Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Мартин Пашковський і його українські зацікавлення
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Мартин Пашковський жив на рубежі XVI—XVII століть. Це був шляхтич середньої заможності з дому Задора, служив він якийсь час у домах магнатів Плазів, Любомирських та інших. Переклав польською мовою "Хроніку Ґваґніна" (Краків, 1611), видав ряд поетичних книжок: “Допомога сармацької Беллони шляхетському рицарству Дмитра Івановича, великого царя московського, проти Шуйського та інших зрадників'' (Краків, 1608), "Візерунок вічної слави старих савроматів для заохоти молоді, щоб наслідували їхні справи" (Краків, 1613), "Битва знаменита... мужніх поляків року 1620 і нещаслива їхня поразка під Цецорою" (Краків, 1620) тощо. Писав він здебільшого польською мовою, але в ряді його видань проступає виразно українська тема: "Україна, від татар терзана, князів та панів прикордонних про порятунок із жалісним лементом просить" (Краків, 1608), “Дії турецькі і змагання козацькі з татарами" (Краків, 1615) тощо. Більше того, він вважався, кажучи сучасним терміном, спеціалістом у турецьких справах, що засвідчують остання згадана книга, а також “Розмова козака запорозького з перським гінцем" (Краків, 1617):
І практику я маю, тож бачу немало
У царгородських справах...
Це було справді так. У книзі М. Пашковського "Дії турецькі..."1 просторо описується доля християнських полоняників, і чинено це зі знанням діла, із докладними описами, живими спостереженнями. І хоч автор в одному місці посилається на Б. Югасевича, пілігрима єрусалимського, але в інших пише від себе; отож з усього видно, що побут турецьких бранців чи ж добре сам вивчив, чи серед таких побував. Так само компетентний був в українських, козацьких справах, зокрема описав козацького ватажка Кимиковського, згадав інших провідців: Б. Ружинського, Б. Микошинського, перечислює українську шляхту, яка боролася "з поганами", тобто турками й татарами. Оповідаючи про Кимиковського, поет описує один із походів козаків на Чорне море під Білгород і до острова Гадючого, при цьому козаки захопили дві турецькі галери, звільнивши до тисячі в'язнів. Окремо розповідається про "провід Кимиковського на татар". Козаки в очах поета — рицарі:
Сто козаків як буде з рушницями битись,
То тьмі здолають шиї татарів змилити...
Окремим віршем уставлено в поему "Руську історію про Кінську Воду та Дніпро" — твір надзвичайно цікавий хоч би тим, що тут завіршовано легенду, а можливо, маємо і відголосок якогось загубленого епосу.
1 Неповний передрук твору в оригіналі: ЗНТШ. Львів, 1927. Т. CXLVII. С. 147— 161; український переклад: Марсове поле. К., 1988. Кн. 1. С. 159-179.
Титулка книги M. Пашковського ’’Україна, від татар терзана”, 1608 р.
Йдеться про з'єднання обох рік, тобто ріку в ріці, що може бути й алегорією дуалізму у сприйнятті речей чи й творів мистецтва на різних рівнях. Оповідає поет також, "де козаки влітку, а де взимку мешкають" і про те, що його герой Кимиковський потрапив у полон. Це перша частина поеми про змагання козацькі; наголосимо при тому, що тоді, а це 1615 рік, ніхто так докладно козаків не описав, як Мартин Пашковський.
Друга частина присвячена християнським полонянам у Туреччині й подає безліч цікавої інформації щодо цього. Передусім звертає на себе увагу короткий вірш "Турки побиті своїми в'язнями", де описується подія, типологічно подібна до повстання на галері, що його здійснив Самійло Кішка2. І так само ніхто так широко не описав, як М. Пашковський, невільництва, зокрема побуту невільників у бусурман.
