Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

«Трагедія Руська» - твір київського віршоскладання початку XVII століття
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

У 1972 р. польська дослідниця А. Кавецька-Гричова знайшла серед книг колишньої бібліотеки колегіуму піярів у Подолинціцікавий конволют, де другим номером було вшито не відому науці п'єсу українською мовою, друковану польською Готикою, під назвою "Трагедія Руська". Збір книжок згаданої бібліотеки перейшов після Другої світової війни до Матиці Словенської у Братиславі і містить у собі чимало великої рідкості книг XVII ст. (колегіум піярів було закладено С. Любомирським у 1642 р.). Через рік у квартальнику "Pamiętnik Teatralny", присвяченому історії та критиці театру, дослідниця опублікувала згадану п'єсу і вмістила невелику про неї розвідку2. Для українського читача цю знахідку було подано у скороченому вигляді в книзі "Пісні Купідона" (К., 1984), а в повному — у збірнику "Українська література XVI — XVII ст. та інші слов'янські літератури" (“К., 1984). Вона вельми цікава, бо відкриває для нас зовсім невідомі пласти української поезії в тому далекому часі і ставить перед читачем не одну загадку, адже досі про "Трагедію Руську" не знав жоден дослідник.

Повного титулу на друці не збереглося, тобто відсутні вихідні дані про видання, і тут ми не маємо ніяких хронологічних вказівок. Але аналіз друку й паперу дозволив А. Кавецькій-Гричовій без сумніву з'ясувати одне з невідомих — і то в спосіб несподіваний. Книжку надруковано в знаменитій столиці социніянства (антитринітаріїв) Ракові у друкарні Себастіяна Стернацького. Папір, на якому надруковано книгу, вживавсь у 1602—1623 рр., і дослідниця вивела на основі цього хронологічні рамки: книжку було відтиснено у міжчассі 1609—1618 рр., тобто не пізніше 1618—1619 рр. Ми ці означки приймаємо і виходитимемо у своєму досліді з цієї дати, вважаючи її за встановлену.

Вже це ставить перед дослідником цікаву й вельми нелегку проблему: чому польські социніяни видали в себе українську п'єсу, навіщо їм це було потрібно? У так званих "раківських Атенах" вчилося багато хлопців, що походили з України, але немає в нас ніяких даних про будь- які шкільні видовиська. Виходить, що п'єсу видавали не для Ракова, а для земель українських і, ймовірно, з певною метою.

Про протестантський рух у Польщі, зокрема социніян, ми достатньо говорили в розвідці "Відродження і Реформація в українській культурі (XV—XVII ст.)", через це на цьому тут не зупинятимемося, скажемо тільки, що школу в Ракові засновано в 1602 р., і незабаром її зачислено в ряд академій. Викладали там професори з різних країн Європи, самих учнів навчалося близько тисячі, поміж них 300 шляхтичів. Друкарню в Ракові засновано 1575 р., а з нею й фабрику паперу. Раків називали ще "сарматськими Атенами".

Социніяни широко вживали книжну українську мову. Це в їхньому середовищі складено відому підробку "Лист половця Івана Смери до великого князя Володимира Святого". С. Будний видав у Несвіжі в 1552 р. кальвінський катехизис, потім “Оправдання грішного чоловіка перед Богом ". Антитринігарії перекладали духовні пісні й складали чимало рукописних творів. Наприклад, Христофор Філалет (псевдонім М. Бронєвського), якому приписують авторство знаменитого полемічного “Апокрисису" (1597), був протестантом. Социніяни перекладали українською мовою Новий Заповіт, зокрема зробив це В. Негалевський з Волині.

1 За вказівкою Бориса Балента: Baletu В. Dоlzity objay // Vecemik1972. 1 грудня.

2 Pamiętnik Teatralny. 1973. Zeszyt 2 (36). C. 273-289 + XV (далі — PT).

Початок "Трагедії Руської"

Академія в Ракові існувала до 1638 р., після чого була зліквідована королівським декретом. Професори й пастирі, вигнані з Ракова й Любліна, перебрались у Киселин на Волині, і за їхнім старанням Киселинська школа піднеслася на ступінь академії. Тут трималися социніяни до 1644 р.3

Від 1611 р. помітним центром социніянства стало місто Черняхів під Житомиром, властителями якого були звісні Немиричі. Рух протестантів доходив до Києва, навіть православні братства не раз запрошували социніян на вчителів.

