Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Касіян Сакович. «Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного»
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

Перед нами одна з найцікавіших декламацій — жанру віршових творів XVI—XVIII ст., який є проміжним між поезією у власному розумінні цього слова і драмою. Не можна вважати, як твердять деякі дослідники, що декламації передували шкільній драмі, бо цей жанр існував і в часи функціонування шкільної драми, хоч часово від неї він і віддаленіший у своїй генезі. Декламації були текстовим матеріалом для рецитаційного дійства, тобто публічного виконання в церквах та школах різного рівня під час різдвяних та великодніх свят, тих чи інших важливих подій, при похоронах (як у нашому разі), привітаннях іменитої особи, зустрічах. Як правило, писались вони учителями шкіл для учнівського виконання, хоч бували випадки, коли декламацію складав цілий клас поетики, що було частиною учбового процесу. Декламаторів могло бути від трьох до двадцяти й більше.

Найдавніша декламація, відома нам, — “Просфонима, або Привіт преосвященному архієпископу кир Михаїлу, митрополиту київському, галицькому і всієї Росії", складена у Львівській братській школі, коли той був спершу посвячений, а тоді рукоположений у митрополити (17 січня 1591 р.), — її ми вже розглядали окремо. Це зразок урочистої декламації. Існували й сумні: ляменти. Тут особливо цікавий “Лямент дому князів Острозьких" Д. Наливайка (1603); часом лямент набирає форми не так декламаційної, як писемно-літературної: наприклад, "Лямент на смерть Л. Карповича" М. Смотрицького (1620) чи "Лямент на смерть І. Василовича" (1628) Д. Андреевича, хоч в останньому є елемент декламаційний ("Трен нищих спудеїв школи братської Луцької), "Герби і трени на труні... С. Косова" (1658), який розглянемо докладно далі. Із різдвяних декламацій чи не найдавніша — “На різдво Христове вірші" П. Беринди (1616), певною мірою декламацією можна назвати вже заналізований нами "Візерунок цнот... Є. Плетенецького" О. Митури (1618). У П. Беринди рецитують сім отроків з передмовою та епілогом, у О. Митури твір розбитий на окремі вірші, присвячені достойностям оспівуваної особи, що було зручно для рецитації. Зразком колективної писаної, де декламаторами виступають автори віршів, привітальної декламації є "імнологія" Петру Могилі, яка подається у формі "піснеслов'я", тут кожен вірш пишеться та проголошується на задану біблійну тему. Одна із найвидатніших декламацій — “Евхаристиріон, або Вдячність" із присвятою П. Могилі С. Почаського — про обидві детальніше буде мова. У С. Почаського, як і в К. Саковича, кожен рецитатор підписаний під віршем. Форму декламації використовує у своїй збірці "Роксоланки, або Руські панни" С. Зиморович, тут є розподіл на хори (ліки) і подається співна партія кожному, але це лишень літературний прийом, хоч писалися вірші на весілля і, можливо, мали на меті й рецитацію. У 1648 р. вийшла окремим виданням декламація студентів Києво-Могилянської колегії на честь князів Вишневецьких. Зразком великодньої драми-декламації