Загалом твір подано в епічній манері: це виклад переказів про вчинки та пригоди, значною мірою героїчні, тож і побудовано його як епопею, тобто маємо низку надзвичайних пригод та подій (козацькі змагання, повстання на галері, втеча невільників, до речі, дуже цікаво й просторо переказана); з іншого боку — це твір-опис. Саме таке завдання зумовлює простий оповідний стиль, без словесних та орнаментальних прикрас, тон об'єктивний, але небеземоційний, бо автор своє ставлення до тих чи інших фактів емоційно виявляє — у формі захоплення героїчними діями козаків чи співчуття в'язням та осуду "хтивості панування у тих поган".
У своїх поезіях Мартин Пашковський не раз виявляє український патріотизм, особливо у творі "Україна, від татар терзана"3, де Україна говорить:
"Славний народе сармацького спадку,
Гада страшного не бійся нападку!
О дорогії і милії діти,
Русьтесь, бо мати (тобто Україна. — В. Ш.) одна є у світі.
Вас є немало синочків моторних,
В ліс заженете розбійників чорних.
Сім воєвод є самих українців,
Досить князів, що долають чужинців,
Старости стануть при тому потужно,
Здавна уміють змагатися мужньо..."
ЦІ слова певною мірою пояснюють, чому М. Пашковський писав польською мовою: він закликав сполонізованих українців “русьтитись", тобто українізовуватися. Це свідчить, що сам він походив-таки з української шляхти. Загалом український патріотизм поета виразний, і для нашої теми нам конче треба його висвітлити, аби був зрозумілий аналізований твір.
2 Докладний аналіз цього вірша, як і інших творів про українське невільництво: Шевчук В. Самійло Кішка в українській традиції // Самійло Кішка. Історичні розвідки, думи, оповідання. К., 1993. С. 8-9. Першою частиною цієї книги є “Українське невільництво в Туреччині та Криму”.
3 Уривок твору в українському перекладі: Марсове поле. Кн. 1. С. 150— 159.
М. Пашковський називає українську шляхту: Тульських, Потоцьких, Течинських, Острозьких, Рожинських, Чорторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Заславських, Струсів, Претвичів, Гербуртів. Україна закликає своїх синів:
Кожен про мене з синів хай подбає, —
Навіть священик мій біль забуває... —
тобто засуджується байдужість до національних справ навіть серед духовенства. Прямо виступає поет і проти денаціоналізації:
Ви ж потурбуйтесь, синове кохані,
Виродком жоден із вас хай не стане...
А сталося вже так, що після зради української шляхти, коли вона масово почала полонізуватися, Україна втратила своїх синів, а отже, стала безборонна:
Де ж оборонці поділися ваші,
Де Боратинські, і Струси де наші?
Де Вишневецький Дмитро, козак милий,
Де Претвич, інші вкраїнськії сили?
Думка надзвичайно цікава: адже перечислені роди поки що не зникли, але їхній відхід від інтересів рідного народу є ніби їхня смерть. Через це й не здатні стають оборонити рідну землю:
Нині ж зі мною погляньте, що чинять,
Рвуть мене, з вас же сміються і кпинять.
Поет висуває думку про справедливі й несправедливі війни:
Війни святі, як боронять свободу,
Несправедливі ж — прокляті з породу,
Несправедливість — годиться відбитись,
Прямо чи криво, аби вборонитись, —
так міг говорити тільки представник поневоленого народу.
Підсилює цю думку і звертання до історичної пам'яті. Україна декларує:
Знайте ж бо як я тоді розквітала,
Серед чужинських народів сіяла,
Не поступалась я предкам у славі
Й вольністю, також у воїнській справі.
Зрештою, й тепер Україна не така вже виснажена й має ще силу:
Маю в собі я невгаснії сили,
Дайте ж рятунку і помочі, милі!
Щоб мої рани не позагнивали,
В смутку, печалі мене не вбивали.
Вам це, синове, належить чинити,
Матір, не крившись, свою боронити.
Я пробуваю в постійній тривозі
І захистити себе не в спромозі...