Для нашого роздуму ці факти мають чимале значення, бо у "Трагедії Руській" знаходимо топографічні назви Київ, Білгород та Макарів. А. Кавецька-Гричова збуває цей немалозначний факт простим зазначенням, що "ці назви не вирішують, однак, питання про локалізацію мистецького твору"4. Ми ж маємо щодо цього гадку цілком протилежну.

Здавалося б, справді, навіщо протестантам — складачам чи видавцям п'єси — вживати київські топографічні назви? І чи випадково вони їх ужили? Знову-таки, чи мали вони ідеологічні підстави випускати зі своєї друкарні таку п'єсу? Очевидно, що так. Протестантам був не чужий дух пропаганди, вони свої ідеї поширювали спершу серед католицького населення, а потім звернули пильну увагу й на населення православне — широке, як вони вважали, поле для своєї діяльності. І справді, протестантські ідеї почали ширитися серед православних, і у протестантство перейшли численні українські та білоруські дворянські роди: Кишки, Хоткевичі, Глібовичі, Сапіги, Завіші, Вишневецькі, Абрамовичі, Огінські, Пузини та інші. Безпопівці, новохрещенці, суботники, про яких згадує Іван Вишенський, розгорнули широку пропагандистську кампанію, зокрема в їхню діяльність входила критика догм та устрою церковного. Головним же героєм “Трагедії Руської" і є піп, при тому виведено його грубими рисами, але без озлобленості. Це теж підходить під засади антитринітаріїв, бо вони, попри все, визначалися релігійною толерантністю.

Таким чином, найпростіша думка, яка приходить при аналізі даної пам'ятки, була б така: социніяни виготовили "Трагедію Руську" для своїх ідеологічних потреб, щоб поширювати антицерковні тенденції в регіоні Києва, а оскільки населення там було українське, написали твір українською мовою. Але заперечує цю думку всього один факт, на який покликається й А. Кавецька-Гричова: ми не маємо жодного документального підтвердження, щоб социніяни в Польщі плекали по своїх школах театр і виставляли п'єси. Правда, в Західній Європі реформаційний рух відбився й на долі духовного театру. Особливо тут були прийняті, що має значення й для нас, сатиричні нападки на розпусне й брехливе духовенство. Англійські фарси у формі сатиричного памфлету віддають на глум розпусту духовенства, це саме можна сказати про фарси німецькі.

3 Левицкий О. Социнианство в Польше и ЮгоЗападной Руси // Киевская старина. 1882. Кн. 4. С. 25-57; Кн. 5. С. 193-224; Кн. 6. С. 401-432.

4 РТ. С. 275.

У Швейцарії в XVI ст. постає так звана протестантська містерія. Загальні мотиви протестантських п'єс споріднені були з основними темами богословської поетики. Але тон нападів, як і в нашому випадку, хоч і гострий, але все-таки втримується в межах пристойності, тоді як у контрреформаційних драмах переважає тон жовчний, повно лайки, погроз і прокльонів. Осередками драматургійної творчості були там, як і в нас, школи, але в школі драма зчаста позбувалася народних рис, зливаючись із риторичними проповідницькими вправами. Особливо це прочувається у школах єзуїтських. А. Кавецька-Гричова ставить і це питання: ми маємо перед собою твір шкільний, але якої школи? Про театр базиліанський нема мови, то, може, все-таки єзуїтський? Адже ж саме єзуїти старанно плекали театр! Авторка схиляється до цього, але з чималою засторогою.

