Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Письменство XIII-XV століть
Література попередніх епох. Конспективний огляд

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

Період, про який ведемо мову, особливо XIII—XV ст., вважається в українській літературі найтемнішим, навіть часом занепаду, бо тільки з кінця XV ст. фіксуємо відродження духовного життя, і то в загальноєвропейській традиції. Становлення цієї думки сталося з певних причин: передусім через виняткову бідність пам'яток, які дійшли до нашого часу, хоч це ще не значить, що тільки ті пам'ятки в тому часі творилися. Маємо тверді підстави вважати, що значна частина їх просто до нашого часу не дійшла. Безліч книг старої культури згинули навіки й безповоротно. Палилися міста ще від міжусобних воєн, а таких у період між 1055 і 1238 роками відбулося близько 80. Князь Рюрик із половцями пограбував Софію й Десятинну церкву, великої руїни зазнав Київ з нападом татаро-монголів — місто було зруйноване. За XIII — першу половину XV ст. східне слов’янство витримало 160 воєн — палали міста, а з ними книги1. Татари нападали на Україну регулярно, часом зрівнюючи поселення із землею — це тяглося аж по XVIII ст. У 1584 р. поет Себастіян Кленович писав про те промовисто:

Києве, витримав ти на плечах і нашестя татарське,

Скитів, що сагайдаки носять, ти сам проганяв.

Часто дививсь, як на мури твої вороги нападали,

Варварів зграї не раз грали на полі твоїм.

Збройний орач засіває, озброєний жне свої ниви,

Завжди на плечах — вже звик — є повен стріл сагайдак.

Кров'ю оплачено жниво привозять селяни додому,

Й те, що звезуть, бережуть крові ціною також2.

На довершення дві національні катастрофи: пожежі 1718 р., коли згоріла бібліотека Києво-Печерської лаври, і 1780-го, а тоді 1811-го, коли згоріла бібліотека Київської академії. Це позбавило український народ тисяч українських пам'яток, часто унікатїв, через це більшість пам'яток як Київської Русі, так і XIII—XVI ст. дійшла до нас тільки тому, що забрели свого часу у спокійніші краї, на північ, у Росію, і осіли по тамтешніх монастирях. А монастирі й церкви, як відомо, строго регламентували свої бібліотеки: що виходило поза межі церковних інтересів, вилучалося й нищилося, особливо література світська. Через це й наш конспект — не історія того, що було, функціонувало й впливало на українця тих часів, а тільки того, що з тієї літератури збереглося в автентичних пам'ятках; відтак і картину створюємо цілком принагідну.

У своєму розгляді керуємося кількома принципами. Доступні нам факти свідчать, що вся культура XIII—XVI ст. була прямим наслідком культури Київської Русі, яка творилася в X—XII ст. на теренах Київського, Галицько-Волинського та Чернігівського й Переяславського князівств, бо українці — прямі спадкоємці цієї культури й відчували це впродовж усього свого історичного життя. Академік Михайло Грушевський цілком резонно пише, що до татарського погрому 1482 р. "Київ мусів тим більше оправдовувати свою репутацію" і що "Київ довго ще жив спадщиною свого золотого віку"3. Друге: як ми казали, відсутність пам'яток — це ще не значить відсутність культури, отже, для її відтворення не зайве оглядатися не тільки на писемні пам'ятки, але й на фольклорні, бо культурна пам'ять має дві традиції — писемну й усну. Третє: уникаємо гіпотез, а розповідь будуємо тільки на реальних пам'ятках.

1 Шевчук В. Збережено на віки. Про “Повість временних літ” та її авторів // Київ. 1983. № 1. С. 145.

2 Кленовий С. Роксоланія // Антологія української поезії. К., 1984. Т. 1. С. 72.

Незважаючи на занепад Києва після розору його Рюриком і половцями у 1203 р. і взяття Києва татарами в 1240 р. та й того, що ще в другій половині XII ст. Київ утратив значення стольного міста для всіх частин східного слов'янства, не маємо підстав відмежовувати літературу XI—XII ст. від літератури XIII і подальших віків; вона утримувалась у тих-таки питомих формах і навіть жанрах, зводилась у різноманітні рукописні збірники, компілювалася, опрацьовувалася, дописувалася. Складається навіть враження, що до приходу на нашу землю Ренесансу й Бароко, впродовж XI—XV ст. творився у східних слов'ян комплекс літератури у двох традиціях: північній, яка стала, при певному засвоєнні здобутків південної, української, підґрунтям російської культури, і південної, українсько-білоруської, яка виносила свої здобутки з корінної, Малої Русі, у Велику (з околицями); остання ж творилася з порівняно малим засвоєнням здобутків культури північної. Цим і пояснюється той факт, що пам'ятки південної, українсько-білоруської, літератури знаходимо у північних збірниках, а північні пам'ятки на південь приходили тільки спорадично й культурної погоди на Україні не творили.