Певна річ, так міг писати той, хто мав Україну й собі за матір і болів її бідами. Засуджує поет і міжусіб'я, яке завжди нищило Україну:
Ось міжусіб'я до чого приводить,
Внутрішні чвари синам моїм шкодять,
Прошу, отямтесь, сини мої милі,
Разом рятуймось у смутній цій хвилі.
Отже, Україна має зібрати сили й піднятися з руїни, з занепаду і сама захиститися від зовнішніх небезпек:
Будете в шані чужих ви народів,
В смороді бути нікчемства вже годі.
Бридко в ярмі: Бог фортунить такому,
Хто знайде силу у ділі святому.
Основну увагу в творчості М. Пашковського звернемо, однак, на “Розмову козака запорозького із перським гінцем ", і то не через особливі її художні якості, а тому що це красномовний зразок так званої натякової поезії, яка без уписаності в історичний контекст сучасному читачеві не може бути зрозуміла, тобто спробуємо розгадати тут загадку цього видання. Йдеться про книжечку-метелик, всього на сім сторінок, повна назва якої звучить так: "Розмова козака запорозького із перським гінцем про справи військові поган із християнами, до яких в'язень-поляк, що з Туреччини тікав, нагодився ". Твір був не тільки "насвіжу", але й "нашвидку" складений автором, що означало: у ньому була потреба нагальна й конечна. Ним поет мав переконати шляхту, що з'їхалася до Прошковців (під Краковом) на вибори депутатів до Пйортковського трибуналу. В діалозі (за жанровою означкою це діалог) поет роз'яснював шляхті, що Польщі ні в якому разі не треба постановляти миру з Туреччиною, а воювати з нею.
Про що ж поет хоче їй оповісти?
Приводжу двох мужів вам рицарського стану
Я, козака із персом, що річ веде знадну,
Із ними в'язня з турок, втікача-блукача,
Він на Поділлі з ними зустрівся був якось.
Для сучасника ці слова були самозрозумілі, нам же вони не зовсім ясні. Перський посол перед тим як потрапити до польського короля, чомусь зустрічається з козаком. В'язня приводить поет панству із зрозумілої причини: хоче нагадати, як не по-людському ставляться турки до християн, отже, свідчиться, що турки християнам непримиренні вороги. Підляшанин, що втік із турецького полону, говорить: у Туреччині “в'язень у кайданах лиш дихати може", й це стосується не тільки поляків, але й козаків, які ...нарікають
Що небожата в лютій неволі стенають,
І голови піднести не можуть од турка,
Бо турку підлягати — пекельна то мука.
Тож мають лише пам'ять давнішньої волі,
Там нічим звеселитись од жалю в недолі,
Вітчизну лише бачать, про неї гадають,
Щоб із неволі вийти, в ній жити жадають...
Отже, маємо виразне застереження від турецької неволі — це ніби інтродукція до того, що автор хотів сказати. Але яку козак із персом "річ веде знадну" (в оригіналі "wdzięczne rzeczy prawiącego", тобто який провадить привабливі речі) — не ясно, бо й справді: що ж такого привабливого говорив перс козаку? По тому декларується, що перси — мужній народ і добре б'ють турків. Перс-посол говорить полякам:
І в нашому народі такі є мужове,
їх (турків. — В. Ш.) добре б'ють, як буде причина персове...
По-друге, посол оповідає, що перси успішно зараз воюють із турками:
Двократно на сто тисяч яничар упало,
Недобитки ледь-ледве, Карабеч, тікали...
Перс застерігає поляків не миритися з турками, виступає за згоду між християнами, які, об'єднавшись із персами, постануть на турків, бо цей поганець тепер розірваний. Оце після того і йде зустріч із турецькими в'язнями-втікачами, котрі оповідають, що таке турецька неволя. Козак при цьому загадково каже:
Хотять нас погани з Запорожу знести,
Ой пождіте, будете мать іншії вести, —
тобто вісті, — у творі козак, зазначимо, говорить українською мовою, решта польською. Перс при цьому закликає, щоб поляки були до нього охітні ("mi chętliwy"). Що ж до козаків, то перс говорить: “Пану свойому скажу про вашу мужність і іншим будь-кому" — і не більше.
