Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Мелетій Смотрицький як полеміст і поет
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина

Всі публікації щодо:
Смотрицький Мелетій

Мелетій Смотрицький був своєрідною особистістю, одним із тих шукачів істини, які з'явилися в Україні наприкінці XVI — на початку XVII ст., а знаменитий став передусім завдяки створеній ним граматиці, яка довго була навчальною книгою у старій школі.

Батько Мелетія, не менш відомий Герасим Смотрицький, очолив гурт ентузіастів, котрі видали перше повне видання Біблії в Острозі (1581), один час був ректором Острозької академії, полемістом, пробував і віршувати; фактично він очолював Острозький культурно-науковий осередок. За станом — шляхтич, хоч і небагатий. Його син Максим, котрий і став згодом Мелетієм, народився в родовому гнізді — в селі Смотричах на Поділлі — близько 1577 р.1, навчався й виховувався спочатку в Острозькій гімназії, згодом у Віленській єзуїтській академії, яку закінчив. У 1600 р. служив домашнім учителем у князя Соломирецького під Мінськом; супроводжуючи свого учня, поїхав за кордон, слухав лекції у Вроцлавському, Ляйпцізькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому університетах, де студіював філософію, теологію, зокрема філософію Ренесансу. Повернувся в 1604 р. і зупинився у тих-таки князів Соломирецьких у Білорусі. В цей час перейнявся значною мірою протестантизмом, про що зізнався у своїй "Апології": "Хто був Теофіл Ортолог? (псевдонім Мелетія Смотрицького як автора “Треносу". — В. ІЛ.). Послідовник Лютера, який в академіях Липській (Ляйпцізькій. — В. Ш.) та Віттенбергській при гробі Лютеровім свій молодий вік на науках отруївши, лютеранським димом закопчений, прибув до Литви і Русь, лементуючи, тим же чадом заразив"2.

Життя у провінції не задовольняло активного молодика, і він переїжджає в тодішню столицю Великого князівства Литовського — Вільно, де стає членом Віленського православного братства. Тут виходить і перша його книжка у 1608 р. — "Антиграфи, або Відповідь на скрипт ущипливий" — це полемічний твір супроти унії; до речі, так само полемічними були й перші літературні твори Максима, писані ще в кінці XVI ст., але які до нас не дійшли.

Мелетій Смотрицький

1 Яременко П. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. К., 1986. С. 7-8. Дослідник вважає, що Максим народився 1575 р.

2 ApologiaЛьвів, 1628. С. 95-96.

В “Антиграфах" уміщено й поетичну "Епіграму" на герб князів Острозьких, яку ми розбирали в розвідці "Образ князів Острозьких у давній українській літературі"; книга була написана польською мовою. Через два роки, тобто в 1610 р., М. Смотрицький видає книгу, яка прославила його серед православних, — "Тренос", на аналізі якої зупинимося далі; тут-таки у Вільні він працює і над "Граматикою словенською", яка вийшла у Вільні 1618 р. і в Єв'є в 1619-му, тобто між "Треносом" та "Граматикою славенського" минуло вісім років. У цей час М. Смотрицький — дидаскал братської школи, живе у Віленському Святодухівському монастирі. Особиста драма (викрадення його нареченої Алісії Гулевичівни, дочки шляхтича з Волині) примушує молодого вчителя постригтися в чернецтво під іменем Мелетія — це сталося в 1617 чи 1618 р.3 Але перед цим Максим Смотрицький спробував повернутися в Україну і поїхав до Києва, де короткий час виконував обов'язки ректора Києво-Братської школи і викладав латинську мову (1616—1617), але чомусь знову повернувся до Вільна, і на титулці першого видання "Граматики славенської" уже значиться: "Многогрішний чернець Мелетій Смотрицький”. Нам цікаво, що в свою граматику учений вкладає розділ "Просодія", де викладено поетичні правила; тобто це одна із перших українських поетик, особливістю якої є затвердження не силабічного вірша, а грецької системи метричного віршування на основі чергування довгих і коротких складів, що не відповідало природі української мови (П. Житецький назвав цю систему "цілковитою фікцією, знятою із грецької метрики"4).

У 1620 році єрусалимський патріарх Теофан висвятив М. Смотрицького на архієпископа полоцького, єпископа вітебського та мстиславського. Восени цього року (2 листопада) помер віленський наставник Мелетія Леонтій Карпович (до речі, про них обох є оповідання П. Могили, яке, на жаль, не повністю збереглося), і на цю смерть М. Смотрицький написав поетичний "Лямент світу вбогих на жалісну смерть... велебнога отця Леонтія Карповича”, який вийшов друком у Вільні в 1620 р., його також розберемо далі; писано твір книжною українською мовою з наближенням до мови словенської. Після Л. Карповича Мелетія обрано архімандритом братського Святодухівського монастиря. В лютому 1621 р. король польський Сигізмунд III видав універсала з наказом не впускати новообраних православних владик у міста та села, а уніятський митрополит В. Рутський піддав Мелетія анатемі. В березні 1621 р. у Вільні почалися арешти православних братчиків. У зв'язку із цим М. Смотрицький пише і видає памфлета “Верифікація невинності" (польською мовою), який вийшов двома накладами; твір подано анонімно, скеровано його було супроти унії та репресій, описується тут і ця так звана "віленська трагедія", тобто арешти братчиків; твір — політично-полемічний трактат. У деяких місцях його знову використано поетику трену, тобто плачу, — ці місця можуть вважатися за поезію архаїчного типу. Ось зразок такої поезії:

Плачучи, плачемо, а сльози наші на обличчях наших.

