Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Якуб Ґаватович. «Трагедія» та інтермедії
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина
Всі публікації щодо:
Гаватович Якуб
Якуб Ґаватович (Ґават) належить до тих польсько-українських письменників, доля яких була тісно пов'язана з українською землею, зокрема зі Львовом; зрештою, він тут і народився 17 березня 1598 р. в родині органіста на Галицькій вулиці. Тут-таки, у Львові, закінчив початкову школу, по тому жив у Бережанах в домі жінки коронного підчашого Катерини Синявської при учителі синів своєї патронки Миколая, Прокопа та Олександра, з якими згодом поїхав до Кракова на навчання1 і тут в Ягеллонській академії здобув освіту і ступінь бакалавра мистецтв та філософії. Після того пани Жолкевські закликали його учителем до Кам'янця-Струмилового на Львівщині, де він у 1619 р., будучи двадцятиоднорічним, виставив свою "Трагедію, або Візерунок смерті пресвятого Івана Хрестителя, предтечі Божого, придано і дві інтермедії. Написана Якобом Ґаватовичем, Леополітою, наук вільних та філософії бакалавром. Відправлена в Кам'янці на ярмарку, що припадав на день того ж святого Івана, року Божого 1619. Друковано на Яворівському передмісті, у святого Миколи". Але в Кам'янці-Струмиловім письменник довго не затримався, після загибелі під Цецорою Станіслава Жолкевського він знову повертається до Катерини Синявської у Бережани і в 1622 р., 14 травня, освячується в римо-католицького священика. Відтепер не зве себе Ґаватовичем, а тільки Ґаватом. Править службу він у замковій каплиці Синявських, а по тому в костьолі. Пробув тут пробощем до 1628 р., після чого одержав парафію у Вижнянах (недалеко Львова), де з 1629 р. став плебаном. Після 1651 р. йменується львівським каноніком, у 1653 р. був плебаном Білки Шляхецької, а тоді каноніком римо-католицької капітули у Львові, залишаючись вижнянським плебаном (до 1669 р., після чого, мабуть, переселився до Львова). Під час облоги цього міста Б. Хмельницьким Я. Ґаватович був у посольстві львів'ян до гетьмана з проханням покинути облогу, що той і вчинив. У 1672 р. перебував у Львові під час облоги турками і описав її в листі до біскупа Корицинського з Кракова (його вмістив у своїй "Хроніці Львова" канонік Я. Юзефович), тоді Я. Ґаватович був адміністратором архідієцезії і взяв активну участь і в облозі, і в депутації до турецького табору, сам давши на викуп бочку срібла із архікатедрального костьолу. Був при ньому головою братства Божого тіла. Помер 17 червня 1679 р.
Якуб Ґаватович вів досить активну літературну діяльність, окрім "Трагедії", опублікував 12 праць2: вісім оригінальних, три перекладні з латини, одна частково оригінальна. З оригінальних праць — три поетичні (польською та латинською мовами, інтермедії — українською народною) і п'ять прозових. Тут і "Пісня на честь братів Миколи та Прокопа Синявських" (1619), і "Казання на погребі шляхетної пані Ельжбети Вазинської" (1629), і збірка віршів “Школа терпеливості" (1640), збірка молитов та гімнів (1642), прикладні церковні праці, зокрема псальми, молитви, науки (“Услуга щоденна", 1647; тут проходить скрізь акровірш “Марія"), а у книжці "Посол Божої ласкавості" (1648), саме у той рік, коли Б. Хмельницький запалив Визвольну війну, Ґаватович з'являє себе польським патріотом і прихильником польської костьольної літератури. Є в нього й полемічні твори супроти старого календаря, які можна віднести до полемічної літератури супроти православ'я; сюди, до речі, введено фабулу "Про руську та ляцьку віру", яку подає повністю М. Павлик (див. примітку 1). Загалом же ця література тільки малою мірою торкається контексту українського письменства, через що ми її не розбираємо. Нас спеціально цікавить продукт творчої юності автора — “Трагедія" з інтермедіями, а передусім інтермедії, що були серед перших зразків творів, писаних народною мовою.