Отже, чому в цю історію ув'язано козака, залишається сучасному читачеві незрозумілим. Але пізнавши з інших джерел підспуддя цієї історії, про що буде далі, можемо зі значною вірогідністю виснувати: утаємничені в тодішні політичні комбінації люди знали добре, про що йдеться, але в оприлюдненому в друці тексті відверто й прямо говорити про те не годилося.
Після того йде авторський заклик до коронного рицарства. Суть його зводиться до такого: слов'янські боги (вельми цікаве означення) і Феб засвідчили, що османці програли війну "при східнім горизонті", тобто з персами. Не раз турків і на півночі побивали, тобто у війні із Річчю Посполитою, через що Сулейман (ідеться про Сулеймана Пишного, чоловіка нашої знаменитої Роксолани, який помер 1566 р. і вважається одним із найвидатніших та наймудріших турецьких султанів) "казав ... народові свому: з поляками хай завше примир'я тримають і їм причин до гніву хай не посилають, від них-бо згинуть мають". Але, зважаючи на велику силу турків, вістить поет, на перемир'я з ними не треба покладатися, бо "турецька ота віра є завжди омильна" і перемир'я туркам потрібне для подальшої війни. Загроза є і від Седмигороду, тож треба в себе мати засторогу і згоду і поставити на сторожі розум; отже, знову на щось натикається. А далі йде цілком загадкове:
Хто зна, той зна, не знаєш — настав свої вуха,
Хай не звучить у вірші для нас байка глухо, —
про що йдеться, може зрозуміти лише проникливий і знаючий читач, прямо ж говорити поет не бажає.
Отже, М. Пашковський закликає, досить обережно, скажемо, не до миру з турками, а до війни. Тоді "до заходу від сходу міць Божа постане" — натяк на християнсько-перську спілку — і "для справ подібних є певна дорога" — знову неясний натяк: ідеться про якісь особливо таємні речі, про які у вірші говорити відкрито не можна, відтак вірш "нікому ні в чім не завадить".
Спробуймо пройтися по тій загадковій дорозі й розшифрувати таємні знаки Мартина Пашковського, бо тільки тоді зможемо зрозуміти, про що автор хотів сказати, за що і чому агітував.
У 1614 р. з Криму, переслідуваний за антитурецьку діяльність, утік кримський принц Шагін Герай до перського шаха Аббаса Великого і став його дорадником у війні персів із турками, котра тоді саме відбувалася. Це він звернув увагу перського шаха на козаків як можливих союзників, але шах не вів сам переговорів із козаками (може, хіба попередні), а хотів затягти їх на війну через угоду із польським королем4. Після 1615 р. персько-турецька війна була у стадії особливого загострення, і шах шукав собі союзників поміж християнськими народами. Тоді й прибув до нього з Венеції П'єтро делла Валле, який також цікавився козаками і збирав про них інформацію, ще бувши в Туреччині. Італієць також вважав, що козаки можуть бути союзниками персів супроти Туреччини; до речі, в Персії він уже зустрів козацького посланця Степана, який прибув для переговорів у цій справі5. Його покровителем і став італієць, хоч спроби налагодити стосунки з персами були в козаків і раніше, і по тому; про ці справи писав шахові Олифер Голуб, полковник П. Сагайдачного, який пізніше замістив його на гетьманстві.
П'єтро делла Валле описав свої подорожі в 54-х листах до свого приятеля, професора медицини Неапольського університету, які були видані ще в XVII ст., перекладені різними мовами, але українською (в уривках) — лише у 1985 р. (див. примітку 5).
Перше, що впадає у вічі: П'єтро делла Валле виразно розрізняє козаків російських та українських, і перші його не цікавлять, лишень другі.