Немає болю, як наша болість, а не маємо потішителя.

Браття наші погордували нами та стали нам розбраття,

І ярмо неправостей своїх сточити хочуть

і надіти на шиї наші.

Проживаємо поміж християнами,

Але не знаходимо відпочинку від великого страждання тіла

і тяжкої неволі сумління.

Хлипаємо, стиснені гіркотою від відступної братії,

Що відняла від нас усю чистоту нашу,

Вивернула серце наше,

І ми, наповнені гіркотою, зітхаємо,

І немає кому нас потішити...

План міста Вільно, XVII ст.

3 Про це Кирило Студинський написав п’єсу “Дві зорі”, яка вийшла у Львові в 1937 р.

4 Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке. К., 1889. С. 24.

На памфлета М. Смотрицького уніяти випустили відповіді: "Подвійна вина" (написана, очевидно, Левом Кревзою), "Проба хибної верифікації" Тимофія Симоновича та "Лист до ченців монастиря Святого Духа Віленського", підписаний шляхтичами-уніятами Я. Скумином-Тишкевичем, А. Хребтовичем, М. Тризною та Я. Мелешком. Останній твір цікавий тим, що супротилежно до М. Смотрицького, який визнавав український народ у цілості як однокровний, шляхтичі плебсу в поняття народу не вводять, а вважають народом тільки шляхту і зазначають, що на плебеїв зважати не слід; до речі, так само говорять і шляхтичі, котрі зазнали напастей від козаків у селянках Б. Зиморовича (дивись розвідку про нього), — тут відбито реалії соціуми ого мислення того часу, та й сам М. Смотрицький значною мірою згодом почне з'являти шляхетську ідеологію у своїх творах. На "Подвійну вину" Мелетій відповів "Обороною верифікації", яка вийшла в кінці 1621 р., тут письменник, до речі, подає біографічні відомості про себе та свого батька Герасима. Уніяти відповіли на цей твір памфлетом "Екзамен оборони верифікації", який приписується В. Рутському, — ця словесна перестрілка велася польською мовою. У 1622 р. М. Смотрицький видає "Еленхус (спростування. —  В. Ш.) писань ущипливих", скерований в основному проти “Листа до ченців", а в "Апендиксі" подає свої думки і на "Екзамен оборони верифікації". Цікавим у цьому творі є захист М. Смотрицьким козацтва (пізніше свої погляди він змінить), до якого уніяти ставилися негативно.

"Козаки, — пише автор, — хоча люд рицарський, однак християни і християни ортодоксальні, православні. Хто ж їх до справ віри неналежної може приневолити, адже їх церква наша руська за своїх членів має? Хіба то в церкві Божій новина воїнам одиноким, ротами і полками за віру, за ім’я Христове на пролиття крові своєї і на смерть себе віддавати? І козаки також люд військовий, що в школі віри і в школі діла рицарського вихований"5.

Наголошує полеміст і на єдності, що виходить із національно-релігійних традицій народу, без чого шляхетне походження мертве, говорить і про свідоме прагнення українців мати свою духовну столицю (ідея "Руського Сіону"): "Питаєте, чи прагнули ми духовних столиць? Відповідаю: прагли, бо вже від двадцяти шести літ апостатами нашими обсаджені". Автор обурений поневоленим станом свого народу в Річі Посполитій, його слова при тому такі промовисті, що варто їх ширше зачитувати:

"Чому ж ми руський народ, маємо гірші умови в цій країні, у власній своїй вітчизні, аніж вірмени, жиди, бусурмани, що завітали до цієї країни, і  ніж лютерани, кальвіни і новохрещенці? їм вільно мати своїх наставників, міністрів, біскупів, проповідників, равинів, муллів, а чому нам не вільно мати свого митрополита та єпископів? Якщо ті народи до жадного незвичного їм послуху не бувають примушені, яким же безправ'ям ми повинні від вас терпіти той примус? Чому ж лишень ми самі безправні в цій країні, щоб кожен нас, хто б тільки хотів, кривдив і до свого послушенства примушував, на карка наступивши? Швидше нас, за ласкою Божою, до мученицької корони скеруєте, аніж на народі руському те справите, щоб він своїх духовних зневажив.

5 Архив ЮгоЗападной России. К., 1914. Ч. 1. Т. VIII. С. 617.

