протиставляється тут православному батькові: "З батьком побожним (і сам ти побожний) ходив у походи". Після панегірика Янушеві Острозькому автор удається до опису міста Острога. Історію його відносить аж до часів даків та аланів, тобто до перших століть нашої ери, і це тим більше цікаво, бо аланів за предків русі вважають "Велесова книга" (руськолунь чи роксолани), літописці Григорій Граб'янка і Максим Плиска (останній, очевидно, повторює дані Трав'янки). Таким чином, маємо тут своєрідну, не вияснену ще історичною наукою традицію виводити русь від аланів. Саме алани, як пише Симон Пекалід, заснували тут фортецю у супротилежності до гетів:
Місто оте заснували алани і мур спорудили,
Кажуть, що Марс шанував його більше ніж гетів країну...
5 Шевчук В. Козацька держава. С. 25.
6 Докладно про це: Шевчук В. Мисленне дерево. К., 1989. С. 15-35.
Можливо, маємо тут нагад на існування на Волині державного утворення, що певною мірою накладається на дані тієї ж "Велесової книги". При цьому говориться, що алани перед тим сиділи на Дністрі, але Петрове гирло лишили, насичене кров'ю людською", перед натиском "чудовиська восьминогого" — "Бога народу, що з воєн жив" (можливо, гетів). Острог уже тоді був релігійним центром: "Жрецьку колегію саліїв навіть вони встановили" — очевидно, капище Бога війни, бо грецькі салії були жерцями Марса. Отже, Острог подається автором як стольне місто від найдавніших часів. Тут-таки було зведено "храм великому Марсу". Спадкоємцем аланів, свідчиться в поемі, є "широкопола Волинь", яка "у знамення ще вірить пророчі". Це місце надзвичайно цікаве. Ми знаємо, що поети любили виводити генеалогію своїх героїв із найдавніших часів, зокрема залюбки протягували їх і в античний світ (як до Сципіона в Петра Могили), що було, звісно, чистою фантазією, але тут маємо щось інше: ідеться про державну традицію саме Волині чи, може, Волинсько-Деревлянської держави, з нащадками якої змагалася ще княгиня Ольга чи нащадками якої були жителі загадкового Болохівського князівства; зрештою, після розпаду Київської держави Волинь відновилася у формі Волинського, а потім Галицько-Волинського князівства. На жаль, джерел цієї інформації автор не подає. Зрештою, алани були скитським племенем, а традиція вести родовід українців від скитів була в старих часах наскрізна в українському літописанні та поезії7.
Після цієї довідки йде похвала місту Острогу й довколишнім місцям, описаним ідилічно у стилі "селянок", бо земля та чудова й плодорідна. Можна гадати, що це зроблено у противагу “Роксоланії" С. Кленовича: адже той, як ми вже говорили в розвідці про цього поета, описавши основні міста Роксоланії, Острог залишив поза увагою, і ми висловили здогад, з якої причини. Через це опис Острога подається розкішний і розлогий: говориться тут про добування меду, про отари худоби, лани, води і так далі. Цікавий перелік національностей, що проживають у цьому місті: це скити — так звані домові татари, які служили у військах магнатів, але зберігали магометанство; заїжджають сюди кімври (очевидно, данці), кіммерійці (кримські татари), живуть тут греки, євреї, германці й даки (румуни чи молдовани). Є тут паннонці (угорці), литовці та прусси, але найбільше "арктойського люду", тобто українців (про Арктос як символ України дивись розвідку про Стефана Яворського). Далі оповідається про ремісників Острога, зокрема про виготовлення зброї, про місцеву шляхту, торгівлю та оборону від татар. Цікава деталь: кримський хан тут зветься "селянський царьок" — маємо відголос билини про Микулу Селяниновича, де Селянинович означає — полянин, житель поля, степу. Князі ж не тільки дбають "про Марсовий табір військовий", а й саме вони "привели сюди муз давньоримських" — виразна алюзія на “Роксоланію" С. Кленовича, де поет також приводить муз для встановлення в Україні Гелікону. Опис цього Гелікону і йде далі. Він, на думку автора, — "прекрасне творіння, Острозького імені гідне", через що й вигукує:
Бачу вже лаври, що виплекав їх Гелікон і приносить,
Царства важкого Мінерви бажає Острозька фортеця...
