Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Іван Вишенський та його твори
Персоналії та пам'ятки XVI століття
Всі публікації щодо:
Вишенський Іван
Літературна доля творів Івана Вишенського має цікаву історію.
Безсумнівно, що за життя він мав прихильників, ба навіть поклонників, які старанно його твори збирали й переписували, бо й на сьогодні знаємо шість списків, які донесли нам писання полеміста, при тому чотири з них збереглися за межами України — в Росії: три української редакції і три походження старообрядного, в яких добачаємо коли не обробку, то спотворення тексту. Як відомо, за життя письменника надруковано було тільки "Послання до князя К. Острозького " (1598); здебільшого поширювалися його твори рукописно. Отже, від XVII ст. до нашого часу дійшов один список (Львівської бібліотеки НАНУ), від XVIII — також один рукопис (із зібрання Толстого), а від XIX — аж чотири. Єдиний прижиттєвий друк І. Вишенського також мав ряд передруків: один із XVII ст. (1644) — так звана "Кирилова книга" — і аж три у другій половині XVIII ст. (1786 — двічі, 1791) — та ж таки “Кирилова книга", видана у Гродно.
Усі ці перечисления потрібні нам для того, щоб показати: локальний, спорадичний інтерес до писань І. Вишенського існував проздовж усього часу, який прийнято вважати часом забуття імені й творчості полеміста. Отже, його твори, різко прозвучавши на початку XVII ст. й гостро, навіть нетерпимо, сколихнувши суспільність, бо мали своєю метою розпікати людське сумління, згодом утратили актуальність — українська культура на певний час звернула в річище латино-польської освіченості, й творами полеміста цікавилися хіба що одинаки — такі собі відлюдники, котрі, зачинені від світу, знаходили смак у милуванні аскетичними одкровеннями несамовитого мандрівничого, а згодом і затворника з Атону. Інтерес старообрядців до творчості І. Вишенського пояснюється тією ж причиною, а ще й тим, що старообрядці були силою опозиційною до існуючої влади. Отже, можна з певною дозою вірогідності виснувати з цих фактів, що твори І. Вишенського практично не забувалися, але сильний суспільний резонанс вони творили тільки в час їхнього написання, а вдруге тоді, коли були видобуті вченими із монастирських сховищ вже в нову добу й прочитані під знаком часу нового.
Саме ім'я Івана Вишенського з'являється вперше в науковій літературі у 1848 р. (в той час, коли було розгромлено Кирило-Методіївське товариство), і то одночасно в Києві і в Москві. У Києві вийшов тоді перший том "Памятников, изданных комиссией для разбора древних актов", де було надруковане прецікаве "Совітування про благочестя" (1621), — тут і згадувався Іван, названий Вишенським, а в Москві П. Строев видав "Рукописи славянские и российские, принадлежащие И. Царскому», де описав рукописний збірник, що містив твори полеміста. До цього опису П. Строєв додав приписку: "Рукопис вельми цікавий, заперечення папістам та уніятам на поч. XVII ст., тепер дуже рідкісні од знищення". У 1860 р. А. Петрушевич у “Зорі галицькій, яко албум" видає Житіє і життя преподобного отця нашого Іова, засновника скиту Манявського", написане Ігнатієм із Любарова, в якому оповідається про дружбу І. Вишенського з Й. Княгиницьким і про відвідання першим України в 1606 р., а в 60-х роках XIX ст. пильну увагу на твори полеміста звернули колишні кирило-методіївці М. Костомаров та П. Куліш. У 1865 р. М. Костомаров у другому томі “Актов Южной и Западной России» видає чотири твори атонського ченця Івана з Вишні, а в 1874 р. П. Куліш у своїй "Истории воссоединения Руси» перший творить апологію Івану Вишенському, називаючи його “атонським апостолом", пошановує його як сіль землі, називає одним із тих, яких "завжди буває мало, хоч світ тримається ними". З цього моменту й почалося захоплення творчістю Івана Вишенського, і то до такої міри, що нею почали ілюструвати епоху, в якій жив полеміст, принаймні М. Костомаров та С. Соловйов уявляли собі другу половину XVI ст. очима Вишенського, користуючись його творами як історичним джерелом. На це звернув увагу свого часу І. Франко, резонно заявивши:
"Історики українські та російські, користуючись in credo творами Вишенського, цілковито забули об одній речі: що се твори поперед усього літературні, а не документи історичні, що заким уживати їх до характеристики часу і відносин, треба би вперед піддати їх критиці історичній"1.
Такий інтерес до нововинайдених творів письменника XVI — початку XVII ст. не важко пояснити: його писання певною мірою відповідали болючим питанням другої половини XIX ст., коли так гостро стояли соціальні проблеми: про багатих та бідних (щойно було знесено кріпацтво), боротьба проти абсолютизму, а коли говорити про П. Куліша, то постать І. Вишенського заімпонувала йому як людині, котра так само нетерпимо ставилася до сучасності і котра від суспільства самоізолювалася. Зрештою, І. Вишенським цікавляться вчені різних світоглядів, про нього пишуть О. Пипін, С. Лебедєв, Філарет, В. Завітневич, М. Сумцов, О. Огоновський, І. Житецький, нарешті, звертає на нього пильну увагу І. Франко, друкуючи про полеміста ряд прецікавих статей і велику монографію "Іван Вишенський і його твори" (Львів, 1895), на яку А. Кримський відгукнувся просторою рецензією. Поступово ім'я І. Вишенського починає ставати чи не найпопулярнішим серед наших давніх письменників, що дало підставу І. Франкові резонно засвідчити: "Все-таки ми можемо сказати, що Іванові Вишенському, забутому від 1621 року, случайно тільки уцілівшому до наших днів і викопаному з пилу бібліотек, пощастилося як мало котрому з наших давніх писателів". І вже в той час наш великий учений та письменник пророче вигукує: "Скільки ж то їх — і зовсім немаловажних — дожидається хоч такого оброблення, яке випало на долю Вишенському"2.
Остання сторінка острозького видання "Книжиці" 1598 р., де було надруковане одне з послань І. Вишенського
1 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К., 1981. Т. 30. С. 16.
2 Там-таки. С. 64.
