Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Тома Євлевич. «Лабіринт»
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

У 1625 р. в краківській друкарні Франциска Цезарія вийшла поетична книжечка "Лабіринт, або Дорога заплутана, де гарна Мудрість зі своєї повинності панам могилів'янам і тим деяким, що подібні до них у своїх передзавзяттях, показує коротку і далеко ліпшу дорогу"1. Мова твору польська, писав її уродженець Могилева на Дніпрі Тома Євлевич — на той час студент вільних наук, який навчався у Краківському університеті. Коли народився й помер — невідомо, знаємо тільки, що в тому-таки 1625 році закінчив академію і пропонував "уклінно послуги" молодому Могилівському братству, прагнучи стати тут учителем. Про те, чи прийняло братство пропозицію, також невідомо, так само, що він робив у роках 1625—1628, зате знаємо, що з 1628 по 1632 роки він працює ректором у Київській братській школі. Вже самий цей факт свідчить, що й перед тим він пробував на вчительських посадах. На першому тижні посту 1632 р. Тома Євлевич виїхав із Києва в Могилів, що було, можливо, якимсь чином пов'язано з об'єднанням лаврської школи із братською. Подальша його доля невідома. Його небожем був Гнат Євлевич — вихованець Київської братської школи, згодом ігумен Могилівського братського Богоявленського монастиря, по тому архімандрит Полоцького Борисоглібського монастиря2. Гнат Євлевич був автором рукописного збірника, складеного із віршів та привітальних промов. Таким чином, обидва Євлевичі зв'язані значною мірою своїм життям із Білоруссю, але те, що ще до приїзду в Київ Тома вельми похвально пише про місто, дозволяє нам виснувати, що поет не відділяє Могилева від історичних традицій, творених на українській землі, і це чинить для нас особливий інтерес.

Сама поема складається з двох нерівних частин: короткого розмислу про Мудрість від власного "я", де автор зазначає, що думки, викладені у творі, не його, а належать таки Мудрості, й монологу Sapientiaщо складає основну частину поеми, а розмисел автора йде тут як вступ.

Персоніфікована Мудрість вістить, що вона тримає у своїх руках світ, править краями й поспільствами і є запорукою добродійствам. З її голови люди черпають, "як із океану", а широкістю вона рівна земному округу. З її очей "світлом ока, до неба подібним" випромінюється ясність, вона проходить мури й гори, має "швидкість у ногах без спину", тож посилить перескочити й половину землі. Що цікаво: не є вона мирна, має й ворогів, тож воює з ними, відповідно, стає помічною у війнах, а її стріли зокрема б'ють “у замисли горді і клейноти стрімкі", ніхто із супротивних не може від неї заховатися в жодному закутку, вона викриває фальш та зраду. Без оборони Мудрості світ "навспак у розгоні постане". Але певною мірою вона супротивна і тим, кого цей світ любить. Мудрість визначає помилки, рятує держави, а поміж інших — "слов'янські". Які саме, не називається, вони тільки звуться "славними"; зрештою, для здогаду, про кого йдеться, подається таке:

...славним тим народам

Хочу я у нещастях помогти, в незгодах,

Тим, котрі попалились до самої кості,

Колись будуть у царській горній високості, —

слова особливі тим, що йдеться про занепалі слов'янські народи, отже, не про поляків чи московитів; далі виясниться, що під "слов'янами" автор розумів українців та білорусів, часом подаючи їх як один народ, але більше у множині, точніших визначень не з'являючи.

1 Передрук видання в оригіналі з паралельним українським перекладом B. Крекотня: Українська література XVI— XVIII ст. та інші слов’янські літератури. К., 1984. C. 258-285; тут-таки розвідка про поему перекладача (с. 253—257). Тільки в українському перекладі поему подано: Українська література XVII ст. Перша половина. К., 1988. С. 185— 206. Але цей переклад дуже неточний і не відбиває всіх особливостей, ба й думок оригіналу, через що всі цитування тут подано за моїм перекладом: у книзі “Українсько-польські літературні контексти” (К., 2003. С. 448-464).

2 Голубеє С. История Киевской духовной академии. К., 1886. Т. I. Период домогилянский. Приложения, XI. С. 75.