7 Шевчук В. Козацька держава (розділи “Давня українська поезія як речник державотворення” і “Українські літописи XVII— XVIІІ ст.”).
Титулка Острозької Біблії
Віститься й про славну бібліотеку — "достойний плід спільної праці", про острозькі видання, зокрема Біблію: відтак Аполлонові став байдужий острів Делос. Є тут і храми. З наук, які плекає "тримовна гімназія" в Острозі, автор визначає астрономію ("він їм покаже зірки, що сіяють у небі просторім"), музику ("дасть їм кіфару"), медицину та астрологію ("навчить лікувати і знати майбутнє"). Острозькі відтак подаються як вожді батьківщини:
Збільшити прагнуть вони батьківщини кордони і завжди
Тільки покличе вона, подають допомогу їй радо.
Отже, наступний сюжет (поема будується як система сюжетів, що витікають один із одного й доповнюють попередню оповідь) присвячується генеалогії князів Острозьких. Рід цей виводиться з IX ст., тобто часу постання в Києві держави Рюриковичів ("славиться років сімсот рід Острозьких"), а пращури їхні (тобто Рюриковичі розглядаються не як прийшла династія, а як закорінена у віках, місцева) "були знатні і могутні", перший звався Рус, а другий — Кий (побудова, що йде від Длугоша). Потім називаються Рюрик, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, який по-особливому славиться, Ярослав Мудрий; до речі, свідчиться, що він розбив "країну аланів", тобто алани тут подаються не як наші предки, а як окремий народ. Згадується й королева Галичини та Угорщини Саломея, дружина угорського короля Коломана, згадується й Коломан. Говориться і про загибель Київської держави, яка зветься тут імперією ("гине імперія — гине старе управління держави"), що також надзвичайно цікаво, адже імперія — це країна з колоніями. Відтак С. Пекалід не мислив Київську державу як однорідну, єдину і з одним народом, а як різноплемінний конгломерат, — так воно було й насправді. Згадується Роман Галицький і те, як принесено "корону для руського краю". Татаро-монголи тут звуться скитами, можливо тому, що посіли землі колишнього великого Скитського царства, але автор вважає, що вони прийшли з Кавказу ("гори Кавказькі його породили"). Нарешті описується Данило Галицький, якого поет зве "преславним сином", подає йому похвалу, описуючи змагання, в яких "предків наслідував він". Дії Рюриковичів С. Пекалід називає "справа велика Русі", а здобуття корони Данилом — вищою точкою їхнього знесення, тобто Галицько- Волинська держава тут мислиться як пряме продовження Київської:
Більше того, ось здобуті на морі та суші тріумфи
Прикладом стали для всіх, принесли і корону, й багатство.
Доля подарувала Данилові дві корони (очевидно, Київської держави і від папи римського). Після похвали Данилу за створення Галицько-Волинської держави йде похвала князю Леву, який збудував оборонний мур "Львову ученому". Оповідається, що "коли Русь міжусобиці страшно терзали", то Лев використовував проти русів литовську допомогу. Згадується литовський князь Войшелк, який, за свідченням Я. Длугоша, кинувся після смерті Данила на Галицько-Волинське королівство, щоб вигнати звідтіля Лева і приєднати цей край до Литви. Лев же запросив Войшелка у Володимир-Волинський, і там литовського князя було убито. Далі йде цікавий розмисел про те, що в наших предків "знищило мир їх безглуздя", тобто нездалість утримати свою державу. І так само, як М. Стрийковський, С. Пекалід визначає причину загибелі української держави в тому, що зникає в народі згода — вельми важливий засновок до історії, яка розповісться далі:
Так і у нас, якщо згода єднає людей, процвітають
Скрізь доброчесність, побожність, закони, угоди і право.
Зрештою, причину тодішніх нещасть поет бачить у діях Войшелка ("Волшелка жадність шалена — причина нещасть цих жахливих"). Зазначив автор і те, що "часто Русь нищили сили свої". По тому розповідається про Ягайла, який,
...об'єднавши литвинів із русами разом навіки,
Руських вождів із родів стародавніх покликав до влади
І поселитись дозволив в частині свого королівства...