Після революції інтерес до творчості полеміста не спадає. Про нього пишуть В. Перетц, М. Возняк, С. Цимбалюк, П. Загайко, Ф. Шолом, С. Пінчук, О. Білецький, В. Микитась, Л. Махновець та інші, а особлива заслуга у виданні та тлумаченні текстів письменника належить І. Єрьоміну, який здійснив у 1955 р. в Москві і у 1959 р. в Україні два повні видання творів Вишенського, супроводячи їх ґрунтовними розвідками. Зрештою полемістом зацікавилися сучасні історики філософії, створивши ряд праць про систему поглядів І. Вишенського, розглядаючи її на тлі загальноєвропейському (А. Пашук, І. Паславський, В. Харитонов, Д. Наливайко тощо), — було визначено місце поглядів полеміста в системі гуманістичних ідей XVI ст. Все це дозволяє сучасному досліднику компенсувати брак фактичних матеріалів про І. Вишенського та об'єктивно означити роль та місце творчості полеміста не тільки в контексті українському, східнослов'янському, загальнослов'янському, але й у контексті загальноєвропейському.
Про життя Івана Вишенського ми й справді знаємо небагато. Іван — то ім'я чернече, а не власне, дане при народженні, а Вишенський — хто зна, чи було це родове прізвище письменника, хоч свого часу В. Щурат спробував це довести3. Отже, можемо виснувати, що перед нами щось на зразок псевдоніма, хоч не повинні оминути й факту, що у Судовій Вишні, звідки походив полеміст, і справді мешкали Вишенські за назвою родовою. Не відаємо, коли він народився, — вчені виводять цю дату приблизно, кладучи її на половину XVI ст., тобто десь на 1550 рік. Не знаємо, коли він помер: останнє звіщення про живого І. Вишенського — 1621 рік. Не знаємо, де він учився, — сучасники дорікали йому невеликою освітою, але хто зна, чи правдиво.
Водночас знаємо деякі немаловажні факти, з яких годі не зробити певних висновків. Перше: рідне місто полеміста Судова Вишня було у другій половині XVI — першій половині XVII ст. одним із основних центрів сеймикового життя краю. На всю Галичину таких міст було три: ще Белз та Галич. Отже, саме в Судовій Вишні збиралися окружні збори шляхти, на яких вирішувалися державні й приватні питання (до округу Судової Вишні належали землі Львівська, Перемишлянська й Саноцька), що практично значило: тут був один із основних збірних пунктів шляхти, і Вишенський у рідному місті добре міг придивитися до життя, справ і поводження панства, зібраного з немалого обширу.
Другий факт не менш промовистий. Ще В. Щурат звернув увагу на велику кількість священиків та ченців із Вишні в першій половині XVII ст. Церков у місті дві: Свято-Троїцька і Свято-Спаська, а ченці найімовірніше мали тут свій монастир. Безсумнівний висновок із цього факту — у Судовій Вишні мала бути якщо не одна, то кілька шкіл, які тоді містилися біля церков і в монастирях. Отже, первинну освіту Вишенський, напевне, здобув удома. "А про себе я і сам свідчення вам даю, — пише полеміст, — що граматичного дроб'язку я не вивчав, риторичних іграшок не бачив, філософського високозаносного сліду не чув" (передмова до "Книжки")4. Тобто І. Вишенський зізнається, що не вчився у школі типу колегіуму, де класи йшли у тому порядку, в якому перечислює їх полеміст. Водночас маємо реальні факти, що письменник у молодості був зв'язаний з представниками латино-польської освіченості, навіть із католицькими колами, і певною мірою був до них близький. Про це свідчать його слова з послання до князя Острозького: “Я почув і той голос, що його виригнув ассирійський розум... Такий же голос я почув, що немає звільнення Русі від невір'я римського папи. Я бачив і посланця оповісника, бачив єзуїта, що огуджував, лаючи Ісуса". В Луцьку, як згадує письменник, доля звела його з якимсь латинським майстром (містром), слово це значить — учитель, наставник, а не священик, як думали деякі дослідники. До того майстра був полеміст настільки близький, що той звірявся перед ним у своїх любовних пригодах, — ці факти, як і те, що Вишенський був добре начитаний у сучасній собі польській літературі (це питання детально дослідив В. Перетц)5, безперечно свідчать, що певну наближеність до латино-польської освіченості Вишенський таки мав.
3 Щурат В. До біографії і писань Івана з Вишні // ЗНТШ. Львів, 1909. Т. LXXXVII. С. 48-63.
4 Повне видання творів І. Вишенського в перекладі сучасною мовою: Вишенський І. Твори. К., 1986.
Опосередковано це підтверджується і тим, що система суспільно-політичного, навіть філософського мислення Вишенського, попри те, що він відкараскується від латинської науки, навіть православізованої, не виходить за межі шукань мислителів та бунтарів XVI ст. (вчені помітили наближеність його способу думання до систем Т. Мора, Мюнцера, а про його зв'язок з Е. Роттердамським я писав спеціально)6. Є підстави гадати, що Вишенський у перший період свого життя був близький і до протестантів (социніян), бо його ідея церкви без владик — увіч реформаторська, та й осуджує він реформаторів більше для годиться, без особливої властивої йому заїлості. Вельми цікаву думку висловлює А. Кримський: "Досить спокійно можна припустити і той здогад, що, мабуть, сам Іван любив, у міру засобів, у молодості гульнути, побенкетувати, "пожити", так що в нього було багато спільних рис із розпусним ксьондзом (згаданий нами майстер. — В. Ш.) ... Вишенський був людина, яка захоплювалася, людина, яка вміла сильно любити і сильно ненавидіти (слова Франка), людина рішуча в добрім чи лихім, людина гаряча, палка — невже він у молодості не віддав данини молодості, а так одразу, ледве не з пелюшок став думати про монастир... Та це ледве не закон, що всі енергійні, палкі аскети-моралісти мали молодість вельми бурхливу і повну пригод"7. І в доказ цього вчений наводить приклади грецьких філософів аскетичного напряму і факти з біографій аскетичних дервішів-суфіїв. Зрештою, слова Вишенського "І я колись у тім випробуванні був" недвозначно підкреслюють той здогад. Отже, щось у житті молодого Вишенського відбулося, в його молодості конче мав бути факт переломний, те, що круто повернуло його долю і зачинило зрештою в кам'яний мішок.