1 Дані про Я. Ґаватовича зібрано в статті М. Павлика “Якуб Ґаватович (Ґават), автор перших руських інтермедій з 1619 р.” (ЗНТШ. Львів, 1900. Т. XXXV—XXXVI. С. 27-38).
2 Перегляд цих праць та бібліографія: там-таки. С. 31—37.
Титулка "Трагедії" Я. Ґаватовича
Сторінка з інтермедією після 2-го акту ”Трагедії" Я. Ґаватовича
У дедикації до твору, зверненій до пані Регіни Жолкевської, автор пише про мету своєї вистави: "Отож я в славнім містечку вашої милості, моєї милостивої пані й добродійки, на те поставлений, щоб у хвалу Божу далі в діточках, мені доручених, її розмножував та поширював, а потім аби в науках їхніх учтивих навчав, усе старання своє обернув на те, щоб не тільки те осібно в школі, але і явно те діятися могло". Тобто Якуб Гаватович свою трагедію вивів за межі школи і показав прилюдно на ярмарку, тим самим наслідуючи традиції не тільки шкільного, але й рибалтівського театру.
Що собою являє сама драма? Вона віршована, починається із звертання до "шляхетних гостей", що були присутні на виставі. Загалом це міракль на тему Святого Письма про Івана Хрестителя, царя Ірода та Іродіяду, а передусім про останніх, виступають тут чорти та ангели, перед кожним актом — хор (за античними зразками, елемент ренесансовий). Ангел викликає Івана з пустелі, але той приймає його за нечистого і не хоче виходити у світ. Ангел переконує, що він — Божий посланець і заявляє про появу у світі Месії, якому Іван має готувати дорогу. Чорти з'являються у сценках "замість інтермедій": Кухлик, Горстка та Кущик.
Кухлик обмальовує сферу діяльності чортів; нам тут цікаво те, що вона цілком укладається у ту, що її приписують народні демонологічні оповідання чарівникам, про що є й дописка при тексті: "Чарівники".
Чорти змовляються скусити Івана, але той спокуси уникає, б'ючи себе ремінням: чорт при цьому змінюється у молодика і в старця (також за поетикою народних демонологічних та й агіографічних оповідань). Чорт хоче втравити в це діло Ірода. Цар закоханий у братову жінку Іродіяду і сумує з того, бо не бажає братові чинити кривди. Дворяни кличуть до царя Іродіяду. Ірод справляє бенкета.
По тому ангел намовляє Івана йти до Ірода і покарати за братову. Іван переконує Ірода, що той чинить неподобно, Іродіяда хоче помститися Іроду і постає проти Івана. Вона кличе на бенкет дочку, яка тут іде в танок. Ірод нею захоплений і обіцяє їй усе, що та захоче. Чортик Горстка радить жінкам попросити голову Івана Предтечі, що ті й чинять. У дії "замість інтермедії" знову з'являються чорти. Горстка має "десять снопиків солом'яних" — ще одне відбиття народних звичаїв того часу — і за допомогою снопиків чинить чортівське чарування. Дуже цікавий монолог Кущика, який змальовує нецноти свого часу, тих, кого чорти приводять до злого: тут пияки, костирники (грачі в кості), танцівники, картяри, розбійники, облудники, розпутники, чужеложці, досить шинкарок, у яких чорт "вельми кохається", і ті, що "пишно вдягаються”, а над усе чарівниці, тобто відьми, “наші вірні слу- жебниці", яких чорт несе, перемінившись у кочергу чи помело, під Київ. Надзвичайно цікава звістка: виявляється, й тоді знали й вірили, що відьми збираються під Києвом на Лисій горі3, — і ворожбити, і лікарі, і різні махлярі, і ті, що з ними знаються або до них удаються, і ті, що обважують чи обміряють. "Не вилічую інших більше", — каже Кущик, бо таких є до лиха, їм стане місця в пеклі.