є "Вірші на пресвітлий день Воскресіння Христового" А. Скульського (1630) та "Вірші на радісний день Воскресіння Христа, спасителя нашого" Й. Волковича (1631), обидві вийшли у Львові; примітною особливістю тут є те, що декламації входять компонентом у драматичні твори, а не є самостійними. Дуже цікава декламація на Воскресіння Христове П. Поповича-Гученського — як поєднання поетики низького й високого бароко (кінець XVII ст.). У першій частині (Пролог і 12 отроків) декламатори рецитують на богословські теми, а отроки 13—20 виконують жартівливу партію про боротьбу зі смертю й описують епізоди зі шкільного життя в інтермедійному дусі. Декламацію на Страсті Христові написав Д, Туптало, складається вона з Пролога і двох частин, рецитують 11 отроків. Творилися декламації і в стінах Київської академії, зокрема в честь св. Катерини, — писано колективно під керівництвом професора І. Ярошевицького (поч. XVIII ст.) польською мовою. Назва її — "Геній святої Катерини ". Відзначити варто волинську "Декламацію на свято Великодня" з інтермедією до неї (1719), створену в якійсь сільській школі; складається вона з 14 вітальних віршів, що виконувалися учнями різного віку і вчителями (дяками), в текст вставлено пісні. Поетика декламацій і згодом використовувалася при написанні драм, але не як вставні частини, а структурно. Такою декламаційною драмою є "Милість Божа" (1728), про яку буде мова далі здогадно І. Неруновича; в основу твору покладено не так дію, як декламаційні пасажі. Загалом розквіт жанру припадає на XVII ст., у XVIII він занепадає. З цікавіших пізніх декламацій можемо назвати "DeclamacioМануйла Базиловича (між 1752—1755 рр.). Отож у такому досить широкому контексті жанру треба розглядати й “Вірші..." Касіяна Саковича.

Народився письменник близько 1578 р. в місті Подтеличі у Галичині в родині православного священика. Навчався в Замойській та Краківській академіях, був домашнім учителем Адама Киселя — майбутнього київського воєводи і мирового посередника між Річчю Посполитою та Богданом Хмельницьким, служив дяком у Перемишлі. В 1620 р. прийняв чернецтво під іменем Касіяна (справжнє ім'я його Калліст) і став ректором Києво-братської школи, де пробув чотири роки: тим часом (1620—1624) й обмежується діяльність К. Саковича в Києві. В 1624 р. переселився до Любліна, де був проповідником при православному братстві. 1625 р. перейшов в унію і став настоятелем Лубенського монастиря, потім вів мандрівне життя. 1641 р. перейшов у римо-католицьку конфесію, в якій і помер у 1647 р. Окрім віршів, написав полемічно-богословські твори; "Старий календар, у якому явна й очевидна помилка виявляється" (Вільно, 1640, польською мовою), “Київський схизматичний собор, зібраний отцем Петром Могилою і відправлений року 1640" (українською мовою і перекладений польською — Варшава, 1640; Краків, 1642), "Діалог або Розмова Мацька із Діонисом, попом схизматичним" (Краків, 1642, польською мовою), “Епанофобіс, або Перспектива і пояснення помилок, єресей і забобонів у греко-руській церкві" (Краків, 1642, польською мовою), "Окуляри календареві старому" (Краків, 1644 — польською мовою), "Оскард, або Молот на скрушення каміння схизматичного, кинутого із лаври Київської Печерської від такого собі Євзебія Пимена проти Перспективи " (Краків, 1646, польською мовою). Писав і філософські трактати: “Арістотелеві проблеми, або Питання про природу людини з додатком передмов весільних і похоронних обрядів" (Краків, 1620), "Трактат про душу" (Краків, 1625)1.

1 Філософські праці “Арістотелеві проблеми” й “Трактат про душу” в повному перекладі з польської у виданні: Пам’ятки братських шкіл на Україні. К., 1988. С. 337-512, 555— 565.