Досить уже тішитися над бідним народом нашим!" Більше того, автор виправдовує навіть можливість національно-визвольного повстання: "Коли ж нам на наші права й вольності наступаєте, коли мучите нас нечуваними інквізиціями, коли ув'язнюєте, коли на колесі розтягуєте, коли звільнюєте з урядів, коли усуваєте з цехів, коли печатаете церкви, коли до вільного набоженства не допускаєте нас — чи ж не до бунту і заворушень призводите посполитий люд?"

На “Еленхус писань ущипливих" уніяти видали "Антиеленхус" (Вільно, 1622), що його написав Анастасій Селява. З цікавого фактажу тут можна відзначити звіщення, що українська шляхта масово відійшла від православної віри ще до прийняття унії, а Ф. Скорина названий "єретиком-гуситом", який "вам книги по руському друкував у Празі". Щодо козаків, то А. Селява пише так: "Ми про козаків говоримо те, що вони є люди рицарські і те діло добре знають... Але про віру диспутувати, а тим більше доскіпуватися, хто поміж нас правий, а хто кривий, або виконувати вами задумані заходи, то не їхнє призначення, не їхня забава".

У 1622 р. М. Смотрицький написав "Юстифікацію невинності", в 1623-му — "Суплікацію". Перший твір — це відкритий лист Сигізмунду III з виправданням вибору митрополитом Й. Борецького та єпископів, а "Суплікація" (анонімна, Смотрицькому лише приписується) — це лист-звернення до сенату Річі Посполитої, в якому говориться про порушені вольності українського народу в той час, коли "народ наш руський приєднаний до польського народу як рівний до рівного, як вільний до вільного"6. При чому зазначається, що "вольностей тих, свобід та прав народ наш руський, кров'ю своєю здобувши, грудьми своїми від будь- якого зовнішнього ворога захищає, не шкодує крові своєї і кладе свої голови", а "Вітчизна наша теж нам мила, дуже солодка, а вольності її ще солодші". Відтак утиски народові прирівнюються до бажання віддати його в рабство, а розкол між православними та уніятами зменшує обороноздатність нашої землі перед татарами. Говориться і про недружні стосунки між поляками та русинами і кладеться виразне застереження, що це може викликати повстання. "А борони Боже, — пише М. Смотрицький, — у кривавому домашньому пориві розгнузданої люті, не треба страшнішого мучителя над домашнього". На унію полеміст тут дивиться як на "розсічення однієї дитини", яке мати (Україна) не може дозволити.

Але весь полемічний запал Мелетія Смотрицького в обороні православ'я та України не приніс у житті жодних результатів, навпаки — від взаємних зіткнень, пересварів та словесних змагань релігійне роздвоєння поглибилося і ставало все антагоністичніше. Генеральний Варшавський сейм 1623 р., на який так сподівався М. Смотрицький і на якому був присутній сам, не приніс ніяких вирішень українських проблем. Тимчасом у Вітебську було вбито уніятського архієпископа Й. Кунцевича і почалися нові урядові репресії супроти православних, нависла загроза й над Мелетієм. Він їде до Києва, бо в нього народжується ідея перетворити унію в загальнонаціональну церкву і на цій основі зліквідувати розкол, підпорядкувавшись папі, але зберігши церковну самостійність.

6 Документы, объясняющие историю западнорусского края и его отношение к России и Польше. СПб., 1865. С. 236.

Дослідник життя й творчості М. Смотрицького П. Яременко резонно пише про це: "Річ Посполита розцінювала унію як перехідну сходинку до окатоличення "русинів", тобто до їх повної асиміляції. Смотрицький добре бачив це, тому хотів знайти в акті прийняття унії якісь фактори, що гарантували б збереження національно-церковної єдності "русинів", бо тільки така єдність не дасть загинути, а допоможе в здобутті належних "вольностей" суспільно-політичного і культурного життя народності"7, тобто М. Смотрицький хотів учинити те, що пізніше учинить Й. Шумлянський.

Тимчасом за згодою митрополита Й. Борецького Мелетій їде 1624 р. із Києва до Константинополя, щоб зустрітися там зі своїм учителем ще з Острозької гімназії Кирилом Лукарисом, тепер патріархом. М. Смотрицький віз із собою ідею з'єднання православ'я в Україні під приматом папи римського, віз туди і складений ним “Катехизис" для затвердження. Два роки пробув письменник у мандрах, при цьому його місія бажаного результату не дала: К. Лукарис його не підтримав. Коли ж М. Смотрицький повернувся до Києва, тут його зустріли вороже, не пустили до Києво-Печерського монастиря, отже він опинився у становищі відкиненого. Шукаючи місця пробуття, просить в О. Заславського дерманську архімандрію, але умовою йому поставили: прийняти унію. Мелетій згодився, і 6 липня 1627 р. в Дубні відбулося прилучення його до унії. У вересні цього ж року Й. Борецький та П. Могила запропонували Мелетію подати на розгляд його "Катехизис". У лютому 1628 р. в Городку (Волинь) відбувся собор православних, тут ішлося про згоду з уніятами. М. Смотрицький виклав свої "Міркування про шість розходжень" між церквою римо-католицькою та Східною, вважаючи їх неістотними. Постановлено скликати помісний собор у Києві. Мелетій повернувся до Дермані й написав тут книгу "Апологія моєї мандрівки до східних країв ". 13 серпня 1628 р. прибув на собор до Києва, але той перетворився на духовний суд над ним і над "Апологією". Книгу піддано анатемі, а Мелетію запропонували відректися від свого писання.