Тобто йдеться про створення удільних українських князівств у межах Великого князівства Литовського на Волині й у Друцьку (в останньому князівство проіснувало до 1508 р., тут правили князі Друцькі). С. Пекалід зазначає — і на цьому по-особливому треба наголосити, бо цим розбивається колишній офіційний погляд на Литовську державу як на загарбницько-чужоземну стосовно руських (українських та білоруських) земель, — що Волинь (і Друцьк) — сусідка Литовського краю,
...що спільно
З ним керувала усім і на рівних правах, як говорять
Пам'ятки всі стародавні, пов'язані тісно з Литвою...
По тому йде похвала Вітовту, згадується Свидригайло, а вже при ньому Федір, князь Острозький, якому твориться окрема похвала й описуються його битви з напасниками: Москвою, татарами, молдованами та іншими сусідами. При цьому похвала князю Федору переростає у похвалу князям Василю та Івану. Оповідається і про розгром татар під Теребовлею, учинений Іваном. Далі йде похвала князю Костянтину Івановичу Острозькому і розповідається про битви цього великого українського полководця.
Як бачимо, історія роду Острозьких переростає в історію України і твориться за допомогою серії похвал — жанр, як ми казали, досить давній, що має свою генезу ще в часах Київської держави. Похвала ж князю Костянтину Івановичу особливо простора і натхненна:
Поки текти будуть ріки, що живлять цю землю сарматську,
Поки збиратимуть мед на тим'яні бджілки славні руські,
Житиме завжди й навічно ім’я твоє, честь і похвали.
Подвиги К. Острозького ставляться вище античних, і це тому, що “всіх громадян захистив він від скитських набігів", а ще "він захищав батьківщину свою, він, воєнне світило".
По тому розповідається про синів його Іллю та Костянтина, про першого коротко, а про другого просторо, згадуються три сини останнього: Януш, Олександр і Костянтин, останній уже помер. Острозькі відтак, "мов півбоги, вони всі — величезна краса королівства Польського". Загалом похвала Костянтину Костянтиновичу побудована не так на описах, як на риторичних фігурах: славиться він не тільки як воїн, а і як творець Острозького Гелікону. Більше того, він сам "Аполлон наш прекрасний, достойний краю обширного".
І саме тут автор переходить до битви під П'яткою із козаками, яких називає "змовниками", але б'ється з ними Острозький із сльозами на очах ("ось сльози здолали вождя"). Повстання К. Косинського зветься тут “бунти недостойні", а "за справедливих воює Господь"; бунт же запалило "свавілля свобідної влади" — фраза певною мірою загадкова, очевидно, йдеться про волю до свавілля. Характеристику свавільників треба процитувати просторіше, бо в ній ключ до розуміння подальшого викладу:
Все, що негідне, вважаєте гідним і все, що не можна,
Зараз собі дозволяєте; нищите храми Господні,
Замки руйнуєте і вівтарі і живете з грабунку,
Разом із ними сусідські будинки згоріли в пожежах.
Чим завинили фортеці, що їх спопелили пожежі
Всюди жахливо? А чим оті села, що їжу давали
Всім тим негідникам? Ваш нерозсудливий запал і віра,
Тільки не справжня, штовхнули узяти мечі невмолимі, —
тобто повстання бачиться як руїнницьке, міжусобне, через що проти нього постало "світло острозьке", а що значило те світло, оповідає вся попередня історія: Острозькі — це образ України. Саме через це події повстання сумні, і їх не треба забувати в науку:
Не перестануть ніколи співати про П'ятку поети,
Почесті П'ятці сумній віддаватимуть музи постійно...
Відтак поет звертається до найстаршої з дев'яти муз — Калліопи, покровительки епічної поезії, у стилі якої й пише свій твір, щоби сприяла зачинанню оспівати цю печальну подію.