Спробуймо розібратись і в цьому. Єзуїтські колегії в цей час були в Ярославі (1584), у Львові та Луцьку (1608), Кам'янці-Подільському (1610). В. Аскоченський у своїй знаменитій роботі "Киев с древнейшим училищем его академиею" свідчить, що єзуїти й домініканці заводили училища й у самому Києві5. Але загалом католики мали на початку XVII ст. поширення невелике — про це ми вже трохи говорили, коли згадували діяльність Йосипа Верещинського. З 1598 р. дістався на київську катедру біскуп X. Казимирський, його попередник мав резиденцію у Фастові. Він будує тут собі палату, заходиться коло будівництва латинської катедральної церкви. Домінікани мали на Київщині свою місію, і на початку XVII ст. будують кляштор із решток церкви Бориса та Гліба у Вишгороді. Побожний прихильник єзуїтів київський воєвода Жолкевський носиться з планами заснування єзуїтської колегії — цей план був здійснено київським біскупом Радошевським. У 1620 р. він спровадив у Київ єзуїтську місію, але їм тут не сподобалося, вони осіли у Фастові, і тільки 1640 р. воєвода Тишкевич офундував єзуїтську місію в Києві. Менш вибагливі бернардини осіли тут у 20-х роках XVII ст.

Єзуїтські інтермедії з'явились у Польщі в XVI ст. (1542). У Пултиську вони розігрувались у 1584 р.6, але найстарші тексти польської інтермедії, які збереглися, також із 1584 р., — це дві калішські, також єзуїтські, інтермедії. Але вони ще бідні й не смішні. Справжні, повні життя польські інтермедії з'являються 1604 р. при мораліте Юрковського "О polskom Scylurusie"7У своїх виставах єзуїти дотримувалися наперед установлених ідеологічних постулатів, і навряд чи їм підійшла б "Трагедія Руська". Вона надто м'яка й толерантна, й ідеологічного пожитку єзуїти з неї мали б небагато. Більше того: одним із програмних пунктів єзуїтів було полонізування православної людності, а у п'єсі вживається лайка "лідський" чи “лецький", чи "лядський" біс, а в одному місці принизливо говориться про католицьку молитву: "Учуєш собі лядський патір", тобто дістанеться тобі! Всі ці ознаки, на нашу думку, виключають єзуїтське походження нашого твору.

5 Аскоченский В. Киев с древнейшим училищем его Академиею. К., 1856. Т. 1. С. 62.

6 Софронова Л. Поэтика славянского театра XVII—XVIІІ вв. M., 1981. С. 27.

7 Гординський Я. З української драматичної літератури. Львів, 1930. С. 185.

Третє середовище, з якого могла вийти п'єса, — рибалтівське, бо саме на початку XVII ст. починає розвиватися так звана рибалтівська комедія, до якої додавалися інтермедії. Так, уже з 1598 р. ми знаємо комедію про шолтиса ("Szołtysz z Klechna") з інтермедіями (перевидавалася потім у 1616 і 1646 роках). Рибалтами зневажливо називалися, як пише П. Куліш у томі другому своєї "Истории воссоединения Руси», недавні спудеї всіляких шкіл, самоуки-філософи та літератори, дяки, взагалі люд, який належав до церковних хористів і складав при церкві щось на зрарок нищенських братств. Годувалися ці люди здебільшого по багатих дворах, співаючи псальми, виставляючи церковні містерії чи переписуючи всілякі душеспасительні книги. Рибалт був напівдуховний і напівсвітський чоловік, напівченець — напівмирянин, людина бездомна, що перебивалася з дня на день без мозольної праці однією своєю, так би мовити, артистичністю. Часто рибалти поповнювали собою ряди козаків, стаючи своєрідною козацькою інтелігенцією. В козацькій думі “Про бурю на Чорному морі" попович Олексій "по три рази на день бере в руки Святе Письмо да й читає, простих козаків на все добре наставляє"8. Рибалти в силу своєї природи найбільше цікавились так званим народним театром, через це фарс ставав улюбленим їхнім жанром.