Титулка книжки М. Пашковського "Розмова козака запорозького із перським гінцем", 1617 р.
4 Баран О. Шах Аббас Великий і запорожці // Український історик. Нью-Йорк, 1957. Ч. 53-54. С. 50-55.
5 Баран О. Козацько- перські взаємини в творах Пієтро Делла Валле. Вінніпег, 1985 (усі цитати італійського автора подано за цим виданням).
"Моя думка була, — пише він, — поєднати персів з козаками Польщі, а головно з тими, що мають свій осадок на гирлі ріки Бористена над Чорним морем, де без вибудованого міста вони частинно живуть у шатрах, частинно у курінях, хоронені водами і мочаристим тереном". Постійних козаків, зазначає італієць, є більш як 2000 добрих вояків, які під час зими сторожать водні судна та зброю, а при тім роблять рейди на суші як кіннота проти європейських татар, що з ними сусідують. Інші козаки збираються сюди "зо всіх східних країн і з усіх усюдів Польщі, приманені бажанням добичі". Далі П'єтро делла Валле описує морські походи козаків, оповідає про їхні змагання з турками і робить висновок: "Як би не було, вони сьогодні є дуже сильними на Чорнім морі й ще щоб трохи позмагалися, будуть його абсолютними панами". Більше того, і на ці слова ми звертаємо особливу увагу читача: “Я, студіюючи їхній стан та їхній спосіб життя, думаю направду, що вони одного дня створять для себе одну могутню республіку, бо з такими самими принципами почали славні спартанці, лакедемонійці, як також сицилійці, картагенці і навіть самі римляни, а в модерних часах голландці". Виходячи з цього в голові італійського дипломата (а може, в погодженні з козацьким посланцем) визріває грандіозний план заснування козацької республіки в союзі з персами та поляками в супротивенстві до турків. Ось його резони:
"Тепер, якщо козаки мали б у тих сторонах — що для них є другою стороною моря — обезпечений осадок, то не тільки сильніше і зручніше могли б нищити Турецьку державу, але, маючи сусідніх персів за плечима, задержали б і боронили всі території, які могли б відвоювати від турків. Вони самі того не могли б зробити, бо їх є мало і з другої сторони моря вони не були б у силі себе утримати. Тому я старався за всяку ціну осягнути те поєднання та приятельство [між Персією та козаками]. Наслідки цього поєднання та поєднання з Польщею, яка напевно прилучилася б до цього, мусіли б дати дуже сильне і цінне майбутнє. Це вже не означало б (для козаків] тільки заграбувати й втекти, як це бувало дотепер, але затримати з перською поміччю певну територію, а найголовніше околицю Трапезунду, яка граничить на суші з Перською державою, а для козаків є вигідною, бо лежить на побережжі моря. Я все це мав на меті, коли думав, як багато можна там осягнути. В цій справі навіть кожний засліплений інтелект має добачувати християнську чесноту й корисність: крім того, вона є легкою і високо оціненою. Перський король не хоче нічого іншого, тільки це, він же ж ніколи не омине жадної можливості для нищення турків (тут, як побачимо далі, П'єтро делла Валле помилився. — В. Ш.); а приятельство кожного князя та християнського народу за цим шукає, цього добивається вже довгі роки. А щодо козаків, то навіть не можна подумати, щоб їм було неприємним одержання такої сильної підтримки, хоч би від князя іншого закону".