XIII століття принесло українській літературі два монументальні твори, без яких немислимий був би весь подальший літературний контекст: це “Києво-Печерський патерик" як твір виключно київської традиції та “Галицько-Волинський літопис" як твір традиції західноукраїнської.

"Києво-Печерський патерик" було створено до татарської навали: послання Симона до Полікарпа писалися, коли не вважати їх літературною містифікацією (є й така думка), у 1225—1226 рр., сам Полікарп дописав творені Симоном житія близько 1234 р. Симон був посланий із рідної землі ігуменом Володимирського Рождественсько-Богородицького монастиря, в 1214 р. став єпископом володимирським та суздальським. Керований ностальгією, він почав листуватися з Полікарпом, описуючи історію Києво-Печерського монастиря, куди прагнув усією душею, і написав житія кількох печерських подвижників (числом вісім), поставивши на чолі їхньому "Сказання про початок Печерського монастиря". За спонукою Симона і за сприяння печерського ігумена Акиндина Полікарп написав 11 житій. Отже, найстарша редакція патерика така: повість про чуда, пов'язані з будовою Печерської церкви, послання Симона до Полікарпа з додатком житій, житія Полікарпові, слово про перших печерських чорноризців. Ця редакція збереглася в копіях XVI ст. у 16 списках. Друга редакція — це так званий кодекс 1406 р. Арсенія, єпископа тверського, очевидно, киянина чи печерського постриженця. Крім статей найстаршої редакції, вона містила ще службу святому Теодосієві, його житіє, писане Нестором, похвалу Теодосію, а в деяких редакціях — "Слово, від чого назвався Печерським монастир". Третя редакція — скорочений варіант, зроблений Теодосієм-мнихом, "недостойним єреєм". Четверта редакція — Іоанова. Дмитро Абрамович4вважає її тотожною з Першою Касіяновою. П'ята редакція — Перша Касіянова — зроблена для священноінока Ананія, колишнього намісника (адміністратора) Київської єпархії, в 1460 р.

3 Грушевський М. Історія української літератури. Київ; Львів, 1923. Т. III. Частини першої книжка третя. С. 264.

4 Абрамович Д. Исследование о Киево-Печерском патерике, как историколитературном памятнике. Санкт- Петербург, 1902.

Сюди введено, крім указаного, вибране з "Київського літопису": про перенесення мощів Теодосія, про пострижения князя Миколи-Святоші, про канонізацію Теодосія, про єпископа новгородського Нифонта, про вибір ігуменом Василя; до інших текстів внесено додатки, зокрема внесено ім'я Нестора до "Слова про перенесення мощів". Згодом Касіян зробив Другу редакцію, яка стала канонічною. Сюди введено оповідання про Антонія Печерського, перероблено повість про Нифонта, додано "Запит князя Ізяслава про латинян", зроблено дрібні додатки в інших місцях5. Ця редакція найпоширеніша, хоча існували й інші редакції з інакше розташованим матеріалом. Олексій Шахматов вважав, що Касіян користався Печерським літописом, який до нас не дійшов6.

"Києво-Печерський патерик" мав велике значення для розвитку агіографічної прози на Україні, про що свідчать велика кількість його рукописних списків, значний інтерес до цієї пам'ятки впродовж століть і книжні видання XVII ст.; вплинув він навіть на становлення духовної поезії, про що буде далі, й мав цілий ряд видань навіть у XIX ст., згодом видавався для історико-літературних потреб. Оповідання "Києво-Печерського патерика" — це, по суті, перша свідомо творена збірка новел в українській літературі. Факт створення цієї книги саме в XIII ст. має своє виправдання: головне завдання твору — відновлення слави знаменитого монастиря в уже занепалому політично, але не культурно Києві7.

Другий епохальний твір XIII ст. — "Галицько-Волинський літопис", який пізніше (в середині XV ст.) ввійшов в Іпатівський літописний звід; входив він і у Хлєбніковський звід (список XVI ст. галицького походження) і писався ніби в продовження "Київського літопису", котрий кінчається в усіх списках 1200-м роком, отже, також творився він у XII—XIII ст., але описує події тільки XII ст.