Згадаймо, що час дитинства й юності І. Вишенського був добою релігійної толеранції в Польщі, єзуїти тільки пробиралися до умів знаті й короля; дискусії з релігійних питань точилися не тільки в культовому середовищі, а захоплювали ширші кола, передусім шляхту й міщан (очевидно, до міщан належав і Вишенський); це була доба, коли на Україну широким потоком полилися ідеї Ренесансу; невдовзі перед тим бунтував і сипав громами на католицизм С. Оріховський, який навіть одружився у Судовій Вишні й промовляв тут на сеймиках; це в той час вів на Україну грецьких муз через ліси Русі С. Кленович, мріючи заснувати у Львові Руський Парнас; вільнолюбець Социн знаходить тут собі притулок і послідовників, а шляхта масово відпадає від католицизму й пристає до реформації.
Ми, очевидно, ніколи не взнаємо, що ж сталося з палким і гарячим юнаком і як відбувся в його душі перелом; факт безперечний — живим світом він таки збридив, живий світ, можливо, болюче поранив його і викинув із рідної землі. Здається, не помилимося, коли скажемо: першу свою велику драму Вишенський пережив, зіштовхнувшись із єзуїтами, після того він зв'язався з львівськими братчиками, але рідну землю йому конче треба було покинути. Доля завела його на Атон, у чернечу православну республіку, на той час твердиню східної віри, але тут він спершу зовсім не живе відлюдним життям, а прагне використати Атон як місце, звідки можна вести гарячу й різку свою пропаганду. Ні, не для упокорення духу віддаляється від рідної землі полеміст, не для знищення власного “я" в ім'я спокою в потойбічному житті; він таки прагнув місії апостола в рідному краї і, безсумнівно, бажав повернутися туди на білому коні. "Посилаю вам виклад про неправду, котра царює у вашій землі, — віщає письменник, — готове-бо начиння гніву Божого пролитися на вашу землю... Адже немає безбожнішої, огульнішої, несправедливішої і нечистішої землі навіть серед поганства, як земля ваша" (передмова до “Книжки"). І тут же багатозначна характеристика себе у формі вірша:
Серед грішних од усіх грішніший,
У озлобі од усіх прелукавіший,
В пристрастях од всіх багатший,
У вірі од усіх не менший,
І в покаянні не найостанніший...
5 Перетц В. Иван Вышенский и польская литература XVI в. // Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI— XVIII веков // Сборник отдела русского языка и словесности АН. Ленинград, 1926. Т. С1. № 2. С. 15-49.
6 У статті “Я прагну бути корисним руте нам. Еразм Роттердамський і давня українська література” (Шевчук В. Дорога в тисячу років. К., 1990. С. 84-93).
7 Кримський А. Твори: У 5 т. К., 1972. Т. 2. С. 402-403.
3 Атону він шле громові послання, писані в стилі апостола Павла, велить їх читати на братських зібраннях, навіть кладе науку, як саме їх читати, посилає від себе посланців (зокрема, якогось проігумена Саву), учить, бичує, сердиться, наказує, дає моральну науку, лає суспільні порядки, панство, духовенство — одне слово, не тільки відчуває свою тісну злуку з народом, але й поводить себе як провідник, керманич того народу. "Бог з вами і я" — не зовсім скромно вістить він, і це зрозуміло при тій позиції, яку зайняв.
Усі ці факти дають нам змогу зробити певні висновки. По-перше, ще перед від'їздом на Атон Вишенський не тільки відійшов від католицьких та реформатських кіл, з якими був зв'язаний, він опинився в горнилі тієї ідейної боротьби, яка запалала в Україні в кінці XVI ст. Особлива драма, яку пережив, відкинула його від єзуїтів, котрі, певне, докладали зусиль, щоб завоювати душу талановитого юнака (це було в їхній практиці); він тісно зв'язав свою діяльність із братським рухом, гаряче віддався йому, повірив у нього — інакше так боляче не били б його пізніші непогодження з братчиками, а на Атон міг податися для науки й укріплення духу, а може, й був туди посланий львівськими та луцькими братчиками. Згадаємо при цьому із “Совітування про благочестя": "Потреба є духовна, аби росів, що схильні до життя добродійного, посилати на Атон як у школу духовну"8. По-друге, він відчував моральне право на свою, так би мовити, обраність, — очевидно, встиг здобути серед земляків немалий авторитет. Чому він посилає проігумена (заступника ігумена) Саву, а не проігумен його — простого ченця? Знову-таки, коли почалися в І. Вишенського приятельські стосунки з александрійським патріархом Мелетієм Пігасом (та ж він простий чернець!), котрий вельми цікавився справами української церкви і чимало писав в обороні православ'я проти латини? Цей патріарх посилає І. Вишенському книгу П. Скарги з проханням дати відповідь; більше того, він не тільки листується із тим безчиновним ченцем, але й висловлює ті ж таки думки, які пізніше висловить Юрій Рогатинець і які І. Вишенський назве нашіптаними дияволом. Мелетій у 1596 р. написав йому: "Зрозумій цю таємницю, сину мій, і не залишайся в пустелі, живучи тільки для себе одного... Не ганю я пустиню, бо я і сам її прихильник, але, турбуючись про спасіння ближніх, зву тебе в бойові ряди синів Божих. Братам твоїм, мучительні турботи яких спільні з твоїми, загрожує в Польщі небезпека загубити святині. Православні жителі Польщі залишаються безпомічно навіть перед людьми, що мислять неправдиво, нас тут недостатньо, треба і вам потрудитися для Бога-Вседержителя... Ілля, предтеча євангельської благодаті, після життя в пустині пішов у народ і проголошував шлях до спасіння і навіть не хитався померти за істину. Ось як чинять для пригодження Богу. Наслідуй справами тих людей, в нагороді яких бажаєш брати участь"9. Коментуючи цей лист, І. Франко написав: "Одно тільки можна твердити, що лист цей, може, уперше піддав Вишенському думку відвідати рідну країну, хоча думці сій з невідомих причин суджено було сповнитися аж о 9 літ пізніше". Полеміст же в той час, коли писано листа, патріарха не послухався і в Україну не повернувся.
8 Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. К., 1898. Кн. 1-2. С. 132.