Чим же так обурила "Апологія" київських православних? Оригінал її українською мовою до нас не дійшов, у 1628 р. у Львові вийшов тільки переклад польською мовою, його подав до друку Касіян Сакович, як пишеться про це у "Протестації" 1628 р. Це опис мандрівки Мелетія, а головне — виклад необхідності церковної унії між Східною та Західною церквами, заснований на єдності та братерській любові "Христової вівчарні". Значною мірою книга богословська й полемічна. Мета її шляхетна: переконати людей свого етносу не змагатися у братовбивчих війнах, а з'єднатись уніятам та православним на ідеї згоди та братської любові. Тут-таки вміщено "Міркування про шість розходжень". Описи пілігримства займають мало місця, але сповіщається, де М. Смотрицький побував, а він відвідав святі християнські місця. Автор відчував себе ніби посланцем від свого народу і молився тут за нього його церковною мовою, тобто словенською. Водночас побачив Мелетій розпад тамтешньої православної конфесії на різні секти, християн тут узагалі було мале число: так, александрійський патріарх мав одного священика. Відтак у православній церкві Мелетій не побачив перспективи. І коли раніше Смотрицький був прихильний до національно-визвольних змагань, тут віри в перемогу він вже не має. Українців автор прирівнює до біблійного Седекії, який повстав супроти вавилонського іга, але був розбитий і, так як пізніше І. Мазепа, віддав народ у ще більше ярмо, а сам загинув.

7 Яременко П. Указ. праця. С. 106.

Тепер Мелетій вважає глибоко шкідливим українське православне полемічне письменство, серед нього і власні писання, твердячи також, що вони заразили православ'я протестантизмом. Цей резон, дуже серйозний на нашу думку, треба зацитувати, бо йдеться тут про корінь пізніших українських бід, що привели Україну до руїни і вкинули її справді у ще страшніше поневолення, цього разу російське. Отже, ортодокси-православні "позбавили нас правдивої віри (і справді піддали свою церкву російській. — В. Ш.), насіяли в чистій Божій пшениці куколю блудів та єресі; вони позбавили нас шляхетних родин, видерли з наших рук права, свободи та вольності, вони приложили наші теперішні біди, народ наш руський роз'єднали, єдиний дім надвоє розкололи, і тепер він сам собою хилиться до падіння"8.

М. Смотрицький добре бачив, як у його часі утискувався його народ, і не раз про це писав та лементував, про що ми вже говорили, але причину того убачав не в польській експансії, а в "зизаніях, філалетах, ортологах", що було, звісна річ, тільки частиною правди, адже позиція тих-таки "зизаніїв та філалетів" була оборонча, а не наступальна, та й сам Мелетій раніше писав, що шляхта відійшла від свого народу ще до унії, отже до появи полемічних писань. Зрештою, польського гніту не заперечує він і тут, і його критику змагань за догматичні різниці можна вважати справедливою — були це дрібниці порівняно з тим, що перед його народом постало питання "дочасно і вічно гинути", тож треба було думати про його рятунок. Безплідні ж суперечки в народі поглиблювали розкол та внутрішні чвари. Отже, треба знайти шлях згоди, вважав М. Смотрицький, не сваритися, не воювати, а піти на компроміс із римо-католицизмом, щоб урятувати свій народ. Полеміст приходить до висновку: "Власне кажучи, неузгодженість між західною та східною церквою існує лишень у голих словах, а не у змісті віровчення". На унію відтак дивиться як на річ формальну, його при цьому цікавить одне: зберегти єдність народу, адже православну віру унія не змінює. "Фундаментом духовної унії, — писав Мелетій, — є визнання єдиного верховного пастиря церкви Христової, щоб з ним у вірі тішитися, а своїх місцевих церковних звичаїв, прав, церемоній та обрядів, які до церковного устрою належать, заживати". Зрештою, свої думки М. Смотрицький не ставив як вирішальні, а пропонував їх осмислити й обговорити колективно: "Або зважте на мою пораду, або свою кращу придумайте. Тільки дійте, робіть щось для рятунку свого".