"Галицько-Волинський літопис” обіймає 92 роки — від 1201-го по 1292-й. Ділиться він на дві частини: перша, по 1261 р., охоплює часи Данила і творить ніби приватний княжий літопис Романовичів. У другій частині, після нападу Бурундая, літопис описує Василька, брата Данилового, та його сина Володимира — цю частину написано у Володимирі Галицькім. Волинський звід був укладений, очевидно, саме за князя Володимира. Друга частина менш цільна, тут є вставки, запозичені із взаємосуперечних джерел. У літопис уставлено окремі оповідання: про битву під Калкою, про Батиєве побоїще (складається з двох частин: про погром ростово-суздальських земель і про київський погром). Сама повість про це існувала окремо і збереглась у кількох північних списках. Є в літописі оповідання про смерть Василька (1288); повість про Куремсу і Бурундая — про напади татарських воєвод на Волинь, спершу Куремси, тоді Бурундая, що замістив його; повість про події в Литві після вбивства Мендовга, повість про Володимира Васильковича. Автори літопису користувалися грецькими хроніками, зокрема хронікою Івана Малали, Святим Письмом, тут цитується Гомер тощо. Є багато звісток про європейську історію: Литви, Польщі, Пруссії, Угорщини; автори лояльно ставляться до римо-католицизму; сам твір має "гарний і поетичний стиль", як пише Михайло Возняк8, згадуються тут пісні, яких співали князям, є оповідь про співака Митусу, літопис вбирає в себе віршові епічні елементи. Легенда про євшан-зілля, — очевидно, уривок більшого поетичного твору. Про те, що в літописі є сліди використання поетичних воєнних "Слів", свідчить і Михайло Грушевський9: вони в XIII ст. широко побутували і стали одним із джерел літопису.

5 Грушевський М. Історія української літератури. Т. III. С. 116-117.

6 Шахматов А. КиевоПечерский патерик и Печерская летопись // Известия отделения русского языка и словесности АН. Санкт-Петербург, 1897. Ч. II. С. 795-844.

7 Грушевський М. Указ. праця. С. 133-136.

Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1920. Т. І. До кінця XV віку. С. 206.

Грушевський М. Указ. праця. С. 155-157.

Тут багато афоризмів, метафор. Михайло Грушевський пише: "Сим замилуванням до афоризмів, ґлос, метафор повість виразно входить в ту течію Гномічної, на афоризмах поезії, якої найбільш характеристичний, спеціальний взірець дає “Молєніє Данила"10. Один із зразків такої поезії цитує польський хроніст Ян Длугош в оповіданні про здобуття Галича Мстиславом Мстиславичем11. "Галицько-Волинський літопис" має виняткове значення не тільки як джерельний історичний твір, котрий єдиний так докладно оповідає про події в Галичині та Волині, але і як літературна збірка повістей і уривків поетичних творів.

Про існування поетичної традиції в Галицько-Волинському князівстві свідчить також галицько-волинський цикл билин, які спробував розглянути ще Всеволод Міллер12. Сюди відносять, зокрема, три пісні про князя Романа, хоч із них дві пов'язані з іменем Романа нетвердо. Одна має більш-менш закінчений вигляд розробленого сюжету: йдеться про похід литовських королевичів проти князя, яких той побиває. Український етнограф Микола Коробка доказував, що тут йдеться не про Романа Галицького, а про Романа Брянського (друга половина XIII ст.)13, але сама билина не дає підстав беззаперечно вирішити це питання. Билина про Дуку (Дюка Степановича) прямо вказує на Галич і Волинь. Дука їде до Києва, зневажливо ставиться до нього, протиставляє Галичу. Чурило викликає його на змагання — сама билина може бути ремінісценцією "Повісті про Індійське царство". Чурило також виступає героєм галицько-волинського циклу — це ім'я збереглося в українських народних піснях як образ джигуна, баламута, залицяльника. Так само Михайло Потик проходить героєм галицьких коломийок — його генезу дослідники вбачають у болгарській релігійній повісті про святого Михайла з Потуки (Змієборця), хоч сама билина про Михайла Потика — складна сув'язь мотивів із різночасся, зокрема пов'язаних із давнім змієборчим епосом, залишок якого — в казках про Котигорошка, про Кирила Кожум'яку чи в історії з Либіддю-Лебіддю, тобто билина ввібрала в себе вельми архаїчні мотиви14. Билина про Дуная також причислюється до галицько-волинської групи, бо у 80-х роках XIII ст. Дунай був одним із визначних воєвод у Волинському князівстві; історія воєводи і його одруження тут з'єднується з архаїчними мотивами: ріка Дунай та її конфлікт чи диспут з Дніпром. Михайло Козарин (Козарянин) також виїжджає з Галичини, з кріпкого города Волинця із Галиччя, він визволяє з татарського полону свою сестру. Ім'я Козарина трапляється в літописі під 1106 р., він, воєвода Святополка, відбив полон у половців: маємо виразне свідчення про одну з героїчних пісень XII ст. про Козарина, яка обросла пізнішими мотивами і продовжувала жити в наступних століттях. Такого типу піснеспіви творилися в XIII ст. і на терені самого Києва; принаймні сліди героїчної поеми з того часу про Михайла-семилітка дійшли до нас через усну народну творчість. Михайло-семиліток обороняє від татар Київ, київська громада зраджує його, він забирає Золоті Ворота і в'їжджає в Царгород. “Ся тема, — пише Михайло Грушевський, — донесла головніші мотиви колишньої поеми і її провідну ідею — обітницю повернення колишньої слави"15. З галицьких пам'яток треба зазначити ще "Посольство папи до Романа Галицького", яка дійшла до нас у запису XVI ст. (за мовними ознаками), але постала, напевне, раніше.