Тут ми торкаємося однієї з найболючіших ран, які мучили Вишенського всю решту життя і відтак спричинилися до своєрідної хвороби його духу, яка й привела його в кам'яний мішок. Не тільки патріарх Мелетій пропонував йому повернутися на батьківщину, але й земляки. Відмовляє полеміст на цей заклик знеохочено, а коли Юрій Рогатинець, один із чільних львівських братчиків, сказав йому про те у вічі, вибухнув гнівом і висунув оправдання, які не переконували ані його сучасників, ані нас, його нащадків ("Послання до Домникії"). Метаючи громи на рідний край, він ніби чує голос своїх "супротивних". "Вільно тобі, — писав йому Ю. Рогатинець, — говорити заочно там, у далекому кутку, хоч і правдиво і неуважливо, та безпечно так до нас ставитися, але коли б отут був, то й тобі б того язика, як Никифору, прищемили б і писнути не дали б". "На те відповім я так, — реагує Вишенський, — сміливо кажу правду і правдою вас доганяю не через те, що далеко від вас, а можу за правду й померти... Я хоч і бажаю, але волі Божої на те ще нема...", тобто полеміст не почуває в собі сили стати священиком. І далі йдуть такі загадкові слова: “Коли ж братська любов виводить мене з природних меж, так само й анатема, молюся я за них (православних. — В. Ш.) за Павлом, коли б у чомусь мали постраждати в православ'ї, бажаючи з ними завжди перебувати, коли не плоттю, то вірою, любов'ю та духом. Бажаю щиро й тілесно доєднатися до них, але без Божої волі це не може статися; можливо, скоро дасть Бог, хай тільки очистять і виметуть Христову церкву так, як ото я казав" ("Коротке звідомлення про латинські зваби").
Ці слова конче треба зрозуміти, щоб збагнути драму палкого вигнанця. Все, здавалося, йшло до того, щоб Вишенський покинув Атон. Переконує його патріарх, просять земляки, але він уперто посилається на "Божу волю", яка не допускає його доєднатися тілесно до братів, більше того, ставить умову: "Хай тільки очистять і виметуть Христову церкву так, як ото я казав". Висновок із цього напрошується такий: І. Вишенський виїхав на Атон не тільки для того, щоб укріпитись у православній вірі, він уже укріпився в ній достатньо й до того; не тільки для того, щоб здобути освіту. Він прийшов сюди вже з готовим світоглядом і, можливо, через анатему за якийсь свій учинок. Чи не вивела його на Атон саме непогодженість із однодумцями? Живе життя тягне до нього тисячі ниток, до нього волає голос його "улюбленої Русі", отож він і вибухає низкою памфлетів, в яких не милує ні своїх, ні чужих, ні земляків, ні зайд, ні високих сановників, ні братчиків. Для такої діяльності становище емігранта було таки найпригідніше.
Але рідна земля його вабить. У чужині не відчуває задоволення і не має спокою духу. У чужині мучиться і неодноразово згадує про “бісів", які його не покидають. У його домі, в домі його "я" "біда діється", “біси помисли перевертають" і "тіло на помисли гріховні розпалюють" — ось чому, думаючи про власні біди, занедбував І. Вишенський часто й справи громадські. Не можемо докладніше розшифровувати цих слів письменника, але ясно одне: спокою духу на Атоні він не здобув.
9 Кримський А. Твори. Т. 2. С. 403.
Є в полеміста одна характерна притча, якою він борониться проти тих, хто звинувачував його в дезертирстві перед бідами, що впали на рідну землю. Жили два брати, вістить притча, один із них пішов на службу до царя й обороняв рідну домівку заступництвом перед царем, другий залишився вдома, пив, бенкетував і вів гуляще життя — своєрідна трансформація притчі про блудного сина. Хто ж має більшу заслугу перед рідним домом ? — запитує полеміст і дає перевагу тому, хто домівку покинув. Письменник уподібнює себе до брата-мандрованця, але вважав, що його місія навіть почесніша й вища, бо якщо старший брат заступав домівку перед царем, то він — перед самим Богом, увіч відчуваючи себе серед Божих обранців. Цей силогізм, як на наше вухо, труїстичний, бо автор його свідомо оминає той третій шлях, на який уперто і явно вказували патріарх Мелетій і Юрій Рогатинець. Хіба в тих братів не могло бути третього брата? Того, котрий не покидав рідну домівку, а обороняв її та працював не покладаючи рук для її розквіту й блага? Чому ж так уперто й стійко забуває про цей третій шлях Іван Вишенський? Чи ж він легкий, чи порочний, чи веде до душевної погибелі? Ось воно: найболючіше, найслабше місце всієї мислительної системи Вишенського, ось причина його незадоволеності, саме тут він ніяк не міг з'єднати ниток, саме в цьому — в негаційному ставленні до творчої, будівничої місії людини — основний прорахунок системи полеміста, його житейської позиції, і саме в цьому, скажемо, наперед забігаючи, такий сильний Г. Сковорода з його ідеєю "спорідненої праці". Чи не в тому була біда дому “я" Івана Вишенського і чи не це був отой “біс", який весь час підточував його високий дух; "біс", заснований на релігійному доктринерстві, зрештою, подолав мислителя і загнав його в кам'яний мішок, убивши його дух, вогонь і творчоносну силу.
Але це станеться згодом. Поки що полеміст пише один за одним трактати, відсилає їх із посланцями на батьківщину і внутрішньо впевнений, що його місія заступника рідної землі не тільки висока, але й дійова. Він складає "Книжку" — звід своїх творів, і вклавши в неї всю свою силу, всю потугу таланту, сподівається на немалий ефект. Хоч апологізує словенську, пише, однак, мовою давньоукраїнською, книжною, наближаючись подекуди до народної, — хоче, щоб його розуміли в найширших колах. В ефекті своїх писань не сумнівається — це значило б сумніватися у високій місії власного покликання.
