Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Симон Симонід. «Селянки»
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Симон Симонід Бендонський дотикається контексту української літератури кількома творами, в яких предметом зображення став український простолюд, і вибором загального українського тла для своїх "Селянок". Окрім того, входить він, як ми вже говорили, у своєрідну польсько-українську групу поетів, котрі наслідували один одного, хоч жили кожен у своєму часі, можна сказати, які створювали львівський Руський Парнас. Перший у тому ряді був Себастіян Кленович із своєю " Роксоланією", про неї вже була мова. Мотиви “Роксоланії" відгукуються у "Селянках" Симона Симоніда; поетику цієї книги розвивали брати Зиморовичі, Симон та Бартоломей; перший створив "Роксоланки, або Руські панни ", де вже в самій назві бачимо відгук "Роксоланії", використовував він і поетику "Селянок", а другий свою основну поетичну книгу назвав "Селянки нові руські ", перекидаючи прямого містка до "Селянок" Симонідових і прямо зазначаючи це у передмовному вірші "Обмова" та й у інших місцях (дивись розвідку про братів Зиморовичів). Усі чотири поети пов'язані тісно зі Львовом: Кленович тут жив у юності і привів сюди з Любліна "Бистрицьких муз", про що ми докладно вже говорили, решта поетів цієї групи були львівськими уродженцями. Всі четверо, окрім інтересу до Русі чи Роксоланії, відчували себе громадянами Річі Посполитої, отож користувалися С. Кленович, С. Симонід, Б. Зиморович мовами латинською та польською, а С. Зиморович тільки польською; у мові трьох останніх водночас наявний пласт мови української у формі виразних українізмів та вставних українських речень. Є підстави гадати, що всі вони пов'язані також однаковим вірменським походженням, хоч про вірмен у Львові писав тільки С. Кленович, С. Симонід більше відчував себе поляком, про що свідчить його “Лютня рокошанська", брати Зиморовичі бачили Львів як "двогородне місто" (польсько-українське), як столицю Русі і справам України та її люду приділяли чи не головну увагу. Саме в такому контексті й потрібно розглядати творчість С. Симоніда (поляки звуть його ще Шимоновичем, хоч твори свої він підписував як Симон Симонід, а в одному місці як Симон Симонід Бендонський). Відповідно, групу цю не годиться оминати в контексті української літератури XVI — першої половини XVII ст., так само годі вилучати цих поетів із контексту польського, в якому вони натуральні й традиційні складники. Зрештою, їхня певна над- національність чи міжнаціональність визначається їхнім ренесансовим світоглядом, як це було й із М. Стрийковським.
Симон Симонід
Симон Симонід народився 1558 р. у Львові, навчався у львівських школах, потім у Краківській академії, у Кракові-таки видав латиномовний твір "Бич заздрості" — тут було 19 пісень на взір Горація з присвятою Янові Замойському. Загалом із Замойськими Симонід мав тривалий і сталий зв'язок: їм він присвятив “Елінопеан" — про напад у 1587 р. турків і татар, написав також "Зображальне слово Замойським" (1604), вірш до Вацлава Замойського. Симонід був одним із діяльних учасників закладання Замойської академії, яка, до речі, призначалася й для навчання української молоді, і хоч жив переважно у Львові, але похований був-таки в Замості — помер 5 травня 1629 р. Він — автор латиномовного трену на смерть Якуба Горського (1586), драми "Йозеф Кастус" (1587); свої латинські твори зібрав у 1613—1614 рр. Польською мовою написав "Лютню рокошанську" (1607), а в 1614 р. — свої знамениті "Селянки" з 34-ма "Надгробками збираної дружини" — своєрідним жартівливим бестіярієм. У 1618 р. видав ще латино- мовну драму "Пантесілла". Його "Селянки" виходили ще в 1626 і 1629 роках.