10 Там-таки. С. 159.

11 Там-таки. С. 145.

12 Миллер В. Отголоскі галицко-волынских сказаний в современных былинах. Санкт-Петербург, 1896.

13 Коробка Н. Песня “Воротар” и песни о князе Романе // Известия отделения русского языка и словесности АН. Санкт-Петербург, 1899. Ч. IV.

14 Шевчук В. Мисленні дерево. К., 1989.

 15 Грушевський М. Указ. праця. С. 297.

Із письменників XIII ст., ім'я яких знаємо, визначаються київський митрополит (з 1248 по 1281 р.) Кирило і киянин Серапіон, який на короткий час (на1 рік) став єпископом володимирським, а до того був архімандритом Києво-Печерського монастиря. Кирило був волиняном чи галичанином, митрополитом поставлений князем Данилом Галицьким і залишив по собі “Правило", що ввійшло до складу “Кормчої" (1274). Ця "Кормча" — слов'янський переклад, Кирилові її прислав болгарський деспот Яків-Святослав. “Правило" Кирила вказувало на відхід від канонічної церковної практики на Русі, в кінці подано "Поучения священикам". "Правило" виступає також проти поганських ігрищ у святкові дні, застерігає від пияцтва, ненажерства, сварок, позовів, читання фальшивих книг і закликає вести моральне християнське життя, а священикам велить виповнювати свої обов'язки. Тобто маємо, твір, з одного боку, навчальний, а з іншого — полемічний, бо поборює язичництво, яке в тому часі ще процвітало. Серапіона (?—1275) привів у Володимир над Клязьмою Кирило (сюди з 1169 р. було перенесено столицю київського митрополита), і тут, у 1274 р., Серапіона висвячено на єпископа. Йому приписують сім повчань, хоч, певно, йому належить тільки п'ять. Є. Пєтухов16тільки одне кладе на київський період, але Михайло Возняк йому резонно заперечує. У першій проповіді Серапіон згадує землетруси в Києві в 1230 і 1236 роках, зображує картину розгрому після нападу татар. Про це саме йдеться у третій проповіді. Четверта і п'ята проповіді поборюють чари й забобони. Є підстави відносити ці проповіді до духовної поезії. Михайло Возняк пише: "Його стиль визначається пластичністю поетичних картин і вмілим підбором вислову, крім того, вмілістю підпорядкувати подробиці основному плану проповіді”17. Проповіді Серапіона збереглись у збірнику “Златая Чепь" з XIV ст. (чотири), п'ята — у Паїсівському збірнику XIV—XV ст. В них є полеміка з язичництвом, що було, очевидно, в той час актуально. Підстави зараховувати проповіді до духовної поезії, як ми вже казали, є тому, що це було в традиції (наприклад, цілком поетичний вигляд мають проповіді Кирила Турівського18, очевидно, вони виголошувалися речитативно).

Про те, що в XIII ст. було оживлене язичництво, свідчить також анонімна проповідь “Слово одного христолюбця" — тут маємо опис поганських богів, ідеться про службу цим богам, автор нарікає на розповсюдження в своєму часі двовір'я. Поширювалися в той час і єресі, про що свідчить “Толкова Палея" XIII ст. — тлумачення Старого Заповіту. Твір мав виразно полемічне призначення, бо виступав проти єресі, яка в кінці XV ст. стала зватися єрессю зжидоватілих. Це збір апокрифічних звісток і творів, а екзегетична частина книги покладена на основі богословських творів різних авторів. В. Істрін19 вважає, що ця пам'ятка була скерована проти євреїв і є зразком полеміки християн з євреями, бо в основу книги покладена єврейська історія за Біблією і апокрифами. Щодо цього в XIII ст. "Палея" не була одинокою, існувала ще компіляція “Словеса святих пророків" як ніби продовження '"Голкової Палеї" — відомі списки цього твору і з XV—XVI ст. українсько-білоруських редакцій. В. Істрін пов'язує появу цих пам'яток з оживленням у XIII ст. віри між євреїв про прихід Месії, хоч, на нашу думку, йдеться тільки про релігійну боротьбу з предтечами зжидоватілих. Цікаво, що згодом пам'ятка використовувалася в боротьбі проти секти зжидоватілих. Цю думку підтримує “Хронограф" із XIII ст., написаний увіч прихильниками ранніх зжидоватілих (про них, до речі, маємо звістку і в "Києво-Печерському патерику"). "Хронограф" — це переказ історії єврейського народу, компіляція книг Старого Заповіту й візантійських хронік. Ми не маємо фактів, щоб євреї-іудеї видавали свої книжки слов'янською мовою, їх могли видавати євреї-християни.