У Польщі фарс почав запроваджуватися з середини XVI ст., часто комедія не мала мораленавчительної мети, була досить природна і точно відбивала норови свого часу. З цього боку нам цікаво простежити, хоч у загальних рисах, шлях розвитку саме народного театру в Україні. Він почався в обрядах при святкуваннях, спершу поганських, а тоді християнських. В. Веселовський у роботі "Старинный театр в Европе" (1870) свідчить, що "прояви драматичного начала в народних піснях та обрядах подавали готовий сценічний матеріал для сценічної обробки"9. Театральні дійства відбувалися при княжих дворищах, де виступали скоморохи (про них згадує ще І. Вишенський); загалом скоморохи — перші актори-професіонали. Весілля було також своєрідною виставою, яка розігрувалася по всіх своїх сталих компонентах. З другого боку, фактів драмування служби у православній церкві дуже мало. Духовенство здебільшого ставилося вороже до народнопоетичної творчості, засуджуючи естетичний момент у церковній відправі. Через це навіть релігійні дійства виводилися поза межі церкви, а що скоморохи брали участь і в цьому, то відбулося злиття релігійної й народної драми, класичним зразком якого є наш вертеп. Рибалти, чи, як пізніше їх почали називати, мандровані дяки, і були нащадками тих скоморохів, і саме вони творили те явище, що називається народним театром. Нам здається, саме в такому середовищі й виникла п'єса, що її ми розглядаємо.

Звернімо увагу, що собою являє "Трагедія Руська" як художній твір. Тут увіч маємо всі ознаки інтермедії. Пісні, танці, низький, плиткий, невибагливий, зате щирий і безцеремонний гумор, немилосердний насміх над глупістю та наївністю, грубі, навіть непристойні слова, руховий елемент — усе те, що наближає українські інтермедії до грецького міму; бачимо тут мотиви усної народної словесності, а передусім відбиття живого, конкретного життя. Такий твір мав виставлятися в обмеженому географічному регіоні, через це в інтермедіях, як і в нашому випадку, називаються найближчі географічні пункти, що складало для глядача своєрідний інтерес: наближало його до дійства. Так, у відомих інтермедіях Я. Ґаватовича ми зустрічаємо згадку про Кам'янець-Подільський; це ж місто згадано у витвореній у тому ж краї 5-й інтермедії з Дернівського збірника. Березна і Короп згадуються в 4-й інтермедії до драми М. Довгалевського “Властолюбивий образ" тощо. Таким чином, уживання знайомих географічних назв сприяло налагодженню тіснішого контакту між акторами та глядачем. У нашій п'єсі проступають саме київські назви населених пунктів, і ми не маємо й найменшого сумніву, що назви Київ, Білгород, Макарів — це точний означник місця постання комедії, і раківські социніяни, видаючи п'єсу, не списали їх з голого неба. Чому ж вони туди потрапили?

8 Кулиш П. История воссоединения Руси. СПб., 1874. Т. 2. С. 323.

9 Веселовский А. Старинный театр в Европе. М., 1870. С. 26.

Перше роз'яснення цього загадкового явища може принести нам приписка під титулом "Трагедії Руської". Там написано: "Tragedia Ruska. Barzo piękna у krotochwilna. Teraz nowo wyrobiona". На те "teras nowo wyrobiona" варто звернути увагу. Коли візьмемо рибалтівську комедію, видану в тому-таки часі — "Комедію про шолтиса і про жону його", знайдену тією ж таки А. Кавецькою-Гричовою в тій-таки бібліотеці колегіуму піярів у Подолинці й видану в Кракові 1617 р., то на ній виразно стоїть: "Teraz nowo złożona і do druku podana", тобто "складена й подана до друку". В нашому випадку можна прочитати і "зараз свіжо виготовлена", і "наново оброблена". Здається, й справді дуже було б правдоподібно, що социніяни в Ракові не склали цю п'єсу, а по-своєму опрацювали річ уже готову, яка таки напевне існувала в Києві і виставлялася. В такому разі перед нами вельми цікаве явище, і, доказавши його, ми мали б зовсім нову сторінку з культурної історії міста Києва й театру українського взагалі.

Не можемо нині встановити, як саме социніяни переробили первісний драматичний матеріал, але що така обробка велася, збереглися виразні сліди. Найпростіше помітити накладку руки поляка-редактора при аналізі рим. Полонізування тих чи інших закінчень псує риму первісну: споженьки — дівоньки, первісна рима була: спожоньки — дівоньки (спожонька — від госпожа, спожа); порадила — мела, первісна рима була: порадила — міла; бити — мети, первісна рима: бити — міти; єла — смотріла замість їла — смотріла і так далі. Інколи провисає рядок без рими, є й поплутаний текст. Обробку ми бачимо і при розгляді загальної конструкції п'єси, бо тут проступають засади гуманістичної поетики. П'єсу розбито на три частини, акти названі тут кафісмами, тобто сидженнями, — термін узято з літургії православної церкви, таке сидження дозволялося після відчитання певної частини Псалтирі, за чим співалися хвалебні стихи, які кінчалися триразовим повторенням "Алілуя!" Поміж акти вставлено співання, чи "хори". Як і вимагає гуманістична поетика, твір має щасливе закінчення10.