Селянка — це ідилія, тобто поетичний твір, що малює просте безтурботне життя близьких до природи людей — пастухів (буколічна поезія), хліборобів, тобто селян, із прагненням до спрощеного погляду на світ і з ідеалізацією тієї простоти. Свої естетичні засновки з'явив С. Симонід у поетичній присвяті Миколі Вольському — надворному коронному маршалку, крепицькому старості. Поет називає свої вірші "сільські мови і прості розмови", бо "часом простії справи ліпше смакують, аніж півмиски коштовні"1. Водночас цю простоту допомагають творити не хто, а "музи учені", відтак у своєму слові поет не знижує високого духу. Він, ніби Ікар, лине на малих пір'їнах на верхівку недоступної гори (Парнасу). Саме така настанова й створює особливу поетику селянок; вони подаються як наслідування класичних буколістичних мотивів, часто цілком відірвано від реального життя, при цьому герої називаються вигаданими, штучними або античними іменами. В оповідь уклинюється любовна історія, подана шаблоново-абстрагова- но, як у селянці І — "Дафніс"; не раз ідеться про гру на музичних інструментах і про співи; зрештою, подаються і ті співи, які також підладжені під високий стиль. У такого типу творах зчаста немає нічого ані спеціально польського, ані українського2, хіба польська мова й українізми в тій мові: тобто такі твори виведені — за ренесансовою поетикою — на загальний, абстрагований від житейської конкретики рівень. Часом селянки монологічні, але здебільшого це діалоги, але не для театральних потреб, а літературні.
Інтерес цих віршів у тому, що часом в абстрагований, шаблонний контекст вривається живе життя: наприклад, у селянці "Весілля" згадується вишита тайстра, подається й цікавий опис оркестру на весіллі, де названо тодішні інструменти — флейта, пищалки (сопілки), підгірські гуслі, регали, італійські скрипки; бачимо й спосіб співу — співає один, другий, третій і четвертий, а тоді починають співати всі. Ясна річ, співи ці ідеалізовані, стилізовані під антику: про Венеру, Купідона тощо. Часом вірш набуває моралізаторського характеру: наприклад, засудження баби, яка в шістдесят років виходить заміж (селянка "Баба"), такий шлюб може бути тільки меркантильний (подібного типу вірші пізніше писатиме Климентій Зіновіїв). Часом у текст вриваються реальна географічна назва (Пур — річка біля Замостя) чи українські імена: Гаська, Параска, Галинка (селянка VI — "Мопсус"), або цікава побутова сценка викрадення для шлюбу дівчини (пережиток обряду умикання) — селянка VII — "Алькон", до речі, цей обряд тут засуджується; чи прекрасно виписаний поєдинок за дівчину в цій-таки селянці. Звертає на себе увагу й селянка VIII — сцена залицяння хлопця до дівчини, дівчина тут виявляє селянську розсудливість і стриманість. У наступній селянці (IX — "Храм") подається розмисел про зміну звичаїв, жінка на ім'я Меналька при цьому скаржиться, "що згинули давні добрії співаки", раніше співали на хвалу Божу і про дії "мужніх богатирів" (чи не про билини йдеться?), а тепер якісь “марні пісні", в яких "ганьби тільки і примовки". Описано звичай випікати молодцю, який приїжджає у дім нареченої, калача, без калача все одно що не було б весілля, бо "калачі — ґрунт усьому" (селянка XII — "Калачі").
1 Тексти аналізуються за виданням: Szymona Szymonowicza “Sielanki” (1604) і inne wiarszy polskie. Краків, 1914.
2 Зразком такого типу селянки є “Наїс Пурська”; український переклад: Пісні Купідона. К., 1984. С. 47-51.