Такою є вступна перша частина поеми. З одного боку — це виклад української історії, з іншого — опис Острога й Острозького Гелікону, слугою якого й був Симон Пекалід і який ніби доповнює опис Роксоланії С. Кленовича. Але головне призначення цієї частини (вона найпростіша у творі) — показати читачеві, проти кого повставали козаки на чолі з К. Косинським і чому їхнє повстання було "недостойним", негідним, небожим і деструктивним до української державної традиції.
Герб Острозьких на виданні “Розправи пригод старого жовніра", 1595р.
Виступ К. Косинського, за викладом Симона Пекаліда, мав дві фази: перший похід під Переяслав відбувся в 1591 р., коли козаки-гультяї, за визначенням поета, напали на це місто Острозьких, узяли тут здобич і "дівчат для ганебної втіхи”, але міщани Переяслава тоді оборонилися. До них на поміч приспів Януш Острозький і розгромив козаків-ребеліянтів, було їх тут убито шістсот. Козаки відійшли до Трахтемирова. У другий похід вони виступили через два роки. Причину цього поет подає неясно: "отрута якась, що в душі затаїлась десь в глибині у вигнанців, і вроджене прагнення влади, й голод". Після того подається опис козаків. Автор сповнений до них симпатії, Хортиця для нього "вірна захисниця люду всякого", з симпатією описано й морські походи запорожців. Цікавий опис козацької ради. К. Косинський закликає козацтво йти на Переяслав, його програма цілком здобич- ницька ("прагнення сильне підтримує нас здобуттям лиш трофеїв"), натякається й про найманську службу, що може мати в нашому випадку своє значення: хтось це повстання інспірував. Загалом мотиви походу на Переяслав в устах К. Косинського — це помста за перше прогнання, а найбільше — війна проти палаців ("першим піду я на мур віроломних ворожих палаців"), тобто, переконуючи козаків іти на бій, гетьман уживає соціальної демагогії. Саме це й підняло козацтво, яке гукнуло: "Смерть всім палацам!" Автор же вважає, що в козаків "дідько зловіщий забрав... розум".
На відсіч напасникам постали Януш Острозький, шляхтич Тульський, що “на сторожі угідь Костянтина ніс службу". Напасники тим часом спалили Переяслав, Чуднів, Полонне, тобто "всі пенати Любарта" — ту частину України, що була раніше під Литвою. Костянтин Острозький відтак не міг того стерпіти і почав збирати військо, взявши за свідків "богів олімпійських", власне, збиралося посполите рушення з українських країв (подається опис цього війська); окремо поет зупиняється на описі острозьких домових татар. Був тут відділ поляків на чолі з паном Свошовським, але загалом усе військо місцеве. Перед початком походу К. Острозький зайшов у церкву (зазначимо: православну) на молитву — підкреслення того, що він вів "Божу війну". При тому плакав, адже йшлося про поборення міжусіб'я — власні думки щодо цього князь висловить пізніше. Православне духовенство благословило К. Острозького на цей похід, відтак військо рушило до Заславля (подається його опис, а окремо зазначається, що "руські хати" зустрічали це військо найтепліше, і ще раз підкреслюється: воно таки українське, а проводить ним "великий князь"). Дорогою військо поповнюється іншими загонами. При цьому
Горе страшне одноумців на ворога кличе, і з криком
Йдуть вони й гнівом палають, і прагнуть війни усім серцем.
На шляху військо бачило, як всюди "диміли згорілі будинки" — підкреслення, що повстання К. Косинського було не визвольне, а руїнницьке. Загалом ця частина, де описується військовий похід, — одна з кращих сторінок української батальної поезії: енергійний опис, збагачений порівняннями, античними уподібненнями, пристрасть у вислові. Взяти б до прикладу хоч би такі рядки:
Падав скрізь ліс, і сніги уступали, й земля тут дрижала,
Брязкіт розходився всюди, і крики постійно зростали
Аж до дібров і верталися знову подвійним відлунням.
Балками військо ішло і розгніваний Марс, і повсюдно
Голос усякий вертався назад, коли Ехо співала.
Стяги блищали, опущені вниз, бо слабенько дув вітер,
Ниви палали, і зброя жахлива палала червоно,
Поле, в залізі немов, всіх лякало...
Цим блискучим пасажем і завершується книга друга поеми.