Після сумнозвісного Київського собору 1628 р., який засвідчив неможливість ліквідувати церковну роз'єднаність українців, Мелетій Смотрицький повернувся до Дермані й у серпні — вересні склав "Протестацію проти собору, в тому році 1628, у дні серпня місяця проведеного в Києві, в монастирі Печерському, учинена через покривдженого на ньому Мелетія Смотрицького", — твір написано польською мовою і видано у Львові. "Протестація" — найбільш охудожнений твір письменника. Загалом у його полемічних писаннях — це тенденція: вбирати публіцистику в художні шати, інколи перетворюючи її в поезію, інколи наповнюючи образами, типовими для раннього бароко, ще не вельми викрутасними, але яскравими. Введено у "Протестацію" листи автора до Й. Борецького та П. Могили, подекуди розповідь діалогізована й белетризована, вживаються не раз риторичні фігури. М. Смотрицький цілком щиро вважав, що на Київському соборі "православне вчення потоптано ногами, а єретичні блуди з амвона проголошено"9. У "Протестації" докладно описуються події серпня 1628 р. Найгостріше постали супроти Мелетія протопоп А. Мужиловський, Лаврентій Зизаній та архієпископ І. Копинський. Втрутились у події й козаки, які різко виступили супроти М. Смотрицького, якого так і не було допущено до собору. Після того відбувся морочний акт анатемування "Апології", який полеміст яскраво описує; заодно прокляли й Касіяна Саковича. Завершує "Протестацію" автор апеляцією до православних із виказом вірності своїй конфесії.

8 Кирилло- мефодиевский сборник. Лейпциг; Париж, 1863. Т. І. С. 60.

9 Твір передрукував С. Голубєв у книзі “Петр Могила и его сподвижники”. Т. 1. Приложения. С. 323-348.

На "Протестацію" православні видали "Репротестацію", яка до нашого часу не дійшла, а уніяти в 1629 р. — "Відповідь на "Репротестацію". Сам М. Смотрицький у цих змаганнях участі не брав, а видав натомість новий полемічний твір "Паранезис, або Нагадування " польською мовою, книга вийшла друком 1629 р. в Кракові. Складається вона із двох частин: у першій викладаються думки "Апології", а в другій подано листа до константинопольського патріарха Кирила Лукариса від 21 серпня 1627 р. Причиною написання твору був лист віленських братчиків, давніх прихильників М. Смотрицького, з осудом прийняття ним унії, на що письменник заявив: "Я перед Богом серцевидцем щиро, із чистим сумлінням виказую, що нічого лихого не маю: ні ласості, ні пихи, ані церкву, ані віру не зрадив"10. Тут-таки, однак, полеміст відрікається від своєї попередньої діяльності, бо вона сприяла розколу церкви, що є злом, і наголошує, що національно-релігійного з'єднання можна досягти тільки через унію. І саме в цій книзі М. Смотрицький висуває ідею створення патріархату для українських та білоруських земель, не залежного ні від константинопольського патріарха, ні від папи римського, як це вчинили інші народи. Патріарх би мав постати у з'єднаній уніятсько-православній церкві, триматися згоди із Римом і з усім християнським світом. Тільки патріархат, тобто церковна незалежність, "підніме школи, збудує семінарії, забезпечить церкви добрими проповідниками та сповідниками, упорядкує монастирі, надрукує катехизис погодженого віровчення, співи й мелодії поправить, зредагує церковні книги і подасть до друку, очистить лихі звичаї та вчинки духовних та світських людей, відтак руська церква невдовзі стане у такій зовнішній та внутрішній любові, в якій вона не бувала раніше". Говориться при тому, що "духовному та світському стану розкриються двері до всіляких урядів та достоїнств і до вічного в народі спокою".

Цей пасаж надзвичайно цікавий, бо свідчить, що в ідеалі М. Смотрицький мав незалежну Україну. Супроти того ідеалу письменник малює разючу картину занепаду в православній церкві, освіті, культурі. Відтак саме в унії бачить автор порятунок із того занепаду, адже головна біда, на його думку, в тому часі — втрата шляхти, тобто державоносної еліти. Це вельми турбувало М. Смотрицького, який ще на ту шляхту надії покладав, не бачачи, що до державотворчих актів вона вже неспроможна і що в Україні народилася вже еліта нова, а саме козацтво, яке він колись славив, а тепер огуджував. Отже, постулат, що шляхта тільки себе бачила як народ чи його репрезентанта, заперечуючи це право простолюдові, увійшов на цей час і у свідомість Мелетія Смотрицького. Відтак шляхтич Смотрицький і творив свої комбінації, але з однією метою: завдяки унії зберегти українську шляхту, без якої русини, на його думку, переставали бути народом, а отже і як нація ніби занепадали. Це і був головний блуд у загалом тверезому й цікавому мисленні полеміста, який і справді ані українцем, ані православним ніколи не переставав бути, завжди залишався гарячим патріотом своєї землі і тільки шукав для неї найкращого з можливих порятунку.