Титулка “Віршів на жалісний погреб...К. Саковича

Розглянемо коротко, що вони собою являють. Трактат "Арістотелеві проблеми" є першим підручником філософії, створеним українцем. Це поважна книга на 280 сторінок; присвята та передмова, а також додані сюди зразки промов на весіллі та похоронах — оригінальні писання автора. Основний текст, як вважають дослідники, — переробка псевдоарістотелівського твору, в яку вставлено власні роздуми К. Саковича на філософські та полемічні теми. Подібний твір у XVI ст. уклав польський гуманіст А. Глобер із Кобилина (1535), у другій половині XVII ст. він був перекладений книжною українською мовою, але наш твір із ним зв'язку не має. "Арістотелеві проблеми" тяжіють до гуманізму та розглядають земне життя людини як природної істоти і служать для пізнання людини. Є тут багато посилань на античних та середньовічних авторів. У своїй передмові мислитель пише прямо: “В природі людини, як стверджує князь філософів Арістотель, закладено прагнення до знання. Знання ж набуває досконалості, коли речі пізнаються своїми причинами". І далі: "На мою думку, найбільша мудрість, найвища філософія і найпотрібніша теологія є пізнання себе". Твір розбитий на розділи і має катехизисне подання матеріалу: запитання та відповідь. Кожен розділ розглядає чи якусь частину тіла ("Про обличчя", "Про волосся", "Про голову" тощо), чи здатності тіла ("Про бачення", “Про вуха та слух", "Про язик та відчуття смаку", "Про відчуття дотику"), чи їжу людини, постування, виділення, безплідність та зачаття, про схожість на батьків, сон та сновидіння. Цікаві промови при одруженні. Вони складаються зі "Слова нареченого про подружнє життя", "Дякування по шлюбові", "Введення нареченої до спочивальні", "Подяки від нареченого перед введенням до спочивальні". Одруження, за К. Саковичем, — це шукання собі "друга й товариша", зв'язок у подружжя священний, це велике таїнство: "Воно породжується і вкорінюється з такої любові і дружби між подружжям, яка перевищує всіляку іншу любов і дружбу, окрім любові до Бога. Цій подружній любові поступається любов до батька, матері, дітей, братів і сестер, вона підноситься над благами природи і фортуни". Коли людина одружується, Бог ніби каже їй: "Поверни, чоловіче, природі те, що ти взяв або позичив у неї. А найвластивіше природі через кохання тих, що люблять одне одного, мати подібних і породжувати з себе подібне собі". У "Словах на похорони" К. Сакович розмірковує про життя та смерть — цій темі він віддав значну данину і у своїх "Віршах...".

"Трактат про душу" є продовженням попереднього. Дослідниця цих пам'яток і перекладачка В. Нічик вважає, що твір, імовірно, становить другу частину лекційного курсу, прочитаного К. Саковичем студентам Київської братської школи. І справді, "Арістотелеві проблеми" віщали про тіло людське, тут же йдеться про душу, тобто невидиму частину людського єства, оповідається про сутність душі, її різновиди, здатності, знаходження, перебування після смерті тіла. Автор вважає душу самосутньою сутністю, отже, вона безсмертна і може існувати поза тілом. Від людських учинків, добрих чи лихих, залежить майбутнє душі: блаженство чи муки. В його поглядах на душу також значною мірою відбився гуманістичний світогляд.

Починається трактат віршем "На пресвітлий клейнот їхніх милостей князів Четвертинських". Твір поетично цікавий, в ньому життя подається в образі вершника, який сміло гонить у чистому полі, хоч ніхто не виходить супроти нього на герць, але дається розуміти: "Певне не проти тіні мечем заміряє". Отже, в цьому житейському гоні потрібні “меч, і кінь, і кіраси" — знаки мужності. Книгу присвячено Єремії Четвертинському, є тут передмова автора, в якій зокрема говориться, що “наука і розмова про душу — найблагородніше творіння — не лише прекрасні і високі, але й дуже потрібні для нашого знання і спасіння. Через незнання природи душі, її властивостей і здатності між людьми поширилось багато хибних думок". Внутрішніми здатностями душі є чуття (загальне, фантазії, чуття-розсуд), ставиться категорія розумної душі і те, що душа твориться Богом, а не походить од батьків. Здатність розумної душі — розум, а силою душі є воля, об'єктом чи матерією волі є добро взагалі, при чому добро є істинне та позірне. Людина має вільну волю щодо вибору творити добро і зло.

"Вірші на жалісний погреб" К. Саковича2— твір особливий тим, що на козаків автор дивиться як на державоносну еліту і підносить, оспівує, декларує козацького вождя як правителя нації — досі так козацьких проводирів не трактували. Побіч з цим поет підкреслює рицарськість та шляхетність Петра Сагайдачного. Виразно зголошується позиція козацького гетьмана: іти до української держави не шляхом повстання, а через становлення нації й виріст України в автономне тіло Річі Посполитої. Саме через те К. Сакович заявляє в Передмові, що вірність польському королю справляє нам те якнайбільше, що в світ посилає вольність:

Тож освідчити можуть цю думку народи, Бо вони до свободи ідуть од природи, Золотою у світі її називають, Доступитись до неї всі пильно бажають...