Не повернутися йому в Україну не можна було. Знає, що однодумців має небагато, але, вклавши стільки енергії, поклавши стільки зусиль, який митець, який проповідник, який духовний воїн не захоче подивитися, переконатися, які результати мали його писання, адже творив він їх не для фігурних прикрас, не для гри в слово, а з конечним, практичним призначенням: хотів породити на рідній землі сонм однодумців. Здається, восени 1604 р. письменник прийшов в Україну. Можливо, рушив спершу у Львів, де його давно чекали. Але Вишенському довелося глибоко розчаруватися: те середовище, для блага якого виклав він силу своєї мислительної й творчої потенції, не прийняло його як героя, керманича, котрий повертається на білому коні: воно Вишенського, може, й розуміло, але безперечно не приймало. Було незгодне з його поглядами на самовдосконалення, з його моральною системою, з його системою освіти, з його надто опосередкованими й абстрактними методами боротьби. Сприймало критику суспільства, яку він давав у пересолених, максималістичних формах, але його загальної позитивної програми не приймало, бо для того часу вона була нежиттєва, утопічна. Суспільство, побудоване на соціальній рівності, об'єднане в громади, що нагадують громади ранньохристиянські, з мінімальним рівнем освіченості, який не мав виходити за Псалтир, Часословець та Октоїх, з єдиним мірилом істинності (через відповідність до букви й закону Святого Письма). З негацією до доброчинної праці — цього практичні й тверезі львівські міщани прийняти не могли. Тим більше що на той час загрожувалося уже основам національного існування: треба було оборони дійовішої, вже й за меча варто було братися. Отож непротивленська, пасивна позиція Івана Вишенського не могла заімпонувати братчикам, а на компроміси полеміст іти не міг. Так йому й було сказано у вічі, принаймні лист Ю. Рогатинця про те. Нам треба думати не про власне, індивідуальне спасіння, написав чільний братчик, а про спасіння народу, адже і "Христос милосердствував за народ і виводив його в пустелю не заради пустелелюбства, але з огляду на мучительну і заздрісну владу, щоб вільно посіяти сім'я слова". Нам треба йти в народ, не уникати проповіді, а вести посильну агітацію за рідні святощі. Не уникати народу потрібно, а йти в його гущу, інакше “виникне багато зла: люди нарікатимуть, поноситимуть, обмовлятимуть і впадуть у відчайну звабу". Омріяна Вишенським пустеля, висновує Ю. Рогатинець, "одному дає спасіння, проповідь же — багатьом".
Тоді І. Вишенський у сліпому роздразненні промовляє слова, які в корені заперечують не тільки весь смисл зробленої ним літературної праці, але й смисл будь-якої корисної діяльності: "Я з народом заповітів не закладав і відповідей не творив; але народу я не знаю, бесідою з ним не спілкувався і на очі не здибувався. Про що каже пан Юрко, не знаю. Чому мене чекають? Може, позичив що у кого і маю віддати борг? Не знаю іншого, котрий прийшов був до мене і дещо дав на прохарчування, його й пана Миколая знаю, а інших і народу не знаю нікого. Що за привід — народні страсті і якого народу, не можу зрозуміти..." І нарешті вимовив слова, які увіч вістили, що цей чоловік не тільки почав погасати, а що духом він уже принаймні нездоровий: "А щодо похвальних плодів, які існують у мирському житті і якими вельможа Юрій похвалився, то це є лихою гадкою, обмовою, наклепом і відчайністю — я про це нітрохи не дбаю і не піклуюся" ("Послання до Домнчкії").
Це був, здається, моральний крах. Цей чоловік, тікаючи від життя, уже ставав не від світу. Уже він переконав себе, що добре отак бути, "не од світу", вже він приготувався до того, що зветься моральною смертю, і навіть тішився з того по-своєму, бо таку смерть як вище достоїнство приписувала людині ідеологія, яку він все-таки щиро сповідував. При тому Іван Вишенський цитує й апостола Павла: “І сталася мені та заповідь: що для життя — на смерть!"
Боляче й зараз читати ці слова. Боляче й сумно, бо відгоряв такий світильник, така гаряча, чесна, пристрасна, така мудра душа! Він не зразу покинув рідний край, а пробув тут близько двох років, за словами Ігнатія з Любарова. По тому рушив назад, на Атон — це сталось улітку чи восени 1606 р. Ще придивлявся до життя, яке нуртувало навколо, але це вже не був керманич і трибун — був то чоловік зневірений. Зійшовся з однодумцем Йовом Княгиницьким, якого пізнав ще на Атоні в 80— 90-х роках XVI ст., з якимсь старцем Атанасієм і з племінником Йова Дмитром, котрий пізніше замістив дядька у Манявському скиті і став композитором свого часу. Жив І. Вишенський певний час в Унівському монастирі, потім у Манявському скиті — не відчував уже себе потрібним на рідній землі, тож конечним учинком його стало повернутися туди, звідки прийшов, тобто в край таких людей, котрі про живе життя хотіли забути остаточно. Окремі прихильники в нього в Україні були, були й поклонники, але коло їхнє — надто вузьке: апостолом для свого народу він не став, бо сам од нього відрікся. І. Єрьомін пише про це: "Не випадково ім'я Вишенського жодного разу, наскільки мені відомо, не згадується в пам'ятках сучасної шляхетської і братської літератури" (післямова до видання 1955 р.)10, його навіть не згадують у переліках видатних православних письменників того часу.
Повернувшись на Атон, І. Вишенський пише ще кілька творів, в яких ми не знаходимо нічого принципово нового: "Послання братству Львівському" (1606 р., одразу ж після повернення на Атон) і "Зачіпку мудрого латинника з дурним русином" (зрештою, І. Франко та М. Возняк вважали останній твір більш раннім — із 1600—1601 рр.). Він пише послання отцю Йову (1606), де заявляє, що займається тільки двома справами: "рукоділлям і викупленням", тобто щось там виробляє своїми руками і платить належну частку для сплати соборного гарачу — податі туркам, бо “хто хоче мирувати в Святій Горі і в терпінні утриматися, треба бути залізним або срібним", тобто або мати залізну вдачу, або володіти грішми. Його змучують "тілесні хвороби", і знову бореться “з плоттю, пристрастями й повітряними піднебесними злобними духами". Має бажання побачити й відвідати своїх однодумців на рідній землі або висловлює його більш для чемності — з усього пригнобленого тону листа увіч можна зрозуміти: його повернення на Атон таки остаточне.
