Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

«Дніпрові камени» Івана Домбровського
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

Про життя автора даних не збереглося. Жив у першій половині XVII ст., належав до київської шляхти, що перейшла (хоч і не вся) в римо-католицизм. Його латиномовна поема (єдиний твір І. Домбровського, який знаємо) була видана близько 1619 р., і не помилимося, назвавши її одним із особливих набутків, що їх витворила на нашій землі так звана "католицька русь".

Література "католицької русі", зокрема поезія, в Україні має не одну блискучу пам'ятку, особливо в XVI ст., і про це достатньо сказано в цій книзі. Але на терені Києва знаємо подібних творів небагато: "Дніпрові камени" І. Домбровського1 і, можливо, "Трагедія Руська" анонімного автора, яку можна приписати до Київського атенею через те, що там присутні київські топоніми. В XVI ст. у Фастові видавав свої твори Йосип Верещинський (київський біскуп із 1589 р.), один із визначних утопічних мислителів свого часу, який плекав проекти організації державного життя в Україні2, зокрема закликав створити на наших землях військову залогу типу мальтійського рицарського ордену, яка б стримувала турецькі й татарські напади. Зрештою, такою залогою і стала Запорозька Січ. Й. Верещинський мріяв відновити значення Києва як столиці українських земель (згадати б його "Спосіб осадження нового Києва" (Краків, 1595). Отже, можемо вважати І. Домбровського продовжувачем традиції літератури "католицької русі" на терені самого Києва, адже головна думка його твору — відродження українського державотворення, що його сповідував і Й. Верещинський.

Саме тому автор подає просторий історичний опис, реанімуючи славу України з часу Київської держави та й раніше, яку не могли здолати ні Рим, ні Туреччина, найбільше ж спиняючись на історії саме Києва, який колись славився могутністю, а потім занепав, пробуваючи довгі часи в чужоземному ярмі. Цікаво те, що, викладаючи історію Русі, він не вводить у неї мосхів, предків сучасних росіян (зовсім так само, як Себастіян Кленовим у своїй епохальній поемі "Роксоланія", 1584), називаючи їх плем'ям північним, яке Русь тримала в покорі. Для цього поет визначає стародавні межі Русі: до повноводного Істру (Дністра), далі до узбережжя (північного) Понту Евксінського — Чорного моря; далі до Колхіди, тобто до Кавказу, по хвилі Гіркинського (Каспійського) моря. З півночі межа — гори Ріфейські (Уральські) і до персів. На заході межею був Віслок — притока Вісли. Не зайве зазначити, що в С. Кленовича омеження Русі зовсім інакше. Що ж особливого в погляді на Русь І. Домбровського? А те, що тут подано межі стародавньої Скитії, якої прямою спадкоємицею вважає поет (та й не тільки він, ця думка проходить і в українських літописах козацької традиції) Русь, а прямою спадкоємицею Русі — Україну, не Московщину, хоч частину земель Скитії потім посіли й мосхи. Це різниться також від думки іншого киянина — Т. Софоновича, який вважає мосхів біблійним племенем, від якого пішли й українці, й росіяни. Визнає за Русь І. Домбровський, як і С. Кленовим, новгородців та псковитян. Русь ще до Кия вела переможні війни з аланами, іверами, прикаспійщиною, з парфами, мідами, мізинцями, палазгами, воювала на Дону (Танаїс) і в Меотії (Азовське море), тримала в залежності Європу й Азію, фінляндців та скандинавців. Відтак поет вважає, що українці зберегли "цей престол аж понині", отже наш народ

Диким не можна вважати, хоч дехто із можних чужинців

Будучи навіть отут, у столичному славному місті,

Часом паплюжив цей люд, —

але, на жаль, "найславетніші подвиги прадідів наших сховала темінь безмовна". Оповідає автор і про заснування Києва Києм, але славу Кия також забуто:

Тож і про Кия вже майже забуто, а те, що відомо,

Ніч мовчазна поглинає. Ми прадідів наших забули!

1 Повний текст у перекладі українською мовою: Українська поезія XVII століття. Перша половина. К., 1988. С. 94-118.

2 Докладно про це: Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 383-384.