Окремо пише італієць і про козацького посла, з яким зустрівся у Персії; а мав зносини з козаками, виявляється, один із грузинських царів, чи князів, з яким козаки розпочали приятельські стосунки. Тут і виникла ідея союзу козаків із перським шахом. До цього князя прибула в цьому часі українська флотилія, яка й послала до шаха сорок козаків із пропозицією найняти їх у затяг. Спершу вони пішли до іншого грузинського володаря, який жив "глибше на континенті", — Башачука, князя імеретів. Князь прийняв їх прихильно й порадив послати до Персії одного посла, ніби на розвідку. Ним був Степан, "по національності поляк, а по релігії католик, який, крім польської мови, володів також і рутенською", тобто українською, — очевидно, був із так званої "католицької русі". Посол дійшов до Тіблісу, де сидів залежний од шаха володар Багдад Мірза, магометанин, який і послав козака до перського двору. Тут обидва посли й зустрілися (у Ферагабаді). Порозумітися шаху з козацьким послом і допомагав П'єтро делла Валле; зрештою він і виклав шахові ідею персько-козацького погодження й організації козацької республіки, супротивної туркам. Шахові спершу ця ідея дуже сподобалася, козака Степана було ласкаво відпущено назад, але після трьох днів дороги затримано і повернено до перського двору. Після розмов із шахом сам італієць почав переговори з шаховим секретарем Агаміром.
"Він слухав із зацікавленням, — пише П'єтро делла Валле, — часто питаючи мене і обговорюючи докладно кожну точку. Між іншим я старався логічно доказати, як легко можна б здобути від турків Трапезунд та інші сусідні міста на Чорному морі, якщо б шах із своєю армією на суші помагав козацькій виправі. Козаки своїми постійними атаками з моря зайняли б турецькі посілості і передали б їх у руки персів. Вони дуже здібні до здобування чужих країн, але не можуть ці здобутки утримати в своїх руках. їх мало і вічно тиняються, а живучи з другого боку, мусять зосереджувати цілу армію на морі. Агамір всі ті речі розумів і прийняв їх дуже добре. Але я йому ще сказав, що цей союз із козаками добрий не тільки для війни проти турків, але міг би бути багато корисніший для торгівлі, головно для посилки шовку до Європи. Ця ідея зовсім згідна з бажанням шаха, який хотів оминути торгівлю через Туреччину. Ця козацька дорога була б коротша, легша і безпечніша, ніж через Алеппо або й інші дороги, які тільки можна б собі уявити. Бо всі перські провінції, які виробляють більшу кількість шовку, близько Чорного моря, і тут можна було б цей шовк відразу навантажувати на кораблі й оминути тим ці дорогі і довгі дороги на суші, які тепер ведуть до Алеппо або до [Індійського] океану до Гормуз (тут говориться про Ормузьку протоку. — В. Ш.), де англійці перебирають їхній товар".
Тимчасом князь Башачук зрадливо передав козацьке посольство туркам — цим і зумовлювалася затримка Степана, бо шах про те швидко довідався. Козаків було кинуто в ув'язнення до вежі, частина звідти втекла, принаймні восьмеро дісталося до Персії, ними також заопікувався італієць-посол. Це було вже в 1619 р.
Олександр Баран вважає, що перський шах послав посла до польського короля з початком 1618 р.; наша ж пам'ятка, твір Мартина Пашковського, безсумнівно датує те вереснем 1617 р. В листі до польського короля шах писав: "Шах ніяк не хоче укласти миру з турками, а намовляє його величність польського короля також виступити війною проти них. Крім того, просить від нього 10 000 чи 20 000 козаків, щоб розташувати їх на добрих місцях і тримати ними, як треба, постійно напоготові все Чорне море". Отже, шах, посилаючи свого посла, почав здійснювати план італійського дипломата, можливо, погоджений з козаками.
Але відбулося щось цілком протилежне, бо тимчасом настало турецько-перське перемир'я, підписане 26 вересня 1618 р. П'єтро делла Валле був з того вражений і на втіху собі вважав його короткотривалим, але воно таким не виявилося, бо протяглося до 1624 р. Польський же король послав вірменина Якова до перського шаха; Яків прибув на місце щасливо, але "цих листів, — пише італійський посол, — шах Аббас не читав і ніколи ще досьогодні не взяв до рук"; поляки ж даремно чекали відповіді.