Нашу думку про київське походження п'єси підсилює й те, що географічні реалії вжито у творі з певним значенням. Попадя не просто тікала від попа Микити, а бігла до митрополита скаржитися, а що діялося це влітку, то бігла вона з Києва до Білгорода (теперішня Білогородка Києво-Святошинського району). Білгород же на той час вважався митрополичою посілістю. Якщо назви Київ та Білгород уживаються в пісні, що могла бути вставлена в п'єсу готова, то назва Макарів входить у самий текст. Знову-таки в Макарові сидить цар Сандр (чи не ремінісценція Александра Македонського), який посилає татар зловити Микиту. Знову маємо дві тверді реалії того часу: в Макарові на початку XVII ст. було збудовано фортецю як опорний пункт польсько-шляхетських військ11, а татари належать до тих, котрі проздовж XVII—XVIII ст. приставали на службу до панів. Ці татари часто охрещувалися, беручи християнські імена, і служили в польському та литовському війську або ж входили у збройні загони панів та магнатів, їх називали "домовими татарами"12. Про таких татар ідеться у "Литовській метриці" — переписах литовського війська, виданих в Петрограді 1915 р.

Одним із поважних заперечень українського походження п'єси може бути те, що людям православної віри аж ніяк не випадало б осмішувати свого попа, тим більше що тогочасні школи розташовувалися безпосередньо біля церкви. Але, кинувши оком на стан тодішньої церкви, мусимо визнати це заперечення за несуттєве. Перша половина XVII століття — це був час, коли, як пише у тій-таки "Истории воссоединения Русій" П. Куліш, "звання благочестивого попа дійшло до того, що порядна людина соромилась у цей сан вступати, майже всі вони були грубі й неосвічені". Але найцікавіше відзивалися про тодішнє духовенство самі православні сучасники.

10 PT. С. 274.

11 Укр. Рад. Енциклопедія. К.., 1981. Т. 6. С. 310.

12 Див.: Литовская метрика. Пг., 1915. Отд. 1. Ч. 111. С. 1355-1371.

"Важко сказати, — писав Захарія Копистенський, — де частіше буває руський пресвітер: чи в церкві, чи в корчмі". Мелетій Смотрицький висловлюється ще категоричніше: "Деякі з наших пастирів розумного стада Христового ледве достойні бути пастирями ослів... Як може бути вчителем такий пастир, який сам нічому не вчився, з дитячих літ він займався не вивченням Священного Писання, а не властивими духовному званню заняттями. Хто з корчми, хто з панського двору, хто з війська — проводив час у безділлі, а коли не стало що їсти і в що одягтись, і нужда шию пригнула йому, тоді він починає благовістити, а сам не знає, що таке благовіщення і як за нього взятися. Церква наша наповнена на духовних місцях хлопцями, недоростками, грубіянами, нахабами, гуляками, ненажерами, ненаситними сластолюбцями, несправедливими суддями, дурисвітами, фарисеями, підступними іудами"13. Не менш гостро висловлювався про духовенство й І. Вишенський.

Сатира на попів на початку XVII ст. могла бути актуальна й для київського міщанства, бо не раз зіштовхувалося воно з духовенством економічно. Окрім того, міщани складали основний контингент православних братчиків, а церковні братства — це не що інше, як колективний патронат. Біле духовенство було зацікавлене в обмеженні прав патронату; цікаво, що боротьба ця велася без успіху для духовенства й примушувала прихожан ретельніше оберігати свої права.

Таким чином, осмішення попа у православних колах не було невидаллю, тим більше що і в народних піснях та творах штучного складання XVII ст. є не одне про це свідчення14. Піп виступає як один з героїв і в українських інтермедіях, хоч з'являється й те часто, зокрема піп уніятський — двічі, а православний — раз. Серед інтермедійних персонажів зустрічаємо й татарина15.