Але найцікавіші для нас дві селянки, в яких найяскравіше відбивається життя та побут українців, — це селянки XV — “Чари" — та XVIII — "Женці"3. "Чари" подають докладного описа так званого любовного привороту, який складається із низки ритуальних дій. Симонідовий опис дуже нагадує також гарний пасаж із "Роксолани" С. Кленовича4, очевидячки-таки Симонід надихнувся, творячи свій маленький шедевр, саме ним, хоч може бути (оскільки обидва поети описують український народ), що подібність виходить від подібного обрядового дійства, яке обидва поети зафіксували. У С. Кленовича опис чарів та чарівниць просторіший, зокрема про літаючих відьом, але не минає він і звичаю любовного привороту, тільки тут дівчина Федора принаджує до себе непостійного коханця, тоді як у С. Симоніда жінка — зрадливого чоловіка; С. Симонід зосереджує свою увагу тільки на приворотному дійстві, описуючи його значно ширше. В обох випадках вариться пшоняна каша, при чому у подолку жінки, без вогню, а від спекоти її лона; правда, в Симоніда кашу спершу варять на вогні, а потім у подолку вона допріває, а у С. Кленовича вариться тільки в подолку. Ритуальних дійств у Симоніда описано більше: жінка спопеляє ясенові листки (ясен — символ молодця), розтоплює віск, крутить "веретенце довкружним кружлянням", в'яже потрійним вузлом мотузку, заліплює в горнятку живим кажана, вживає відьомське зілля (згадується тут і літання відьми Бавцис, сусідки, але не так просторо, як у С. Кленовича) і хустку чоловіка з його потом, спалює жили, тягне через шлях шату, зрештою мститься на суперниці, чого у С. Кленовича нема, хоча є згадка про милішу для парубка дівчину. Різниця ще й та, що у С. Кленовича чарують і чарівниця, і сама дівчина, а в Симоніда — сама жінка. Зрештою, описа чарування С. Кленович подає в системі інших, Симонід же виводить його в окремий твір, написаний шестирядковою строфою, з яскравою з'явою жагучої жіночої пристрасті і у стрункій композиційній структурі. І хоч уживає й тут химерних, не властивих українцям імен — Тестиля, Бавцис, але вже без античних уподібнень і штучного манеризму, якого так багато в інших, слабших творах С. Симоніда. Через це "Чари" є не тільки вельми цікавим причинком до пізнання саме української звичаєвої історії, але вражає мистецькою силою.
Високий Замок у Львові — уявне місце Львівського Парнасу
3 Український переклад: Антологія української поезії. К., 1984. Т. 1. С. 98-105.
4 Там-таки. С. 74—76.
Ми вже говорили, що С. Симонід, визначаючи власні естетичні засади, ставить в основу опрощеність. І справді, в нього не знайти складних композиційних структур із асоціативною грою мотивів чи тем, підтекстів; деякі його селянки нагадують інтермедії з життя простолюду, тобто нехитрі сценки, але поета не задовольняє мистецтво примітивне, яким і були інтермедії, тому, як представник високої поезії, він естетизує свою опрощеність і тими вигаданими іменами, й абстрагуючи колізії життя селян до невпізнання, тобто ніби віддаляє їх від землі, пристосовуючи до ренесансових шаблонів, відтак робить своє мистецтво хоч і вишуканим, але книжним, на його тодішнє розуміння високим, але глибокого змісту при тому в твір не вкладаючи. Через це його писання часто тратять на естетичній силі, і тільки там, як у "Чарах", де тема освоюється без ремінісцентних вихилясів, а з допомогою самої сили слова, він досягає ефекту значного, тобто де мовою поезії стає не розум (гри розуму в нього не добачаємо багато), а чуття. "Чари" й приваблюють силою влитого у твір чуття покинутої та зрадженої жінки, через що інтригою стає сам опис її чуттєвого стану. Відтак твір читається саме через чуття, та й образ жінки виникає завдяки відтворенню її емоційного стану; вводиться тут і невеликий моралізуючий засновок:
Знаю, гріх величезний ті чари вживати,
Це шкідливо, та смуток не можу попрати...