"В Польщі, — пише П'єтро делла Валле, — нетерпеливо очікували Якова з відповідаю і дивувалися, що шах не посилає його назад. Тимчасом вони [в Польщі] були готові на все, що шах від них вимагав". Тут він конкретно пояснює, що коли згаданий шахом "порт Янус" (лежав на південь ріки Чорох у теперішній Аджарії) буде вже в посіданні перського володаря, то вони, козаки, готові прибути туди з цілою армією, а "що найголовніше, він сам, тобто пан Оліваріус, який писав цього листа, приїхав би переговорювати з персами про головні точки угоди. Їх, одначе, здивувало, що перський шах їм не відписав, хоч вони хотіли довідатися тільки про його остаточну волю. І, чекаючи нетерпеливо якоїсь відповіді, просять, щоб вже більше не відкладав свого відпису, а нарешті відповів на принесені Яковом попередні і теперішні листи. Із змісту цього листа ми зрозуміли, що перський володар перший запросив козаків з Польщі на якісь воєнні заходи, які мали відбуватися в сторонах Чорного моря, близько побережжя Трапезунду, де, кажуть, знаходиться той цілий "порт Янус". Перський шах мав зайняти цей порт, і туди мали через море приплисти козаки та прилучитися до його армії, щоб спільними силами побити тамошнє турецьке військо, точно так, як я це пропонував перському володареві у Ферагабаді. З усього стало нам також зрозумілим, що польський король та козаки з їхнього боку були на все готові, й бракувало тільки виконавчої акції перського шаха, щоб перевести таку важну імпрезу в життя. Але перський володар, як я вже згадував, до сьогодні не читав тих листів, що Яків привіз [із Польщі], і, на мою думку, ніколи навіть не схотів бачити, і це тому, що в часі приходу тих листів він прямо переговорював з турками і мав велику надію, що укладе з ними тривалий мир. Він уявляв собі зміст тих листів і, будучи людиною дуже бажаючою миру, не хотів, щоб ці пертрактації з поляками наставили його протилежно. З цієї причини, тобто в надії укладання миру з турками, до сьогодні ще не читав тих листів і ніколи не думав на них відповідати. Але якщо б цей мир поколотився, то Бог знає, що він робив би".
Згодом поляки знову присилали листи в цій справі, але перський шах залишився до них байдужий. Через те П'єтро делла Валле резюмує: "Відповідальність не лежить тепер на наших "західніх" плечах, як звик говорити шах, а на самого перського володаря, якщо він не використає такої чудової нагоди, яка йому пригодиться і яку він сам спричинював". Справа через зникнення до неї інтересу з боку перського володаря стала безвиглядною. Італієць-посол пише про це прямо: “Тому та вся велика справа, як я згадував в інших моїх писаннях, залишається до сьогодні припиненою і нечинною. Пропозиції шаха та його амбіції навіть при нашій готовості нічого не можуть зактивізувати".
Отже, перед нами одна із винятково цікавих політичних комбінацій першої половини XVII ст., глибоко й широко закроєна: з певною підставою можемо вважати, що Мартин Пашковський був у неї посвячений і навіть провадив за неї агітацію в середовищі польської шляхти, якоюсь мірою засекречену. З'єднання потуг Польщі та Персії й справді давало величезні можливості (це мало відбутися при підтримці католицького світу, Московія від такого альянсу усувалася як сила непевна). Козак, який зустрічався з перським послом, також був утаємничений в усі ці справи, через що й похвалявся, як ми вже вказували: "Пождіте, будете мать іншії вести", що й не дивно, бо козаки в цьому альянсі мали виконувати особливо важливу, ключову роль, ледве чи не головну, — їм у комбінації відводилася роль ударного форпосту. Не вияснене залишається хіба одне питання: чи автором комбінації був сам П'єтро делла Валле, чи її йому підказали козаки, за що він, бувши людиною розумною та проникливою, ухопився і почав її впроваджувати від себе. Що це могло бути так, є всі підстави вважати, бо козаки посилали своїх послів до перського шаха незалежно від місії італійця і до погодження з перським шахом виявляли винятковий інтерес, надсилаючи велике посольство (правда, могло йтися тільки про воєнні затяги); більше того, й пізніше намагалися з шахом порозумітися, коли той уже до ідеї цілком охолов.