Іван Вишенський спалахне ще раз, десь через десять років, тоді він сидітиме вже в кам'яному мішку й "пильно себе слухатиме", тоді, коли до нього дійде книга "Про священство" Іоана Золотоустого, видана в 1604 р. в перекладі Г. Дорофеєвича. Він раптом прочитає на схилі віку серед слів Золотоустого, одного із стовпів православ'я, нібито він, Золотоустий, забороняв інокам "з міста в гори виходити”, ніби він радив, "узявши високе ім'я чернецтва, жити разом з мирськими, не відлучатися від них, жити з ними, валятися в усьому калі похітних пристрастей і відчайно перебувати в тому іночому образі або радив конечно відпасти й пропасти... Нібито Злотоустий докоряв ченцям спасінням і радив у тому іночому чині при мирських погибати й пропадати" (“Видовище мисленне"). Знову було зачеплене те саме — болюче з найболючішого І. Вишенського: чи має рацію той брат, котрий покинув рідну землю, чи й справді не порожня його місія та й смисл його існування? Не може бути, обурився полеміст, щоб таке написав Золотоустий! Там, у печері, він звірити текстів не мав змоги і тому вирішив, що це перекладач, отой Дорофеєвич, довільно змінив зміст! Вишенський збирає рештки своєї пристрасті й кидає на перекладача море огуди. Лає його й безчестить, безліч разів повторює ту цитату, яка так гостро вразила його серце. Цитує святих отців, доказує, переконує, але, як виявили вчені, цілком даремно: Г. Дорофеєвич переклав Золотоустого правильно, отож вся бичувальна сила полеміста впала не на убогого львівського братчика, а на одного з непорушних стовпів церкви, перед яким Вишенський безперечно схилявся і не міг навіть припустити, щоб той висловив те саме, що колись йому казали патріарх Мелетій і огуджений ним Ю. Рогатинець.
10 Выше некий И. Сочинения. Москва; Ленинград, 1955. С. 232.
Можливо, письменник ніколи й не довідався про цей свій “ляп", можливо, знайшов у собі силу, щоб заспокоїти стривожений дух, але не те цікаво: ми в цьому факті бачимо доконану істину: і там, у печері, спокою од свого основного прокляття Вишенський не відшукав. І. Франко у своїй монографії про полеміста навів опис Атону польського мандрівника Петрашевського: "Чудовий день, і море тихе вдалині, а біля скель розбурхане, як дикий звір у путах; повели нас подалік під стіну, на кілька сотень сажнів вертикально отесаних скель, піднятих під хмари, де вгорі було видно ніші, в яких сиділи вже за життя ніби святі монахи, віддалені від світу; годували їх благодійники звареними бобами взамін виготовлених монахами з дерева ложок, хрестиків і чоток... вони в безумному запалі висуваються занадто з ніші і падають у вир розбурханого там завжди моря, ламають кості по скелях і лише шкіру з нутрощами віддають на поживу рибам"11. Можливо, так закінчив своє багатопечальне життя й І. Вишенський чи, як поетично уявив собі в поемі про полеміста І. Франко, перетворивсь у промінь, кинувши рештки своєї свідомості і свого колись такого палкого духу туди, де була рідна земля, яку він не переставав любити, і той народ, болями якого він не переставав мучитися, адже братська любов до його земляків і до України виводила його "з природних меж", а Русь свою він незмінно називав "улюбленою".
Давно відшуміли пристрасті, якими кипіла українська земля на зламі XVI—XVII століть. То був час великих духовних катаклізмів і немалих змагань, адже ренесансові віяння ламали звичний теїстично-схоластичний спосіб думання. Не диво отож, що постать Івана Вишенського нам здається суперечливою. Як пише сучасний дослідник І. Паславський: "В його світогляді дивовижно переплелися погляди суспільно-передові і релігійно-консервативні, новітні й традиційні. Поруч із гнівним засудженням паразитизму духовенства знаходимо в нього палку апологію чернецтва, поряд з гнівним протестом проти визиску й приниження "шевців, сідельників і кожум'яків" — погорду до всякого ремесла і будь- якої суспільно корисної праці, поруч із закликами до активної боротьби з поневолювачами — проповідь суворого аскетизму й відчуженості, поряд з глибоким демократизмом соціального ідеалу — консерватизм у поглядах на науку, освіту і суспільний прогрес взагалі"12.
Всі ці суперечності — данина епосі, в якій жив полеміст. Людина не може жити у вакуумі, вона завжди продукт певного відтинку розвитку цивілізації. Її система мислення будується на системі мислення ужитій, і навіть коли вона прагне вирватися з неї, чимало прихоплює з собою за інерцією й такого, що має поборотись у часі наступнім. Людина очищується від обмежень, облуд і помилок поступово, повільно; недаремно й Вишенський вістив, що шлях до істини — тісний, вузький, який несе з собою страждання. Виривати з себе прокляття свого часу — процес і справді болісний, але неперехідний. Саме тому в центр системи своїх поглядів Вишенський ставить боротьбу істини з неправдою. "Зваба, — пише мислитель у “Короткому звідомленні про латинські зваби", — це замість істини утримувати неправду і в ній нудитися", а "істина — суща й неодмінна, нерушно пробуває і творить усім себе явною, що вона не тимчасова, а пробуває вічно, що вона створена і збудована не від низинних, які повзають по землі, швидкоминучих помислів, а від вишньої пре- сутньої сили". Тобто істина — той можливий ідеал, якого людина має прагнути, очищуючись од неправд свого часу.
Саме тому таку особливу увагу полеміст приділяє такому, здавалося б, частковому і на перший погляд цілком теологічному питанню, як пур- ґаторіум (чистилище) — одне з нововведень римо-католицької церкви. Той самий пурґаторіум, вістить І. Вишенський, латинці запровадили недаремно в потойбічний світ: людина таким чином дістає змогу грішити, тобто жити облудним, неправедним життям, маючи надію звільнення в чистилищі по смерті. Зрештою, розтлінність, яка панує в католицькому світі, вважає мислитель, і зумовлена тим, що в моральній системі, якою користується західна церква, існує багато пролазів, щоб у церкву як вищу моральну інституцію цього часу входили не через двері, а влазили через дірки і проламувалися крізь тини, — вона так далеко відійшла від первинних християнських ідеалів простоти й бідної чесності й так погрузла в намаганні здобути чини, фільварки, багатство, зовнішні оздоби, гроші й коштовності, що навіки втратила свою моральну чистоту. Отож вигаданий католиками пурґаторіум — це спроба, за І. Вишенським, таку моральну нечистоту, яка синонімізується з неправдою, узаконити.
11 Франко І. Зібрання творів. Т. 30. С. 188.
12 В дослідженні: Паславський І. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій половині XVII ст. К., 1984.