Ось його слова про ці проблеми: "Унія всі наші духовні і світські права, свободи й вольності затримати може відповідно до конституцій та присяги польських королів. А без унії все те нам упаде, бо та ваша неунія швидко нам шляхту зведе. За цим кожний римської релігії князь, пан, шляхтич по своїх маетностях те вчинить із церквами та набоженством нашим у своїх підданих, що йому любо буде для справи примноження римського костьолу. Те ж саме вчинить і вища влада в підлеглих їй містах, порушуючи все людське та Боже право". Ці самі проблеми піднімає Мелетій і в листі до Кирила Лукариса.

Тимчасом протопоп А. Мужиловський пише супроти "Апології" М. Смотрицького трактата "Антидотум" (Протиотрута), що вийшов у1629 р. На нього Мелетій відцовів твором «Екзетезис, або Експостуляція, тобто розправа поміж “Апологією" та "Антидотумом» — це чимала праця на 13 розділів, цілком полемічного характеру. Цінні в цьому творі автобіографічні факти, подані тут, а також порівняння високої культури католицького Заходу із консервативною заскорузлістю православ'я; нам цікаво, що кращі уми того часу це виразно усвідомлювали; зрештою, в цьому бачимо вплив ренесансових ідей на полеміста.

10 Paraenesis. Краків, 1629. С. 22.

Титулка книги M. Смотрицького “Тренос, або Лямент", 1610 р.

Політичний же лад Річі Посполитої М. Смотрицький бачить як федерацію триєдиної держави, отже, сповідує ідею Великого князівства Руського, проголошену Йосипом Верещинським і яку потім спробував утілити в життя Іван Виговський, можна вважати її за державотворну платформу українського шляхетства; так само бачить він федеративну злуку різних церков із римською з приматом папи, при цьому світські не мали б утручатися у справи церкви, — проти цього не раз поставало вище духовенство, згадати б конфлікт Г. Балабана із львівськими братчиками. В ідеалі полеміста — всесвітнє з'єднання християнства в одну церкву, при цьому українська мала б віддавати послух і константинопольському патріарху, і папі римському. І знову в М. Смотрицькому промовляє шляхтич; він нарікає, що "взяло поспільство гору. Тепер так мусять танцювати попи, як їм грають хлопи. Не захочуть — показують обуха", — маємо тут увіч антикозацький пасаж. Звертає на себе увагу ще одна риса у теперішньому світогляді М. Смотрицького: він твердить, що сподіватися на Москву немає рації, в іншому місці засуджує порядки в московській церкві, тобто москвофілом він не був; зрештою, це й зрозуміло, бо ними були найконсервативніші й найортодоксальніші православні, його противенці. А як гуманіст М. Смотрицький вважав, що православна церква "терпить занепад добра", бо "мужа великого між ченцями не знайдеш і зі свічкою, а між світськими і не питай. Школи занепали. Співи церковні завмирають. Письмо скорописне переводиться, а воно нам для справ литовських та руських потрібне. Про дяка доброго — важко, про священика ученого — ще важче, а про проповідника мудрого і не питай". Сам М. Смотрицький був прихильником латино-польської освіченості, тобто попередником у цьому Петра Могили. Висуває полеміст і ідею нового собору у Львові, щоб обговорити спільно всім українцям болючі питання.

Однак ідею собору втілити в життя не вдалося. Це пригнітило полеміста, він відчув себе в ізоляції; зрештою зачинивсь у Дерманському монастирі, віддався надмірним постам, молитвам та господарчим справам. Почалися хвороби. Помер, усамітнившись у келії, 27 грудня (9 січня нового стилю) 1634 р. на 58-му році життя. Ховав його уніятський митрополит В. Рутський. У цьому разі напрошується сама від себе паралель між І. Вишенським та М. Смотрицьким — двома великими реформаторами, правда, які стояли цілком на різних позиціях, хоч у молодості М. Смотрицький до І. Вишенського був близький поглядами, хіба, може, не доходив таких крайнощів. І той, і той завершили життєвий шлях у самотині, так нічого в світі не досягши і суспільства свого часу в своїх ідеях не переконавши. Але в дім духу свого народу обидва поклали не одну міцну цеглину.

Титулка "Ляменту на смерть Л. Карповича" М. Смотрицького

Як поет Мелетій Смотрицький з'явив себе в кількох геральдичних віршах, досить звичайних, а найбільше у "Треносі" та “Ляменті на смерть Леонтія Карповича", останній за жанром також є треном.

