Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Про першу поетичну книжку, видану в Києві, та про її автора
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
У 1616 р. в Києві вийшла перша друкована книга. Був це знаменитий київський “Часослов" із передмовами Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського, а завершувався він "тропарями і кондаками роським святим" — Антонію та Теодосію Печорським, княгині Ользі, князям Володимиру, Борису та Глібу, митрополитам Петру та Олексієві. То були зразки так званої архаїчної поезії, твореної на нашій землі, правда, цілком прикладного, служебного призначення. Отже, перша книжка була тим особлива, що вона знаменувала, по-перше, початок книговидавничої діяльності Київського культурного осередка, що його очолював Є. Плетенецький (“рій", як назвав його О. Митура); по-друге, видано було православній церкві літургійну книгу, що містила щоденні церковні відправи; по-третє, "Часослов" уживався як шкільний підручник для нижчої школи, а по-четверте, як уже казалося, містив низку так званих молитословних віршів (визначення В. Німчука) саме того типу, що культивувався проздовж століть на нашій землі ще від часу прийняття християнства.
А от другою книгою, виданою в Києві, був “Візерунок цнот превелебного отця Єлисея Плетенецького" Олександра Митури — книжечка чисто поетична, обсягом вельми мала — всього шість аркушиків, зате прикрашена гравюрами: заставками, кінцівками та ініціалами. Це перший зразок силабічного віршування в Києві, а власне перша пам'ятка барокової поезії, творена саме в Києві1. Поява цієї книжечки, як і поява "Часослова", знаменна, а чому це так, треба коротко розказати.
У XVI ст. Київ не мав характеру стольного міста України, він лежав у руїнах, а першим містом України-Русі вважався Львів, про що прямо написав у 1584 р. Себастіян Кленович у своїй поемі "Роксоланія":
З руських усіх городів тут найперший стає перед нами,
Слава народу і честь, наш пресвятий город Льва —
Радуйся, захисте мій, праці мето і оздобо, —
Віри старої красо, щиро вітаю тебе...2
"Віра стара” — це і була грецька, чи східна, чи православна, але після Брестської унії та різкого посилення римо-католицького натиску православна еліта, що мала осідок у Львові, відчула себе значною мірою пригнобленою й почала шукати нового осідку для своєї освітньо-культурної та церковної діяльності. Цілком натурально їхній позір зупинився на давній княжій столиці України — Києві, про яку той-таки С. Кленович з пієуетом сказав:
Києве давній, колишня княжа велика столице,
Скільки у тебе слідів сивої старовини!..
Мури й руїни старі по левадах розсіяні нині
Зілля й висока трава криє руїни старі...
1 Передрук тексту при статті: Перетц В. “Вѣзерунок цнот предел. о. Є. Плетенецкого”, року 1618 // Записки наукового товариства в Києві. 1909. Кн. VI. С. 5965; також: Титов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVІ-XVIII вв. К., 1924. С. 14-17.
2 Антологія української поезії. К., 1984. Т. 1. С. 72-73.
Але Київ мав одйу значну перевагу перед іншими містами України: тут функціонувала Києво-Печерська лавра, тут, зрештою, був історичний центр землі української, тож С. Кленович недаремно наголошував:
Знайте, що Київ на Чорній Русі значить стільки, як давній
Рим для старих християн, значення в нього таке ж.
І на Русі не бракує чудес, але є свої власні,
Слушно гордиться він тим, радо покаже тобі...
Оці чудеса й творилися в Києво-Печерському монастирі, що приваблювало сюди юрби богомольців з усіх земель України. Активний галицький оборонець прав української нації, шляхтич Єлисей Плетенецький групує біля себе ряд визначних особливостей того часу, галичан, і вони цілим Гроном переселяються до Києва. Були в цьому осередку брати Беринди, Памво та Стефан, були тут З. Копистенський, Лаврентій Зизаній, ієромонах Кипріян, Г. Дорофеєвич, К. Сакович, друкарі Т. Вербицький, Т. Петрович, А. Миколаєвич та інші. Можливо, так само з Галичини переїхав сюди й Олександр Митура, який, здається, був одним із учителів Київської братської школи; принаймні, судячи з віршів його книжки це була особа без церковних посад і цілком скромна.