Після цього з'являється ангел із головою Івана Хрестителя і ляментує над нею. В кінці виходить на кін Божа Справедливість і карає Ірода на смерть. Чортики радіють, що дістали собі такого великого пана. Всіх дій п'ять. Кінчається трагедія епілогом із моралістичним висновком.
П'єса найбільш цікава інтермедійними вставками. Чорти (в дійстві "замість інтермедій") виступають у кінці першого акту і в кінці четвертого, але вони не просто інтермедійні герої, що діють незалежно від акції п'єси, а прямі дійовці; з другого боку, саме вони мають прив'язаність не до якої іншої, а таки української землі — і через свій зв'язок з народними демонологічними оповіданнями, і через те, що грішників збирають таки тут.
Майстер Федір. Головосік Івана Хрестителя, 1697 р.
3 Докладно про цей звичай я пишу в “Мисленному дереві” (К., 1989. С. 97-107).
Дві справжні інтермедії подають живі сцени з українського життя, а найголовніше — саме вони написані українською мовою (решта тексту — польською): перша після другого, а друга після третього акту4. Герої першої інтермедії — українські селяни Стецько та Климко. Стецько заможний: має поле, овець, баранів, волів та корів, чинш платить панам вівцями та баранами. Сам він вертається із купленими на ярмарку горщиками. Климко проситься до нього на службу і питає, як господар годуватиме. Цікава етнографічна особливість: кожен горщик має призначення до окремої страви. Відповідно подається тут і опис селянської кухні: борщ, "ягли до молока”, тобто пшоняна каша, риба, окремо — короп, тісто, яке теж вариться, тлуста капуста, горох із лоєм, пироги (вареники), вишкварки. Климко оповідає про свої здатності: вміє вовків ловити і звіра, тобто він мисливець, а несе оце лисицю в міху. Стецько згоджується на таку службу. Тимчасом Климко продає йому лисицю, вони торгуються, а виявляється, що це кіт, тобто інтермедія є розробкою фабло, що залишилось у приказці "Продав кота у мішку". Тимчасом зникли горщики і сукня Стецькові. Це штуки Климкові: він поклав горщики в іншому місці, прикрив одежею і притрусив травою. Климко з'являється переодягнений і вказує Стецькові, де заховався злодій. Стецько б'є власні горщики, Климко тікає. Стецько нарікає на долю і йде скаржитися до пана. Климко сміється і хвалиться, який він штукар.
Михайло Драгоманов, визнаючи, що сюжет про кота в мішку може бути народний (сам текст фабло не зберігся, тільки приказка, зафіксована у Номиса за № 10 498), вважає, що сюжет походить із збірки про мандрівки Уленшпігеля, звід розповідей про які зробив у 1519 р. Томас Мурнер. Обидві історії з інтермедії Я. Ґаватовича, відтак, є у цій збірці. Історії ці, подає Драгоманов, входили також і в польську переробку Уленшпігеля "Совізжал", яка з'явилася у кінці XVI — на початку XVII ст.5 Отже, в основу інтермедії кладуться мандрівні сюжети, але примінено до українського місцевого життя, при чому дві історії зведено в одну. Таким чином, маємо тут своєрідну травестію. Зрештою, не в запозиченні мотивів суть, а в тому, що своєю інтермедією Я. Гаватович подав виразну картину живого українського побуту тих часів. Більше того, його герої — визначені типи українців. Стецько — роботящий господар, який набув добро працею, нехитрий, довірливий, добродушний, але від невдач потрапляє в розпач, тюхтіюватий, однак чесний і порядний. Климко — баламут, шалапут, витівник та гультяй, якому грубі жарти над ближнім дають моральне задоволення; обидва типи точно схоплюють певні риси української ментальності. Окрім того, перед нами зразок розробки комедійної поетики, побудованої на зіткненні двох різних типів — це у творі чисто українське і нізвідки не запозичене. Саме ж травестування тих чи інших мотивів було в той і в пізніший час звичайним, тобто вельми поширеним, літературним засобом.