Другий твір — "Женці" — звертає увагу кількома виразними компонентами. Він діалоговий (у "Чарах" вживається внутрішній монолог), але на відміну від інших тут добачаємо композиційну структуру, тобто його можна було б розіграти й на сцені. Дійовці — Олюня (Олюхна) і Петруня (Петруха) — в супротивенстві до старости, який наглядає над жницями; кладеться тут і соціальний конфлікт (до речі, про соціальний визиск говориться і в селянці XVII — "Пастух", де урядник забороняє пастухам пасти в лісі худобу, відтак його треба задобрити дарунками). Староста примушує жниць працювати понад силу їхню, більше того, вимагає в них і сексуального для себе задоволення; окрім того, жниці працюють голодні. Правда, помсту для старости Петруня намислює своєрідну: йому замість дівчини
Бабисько для утіхи пригідне оставим,
Старе, чотиризубе — таке вчиним діло.
Сідай тоді до неї, хай дивиться мило,
А як би вона гарно тебе цілувала,
Немов ропуха-жаба холодна лизала, —
цікаво тут те, що об'єкта для панських утіх мають поставляти чи вибирати з-поміж себе самі дівчата.
Тим часом жниці бачать, як староста катує Марушку, яка тільки-но встала із хвороби, через що дівчата вирішують ліпше мовчати про свою докуку, не виявляти невдоволення й "обачно чинити". По тому йде обговорення, чому староста такий лихий. Виявляється, його обкрутила "домашня сваха", а він легко дається за чуба водити, отож сваха "за чуба береться", при тому вона вельми ревнива, — тут так само як у селянці “Баба", осуджується літня жінка, якій любощі в голові. Та "сваха" також і чарівниця — тут згадується один із способів любовної магії, коли жінка перед світанням, роздягшись, бігає навколо хати, — так чинять, щоб утримати чоловіка чи коханця. Отож "сваха" пізналася з бісом, через що Петруня вважає, що це і є причина господарського занепаду старости й маєтку, в якому вони працюють. Олюня більш раціональна і гадає, що причина занепаду — недбалість. Усе валиться через недбалу господиню — ту ж таки "сваху"; очевидно, йдеться про управительку старости, про що свідчить її характеристика, подана далі Петрунею. У пісні своїй Петру- ня бажає, щоб староста одружився, тоді буде лад у дворі і "приємна всіх повабить до себе охота", тоді й не виснажуватиме їх роботою. Як бачимо, соціальний конфлікт будується на спонуках індивідуальних, незгоди виникають із того, що староста, живучи неодружений, веде нестатечне і невлагоджене життя. Маємо тут яскраву побутову сценку, в якій намічено кілька конфліктних пружин: між женцями і старостою (соціальний), між старостою та його управителькою-чарівницею, яка й робить старосту лихим (індивідуальний).
Усього селянок у книзі двадцять. Вони витворюють своєрідну поетику, в якій античні мотиви змішуються з народними побутовими українськими. Але назагал коло охоплення реального життя у С. Симоніда нешироке, воно, так само як і українізми в мові, тільки проривається із абстрагованого словесного шумовиння; однак в окремих випадках подаються і пластично змальовані сцени та й герої, які наділені живими рисами. Здебільшого ж герої "Селянок" — маски, за якими не завжди вгадується живе обличчя. Автор ставить собі за мету спуститися на землю, але хоче бачити ту землю із захмар'я поетичних приписів, через що в його описах багато штучного й манірного. Але намір поетовий побачити, хоч і через окуляри вченої поезії, довколишній світ, як і спроба знизити поезію до реального, перспективні, недаремно ця поетика знайшла в літературі і своїх поклонників, і наслідувачів-наступників. Можна вважати, що поет творить мистецтво ніби проміжне між високим та низьким, яке можна назвати, незважаючи на нібито сільську тематику, міщанською лірикою, котра у польській та українській літературі того часу здобулася на свій розвиток; відтак і погляд на селян у поета міщанський, ідилічний.