Після цього йде виклад історії Русі, тобто автор ніби декларує, що його "слов'янські народи" мають один історичний корінь. Русь Т. Євлевич бачить у тих обширах, що й Себастіян Кленович: на заході — берег Андріянський (Адріатичне море), а на півночі — "Льодовите море", тобто Новгородська земля; східних меж автор не визначає, але подальша його державотворча програма дозволяє виснувати, що Русь Т. Євлевич бачить у межах слов'янських земель Великого князівства Литовського з доданням українських земель, що були під Польщею, і Новгорода, тобто так само, як і С. Кленович. Можна стверджувати, що для цього пасажу він і покористався поемою останнього — “Роксоланією”. Підкріплює цього здогада і згадка, котра йде далі, про ловитву пташок за допомогою клею, — в "Роксоланії" цей спосіб описується докладно. Цікава вказівка, що на клейноті Русі був залізний вовк, що може бути нагадом про Трояна й легенди про нього3, бо автор це сповіщення подає так: "Залізного вовка в байку покладаєте". Опис Київського міста в нього йде окремою темою як про стольне місто Київської держави. Має воно окіл на сім миль, п'ятсот церков, які "не тільки срібло-злото мали всередині, досить сяяли зовні — на верхах святині", — десь так само пізніше опише Київ і А. Кальнофойський у своїй книзі "Тератургима" з 1638 р.; правда, він налічить триста мурованих церков і сто дерев'яних, усього — чотириста. Монастирів у Києві Т. Євлевич нараховує сто. Про Галич, друге стольне місто України, вістить загально, але згадка про нього має значення: державну традицію Русі поет веде від давнього Києва через Галич. Від Галича тепер, сповіщає Т. Євлевич, залишилася бодай тінь краси. Інші міста, які "Русь заклала", також перебувають у руїні; Мудрість при цьому радить не судити їх, бо вони "через вас-бо, нащадків, жорстко зруйнувались".

Могилів на Дніпрі вписується в систему руських міст, міщани його "в Бога пошанібні"; назагал вони живуть заможно, бо перебувають у ласці Бога, тримаючись "значної речі", тобто православної віри. Бог багато їм дав, але вони "про добрий край власний мислити не годні", — маємо тут зачина великої, публіцистично загостреної критики могилів'ян. Мудрість при цьому радить вірити, що "стоїть сонце перед воротами вашими", — що це за сонце, виясниться далі, а поки що віститься, що воно і їм, міщанам, належить, тож треба про нього мислити — зав'язка головної теми твору. По тому йде мова про Фортуну та змінність речей на світі — одна із провідних тем українського поетичного бароко. Коли погода лиха — промінь не світить, а у чужоводді риба втрачає силу, всі ж утішні та любі речі мають одміну в щасті. Але на ясну погоду (сонце) люди повинні мати постійну сподіванку, для чого треба себе убезпечити, тільки такий "буде в тиховодді", при цьому належить не зрадити себе. За немудре бачиться дочасно зле для себе радити, а потім ладити надію по шкоді — цьому й має служити згадане убезпечення, бо убезпеченим від одмін "в плохоті не шкодно". Все варто зміряти на власний розум, а не звіряти "на чужії випадки". Мудрість радить міщанам не зводитися на зрадливий блискіт (очевидно, йдеться про заможне життя) і не мріяти у снах про "великі брили золоті". Теперішній час називається мізерним, у ньому годі сподіватися певності. Правовий стан у Польській державі також бачиться за непевний, бо дійти правди на сеймі годі — це може тільки розорити людину. Цій темі присвячується в поемі окремого пасажа, при цьому вказується, що такий стан триває сорок років.

1 Див. про це ширше: Шевчук В. Мисленне дерево. К., 1989. С. 3-35.

Поему написано в 1625 р., отже йдеться про час королювання Стефана Баторія та Сигізмунда III. Саме тоді й почалося збіднення міщан. На такі речі вказує Мудрість, і на них не варто дивитися "мілким оком", бо "море це глибоке".

Наступний пасаж — апологія Мудрості з виказом її дій при пізнанні світу в речах високих та малих.

Загалом треба сказати, що поему недаремно названо "Лабіринт" — а він тут ще й подвійний. З одного боку, лабіринтом є сам твір, який будується як низанка тем, тобто ніби коридорів, що переходять один в одний, а водночас складають систему споруди, вихід з якої може бути лише один — головна думка, до якої зводиться ота низанка тем: прийом чисто бароковий. Отож щоб розгадати цього складного неординарного твора, належить докладно в тих темах розібратися і простежити за ними, власне, пройти всіми коридорами споруди. З другого боку, лабіринтом бачиться й тодішнє життя, передусім могилівських міщан, а в ширшому сенсі — українців та білорусів, "слов'ян", /за визначенням автора, котрі також мають прийти до єдиного виходу (якого, з'явиться далі), де зможуть нарешті побачити сонце, яке поки що стоїть за ворітьми лабіринту, бо в ньому самому його нема. На все це вказує їм Мудрість, яка яскраво апологізується, через що цей твір можна назвати й виразно ренесансовим.