Єлисей Плетенецький придбав друкарню, "припалую пилом”, у Г. Балабана, яка й почала видавати перші книжки в Києві, тут засновано при братстві школу, тут було вже, як казалося, значне зосередження інтелектуальної еліти — отак і витворився Київський культурний осередок, якому й судилося відновити зруйновану славу Києва й перетворити знову його в духовну столицю України. Честь цього великого духовного подвигу по праву таки належить Єлисею Плетенецькому, отже, не розглядаємо панегірик О. Митури за маловажне підхлібство: йшлося про прославлення та вивищення не просто окремого діяча, а тієї грандіозної справи, яку він щасливо почав. Саме тому поет пише, що він, Плетенецький, "шайтана був побив", вгородивши йому в серце зброю, тобто дорівнює його акцію до акції Георгія - змієборця. Цікава вказівка, що Єлисей того шайтана подав для нищення Костянтину, — очевидно, йдеться тут про Костянтина Острозького, а що свій чин Є. Плетенецький ("до віри дійшов") започаткував від нього, то це сповіщення стає вельми цікаве: воно свідчить, що створення Київського культурного осередка було не без волі й відома тодішнього глави українців — князя Острозького.
Рід Плетенецького був міцний у православній вірі, звіщає поет, і не похитнувся в час розколу православ'я після Брестської унії; цікаво, що уніяти тут прямо не називаються, але "безбожні легковажці" — це напевно вони; і хоч автор лояльно згадує Пана, під котрим треба бачити польського короля Сигізмунда III, якому Плетенецький виявляє щиру статечність (це було в моралі того часу — шанувати короля), але говорить і про ворожий вітер, якому протистоїть Плетенецький, як міцно вґрунтований філяр (колона), і цей ворожий вітер ніщо інше, як римо-католицька реакція, впроваджена тим-таки Сигізмундом і римо-католицькою церквою; прямо вони у "Візерунку" не називаються, але не важко здогадатися, хто ті "злі звірі , "пекельні змії і що то за яскиня (печера), яка є матір'ю їхньої гордині. Водночас автор пише про "утиски й біди церковні", невчаси й турбації, які переживала тоді Україна.
Єлисей Плетенецький
Саме Є. Плетенецький став головною особою, як пише О. Митура, що учинилась опікуном церкви, бо Бог йому "доручив церкву", хоч він не був митрополитом, а тільки києво-печерським архімандритом, однак немало клав на втілення своєї ідеї “кошти, здоров'я" і не зважав на “неша- нування". Єлисей займався активно будівництвом: звів дівочий монастир при Печерському, в самому Києві — "будинок церковного місця", в Радомишлі й Городку спорудив будинки; скажемо, що в Радомишлі була заснована паперова фабрика, де виготовлявся папір для Печерської друкарні; заснував церковний шпиталь для убогих, а загалом підняв значення Києво-Печерського монастиря та й оздобив його. О. Митура, оповідаючи про те, не забуває вказати на особливу історичну освяченість монастиря, про що свідчить патерик. І нарешті, ще одна велика заслуга Плетенецького — фундування друкарні, значення якої автор усвідомлює, бо пише: "Хто би проти того був, дурним вподобиться", а саме в дурних "під лаву славу їх мудріші вкидають" — слова актуальні й до наших днів, бо скільки нашої слави й справді вкидалося в міжчассі "під лаву". Є. Плетенецький уподібнюється бджолиній матці, яка “веде рої” в ділах святобливих, а саме друкарство поет зве "ремесло шанівне" і зазначає, що книги живлять наш дух, від чого церква процвітає "в заповітах від батьків" — отже, плекає історичну пам'ять. Таким чином, панегірик "Візерунок цнот" вістить про речі вельми актуальні в своєму часі, тож він є пам'яткою не лише поетичною, але й історичною, бо оповідає нам про один із важливих етапів нашої національної самооборони.
Друкарня Києво-Печерського монастиря
Не зайве сказати кілька слів про "Візерунок" як твір поетичний, тобто твір мистецтва. Він належить до раннього нашого поетичного бароко, хоч увібрав певною мірою поетику ренесансу (геральдичний вірш, яким відкривається твір, ясний виклад, згадка про Ціцерона як достойного зразка для наслідування). Але вже в образній структурі твору знаходимо ряд образів-уподібнень, властивих бароко, які пізніше не раз використовувалися в нашій поезії. Тут не віднайти властивих ренесансу секуляризаційних засад, навпаки, чимало йдеться про церкву та Бога, а час бачиться в образі корабля (нави) — цей мотив трапляється і в іншого цікавого поета раннього бароко — Дем'яна Наливайка. Переоповідається легенда про юнака, який вичерпував море, і снятого Августина, правда натяком, не розгортаючи сюжету, — пізніше його блискуче завіршує Іван Максимович. Пише поет і про бідняка, що підніс цареві в дар води в долонях (пізніше цей мандрівний сюжет завіршує в Києві-таки Софроній Почаський), порівнює свою працю з першим колосом неврожайної ниви і скаржиться на свою невправність у віршотворенні — цей мотив згодом повторять К. Сакович, С. Почаський та інші. Загалом вірш О. Митури — правильний силабічний і є одним із перших зразків так званої "вченої поезії", а на київському терені він розпочав велике явище українського поетичного бароко. В цьому й особлива ціна пам'ятки.