Сторінка рукопису твору І. Вишенського
На противагу цьому Вишенський висуває свою ідею пурґаторіуму: чистилищем має стати саме життя. В людині йде постійна війна доброго і злого начал, які образно персоніфікуються у дияволі та Возі, отже, очищення має йти від зла до добра, до моральної досконалості й чистоти, що називається наближенням до Бога. Саме для цього й потрібне людині повернення до убогості, навіть аскетичності, і саме тому так гостро нападає Вишенський, про що вже писалося не раз у розвідках про його творчість, супроти багатства, панів, запанілого духовенства — байдуже католицького чи православного; саме тому, вважає полеміст, і унія виникла, бо православні владики відійшли від ідеалу первинної чистоти, а звабилися на лихі принади світу: багатство, пиху і намагання жити по-панському, отже, вони потрапили в тенета світового зла і ніколи не досягнуть того вищого ідеалу, якого повинна прагнути людина: вищої досконалості, царства духу, бо вони, зрештою, не знають пурґаторіуму в житті, вони не борються проти зла-диявола і не прагнуть моральної вивищеності. Вихід із цього важкого становища мислитель бачить один: покинути розтлінний світ, котрий убиває добро в людині, і повернутися до бідності.
Саме на цій основі будує Вишенський свою апологію бідності й навіть глупоти і саме виходячи з таких міркувань заперечує латинську систему освіти, яка хоч і гарна й мудра та принадна, але виховує людей, які стають у житті морально-розкладовими елементами. Полеміст навіть мріє написати своєрідну "книгу книг", якщо в Україні захочуть її видати. "Збудуйте одну книгу, видавши її друком, котра була б у першу чергу городом благочестя, остерігаючи всякий благочестивий промисел, щоб не виходив із середини православної думки самогаданою думкою надвір за огорожу, де живе звір єресі, який кволих розумом до своєї зваби забирає й пожирає" (“Зачіпка мудрого латинника з дурним русином"). Він називає ту книгу “Соборником" і дає на неї, кажучи по-сьогоднішньому, творчу заявку...
Убогість у цьому світі, говорить мислитель, стала чимось ганебним, її зневажають, упосліджують, її попирають, як євангельського Лазаря, але саме з її допомогою належить починати свій шлях удосконалення. Виходячи з цієї настанови І. Вишенський не тільки уславлює убогість, але й звертає увагу на бідну й упосліджену людину свого часу. "А що бачиш у собі вищого від інших людей, — запитує він у панства, — чи що більше від інших умістити гадаєш? Чи не земля ти від землі, як і той убогий і голий сіромаха?.. Чи голова в тебе не на тому самому місці стоїть, що і в убогого? А очі, слух, смак, ніздрі, руки, ноги чи не так само розміщені, як в убогого? А губа, зуби, язик, горло чи не в тих-таки місцях, що і в убогого? А серце, черево, нутро, селезінка, кишки і прохід у тебе не там, де вони в убогого?" ("Порада"). Ані багатство, ані високе становище у світі не є передумовою моральних чеснот, — людина висока духовністю. Саме на цій основі Вишенський будує апологію ченця — людини, одягненої у нечупарну одежу, нічим зовні не прикрашеної, але високої духовної чистоти. Тут саме по собі напрошується запитання: чи Вишенський не знав справжнього обличчя сучасного собі чернецтва, чи не бачив, яке воно далеке від ідеалу і чи не бачив його духовної убогості? Ясна річ, бачив і знав: по сторінках його писань розсипане не одне гірке слово правди про чернецтво. Той же чернець, якого він апологізує, — це не живий чоловік із живого світу. Це можливий ідеал, модель Людини, яку вимріяв полеміст, міркуючи про світ і життя, і яку прагнув наслідувати особисто, — модель цілком утопічна, як утопічні всі позитивні побудови ідеального світу, які ми знаходимо у творах Вишенського. Ченцем Людина Вишенського тільки названа, бо всі давні мислителі розуміли світ у релігійних категоріях і фразеології, одягаючи своїх героїв у духовні культові одежі, — така була особливість людей Середньовіччя. Прямим наслідником апології убогості як першого ступеня у моральному вдосконаленні людини підносить І. Вишенський апологію глупоти, суперечної тому розуму, який призвів людину до падіння, яке мислитель фіксує у своєму часі.
Отже, схема його розумувань складається приблизно така: людська цивілізація (образне означення її у Вишенського — церква) розвивалася до певної пори погідно, як єдина сім'я. Але прийшов час, і один із членів родини (один із п'яти пальців руки) відсікся від решти чотирьох пальців, і відтоді дім почав розпадатися: світ розколовся на дві частини, які поміж себе заворогували; відтак світ, цивілізація пішли на шлях неправди, загубивши колишню правду. Вишенський дає такий соціологічний рецепт виправлення становища: ту неправдиву цивілізацію, яка, на його думку, в розвитку своєму пішла вбік, криво, відсікти, як гнилий член тіла, і тим самим зберегти здоров'я решти чотирьох пальців. Потрібно згодитися, що в того пальця, який, на думку мислителя, загнив, немає правди абсолютно, що все, що витворюється в його лоні, — заражене, непотрібне, шкідливе. Відтак і людині треба повернутися на попередній етап розвитку, хай він називається простим, дурним, негарним, старим (згадаймо притчу про віру із "Зачіпки мудрого латинника з дурним русином", притчу про два коня з "Послання до Домникії" тощо). Отже, повернення до глупоти у І. Вишенського — це повернення до первинної чистоти людини, до первинної освіченості, від якої треба вити новий цивілізаційний виток, основуючись уже на правді, істині, тобто ставши на шлях безпохибний. Хай будемо ми дітьми, учить Вишенський і настійливо приводить біблійний афоризм: "Як кому з вас здасться, що він мудрий у цім світі, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим” (курсив мій. — В. Ш.), тобто треба замість марнотної мудрості й розуму "від стихій світу” побудувати "мирський розум духовний — простий, смиренний, покірливий, мовчазний", а людині належить жити життям нехитрим, простим і мирним, а не "гордим, не пихатим, не ярісним, мовчазним і благим, але не велемовним і самохвальним".