Третя книга починається коротким описом козацького війська і битви під містом Острополем. Подаються імена козацьких ватажків, що має бути цікавим для історика: "Ніс переможний", "Полох товстий", Озовський-авгур, Серафин, Жук, їм допомагали валахи ("Ціскасій валахський"); військо це грабувало міста, "що найближче лежали", плюндрувало й могили. У битві під Острополем місто було спалене.
Козаки укріпились у П'ятці — подається просторий опис, як це чинилося. Після того козаки бенкетували, їли й пили, танцювали й співали, частина козацького війська перепилася. Косинський прибув на четвірці, тобто в кареті, і також почав пиячити. Автор визнає військовий талант К. Косинського, але каже:
Славу здобув би він більшу і в світі відомим усюди
Став би, якщо б доторкнувся судном він колись Бористена, —
тобто ходив у морські походи, а не виступав "проти Острозького княжого дому". Тим часом підійшли війська Острозького, й почалася битва під П'яткою, опис якої також високопоетичний і докладний. Він є ніби серцевиною твору і основою книги третьої. Козаки розбиті.
Книга четверта починається описом ранку після битви, але ще не всі козаки подолані; зрештою, вони присилають послів прохати миру. Мова послів перед Острозьким цікава. Посли згадують спільні дії козаків із Острозьким проти татар і визнають свою провину:
Бачимо ми вже провину свою в цій ганебній події,
Ми ж принесли цю війну... —
і називають її "зрадою" ("зрада жорстоко помстилась"), відтак зізнаються, що "кожен із нас честь острозьку зневажив", і просять милосердя.
І тут подається промова князя Острозького. Вона невелика і є ніби роз'ясненням усіх цих печальних подій та й квінтесенцією цілого твору.
Повстання князь називає "шаленим свавіллям", "пожежею громадянською", "війною братовбивчою", яка мала на меті "знищити лари (духів-охоронців домашнього вогнища. — В. Ш.) та вигнати русів із їхніх поселень" (курсив мій. — В. Ш.). Слова надзвичайно значущі, адже повстання К. Косинського подається увіч як антиукраїнське, а не антифеодальне, як його довго тлумачили історики. Князь говорить про "безбожні війни", що "тривожать Всевишнього Бога", отже, повстання К. Косинського і є така війна. Відтак покарати повсталих треба "мовчки, щоби не радів після цього наш ворог завзятий", де під ворогом можна розуміти диявола, який роз'єднує українців, або й тих, котрі інспірували це повстання (антиукраїнські сили в Польщі, нагадаймо, що Косинський був поляк).
Перемир'я встановлюється на сім днів: козаки знищили укріплення, поховали мертвих "в трьох братських могилах". Потім військо вийшло з міста, і сам Косинський почав просити милосердя у "двох цих монархів", тобто батька й сина Острозьких (звернімо увагу: вони звуться монархами!). Косинський називає свої дії "надмірно зухвалою свободою" і ганебним злочином. І тут знову бере слово Острозький, який, до речі, як кожен монарх, говорить не сам, а через оповісника. Князь знову підкреслює віроломність Косинського й вістить, що ліпше було б козакам піти на Родопи чи Перекоп, чи на Танаїс (Дон), чи на Кавказ, і вимагає покинути П'ятку, що й сталося. Кінчається твір звертанням до Януша Острозького, якому й присвячено поему.
Твір особливий тим, що істотно коригує наше уявлення про козацькі повстання і велить з-поміж них розрізняти "Божі", які мали на меті оборону краю від ворога, національне визволення, і безбожні, міжусобні, грабіжницькі, в яких брати участь — це розпалювати гнів Божий. Тобто йдеться про війни із гуманною підосновою та війни задля корисливих цілей, які й чинили міжусіб'я та братовбивство на рідній землі. Саме за таке і вважає Симон Пекалід повстання Криштофа Косинського. Не все він сказав у своїй поемі, як то кажуть, у прямий голос, адже твір призначався для друку, отже проходив королівську цензуру, але за системою натяків, поданих тут чи там, він вістить про речі вельми важливі, навіть кардинальні в тому часі, а передусім свідчить, що повстання К. Косинського було національно-розскладове і фатальне своїми наслідками, бо руйнувало — можна навіть сказати, що зруйнувало — міжкласову солідарність нації ще на початку відбудови власної держави, коли в останній була зацікавлена аристократія, і порушило моральну погодженість козацтва з Острозькими, які бачилися (і про це говориться прямо) монархами України; поет, подаючи генеалогію Острозьких, досить виразно доводить, що вони царської крові і є законними спадкоємцями давніх володарів української землі, володарів Київської держави, отже й українськими монархами законними.