Героїчні повісті, як ми вже казали, були частково зібрані в "Галицько-Волинському літописі", але творилися вони й на терені Києва й Чернігова. Цілком київського походження “Повість про битву під Калкою 1223 року", бо вказує на київського князя Мстислава Романовича.

16 Петухов Е. Серапион Владимирский, русский проповедник XII] века. Санкт- Петербург, 1888.

17 Возник М. Указ, праця. С. 202.

18 Антологія української поезії. Т. 1. С. 12-13.

19 Истрин В. Очерк истории древнерусской литературы домонгольского периода (11 — 13 вв.). Петроград, 1922. С. 213-223.

Це властиво єдина повість, захована в мало зміненому вигляді, яка може бути реставрована у своїй питомій формі20. Повість — останній історичний твір передтатарської доби київського походження: на Калці загинув цвіт київського лицарства разом із Мстиславом. Зате "Повість про вбивство Михайла Чернігівського", написана Андрієм, священиком, що брав участь у подорожі князя Михайла — це зразок агіографічної повісті з елементами героїчної. Тут діють князь чернігівський і його боярин Федір. Повість (чи її прототип) була використана галицьким літописцем, але з подробицями, яких нема в повісті Андрія. Збереглася вона у північних списках, але це ще не свідчить про її північне походження, хоч Олексій Галахов подає її як тверську21. Михайло Грушевський резонно вважає недоказаним північне походження повісті22, логічніше, що вона постала таки в Чернігові. З агіографічних творів до другої половини XIII ст. належить "Похвала св. Теодосію", яка введена у "Києво-Печерський патерик". Леонід Кавелін називає автором цього твору Серапіона23. Тут подається біографія Теодосія, яка переходить у поетичну похвалу у формі акафіста. Потім іде благальна молитва. Писано твір невдовзі після татарської навали, що свідчить про те, що Печорський монастир у Києві не був тоді зруйнований. Цілком поетичним твором (світським на церковну тему) треба вважати "Слово про Лазареве воскресіння", відоме в записах XV—XVI ст. Іван Франко датує його кінцем XIII — початком XIV ст.24 Пам'ятка дійшла в дефектному стані, у творі відчутно ремінісценції "Слова о полку Ігоревім", і він повний поетичної сили25.

Перекладається в цьому часі і Святе Письмо. Так, в уривках списку "Апостола" XIII ст., знайденого в Новгороді, перші два його зшитки галицько-волинського походження26. Перекладаються Євангелія 27, Псалтирі 28 тощо.

Загалом XIII століття хоч і не таке багате пам'ятками, як попереднє XII, але свідчить про те, що духовна праця на Україні далеко не занепала, а продовжувалася в усіх літературних формах, які фіксуються в попередній епосі. Годі говорити про якісно вищий етап, вона — ніби інерційне протягнення попереднього часу, а інерція — це вже не розвиток, а сповільнення руху. На вищий щабель у цьому періоді стала тільки агіографічна повість. Київська Русь-Україна й справді не знала такого рівня, який фіксуємо в "Києво-Печерському патерику". Татарська навала і падіння Києва 1240 р. не означали падіння культури, бо, як свідчать факти, Києво-Печерський монастир залишився цілий, а державне життя на теренах України мало міцні підстави у сильному Галицько-Волинському князівстві.

20 Грушевський М. Указ. праця. С. 78.

21 Галахов А. История русской словесности древней и новой. Санкт-Петербург, 1880. Т. 1. Огд. 1. Древнерусская словесность. С. 306.

22 Грушевський М. Указ. праця. С. 208-212.

23 Кавелин Л. Два памятника древнерусской киевской письменности // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. Москва, 1890. II.

24 Франко I. “Слово о Лазаревѣ воскресеніи”. Староруська поема на апокрифічні теми // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка (далі — ЗНТШ). Львів, 1900. Т. XXXV—XXXVI.