Сам "Тренос" був реакцією на сумні події 1609 р. у Вільні, коли київський уніятський митрополит І. Потій збройно захопив Троїцький братський монастир і почав громити православні святині11. Присвячено книгу (а була вона чимала, на 436 сторінок) Михайлу Вишневецькому, князю, який твердо залишавсь у православ'ї. Подається тут і геральдичний вірш "На стародавній герб князів Вишневецьких", має твір "Передмову до читальника" і десять розділів12. Повна назва його така: "Тренос, тобто Плач єдиної святої вселенської апостольської церкви із поясненням догматів віри, спочатку із грецької мови на словенську, а тепер із словенської на польську перекладений Теофілом Ортологом, тієї ж святої східної церкви сином у Вільні, року Божого 1610". Книга розкладається на дві частини: в перших чотирьох розділах подається плач від імені церкви — це частина, можна сказати, поетична, а в другій (шість розділів) — теологічна полеміка. На поетичну структуру “Треносу" вказав М. Грушевський13, він таки подав переклад, розбивши на поетичні рядки розділ перший, "в якому міститься плач, або нарікання церкви святої східної на злочинних синів"14. Це типовий архаїчний вірш, в якому використано поетику народних плачів та біблійну. Ось зразок такого вірша:

Посміховиськом світові тепер я стала,

А перед тим людям і ангелам була дивуванням,

Прекрасна була перед усіма,

Люба і мила, як зоря рання на сході,

Красна, як місяць,

Визначна, як сонце,

Одиначка в матері своєї,

Вибрана у родительки моєї,

Єдина чиста голубиця

Непорочна, нічим не змазана, не покаляна.

Олій розляний — ім'я моє,

Джерело вод — прізвище,

Побачивши мене, доньки Сіону

найблагословеннішою королевою називали...

11 Докладно про це: Жданович П. Сеймовая борьба православного западно-русского дворянства с церковной унией (с 1609 г.). СПб, 1903. Т. 1. С. 35-36.

12 Фрагменти книги в перекладі українською мовою у виданні: Українські гуманісти епохи Відродження. К., 1995. Т. Н. С. 284-332.

13 Грушевський М. Історія української літератури. К., 1926. Т. 5. С. 463-469.

14 Цей уривок подано у виданні: Українська поезія XVII століття. Перша половина. К., 1988. С. 121 — 130.

Ця церква-жінка нарікає на дітей своїх, які її вираклися, через це вона тепер, "як одна з удів голосячих" — поетика народних плачів. Вона тепер самотня, всіма покинута, особливо синами й доньками, плаче на минулі часи, на смерть, а через це — на відсутність отців церкви, які тут перелічуються; проклинаються єретики, зокрема аріяни: Арістотелевий розум при цьому, як і Івана Вишенського, зветься "лукавим"; церква звертається до князів та вельмож, щоб судили "судом Божим повірених вам підданих", до священиків, щоб були міцні у вірі і не хиталися; до речі, говориться, що вони кров п'ють, а м'ясо на їжу крукам та воронам кидають. Тепер церкві прийшли часи голоду, бо "багато тепер пастирів іменем, а мало ділом", більше того, "не пастирі це, а вовки хижі, не вожді, а льви голодні". Нарікає церква і на невченість пастирів, осуджуються і єпископи. По тому йде плач на загибель вельможних українських родів, передусім дому Острозьких, який зветься тут "безцінним камінцем — карбункулом", що світить, як світильник, і перелічується ще 47 родів.

Розбиваючи на рядки цей поетичний твір (в оригіналі записаний суціль, прозою), М. Грушевський не вказав, що автор його розклав на певні тематичні блоки із підзаголовками, поданими врізом у текст зліворуч. Після вступу йшло: "Перша оздоба східної церкви", тоді — "Церква східна від власних синів своїх терпить", "Старозаконної і новозаконної церкви відмінність", "Першородні синове східної церкви" і так далі; зрештою, й не до кінця вчений твір подав, а в кінці опустив блока "Яких ієреїв нинішні пастирі-одступники мають" і високопоетичну "Молитву". Взяти б з неї хоч такий пасаж:

Та кажу, котрий зі всіх лісів землі,

і з усіх дерев її обрав собі виноградник єдиний,

І з усіх квітів світу обрав сси собі лінію єдину,

А з усіх безодень морських наповнив сси собі поток єдиний,

І з усіх збудованих міст освятив сси собі тільки Сіон,

А з усіх повітряних птахів наіменував собі голубицю єдину,

І з усієї створеної худоби обрав собі вівцю єдину,

І з усіх розмножених людей

здобув сси собі народ єдиний,

тобто мене, церкву свою...

Твір повен щирого чуття і пристрасті, загалом це повчання, своєрідна поетична проповідь у стилі проповідей-поезії часів Київської держави. Другий розділ "Треносу" містить "Напучення східної церкви синові, котрий її покинув разом з іншими". Стиль і ритмічна структура тут такі, як і в першому розділі, і так само це проповідь, убрана в експресивну поетичну одежу, часом із густими рядами перечислень, так чинив і І. Вишенський:

А осудивши самих себе,

Погляньмо і на посланих покладенням рук наших ієреїв,

Котрих єсьмо насіяли, як молю,

котрий гризе людські душі по всій землі руській15,

Недозрілих хлоп'ят, неуків, нахаб,

Непристойних грубіянів,

Мерзенних ненажер,

Безсоромних байд,

15 В оригіналі — російській, ідеться про Україну та Білорусь; Росію М. Смотрицький називав Москвою.