4 Текста інтермедій і факсиміле першої сторінки — у згаданій статті М. Павлика (с. 16— 22), тут вони подані латинкою, як надрукував їх автор; перевів же на сучасний правопис і зробив розвідку про них М. Драгоманов у статтях “Дві українські інтермедії XVII ст.” і “Найстарші руські драматичні сцени” // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Львів, 1899. Т. І. С. 174— 216.
5 Розвідки Михайла Драгоманова... С. 193-194.
В інтермедії після третього акту нові особи: Максим та Грицько (Рицько) — волярі з Городка піді Львовом, які спродали волів "на тоїм лихім ярмарку" (до речі, маємо, як і в першій інтермедії, прив'язку до ярмарку, згадаймо, що й вистава гралася там) і вирішують послужити ще на лісосплаві (флісі), тобто це були не власники волів, а продавці. До них приєднується Денис із Кам’янця-Подільського, теж продавець волів. Але хліба вони не купили, відтак знайшли одного пирога, що виріс на траві (поетика нищинської поезії, здається, ранній її зразок). Постає проблема розділу пирога на трьох. Денис радить заснути, і кому ліпший сон привидиться, той пирога й з'їсть. Максим та Грицько засинають, а Денис, уставши, з'їдає пирога і лягає й собі спати. Перший оповідає сон Максим, у час сну він побував у раю — подається опис раю, витриманий у поетиці народних оповідань та нищинської поезії6. Цікавий і тут опис страв, але подаються не лише селянської, а, очевидно, панської кухні — документальний причинок до історії української кухні. Грицько ж, навпаки, побував у пеклі — подається опис пекла (в українській традиції описи пекла найбільш виразні у "Ходінні Богородиці по муках" та у "Слові про збурення пекла"), хоч і невеликий, були тут попи, пани "та наші побратимове", тобто посполиті, лихі жінки, діти. Денис, який виступає тут у ролі баламута (до речі, так він тут і називається), оповідає, що він теж був у раю з Максимом, який наказав йому з'їсти пирога, він його і з'їв. Денис утікає, а обурені й одурені співподорожани за ним.
Тлумачачи інтермедію, М. Драгоманов приводить на цю тему українське народне оповідання, але вказує, що й тут в основі мандрівний, міжнаціональний сюжет, і його записано у збірнику "Римські історії", записа цього дослідник і подає із українського перекладу XVII ст., а сам збірник є західноєвропейською компіляцією різних історій, здебільшого східного походження. Дослідник зазначає, що три товариші в подорожі тлумачилися там символічно — як "три роди людські"; нам цей момент згодиться в подальшому розмислі. Корені ж цього сюжету — в "Церковній дисципліні" Петра Альфонса (XII ст.), ще давніші — в арабсько-єврейських оповідях, і ще давніші — в оповіданнях із Індії; М. Драгоманов ці версії докладно розглядає, вказуючи, що вони численні в "письменній та усній словесності різних народів"7: є цей сюжет і в росіян, у "Письмовнику" Н. Курганова, де, правда, діють два герої: Русак та Поляк; є він і в записах Афанасьєва8, тут героями — Росіянин і Татарин; в обох варіантах ошуканцем виявився росіянин.