25 Текст поеми див.: Антологія української поезії. Т. І. С. 37-41.

26 Возник М. Указ. праця. С. 258.

27 Срезневский И. Галицкий список Евангелических чтений XIII века // Сборник отделения русского языка и словесности АН. Санкт-Петербург, 1877. Т. XV.

28 Гординський Я. Уривок з Псалтирі XIII—XIV в. // ЗНТШ. Львів, 1911. Т. С VI.

* * *

Об'єднуємо письменство, творене на українській землі в XIV—XV ст., бо це цільна епоха; коли XIII століття розвивалося інерційно стосовно епохи Київської Русі-України, то цей час — пора консервації давніх досягнень. Нові віяння з'являються тільки на кінець XV ст., коли впроваджується латиномовна українська література, виходять перші друковані книжки, а до України докочуються хвилі європейського ренесансу. Українська молодь їде навчатися в західноєвропейські університети, хоч у Празькому університеті ще в XIV ст. був окремий інтернат для русинів (українців та білорусів); власне, від 1397 р. при університеті в Празі було відкрито Литовську колегію, яку заснувала королева Ядвіга, а на початку XV ст. — інтернат у Кракові, також при університеті29.

Орнамент рукопису XIV cм.

Навіть так званий ’другий болгарський вплив, пов'язаний з іменами Кипріяна та Григорія Цамблаків, хоч і приніс якісь стилістичні новини в українську літературу, але якісно її не змінив. Це був час рукописних збірників, які, з одного боку, вбирали в себе пам'ятки Київської Русі-України, зберігаючи їх від забуття та нищення, а з другого — оригінальні та перекладні твори часів пізніших. Михайло Возняк про це пише так: "Тепер такі збірники творилися з оригінального і перекладного письменства через пережовування вже відомих писань, через перероблення, компілювання і наслідування, а це все характеризує вже час занепаду літератури"30.

Отже, XIV—XV ст. — це час переваги таких збірників: вони читалися і вдома, і в церкві. З них особливо був поширений на українських землях "Ізмарагд", чи повна назва — "ізмарагд, в ній усілякі мудрощі божественних писань витлумачені святими отцями", — збірка з XIV століття, яка вміщала понад 150 проповідей, половина — слов'янських авторів, на різні теми. В XIV—XV ст. здійснюються нові переклади євангельських текстів, нові редакції “Апостола", "Псалтиря", "Міней", набувають поширення учительні Євангелія, цикли агіографічних легенд, укладаються нові "Четії-Мінеї". У рукописних збірниках записуються апокрифічні легенди та оповідання про Адама і Єву, Мойсея, Давида, Соломона, про Богородицю, бунт Люципера й ангелів, про Ламеха — нащадка Сіфа, сина Адамового. Практикувалися також писання повістей про події Київської Русі-України. Такою є "Повість про Дем'яна Куденевича", переяславського богатиря, введено її в Никонівський літопис. В основу повісті покладено старий Переяславський епос про "храбра" Дем'яна Куденевича (з села Куднова під Переяславом). Дія відноситься до XII століття, а може, й сама повість постала у XII ст., а про події після- татарські оповідає "Книга о побоїщі Мамая — українська переробка "Слова" Софонія Рязанця, однак перший розділ її цілком самостійний ("Повість о царях татарських"). Зі збірників відомий “Приточник" із Києво-Михайлівського монастиря, укладений 1483 р. Васьком, писарем Миколи Радивиловича, де зібрано твори різного змісту. Відомі Четія-Мінея 1489 р., переклади Святого Письма в окремих його частинах: “Кам'яно-Струмилівське Євангеліє" 1411 р., "Псалтир" 31 тощо.

Після падіння Галицько-Волинського князівства Україна входить у склад Литви і Польщі; зрештою Литовське князівство в культурному сенсі переймає традиції південної гілки східного слов'янства і стає саме східнослов'янською державою, яка вбирала в себе передусім українців та білорусів і по-своєму опонувала другій східнослов'янській державі — Московському царству. Саме в XIV—XV ст. було сформовано спільну білорусько-українську літературну мову, якою писалися правові документи ("Судебник" Казимира 1408 р. і посталі на основі його й "Руської правди" — правового зводу Київської Русі-України — Литовські статути кількох редакцій), грамоти, договори, літописи, листи, заповіти.

Головною літературною справою цієї епохи, як і попередніх, було закріплення історичної пам'яті рідної землі. В цей час творяться так звані Литовські, або Західноруські, літописи.

29  Шевчук В. Відродження і Реформація в українській культурі XV—XVII ст. (Кілька думок до проблеми) 11 Філософська і соціологічна думка. 1989. № 4. С. 74.