Самовпевнених мудрагелів,

Безкарних банкентів, затятих рибалтів16,

Норовистих свавільників, вертких вітрогонів,

Боязливих джмелів, пихатих нікчем,

Байдужих улесників, безбожних святокупців,

Проклятих святопродавців... і т.д.

Другий твір повною назвою має “Лямент світу вбогих на жалісну смерть святобливого та на обидві чесноти багатого мужа, в Бозі велебного панотця Леонтія Карповича, архімандрита спільної обителі Зішестя Святого Духа, братства церковного Віденського православного грецького". Вийшов він у Вільні 1620 року — єдиний відомий твір М. Смотрицького, написаний книжною українською мовою. Вибрано для нього силабічний вірш, це так само поетична проповідь, водночас посмертний панегірик17, так само і трен, про що зазначається у передмові до "Ляменту": "Пишучи трен жалісний, ритмом печальний". Структура його нескладна: передмова, лямент живих за вмерлим, по тому "Голос отця до синів", а в кінці — "Епітафіон". Початок “Ляменту" — філософічна медитація на тему, що "радість услід журбі ходить" із застереженням, що печаль-скорбота може бути незабутня, йдуть роздуми про життя та смерть, зокрема про нерозбірливість смерті, адже забрала "мужа святобливого". Трапляються тут античні уподібнення: парки — Клото, Лахесис, Атропа тощо. Даються висока моральна характеристика вмерлого і його житейська наука як пастиря. Його ж наближені нарікають: як може добрий Бог за добрі справи вбивати смертю добру людину? Але судьби Божі не вгадати. Вірш загалом важкий, складний, це не так плач, як розумова рефлексія, сплетена, однак, майстерно, яка згущується інколи у блискучі метафори:

Його душа, мов пташка, від ловців таємних

Втекла, сіті порвавши, до країв надземних.

Звела в небі гніздечко та голубка тиха,

Які ж вона, Господи, витерпіла лиха!

З часу свого відльоту з отцевого тіла

Смутна була, із плоттю померти хотіла.

Після зв'язку такого нежданої втрати

Не стомиться пташина квилити-гукати.

На зелене дерево втіхи не сідає.

Каламутну водицю жалю випиває.

Зрештою, після всіх роздумів про смерть подається надія, що "вранці радість явиться".

В "Голосі отця до синів" мова ведеться від померлого Леонтія Карповича, який дивується на той плач, адже він "змінив землю на небо" і смерть — на благо, не печаль, бо “що світ має, матиме — хробакам пожива". Побожним смерть, "наче сон здоровий, нітрохи не шкодить", однак

Життя наше на землі — комедія давня,

Або швидше жалісне, трагічне страждання, —

16 Це дуже цікаве місце: згадуються тут ваганти і рибалти мандрівні актори; останні входили в церковний причт і здобували собі хліб мистецтвом.

17 Український переклад у книзі: Українська поезія XVII століття. Перша половина. С. 131-150.

і далі розробляється улюблена барокова тема про марність світу й подається звертання-молитва до Бога, а у звертанні до плакальників Леонтій Карпович говорить:

Діти мої! В вітчизну спішити вам треба,

Ради землі грішної не утратьте неба! —

тобто маємо проповідь у дусі мізантропічного християнства. Інколи вона ведеться з великою поетичною силою:

На столику сидів я, всі ніжки якого

Підпилені. На краю помосту хисткого,

Піді мною був стос дров у смолі горючій,

Над шиєю на ниті висів меч разючий,

З боків були рицарі з списами страшними,

Хто б мене щасливим зробив між живими...

Завершується повчання звертанням до руського народу, при цьому перечислюються негативні його риси: захланність, невірність, непомірність у їжі, незгоди, злочинні наїзди один на одного, внутрішня зрада і так далі.

Мелетій Смотрицький мав правдешній поетичний талант, але, на жаль, користувався ним спорадично, відтак належно не розвинув, усю силу свою кладучи на релігійну, в суті своїй пустопорожню полеміку, хоч керувався при цьому найшляхетнішими поривами. І коли захищав він православ'я перед уніятами, і коли захищав унію перед православними, то думав про добро рідного народу і гаряче бажав, щоб той пробував у єдності, а не розбраті, і не був відтак знищений, чого найбільше страшився. Мистецтво слова використовував для пропаганди своїх думок, отже, не музам служив, а хотів, щоб музи служили йому, як це буває з кожним ідеологічним митцем, через що й кажемо: свого таланту належно не зреалізував. Як публіцист, полеміст був серед найталановитіших, у його памфлетах — попри все — відбилися живе життя і та розумова боротьба, що її запалено було в освічених верствах у кінці XVI — на початку XVII століття; трактати М. Смотрицького — виразний того документ. Його самого певною мірою захопили ренесансові ідеї, але вони не були домінуючими, зрештою, і стилістика його творів типово ранньобарокова, тут також був дитиною свого часу. Тим він нам, мабуть, сьогодні й цікавий.