До вольності, вістить поет, "мужньо рицар у війнах ... простує, не грішми, але кров'ю свободу купує", отже, не виключається і збройний шлях визволення, саме так і здобуває її Запорозьке військо. Касіян Сакович бачить Україну як пряму спадкоємицю Київської України-Русі, вважає, що українці походять із коріння Яфета (біблійний герой, син Ноя, якому нібито віддано було північні й західні країни), вони нащадки Олега Роського і Володимира Великого. Вказує поет на те, що Запорозьке військо репрезентує всю націю: "У тім війську стрічали і князя, і пана, не ,одного з них мали провідцю-гетьмана". Саме Запорозьким військом Україна захищає себе, бо "де нема запорожців, татарин гуляє", отже, козаки — заслона від турків і татар і "тверда оборона".

Герб козацького війська

2 Повний переклад сучасною українською мовою: Українська поезія XVII століття. Перша половина. К., 1988. С. 160— 183.

Петро Сагайдачний

Підлеглість України Річі Посполитій, декларує поет, має бути номінальна: "Є король, а крім нього не маєте пана". Віри ж королеві треба дотримуватися, водночас залишатись у православ'ї — маємо тут виклад політичної програми саме П. Сагайдачного. Касіян Сакович перший подав життєписа великого гетьмана і рішуче виступив проти міжусіб'я ("домових війн"), особливо підкреслив дбання гетьмана, "щоб науки цвіли". Відтак уподібнює українського героя до грецьких, бо той дбає “за Вітчизни волю". Загалом Сагайдачний звеличується як ідеальний володар: він мужній, чудово знає рицарське діло, захищає рідний край, церкви, шанує церкви не лише свої, але й у ворогів, він благочестивий, не ласий на чуже, одне слово, він в Україні — "добрий пан":

Од гетьманів, уважай, панство все залежить,

Добрий пан його звиша, а лихий бентежить...

Герб П. Сагайдачного

У Сагайдачному поета приваблює "віра з мужністю тверда" і що "віру завжди він боронив", а також "вітчизну боронив, щоб жила безпечно", своєю маєтністю уряджав на загальнонаціональне добро, даючи гроші “на догідні справи", загалом — сіяв доброчиння. Зрештою поет викладає чесноти, які має гетьман з'явити: Божу боязнь, тверезість, чуйність, статечність, чистість у помислах, має карати ґвалтівників, бути вченим у військовій науці, зносити голод і холод, не прагнути вишуканої їжі, догідного ложа, добрих будинків, коштовних напоїв, а пробувати на самій воді, приймати нестатки на війні, у війську чинити справедливість, любити доброго, а злого карати нещадимо, має бути розумний і уподібнюватися до лева.

Твір побудовано певного мірою на ренесансовій поетиці: геральдичний вірш на початку твору, Передмова з історичними викладами, античні уподібнення: згадуються Сенека,

Кодрус, цар атенський, Леонідес, Северус-імператор, македонський цар Филип, Александр Македонський тощо; більше того, поет вважає, що йому треба зичити розуму в Гомера та Демостена, але

З ними розумом себе нам не порівняти,

Ми в науці праць таких не бажали мати,

Та хоч ритм у нас простий, музу все ж прикличем,

Славу мужа і його діло возвеличим...