30  Возняк М. Указ, праця. С. 262.

31 Андріанова В. Уривок із Псалтирі XVT в. // Записки українського наукового товариства в Києві. К., 1908. Кн. 2.

Сторінка рукописного Луцького Євангелія XIV ст.

Вони постали на давній українській літописній традиції, а витворені спільною працею та літературною мовою білорусів та українців. Існує три редакції літописів: найдавніша (1440) — збірка механічно з'єднаних творів: оповідання про боротьбу Кейстута з Ягайлом, оповідання про Вітовта і покорення українських та білоруських князівств, оповідання про битву на Ворсклі з Теміркутлеєм, оповідання про Поділля, похвала князю Вітовту (поетична пам'ятка)32, оповідання про боротьбу Свидригайла з Жигмонтом, введено сюди щорічні записки, творені в Смоленську та на Україні. Найдавніший звід цих матеріалів зроблено було у Смоленську в половині

XV  ст. Друга редакція подає легендарну початкову історію Великого князівства Литовського і продовжує оповідання записами до другої половини XVI ст. Третя редакція — поширена, доповнила події від середини XV до початку XVI ст. і додала ряд оповідань, фактів із усної та літературної традиції. Повний звід явився не раніше XVI ст., який має найширший реєстр історичних відомостей і здобуває форму повісті. Стиль літопису позбавлений риторичних прикрас, відчутно тут і польський вплив33. Збереглося 25 рукописних збірників західноруських літописів. Найповніший список — так звана "Хроніка Биховця" (XV ст.). Найбільше українським є Супрасльський список, який має три частини. Перша — "Сказання про вірних святих князів руських", або "Зібрання літописне, викладене коротко", — компіляція київських, волинських і новгородських літописів до 1427 р. Друга частина — "Літописець великих князів литовських" (1431—1446), третя частина продовжує другу й охоплює час від 1447 по 1505 рр. Тут багато говориться про Україну й Білорусь. Складається літопис із заміток, сказань, оповідань і повістей, описано боротьбу між Литвою та Україною. Цілісними є оповідання "Про Подільську землю" і “Сказання про битву Вітовта з Теміркутлеєм" (1398). Оповідання "Про Подільську землю" розказує про завоювання Поділля литовськими князями Коріятовичами.

Безпосередньо в Києві складався "Короткий Київський літопис" (завершений на початку XVI ст.). Короткий витяг із давніших літописів тут продовжено новими записками волинськими й поліськими з кінця XV ст., багато є відомостей із церковної історії, — очевидно, походив твір із церковних кіл. Введено сюди поетичну пам'ятку — оповідання про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею над Москвою в 1515 р.34, вводяться приклади із Біблії, згадується Александр Македонський. Весь літопис створений на основі літописних записок з України. Записи подій з 1491 до 1514 р. вів сучасник-очевидець. Згаданий Супрасльський рукопис складався із західноруського літопису, Новгородського скороченого та Короткого Київського35. Складається літопис і на Закарпатті: "Коротке літослов'я про монастир чина святого Василія Великого, що на Чернецькій горі", який починає опис від 1399 р. й веде його до 1458-го у побіжнім викладі. Цей літопис дотягнено було аж до 1871 р., писано його різними літописцями і в різний час, але найдавніша частина стосується XIV—XV ст.

32  Марсове поле. К., 1988. Кн. І. С. 71-73.

33  Сушицький Т. Західно-руські літописи, як пам’ятки літератури. К„ 1921. Ч. І; 1929. Ч. II.

34 Марсове поле. Кн. І. С. 78-85.

35 Супрасльская рукопись, содержащая Новгородскую и Киевскую сокращенную летописи. Москва, 1836.