Прийнявши, однак, цю думку, мали б один із вельми цікавих проектів козацької державотворчості. А справді, давайте поміркуємо: не володіючи силою та змогою відтворити українську державу в межах Річі Посполитої, козаки захотіли встановити свою державність не супротивно до Польщі (таку політику постійно провадив Петро Сагайдачний), а при її згоді та сприянні, тобто шляхом тонкої й великої міжнародної гри, що пізніше пробували вчинити і Богдан Хмельницький (не до кінця щасливо), і, особливо, Пилип Орлик (нещасливо). Отже, ідея відновити українську державність шляхом міжнародної дипломатичної акції таки виношувалась у колах, близьких до П. Сагайдачного, і це ще більше підносить розум та значення цього незвичайного козацького ватажка — до речі, шляхтича й високоосвіченої людини. Мартин Пашковський як український патріот (що ми достатньо доказали вище) в ті проекти був утаємничений (чому і в який спосіб — залишається нам незвісним). Але найцікавіше в цій ситуації те, що польський король та польське панство чомусь поставилися до цього проекту позитивно. Агітація, при тому обережна, М. Пашковського (чи не мав він щодо цього повноважень од П. Сагайдачного?) свідчить, що реакція Польщі на проект могла ще бути непередбаченою; ведучи її, поет навіть під простака підладжується (М. Пашковський навіть псевдоніма такого мав — М. Простак), але чинить настійливо. Поляки ж не були такі дурні, щоб не бачити, що йдеться тут про постання української державності (П'єтро делла Валле про це відверто пише, і ми те місце цитували), чому ж вони, поляки, цій ідеї сприяли?
На мою думку, із зрозумілих причин; козаки як сила, котра вже почала загрожувати Річі Посполитій, відсувалася з меж Польської держави в межі турецькі і тим самим локалізувалася як сила, супротивна Річі Посполитій, а бувши на становищі форпосту, допомоги Польщі постійно б потребувала. Якби проект удалося здійснити, козаки були б зайняті одним: протистоянням Туреччині, і всю силу мали б на це віддавати в самозахист, водночас відсунувши думку про витворення своєї держави в межах Польщі, що полякам могло бути тільки пожаданим. Який в тому інтерес міг бути в козаків? Про це виразно пише П'єтро делла Валле: вони стали б найбільшою потугою на Чорному морі. Самим персам постання української республіки не загрожувало, бо вона перебувала б у протистоянні до Туреччини, причому протистоянні постійному, через що перси мали б поставитися до проекту толерантно, що спершу шах і вчинив. Чому ж він від проекту, такого йому вигідного, не тільки відступив, а й не хотів уже й чути про нього? Волів-бо ліпше змиритися зі своїми одновірцями, магометанами, аніж утворювати під боком у себе нову християнську державу. Він не міг не розуміти, що підсилена християнська потуга на Чорному морі буде супротилежна магометанському світові; інакше кажучи, розмисливши, шах злякався, що замість однієї потуги — турецької — матиме дві: турецьку і християнську. Про римо- католицьких християнських місіонерів на Сході виразно оповідає П'єтро делла Валле. Свідчить про це і перс у творі М. Пашковського:
Єдиний Бог у Тройці в вірі силу множить,
В японців та індусів, також в нас правдива
Є сила християнська...
Цієї сили, що напливала на Схід, перський шах не міг не остерігатися. Тому так несподівано охолов до проекту козаків та П'єтро делла Валле, бо побачив, як магометанин, непередбачливу собі й вірі своїй загрозу.
Ось які цікаві й загадкові речі сховано за не в усьому ясними віршованими формулами Мартина Пашковського.