Зображення Києва першої половини XVII cм., руїни Золотих Воріт та Софії Київської

Отож І. Домбровський і хоче повернути державну пам'ять свого народу, вістить про Аскольда і Дира, Трувора, Синеуса, Рюрика, Олега, Святослава, Володимира, Святополка Окаянного, Всеволода, Ростислава, Мстислава, Ярослава та інших київських князів аж до короля Данила, а тоді переходить до прямих нащадків Данила Галицького — Острозьких та Заславських. Повертається до галицько-волинських князів, вістить про князів литовських, славить нащадків “тих рицарів визнаних", зокрема пише про Сомиковських, з яких походить Богуслав Радошевський, київський римо-католицький єпископ, у честь якого й написано поему. Власне, вона і є нагадуванням біскупу, що він українець і має служити своїй предковічній Батьківщині, хоч він і римо-католик. Б. Радошевського в цій книзі ми ще зустрінемо в розгляді оповідань про чуда Петра Могили. Там йому присвячено кілька сюжетів, з яких можемо побачити, що біскуп вів себе в Києві толерантно, був із Петром Могилою в гарних стосунках, не виявляв міжконфесійної заїлості, більше того, щиро шанував київські святині.

Отже поет, представник "католицької русі", щиро вважає, що належність до римо-католицької віри — зовсім не перепона, щоб служити своїй землі, а не полякам. Б. Радошевський називається в заголовку абатом, тобто настоятелем церкви Святого Хреста на Лисій горі в Києві.

Поему значною мірою створено в ренесансовій поетиці. Починається вона традиційною передмовою з численними1 античними уподібненнями; тут ставиться головне завдання твору — з'явити славу русів:

Хай же славу північну теж

Піднесуть до зірок за рішенням небес.

По тому йде просторий історичний виклад, який ми заналізували вище, після того бере слово муза історії Кліо. При цьому першу частину написано гекзаметром, а другу, монолог Кліо, сапфічним віршем. До речі, і в поемі С. Кленовича Кліо називається першою із муз, якій надається слово, однак на цьому спільність вичерпується, бо коли С. Кленович утверджує у Львові український поетичний Парнас (про Парнаси скажемо просторіше в розвідці про "Евхаристиріон" С. Почаського), то Іван Домбровський подібного завдання собі не ставить, і коли С. Кленович приводить в Україну (Роксоланію) зібрання муз, а себе проголошує фундатором Роксоланського Парнасу, то І. Домбровський приводить у Київ одну музу, а саме музу історії Кліо, і цим своє завдання омежує. Правда, такій поставі суперечить назва твору: "Дніпрові камени", тобто музи, яка обіцяє оповісти не про одну музу, а множину їхню, — з цього можемо виснувати, що або автор не доглянув цієї суперечності, або твір був надрукований частково, або до нас повністю не дійшов.

Твір секуляризовано, тобто в ньому про духовні й церковні справи не говориться, хоч і присвячено його біскупу, і він є у певній мірі панегіриком Б. Радошевському, але хоч тут описано предків та родичів єпископа, про нього самого життєписних даних маємо не гурт (не так, як у "Віршах" К. Саковича). Герой тут тільки загально виславляється, — твір є більше моралізаційним напученням дедиканту, що формально нагадує нам напучення польському королеві С. Оріховського, тільки подано його у поетичній формі. Власне панегіриком у творі є монолог Кліо, де говориться, що Київ славиться "пресулом Нанкерським", тобто С. Радошевським. Із біографічних деталей згадуються померлі сини єпископа; його самого поет відверто славить, а свій твір називає "словом провісницьким". Указується, що дід біскупа був із Паннонії (з Угорщини чи Закарпаття), батько — вояком і охороняв "краю кордон", мудрим — "Паллади щитом тішивсь обагреним"; дядьки єпископа: один трибун, а другий сігніфікер (хорунжий). Троє синів, очевидно хорунжого, також вояки. Мати Б. Радошевського українка, її брат також вояк, "посланець краю", тобто депутат.

Елементи бароко: гра словом, та й тільки; загалом же елементи середньовічної поетики, мотиви біблійні, релігійні тут не проступають. Композиція проста, ясна, наявні численні античні уподібнення, поетичні розміри — класичні, виклад також ясний, і тільки через античні уподібнення ускладнюється (це так званий ренесансовий класицизм).

Загалом можна вважати "Дніпрові камени" виразною пам'яткою української ренесансової поетики, яку досить послідовно витримано, хоч інші пам'ятки цього часу вже насичуються бароко, тобто являють суміш (більшу чи меншу) бароко із ренесансом, — як ми не раз зазначали, це одна із вирішальних рис української поезії першої чверті до половини XVII століття.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.