У цей час, як уже згадувалося, оживився вплив південної слов'янщини на українську літературу, що пов'язується з іменами Цамблаків — Кипріяна та Григорія. Кипріян — болгарин, київський митрополит, дядько Григорія. Обидва пройшли Атонську школу. Кипріян написав "Житіє митрополита Петра", ченця Спаського монастиря у Двірцях біля Жовкви, жив довгий час у Києві, бо не міг погодитися з Московським князем. Помер 1408 р. Григорій Цамблак прибув на Україну у 1415 р. Литовський князь Вітовт у цей час вимагав від константинопольського патріарха поставити київського митрополита тільки для українських та білоруських земель. Було скликано собор, де вибрали митрополитом Григорія Цамблака. Він пробув ним кілька років, а в 1418 р. щез — вважають, що прийняв схиму під іменем Гаврила й поселивсь у Нямецькому монастирі. Лишив шість проповідей, "Сповідання віри", написане на його посвячення й виголошене в час рукоположения 15 листопада 1415 р., чотири панегіричні твори, зокрема, намогильне слово Кипріяну (1409), слова в честь тирновського патріарха Євтимія, папі Мартину V (проголошено на соборі в Констанці у 1418 р.) і "Похвальне слово отцям", що зібралися на тому соборі. Кипріян та Григорій спробували вперше постановити церковну унію східної та західної церков, але до цього не дійшло. Безуспішною виявилася й ініціатива митрополита Ізидора (1436—1458) на Флорентійському соборі 1439 р. Згодом вибрали митрополитом Йону на українські та білоруські землі (1448). У 1458 р. папа прислав на митрополита уніята Григорія Булгара — відтоді московські митрополити не називали себе київськими, а київський звався ще й митрополитом усієї Русі. Кипріян та Григорій Цамблаки культивували атонські традиції, творячи так зване "плетіння словес", або, як зве його Дмитро Лихачов, “експресивно-емоційний стиль". За взірцем південно-слов'янської графіки впроваджуються в рукописну книгу так званий молодший півустав, плетений орнамент балканського стилю, звірині мотиви замінюються геометричними36.

Загалом спроба налагодити духовний контакт із Римом та безпосередньо з папою — одна із тенденцій тієї епохи. Пам'яткою цього є поетичне "Посольство до папи римського Сікста IV від духовенства, і від князів, і панів руських" 1476 р., писане "книголюбцем" отцем Іоанном; іноді цю пам'ятку називають "Посланням Мисаїла Пструцького"37, але Мисаїл, тодішній київський митрополит, був тільки між тих, що це послання підписали38.

Творчих індивідуальностей у тому часі знаємо назагал мало. Доситей склав аскетичне послання (кінець XIV — початок XV ст.) про порядок мовлення молитов, був він печерським ігуменом. У Києво-Печерському монастирі працював у цей час також Касіян, що створив нові редакції патерика, про які мова була вище. Печерський старець Пафнутій написав вступ до заповіту князя Андрія Володимировича, сина Володимира Ольгердовича (1446). Очевидно, в XV ст. жив Арсеній Солунський, диякон із Солуня-града, який ніби перебував у Єрусалимі 17 років і написав "Слово про буття Єрусалимське". Усі списки — пам'ятки XV—XVII ст., тут присутні елементи української та білоруської мов; є думка, що цей твір складений з літературних джерел, а не є враженнями самовидця39. Загалом паломницька проза розвивалася під значним впливом "Життя та ходіння Данила, руської землі ігумена" — паломницького твору Київської Русі, який тоді поширювався у списках і значно вплинув й на "Слово" того-таки Арсенія Солунського, та й іншу паломницьку літературу XVI ст. Знаємо ми з XV ст. Теодора-жидовина, автора послання, перекладача "Псалтирі" (1464—1473), який жив на Україні, очевидно, в Києві40; Фотія, митрополита, автора послання та повчань.

З морально-повчальних повістей звертає на себе увагу "Слово про високоумний хміль" — пам'ятка XV ст., в якій ідеться про шкідливий вплив пияцтва на князя, боярина, купця, княжого слугу, селянина, жінку. Твір підписано іменем Кирила, філософа слов’янського; це моралістична повість, у якій вловлюється поетична структура41.

36  Лихачев Д. Некоторые задачи изучения второго южно-славянского влияния в России. Москва, 1958. С. 64.

37  АЮЗР. К., 1887. Т. VII. Ч. I.

38  Антологія української поезії. Т. I. С. 42-44, 416.

39  Микитась В. Українська література XIV— XVII ст. // Українська література XIV— XVI ст. К., 1988. С. 9.

40  Сперанский М. Псалтирь жидовствующих в переводе Федора- еврея // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. Москва, 1907.

Такий духовний список приніс Україні той, як уважається в літературі, "темний період". Михайло Возняк оцінив його досить виразно: “Коли в Західну Європу пішов Гомер, Софокл, Платон і Арістотель, Україна дістала з Візантії через південних слов'ян тільки те, що могла прийняти й що мала грецька література візантійського періоду, себто замість літератури класичної Греції головне оповідання про Христа та святих, богословські статті й поучения, все те з виразним аскетичним характером... Ширенню таких засад і мали служити й пам'ятки письменства, що оповідали про те, як жили святі й пустинники і якої слави вони діждалися від Бога за своє відречення від світу. А що візантійський аскетизм заперечував науку, й Візантія не дала Україні зорганізованої школи, вплив аскетичних писань на життя давньої України був величезний і всесильний"42.

41 Грушевський М. Указ. праця. С. 251-252.

42 Возняк М. Указ. праця. С. 285—286.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.