Доказом українського походження "трагедії" є й те, що вона насичена народнопісенними мотивами. Зокрема, загальна колізія твору має відгук в українській народній пісні “Журилася попадя своєю бідою". У пісні попадя так само не хоче жити з попом, але через те, що він бородатий, іде просити у владики, щоб голили бороди, владика пише листа до попа, щоб той добре провчив свою жінку, що той і робить, після чого настає щасливий кінець. Пісня "Журилася попадя" є в рукописному збірнику кінця XVIII — початку XIX ст.16, вона входить у відомий збірник Вацлава з Олеська (1833)17; у Гатцука, в його "Вжинку рідного поля"18, ця пісня зветься "Скрута попаді". А саме співання, вміщене у "Трагедію Руську", — "Пошліть білі священиці" — це чи не найдавніший варіант української пісні “На небесній горі, пресвятім соборі”19, або принаймні автор п'єси використав мотиви цієї пісні. Сама вона має багато варіантів у давніх і пізніших записах20. Тут серед святих також згадуються Василь та Гаврило. Святий Кріпкий, що проходить у "Співанні", очевидно, модифікує вираз "Святий Боже, святий кріпкий", який також маємо в народних піснях21.

Єдиним справді поважним аргументом на користь польського походження твору може слугувати зазначка в його кінці, тобто в "Замкненні комедії", де автори зізнаються:

Бос ми всі поляці руськове,

Не привиклемос ти до рускуй мовє.

Однак цей вираз можна витлумачити на два боки. По-перше, у друкові раківських социніян ми признаємо справді польську редакцію твору: редакторам можна приписати розбивку на кафісми, і закінчення комедії вони могли дописати; по-друге, "поляки руськові" може звучати іронічно — адже ж перед нами фарс. Чи не натикається тут на тих із православної людності, котрі забували рідну мову і саме в цей час масово польщилися, таких собі доморощених "полячків", котрі поляками насправді ніколи не були? На цю думку нас наштовхує те, що українську мову автор "Трагедії Руської" таки знає. Про це ще скажуть нам своє слово фахівці-мовознавці, ми ж хочемо нагадати цікаве зауваження Михайла Павлика з його розвідки "Я. Ґаватович (Ґават), автор перших руських інтермедій з 1619 року": "В інтермедіях Я. Ґаватовича вражає ріжнорідність язикових форм та звуків мови Ґаватовича" (дивись розвідку про Я. Ґаватовича, де про це пишеться просторіше, а сама цитата цитується ширше).

13 Кулиш П. История воссоединения Руси. Т. 1. С. 198.

14 Перетц В. Историко-литературные исследования. СПб., 1990. Т. 1. С. 105— 110; жартівливі пісні про попів див. у П. Чубинського: Труды этнографическо-статистической комиссии... Т. 5.

С. 1076, № 211;

С. 1077, № 212;

С. 1167, № 200;

С. 1168, № 201;

С. 1181, № 235.

15 Гординський Я. З української драматичної літератури. С. 103, 104.

16 Рукописні фонди ІМФЕ. Ф. 1-5, од. зб. 355, пісня 34.

17 Pieśni polskie і ruskie ludu galicyjskiego. Львів, 1883. С. 462464.

18 Гатцук М. Вжинок рідного поля. М., 1857. С. 120-123.

19 Давній український гумор та сатира. К., 1959. С. 226-228.

20 Гнатюк В. Хоценський співаних Левицьких // ЗНТШ. 1909. Т. ХСІ. С. 107-109; Жите і слово. 1898. Т. I. С. 44—47; Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Головацким. М., 1878. Ч. 2. С. 497-501.

21 Народные песни Галицкой и Угорской Руси... С. 499-501.