Від цього виводить Вишенський основу, на якій будує свою систему освіти, котра здається деяким дослідникам ретроградною, а насправді означає лише мисельне повернення до тієї ж таки мудрої простоти. Сам Іван Вишенський не раз зазначає: він не проти науки, не проти освіти, як це йому приписують, він тільки проти освіти, котра породжує таку людину, проти якої він і збунтувався, він проти такої освіти, яка творить і скріплює форми сучасного йому життя, а цього життя, як і суспільної системи, він не сприймає і не приймає. Розвиватися людині потрібно, але тільки після того, коли вона відкинеться від усього, що її нівечить, коли очиститься, духовно оздоровиться, хай для цього діла піде не вперед, а назад, до старого, колишнього, але доброго. Згадаймо, що тодішні утопісти були двох Гатунків: одні будували свої утопічні республіки в майбутньому, інші — в минулому. Почати життя наново, ніби вістить мислитель, — це значить забути те своє життя, яке було в неправді, відрубати його, відкинути, а вже опісля знову почати, як то кажуть, іти вперед, але якісно по-новому.
Рай для Вишенського, вихід у вічне життя — це і є досягнення людством омріяного ідеалу золотого тисячолітнього царства; те царство можна буде здобути, коли кожна істота поставить перед собою завдання морального вдосконалення, коли вона зможе скласти церкву (етимологія цього слова: дім Божий, місце, куди збираються однодумці, собор людей — образне означення братської спілки). "Церква, — пояснює полеміст, — є земне небо, образ і подіб'я горньому, небесному (скажемо по-теперішньому, ідеальному. — В. Ш.) небу... Отут посередині є посаджене... розумне дерево вічного життя, яке завжди творить плід віри — безсмертя". Ця церква (спільність людей, суспільство) має складатися з вільних, рівних людей, морально очищених, які уміють боротися за добро в собі супроти зла. "О блаженна купо, — вигукує полеміст, пишучи про таке омріяне суспільство, — о всечесне братство, о преславна єдносте, хто від тебе відлучається, хто від тебе відвертається, хто від тебе утікає, хто супроти тебе бореться, бреше, гудить, хто тебе ненавидить і тобою бридить, хай буде проклятий нині і на майбутній вік" ("Короткослівна відповідь Феодула").
Отже, в ідеалі Вишенського — суспільство, складене з громад, подібних до ранньохристиянських, побудованих на засадах первісного комунізму, без приватної власності, або з дуже обмеженою, заробленою власною працею, без панів, царів, владик, тобто без паразитичних прошарків суспільства, адже вони, ці паразитичні прошарки, — одна з головних бід, перепинний камінь, який лежить на шляху до такого омріяного майбуття. Врахувавши це, можемо достатньо зрозуміти ще одну велику пристрасть мислителя: його гостре заперечення самодержавного правління, його антипанські погляди (папа для нього недаремно символ самовлади, адже саме папи в свій час роздавали європейським владарям корони), його гнівне бичування владик православної церкви (згадаймо знамените “Хай прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени" у "Писанні до всіх взагалі"), його виступ проти практики католицької церкви, де вівці мають бездумно коритися пастирям в усьому, навіть коли ті ведуть отару до прірви.
Така, коротко означивши, мислительна система Івана Вишенського, яскраво з'явлена в його посланнях до рідного народу. В своїй основі система ця утопічна й укладається в контекст західноєвропейських утопій XVI — першої половини XVII ст., вона має паралелі в тогочасній польській літературі, як це переконливо дослідив В. Перетц, і в літературі західноєвропейській (дивись "Діалоги" Ульріха фон Гуттена, "Утопію" Томаса Мора і "Місто Сонця” Т. Кампанелли). Тогочасне життя, яке супроводжувалося революційними струсами, великими науковими відкриттями, культурними рухами Ренесансу, зростанням і поширенням ідей гуманізму, створювало умови для типологічно схожих виявів духовного життя і типологічно схожих мислительних систем, пристосованих до форм життя того чи іншого народу. Іван Вишенський був серед тих, хто мислив якнайрадикальніше, його максималізм не завжди був сприйнятний, як ми вже підкреслювали, у ширших колах тодішньої української суспільності, але годі сказати, що це був голос волаючого в пустелі. Цитоване вже нами “Совітування про благочестя", записане у Луцькому збірнику 1621 р., — найпереконливіший тому доказ: проект очищення тогочасного суспільства і його способи подаються тут певною мірою за Вишенським, але без крайніх, очевидно, несприятливих для авторів "Совітування" постулатів. Це спроба наблизити погляди Вишенського до живого життя. Та й справді, саме відрив від проблем насущного буття, мрійницька утопічність його думок і стали причиною того, що популярним наш мислитель серед сучасників не став, але завдяки цим рисам його творами зацікавилися нащадки з нових, пізніших епох. Користуючись позитивними думками свого часу, Вишенський відштовхував читача, зокрема, тим, що твердив, ніби любов не є основною чеснотою людини. Не любити має праведник світ та людей, а ненавидіти все, що не має стосунку до вічного спасіння, тобто основної авторової доктрини. Він закликає ненавидіти все красиве, природу, мистецтво, театр, музику, народні звичаї, веселощі, приємності, власне тіло, а не вчитися розумно користуватися цими благами. Серед тодішніх гуманістів, як слушно зауважив Іван Франко, "під впливом ренесансу навіть у кругах церковних переміг якраз погляд противний"13. Оганьблені Вишенським Платон і Арістотель та й латинська система науки несли не тільки схоластику, але й мудрість світову, а ідеї Відродження, які видобули на світ так звану "поганську філософію", звільнили людину від паралізуючих пут тієї самої церкви, яку Вишенський все-таки ідеалізував.
Нові письменники, які з'явилися після Вишенського, швидко забули про нещадний аскетизм полеміста з його складною, мудрою, побудованою на християнських символах системою і порадами, як вилікувати світ, — вони мали свої проблеми й клопоти. Водночас життя не забуло Вишенського, воно подбало, щоб воскресити в пам'яті людській цю непересічну постать, і бере з його творів те світле й добре, що людину облагороджує й вивищує, і відкидає те, що її ганьбить. Воно складає далекому бунтареві, мандрівничому, який розпікав людське сумління на зламі XVI— XVII століть, належний вінець, адже й він уклав свою посильну частку для того, щоб світ цей був, щоб людина у світі пізнавала себе, щоб поступово на землі встановлювався той "золотий вік" розуму й добра, про який людство мріяло і мріє.
13 Франко І. Зібрання творів. Т. 30. С. 205.