Зрештою, і в цьому разі генеза самої фабули має тільки формальний інтерес, головне тут, що поет, використавши її, творить чисто українську історію, певною мірою дублюючи типаж героїв першої інтермедії, але й варіюючи його: Стецькові відповідають Максим та Грицько, а Климкові — Денис, обидва останні — баламути. Стецько, Максим та Грицько — люди поважні, але в другій інтермедії Стецько ніби розкладається на дві іпостасі, одна — людина правдива, якій сниться рай (Максим), а друга — людина грішна, якій сниться пекло (Грицько); при тому напевне Я. Гаватович знав про символічне трактування цих постатей у "Римських історіях": про три роди людські, риси яких він і втілює в інтермедіях. Розкол одного психологічного типу (Стецька) — цільної людини (поетика ренесансу) на праведного і грішного (Максима та Грицька) є вже данина світоглядній поетиці бароко, через що саму драму із системою інтермедій треба бачити як таку, що писана на змішаній поетиці; відтак перед нами чудовий зразок драматургійного раннього бароко. Що ж до інтернаціональності фабул, на основі яких творив свої українські історії Я. Гаватович, то повну рацію має М. Павлик, пишучи: "Інтернаціональність сюжетів інтермедій Я. Ґаватовича, доказана пок. Драгомановим, не тільки не пошкодила нашій національності, не тільки не захитала її існування, але й піднесла її — помогла покласти їй скромну, але дуже гарну літературну пам'ятку. Інтернаціональність відіграла тут ролю кістяка, що його Гаватович обгорнув живим українським етнографічним м'ясом"9.
6 Про описи раю в давній українській літературі див. мою “Козацьку державу” (К., 1995. С. 349-355).
7 Розвідки Михайла Драгоманова... С. 196-199, 208.
8 Русские народные сказки. СПб., 1857. Т. III. С. 491-493.
9 Павлик М. Якуб Гаватович... С. 43.
Досі українські дослідники драми (польські нею цікавилися, що засвідчує той-таки М. Павлик) звертали увагу лишень на інтермедії у відриві від загального контексту твору, і це в той час, коли Я. Ґаватович чи не вперше в нашій традиції учинив своєрідну сув'язь складових частин драми. Ми вже говорили, що чортики виступають у дійствах "замість інтермедії", але вони ж є дійовцями самої драми. Перша інтермедія має сув'язь із другою, про що говорено вище, а саме друга ув'язується із змістом самої драми, асоціативно нагадує глядачеві про рай та пекло, що має посилити дію драми й представити Іродів гріх у забитті Івана Хрестителя. Щоб зрозуміти це, нам треба коротко окреслити образ Ірода, якого подано у творі цілком нетрадиційно. Ще М. Павлик прозірливо зазначив: "Взагалі Ґаватовичів Ірод показаний, бодай зразу, симпатичною людиною. Се не той "Ірод, лютий пан", що казав недавно тому вирізати всіх хлопчиків свого царства; се добрий, сердечний пан, лише нещасливий особисто. Все його горе в тім, що він, не маючи власної жінки (бодай у нашій "Трагедії" не видно, аби він її мав), полюбив жінку свого брата. При тому Ірод чує, що взяти братню жінку був би гріх — велика кривда для брата, котрого він любить і котрий йому вірить". Отже, Ірод тут порядний і добрий цар (паралель: Стецько, Максим в інтермедіях — порядні, добрі люди). Але він піддається спокусі, як одуру від баламута Климка Стецько. Відтак баламути Климко і Денис — це ніби продовження партії чортиків, що спокушають Ірода, але не тільки: більшою мірою вони відбиття баламутної Іродіяди, яка приводить Ірода до пекла через свою інтригу (баламутство), бо хоче йому помститися. Отже, Ірод як людина розколюється на дві іпостасі: доброго і лихого, грішного (Максим та Грицько в інтермедії), причому перемагає лихий — в інтермедіях цього нема, бо вони не дублюють в усіх деталях образ головного героя, а допомагають асоціативно його окреслити; і це чиниться на рівні низового бароко, скривлено відбиваючи колізії самої драми через комічне, полегшене, а отже нетрадиційним варіантом.