"Вірші..." значною мірою секуляризовано, але в них вже проступають виразні риси раннього бароко: поєднання ренесансової та середньовічної поетики, значна увага до питань віри, підкреслення тимчасовості, навіть марності життя і світу, надто героїчних і царських діянь, апологізація смерті аж до натуралістичних описів мертвяків — особливо в "Епілозі смертю ураженого до живих". І хоч головним героєм Касіяна Саковича є вибрана людина — герой з ідеальними рисами (ренесансова поетика), в ряді віршів-притч поет по-бароковому умаляє житейські подвиги сильних світу цього, тобто вибраних людей, як підвладних смерті, через що твір набуває по-особливому щемливого, елегійного звучання, а деякі із притч створено з поетичною силою. До барокової поетики твору можна докласти часті згадки про Бога, Христа, поруч з античними героями та царями згадуються архієпископи Василь Великий, Валенс, Іван Ялмужник, тобто герої християнські. Отже секуляризацію проведено лише частково, релігійна настроєність при цьому не зникає, що й було властиво для бароко. Введено також у твір поетику ляменту (вірш П'ятнадцятого і Шістнадцятого спудеїв), на лямент як один із поширених тодішніх поетичних жанрів указується прямо: "Покинь уже, Дружино моя, ляментувати"; закладено в декламації й поетику панегірика, поєднану з поетикою ляменту: таке поєднання було типове для тодішньої поезії (згадати б “Епіцедіон" анонімного автора 1585 р. на смерть князя Михайла Вишневецького).

Композиційно "Вірші..." Касіяна Саковича укладено у продуману структуру: в Передмові — загальні розмисли і виклад основних постулатів твору. Вірш Першого спудея — сповіщення про смерть П. Сагайдачного з його характеристикою. Вірш Другого спудея — про те, що смерть забрала не просту людину, а героя, рівного античним, відповідно подано виказ його героїчності. Третій спудей міркує про змінність світу й короткотривалість його вартостей. Вірш Четвертого спудея — жаль на смерть героя. Це перша частина композиції. У другій (вірші від П'ятого до Дванадцятого спудея) маємо ніби викладки середньовічної науки доброго вмирання, що звалася "Ars moriendi"3поданої на античних і християнських прикладах. Третя частина (вірші Тринадцятого й Чотирнадцятого спудеїв) — житіє П. Сагайдачного, тут використано певною мірою й поетику агіографічного оповідання, хоч ідеться не про святого, а про героя світського, — знову маємо поетику бароко як поєднання середньовічної та ренесансової; навіть заключні рядки цього блоку подібні до закінчень агіографічних оповідань:

Звідусюди тож тепер (після смерті. — В. Ш.) богомілля має,

З тим нехай душа його в небі спочиває...

3 Дивись про це: Włodarski М. Ars monenai. Краків, 1987.

Вірш П'ятнадцятого спудея, як ми казали, ляментовий, але своєрідно: самого ляменту жінки не подається, а лише сповіщається про це, викладається також співчуття дружині вмерлого й повчання їй:

Жий побожно вдовою, в чесності будь тверда,

За що в Бога і в люду візьмеш милосердя, —

маємо відгук Ляменту Богородиці після смерті Ісуса Христа (так розкішно створеного пізніше, в 1631 р., Й. Волковичем, але без прямих паралелей, бо ці речі, як, очевидно, вважав автор, не до порівняння). У вірші Шістнадцятого спудея — Готичний момент: з того світу промовляє зі словами втіхи до своєї дружини сам П. Сагайдачний; знову маємо використання поетики агіографічного оповідання — це класичний вірш християнського повчання про смерть, а водночас прощання із живими. Вірш Сімнадцятий складається з двох частин: панегіричної гетьману і "Вірша-епітафії" — напису на надгробку; закінчується він звісткою, де похований герой. Така четверта частина твору, яка завершується віршем Вісімнадцятого спудея — описом чеснот гетьмана як ідеального правителя — і віршем Дев'ятнадцятим — панегіричним Війську Запорозькому. І нарешті, п'ята частина — повернення до теми смерті і звертання до читача.

Як бачимо, структура твору продумана й чітко організована, контамінація жанрових структур цьому допомагає, через що недаремно "Вірші..." К. Саковича вважають однією з видатніших пам'яток української поезії першої чверті XVII ст., писаних книжною українською мовою.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.