Таким чином, перед нами, очевидячки, твір українського складання, що його створено в Києві, який пройшов через редакцію раківських социніян, можливо й поляків, і який вони призначали для українських земель. Хоч і не маємо даних про вистави в антитринітарських школах, але не забуваймо й факти, що по школах православних, як ми вже казали, вчителями ставали часто й протестанти. "Через брак учителів місцевих, — пише про це М. Костомаров, — батьки мимоволі доручали виховання дітей іновірцям. Такими вчителями часто були кальвини, тому що мали про себе добру думку. Князь Острозький із повагою відгукувався про діяльність протестантів, в яких були школи, друкарні, шпиталі та лікарні, а пастирі їхні відзначалися добрим поводженням"22. Не раз підозрювано було в социніянстві і вчителів Києво-Могилянської школи, про що свідчить О. Левицький у своїй розвідці "Социніяни на Руси"23Можливо, хтось із цих учителів-социніян і завіз твір у Раків, де той і побачив світ, бо відповідав ідеологічним засадам протестантів і міг призначатися саме для отих пов'язаних із православ'ям учителів.

Коли ж так, то перед нами постає ще одне питання: наскільки були можливі театральні дійства в Києві на початку XVII ст. Зберемо коротко факти про драматичні вистави в Україні. Найдавніший опис таких вистав лишив нам польсько-український поет Бартоломей Зиморович у своїй латиномовній книзі "Потрійний Львів". Виставу організувала шкільна львівська молодь на честь прийняття архієпископа І. Соліковського в червні 1583 р.24 Учні Львівської братської школи уладжували вистави й пізніше, в кінці XVI і на початку XVII ст. Про це свідчить Іван Вишенський: "латинських байок учні, що їх звуть казнодії, трудитись у церкві не хочуть, тільки комедії строять і грають”. Найдревнішим друкованим доказом вистав Львівської братської школи є декламація Памва Беринди “На різдво Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа вірші..." (1616). У 1630 і 1631 роках вийшли декламаційні драми А. Скульського та І. Волковича, які було розіграно на терені Львівського братства. У “Повчанні новопосвяченому ієреєві" А. Желіборського, яке вийшло в 1642 р., у поясненні “темнійших словес", тобто слів застарілих, знаходимо таке подання: “Игры дивы творящыя или дывотворныя: кукглярства, куклы, комедій або оубираніє ся в машкары, яко то туры и тым подобный"25. Якуб Ґаватович у 1619 р., бувши вчителем у Кам'янці-Струмиловім, виставив свою "Трагедію" перед здвигом народу на ярмарку, в тому числі й перед панами, — сюди ввійшли дві найдавніші, як досі вважалося, українські інтермедії. В "Уставі Луцької братської школи" (близько 1624 р.) ставиться вимога до вчителя, щоб він не був "сміхостроїтель і басносказатель", очевидно, раніше за вчителями таке водилося. Цікаво, що в першому уставі Луцького братства такої вимоги нема, отже маємо тут результат реакції на таке явище26.

22 Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. СПб., 1867. Т. 3. С. 216.

23 Левицький О. Социніяни на Руси // Зоря. 1892. С. 363.

24 Возник М. Драматичні вистави в Галичині // ЗНТШ. 1909. TLXXXVIIС. 71.

25 Голубев С. Киевский митрополит П. Могила и его сподвижники. К., 1898. Т. 1. С. 48.

26 Памятники, изданные Комиссией для разбора древних актов. К., 1898. Т. 1.

Перша звістка про шкільні драматичні вистави у Києві належить до 1631 р., тобто того часу, коли Петро Могила перетворив братську

школу в колегіум. Про виставу згадав чернігівський архієпископ, видатний український поет Лазар Баранович у листі до Мелетія Дзика, вказуючи, що він грав у трагедії Йосифа, а Т. Софонович — беніаміна27. Але школи існували в Києві задовго до того. В. Аскоченський подає факт, що в 1614 р. велика пожежа знищила Богоявленську церкву і бувшу при ній школу28, а в 1615 р. Г. Гулевичівна подарувала свій дім та обійстя під монастир для школи й гуртожитку; вона зразу ж увела туди священноінока І. Копинського та інших трьох ченців, а також заснувала дитячу школу29. Школи в Києві існували вже в кінці XVI ст., бо саме в цей час, як дослідив І. Каманін (дивися його "Палеографический изборник"30почав вироблятися спеціальний київський почерк, який відрізнявся від острозького (з Готичними елементами) різкішим написанням літер, тобто здобув уже свої питомі риси, що свідчить про наявність шкіл у Києві (ясна річ, шкіл нижчих, початкових) наприкінці XVI ст. На початку XVII ст. до Києва переїхала чимала група вчених і культурно-церковних діячів, вихідців із Галичини, — саме вони й могли привезти сюди традицію театральних вистав. У 20-х роках XVII ст. в Києві вже склався вчений гурток, а ректором Київської братської школи був Йов Борецький, також родом із Галичини. Цікаво, що у листі патріарха Мелетія Йов Борецький називається "Аполлонові коханим і в Парнасі на лоні муз вихованим"31. Перед цим він був ректором Львівської братської школи.