Таким чином, уперше маємо цілком барокову драматургічну гру сюжетними лініями, яка в нашій літературі здобула класичне, найвище втілення у “Воскресінні мертвих" Г. Кониського (дивися про це окрему розвідку). Відтак головний стрижень драми — морально-навчальний, а головний герой — людина бароко з її розколеною душею та змаганням у ній лихих і добрих начал (дивись розвідку про К. Транквіліона-Ставровецького). Відтак у душі Ірода відбувається змагання моральних первнів з перемогою лихих; саме для того, щоб це яскравіше відтінити, поет і подає описи раю та пекла в другій інтермедії (Г. Кониський опис раю та пекла вводить у пряму дію п'єси). При цьому поєднання інтернаціонального й національного відбувається не лише на рівні інтермедій, про що оповіджено вище, а й на рівні самої драми: біблійний сюжет відтінюється національною інтермедійною частиною (ми вже говорили, що і чортики відбивають у своїх монологах живе українське буття). Отже, вписувати в контекст української літератури належить не тільки інтермедії у відриві від драми, а і всю "Трагедію", бо з інтермедіями вона єдине ціле, єдине, можна сказати, тіло. Через це Михайло Павлик і написав: "Трагедія" з нашими інтермедіями — виїмок по-просту світлий, але такий ненатуральний у польській літературі", і такий, скажемо від себе, натуральний в літературі українській. Загалом автор писав у традиціях польсько-української літератури, бо хоча був поляком, але виріс на українській землі, народився і жив у Львові, де був тоді сильний український елемент, також у Бережанах і в Кам'янці-Струмиловім, де той елемент був визначальний, знав добре українську мову і довколишнє життя. Відтак згоджуємось із висновком М. Павлика: "У автора наших інтермедій зв'язані були нерозривно дві речі: західноєвропейське образованє (наскільки єго давала Краківська академія) з жадобою ширити те образованє, та сильне почуттє та знаннє місцевого ґрунту"10.
Але так письменник чинив, бувши світською людиною, ставши ж римо-католицьким священиком, хоч 47 років жив в українському селі, він пориває свій зв'язок із життям; відтак працює в релігійно-схоластичній тематиці, і твори його тратять ту талановиту яскравість, якою зблиснув у своїй "Трагедії". З літературного боку, визначає М. Павлик, майже всі ці твори бездарні й несмачні — речі, поминені по-справедливості навіть у монографіях про польську літературу11.
І нарешті кілька слів про мову інтермедій. М. Драгоманов оцінив її так: "Мова інтермедій дуже близька до галицького діалекта української мови, хоть порушена церковно-слов'янським і польським впливом"12. Михайло Павлик пише про це просторіше: "Найперше вражає ріжнородність язикових форм і звуків мови Ґаватовича. Ті самі слова в ріжних місцях нераз мають ріжні корінні самогласні, ріжні закінчення — ріжно пишуться. Частину цієї ріжнородности треба приписати польській право- писі Ґаватовича (ліпшій від сучасної руської та все-таки недокладній) та й очевидним авторським і друкарським помилкам, але більша частина сеї ріжнородности певно відповідає тодішній дійсности і свідчить про ту боротьбу, яку вели тоді ріжні звуки і форми нашої простонародної мови в Галичині — боротьбу дуже інтересну для істориків нашої мови. Ґаватович малює нам її з фотографічною докладністю, не міняючи навіть місцевих фонетизмів: наприклад, шєпка, навіть сєпка зам. шапка, нарвидити зам. нарядити і т. і."13 Додамо до того, що інтермедії Гавато- вича разом із "Трагедією Руською" та “Піснею козака Плахти" були одним із перших літературних освоєнь народної української мови (перші знаємо з XVI ст. — пісня “Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш" і “Пасквіль" Я. Жоравницького), отже, саме з цих творів жива українська мова почала культивуватися як одна із літературних (докладніше про це дивись у розвідці “Мова і витворення культурних та духовних цінностей (XVI—XVIII ст.)". У цьому — ще одне безсумнівне значення інтермедій Я. Ґаватовича. З другого боку, драма започаткувала шкільний український театр, бо творена була л'чителем школи і грали в ній школярі — це був саме той театр, що став головним витворювачем та носієм у нашій літературі драматичних форм.
10 Там-таки. С. 41.
11 Там-таки.
12 Розвідки Михайла Драгоманова... С. 188.
13 Павлик М. Якуб Ґаватович... С. 23.