Національна солідарність між козаками й аристократією, що виникла в XVI ст. (наголошення в "Епіцедіоні" невідомого автора, що Байда-Вишневецький мав державотворчі задуми, проекти й конституція Української держави, розроблені Й. Верещинським, які були, здається, реальною спробою цю солідарність закріпити й осмислити), мала свої віхи. Але вона розбилася, гадаємо, не без сприяння певних польських кіл об конфлікт, що про нього розповів Симон Пекалід: тобто дві державоносні еліти того часу поміж себе не знайшли сталого контакту. Саме цю деструктивну роль і судилося зіграти повстанню К. Косинського. Про це я писав у своїй книзі "Козацька держава":
"Повстання К. Косинського зруйнувало національну солідарність, що виникла в XVI столітті і яка могла б привести до безболісного становлення Української держави, отже, мало також цілком регресивне значення, адже Польща миттю вбила клин... між українськими верхами та низами, не дала нації створити єдиний політичний фронт, а шляхту хитро на свій бік переманила, до речі, цілком знищивши дім Острозьких як верховне начало, що вело свою генеалогію від великих київських князів. Не дивно відтак, що саме в цей час було організовано й Брестську унію, а вона розколола українське духовенство як силу морально-цементуючу"8.
Поети цього часу ту біду помітили і спробували осмислити, а перший серед них Симон Пекалід, через що його поему "Острозька війна" ми й назвали твором рубіжним і дорівняли його за значенням до “Слова о полку Ігоревім" та "Енеїди" І. Котляревського; твір став висловом головних ідей своєї епохи, і залишається пошкодувати, що ми його не знали, не розуміли й не могли правильно прочитати як одну з великих пам'яток нашого духу. Симон Пекалід заговорив про велике прокляття українців: національний розбрат. Адже й справді, прочитаймо ці слова:
Мертві лежали тіла їх усюди в лісах і на нивах,
Годі пізнати було їх обличчя і вигляд колишній,
Брат тоді брата не міг розрізнити від ворога навіть,
Також не в силі був батько пізнати убитого сина...
Саме тому свавілля повсталих називається "шкідливим", і в уста Острозького поет недаремно вклав слова, які ми вже згадували:
...пожежа
Ця громадянська змогла розв'язати війну братовбивчу,
Знищити лари та вигнати русів із їхніх поселень.
В крайнощі впали тоді, і це Марс доказав очевидно. Війни безбожні якщо вже годиться вести, то ніколи Ви ні себе, ні своїх, ні вождів теж не силуйте брати Участь в боях отаких, бо тривожить Всевишнього Бога Помста, і він, справедливий Господь, у такий гнів впадає.
Поема "Острозька війна" належить до українського поетичного ренесансу, це, можна сказати, чистий зразок. Писана класичним гекзаметром, композиція струнка, без ускладнень, вислів ясний, без фігурних викрутасів, немало вживається античних уподібнень, але в міру, вжито натякову поетику — оту сховану у творі таїну, як це вимагав іще Павло Русин із Кросна; бачимо відстороненість від справ церкви та віри, тобто поема має секуляризований характер; маємо звертання до мецената і присвяту йому; батальні сцени створено класично-витримано; в основу твору покладено гуманістичне бачення світу (розрізнення воєн на Божі й небожі, жаль Острозького, що мусить воювати, його доброта, осудження руйнувань, сваволі й нерозуму в діях Косинського), з'явлено титанізм героїв (Острозькі — півбоги), але не надмірно. Все це й дає підставу вважати поему одним із найкращих зразків цього стилю.
8 Там-таки. С. 27—28.