Отже, суспільно-культурна обстановка в Києві була цілком придатна для того, щоб тут могли влаштовуватися театральні вистави вже на початку XVII ст. Про це свідчить ще один важливий факт. Український вірш у тих часах культивувався у двох різновидах: один місцевої ритмічної будови, нерівноскладовий, з вільним, здебільшого дієслівним римуванням, котрий дійшов до нас у класичній формі в так званих народних думах; і силабічний, засвоєний українською поезією від поезії європейської, зокрема польської. Один із перших книжних київських поетів Касіян Сакович, до речі, також родом галичанин, у своїх знаменитих “Віршах на жалосний погреб зацного рицаря П. Конашевича-Сагайдачного" (1622) вже користується силабічним віршем (хоч і не зовсім правильним), так само як і його попередник О. Митура. Вся ж польська поезія того часу писалася силабічним віршем, зокрема написано так і згадану нами “Комедію про шолтиса і про жону його". "Трагедія Руська" ж складена нерівноскладовим віршем, тобто таким, який мав поширення тільки в Україні.

Маємо свідчення, що такий вірш культивувався на початку XVII ст. і в Києві. Так званий "Київський літопис" (1241—1621 рр.) під 1609 р. оповідає історію, що цього року митрополит М. Рогоза прислав до Києва свого урядника, "щирого ляха" Яна Хрушинського, "котрий хотів попів судити". Його дружина ситила мед до Різдва Богородиці, бо в час цього свята Хрушинський мав на обіді доказувати "єдність костьола римського із східною церквою", і впала в котел. Про цю подію було складено сатиричного вірша, уривок з якого й подає літопис: цей вірш виразно нерівноскладовий. Другий такого ж розміру твір подає той-таки літопис під роком 1621 — це вірш про князя Семена Лика, який помер через чарівницю в Черкасах32.

Усі ці факти дають нам можливість припустити, що в Києві на початку XVII ст. існували школи, біля яких групувалися рибалти чи манд- ровані дяки й могли улагоджуватися театральні вистави. Пам'яткою таких вистав і є новознайдена "Трагедія Руська". Автором її був українець, вихідець із Галичини чи й місцевий уродженець, а що висміювала вона попа й попадю, то п'єса сподобалася социніянам, і вони її надрукували у своїй редакції.

27 Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII вв. К., 1911. С. 66.

28 Аскоченский А. Киев с древнейшим училищем его Академиею. С. 62.

29 Петров М. Київська академія // ЗІФВ ВУАН. К., 1919. Т. I. С. И.

30 Каманин И. Палеографический изборник. К., 1899. Т. I. С. 14.

31 Голубев С. История Киевской духовной академии. К., 1886. С. 213.

32 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России. К., 1888. С. 79, 9192.

Цікаво, що п'єса ця була відома сучасникам. "Трагедію Руську", здається, знав Ян Жабчиць, який писав у своєму творі "Quaternio", виданім у Кракові в 1629 р.: "Не в моїй силі подобатися кожному: один із попадею сидить, а другий з євреєм має свою трагедію". Трагедія з євреєм — це переробка з Г. Буханана Я. Завіцького, видана у Кракові 1587 р.33 Таким чином, друк "Трагедії Руської" не був свого часу непоміченим, а по-своєму цінувався чи заперечувався сучасниками. Для нас "Трагедія Руська" цікава як рідкісний факт давньої української літератури, існування якого проливає світло на затемнену історію нашого театрального мистецтва в його початках, — маємо причинок саме до історії театру в Києві, що знову-таки дозволяє нам побачити її виразніше.

33 PT. С. 276.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.