Мудрість у творі — персоніфікація філософії, наук та мистецтв, саме Мудрість тісно пов'язана з освітою; твір значною мірою секуляризовано, хоча тема церкви тут не остання. Автор усвідомлює діалектичну супротилежність усього сущого, де речі мають невичерпну багатоманітність, усі явища навколишнього світу зумовлені. Отже, Мудрість — посередник між людьми та Богом, вона вельми цінується в житті та діяльності, саме Мудрість "над усе є, більшого-бо скарбу, друга також над мене не знайти". Мудрість потрібна не лише для пізнання високих речей, але й насушних: для землероба в його праці, моряка в його плаванні по змінному морі, для ведення воєн. Хто з людей користується Мудрістю, не впадає у біду. На підкріплення цього розробляється фабула про Александра Македонського, який тільки тому досяг дивовижних успіхів, що був навчений першовчителем Арістотелем, тобто поєднався із Мудрістю.

Фабула про Александра значно різниться від фабул про нього ж Івана Максимовича, писаних на початку XVIII ст.: для цього пізнішого поета Александр — неситий завойовник і тиран, уподібнений до російського царя Петра І; для Т. Євлевича ж — людина, яка керувалася не власного волею, а діяла, прислухаючись до порад і наказів Мудрості. Байдуже, що та покривала із ним незліченними трупами поля, гнавши полони, дістаючи безліч "лупів", тобто награбованого майна; головне для автора — здобуття слави і цнот (останнє в даному разі не роз'яснюється). Тобто герой тут по-ренесансовому монументалізується, але його дії не Звіряються із загальнолюдським гуманізмом; звитяга є звитяга, аби вона здобувалася за допомогою Мудрості: "Головою трудились, невеликим коштом, без ляменту, і крику, і плачів". Загалом, указує Мудрість, всі монархи клали свої престоли (стільці) в узголів'ї таки розуму.

Цілком інакше чинять могилів'яни, до яких знову повертається автор. Вони не тільки не хочуть мати Мудрості в доброму догляді, але й проганяють із міста нею сланих, тобто вчителів, носіїв Мудрості, які хотіли закласти у місті школи.

І тут починається тема освіти на рідній землі. Матері жаліють дітей, тож не хочуть, щоб вони вчилися; батьки їм у цьому потурають, натомість запрягають дітей у непосильну роботу (ярма), і це чинять через те, що "розумом кульгаві". Головне для них — грошові оборудки, господарча діяльність, збирання штрафів із тих, хто провинився. Освіту визнають на найнижчому рівні: "А у школі Псалтирю виучивши: "Досить!" — каже батько до сина". Батько при цьому радить сину вчитись торгувати, роблячи висновки, що “всі науки —дурниця". З цього постають численні аномалії: син, не ввійшовши у зрілий розум, але перейнявши пиху, погордливо ставиться до простих, визначається заздростністю, зі шкіри пнеться, щоб перевершити у прикрасах та одежі сусіда. Молодь не знає чемного поводження, при цьому в середовищі міщан нема й доброго свого писаря, а наймають іноземців, які тільки й зирять, аби щось ухопити для себе, мов хижий птах. Усупереч цьому кладеться освітня програма: гідних до навчання таки навчати "в науках непростих", тобто в середніх і вищих школах, саме з цих людей брати собі вчителів для дітей.

Однак могилів'яни таких освічених не потребують, а на місце вчителя беруть будь-кого, аби "шматою гідне місце мізерно заткнути". Мудрість же закликає вчити дітей і піднімати освітній рівень. Говориться і про негативне ставлення міщан до тих з-поміж себе, які самі рвуться до високої науки, відповідно, вони, вивчившись супроти волі батьків, поневіряються і не знаходять прихистку та примінення знань, ставлення до них у міщан зневажливе, а той, що вивчився, і сам не відає, що чинити, де і як.

Розповідається про цікавий звичай із життя мандрованих учителів: вони виїжджали на поганих конях (бо добрих не мали) на ярмарки й чекали тут найму, не завжди щасливо. При такому ставленні до вчителів, вістить Мудрість, нічого доброго міщани собі не досягнуть; відтак кладеться висновок:

Бо коли у науках геть щось оскудіє,

Самі те ми при щасті власному уздрієм,

А коли б через когось (учителів. — В. Ш.) зараз рятувались,

Знаменитих із часом слуг тоді б дістали.

Тож природа сама нас зараз научає,

Аби ми пам'ятали, звідкіль поміч маєм.

Цнотою місця тії ми б нагороджали

І поштивістю всяко можного зміряли б...

І це має значення не лише для самих міщан, але й для їхньої "Посполитої Річі", тобто республіки, держави. Що не про Польську державу тут ідеться, а таки про власну, вістить подальший текст поеми. Відтак із цього місця починається нова тема в "Лабіринті".

Але перш ніж перейти до неї, треба сказати кілька слів про творення національної системи освіти на православній основі. Докладно цю тему я розглядаю у своїй розвідці "Суспільно-політична думка в Україні в XVI — першій половині XVII століття"4, відсилаю до неї читача. Тут же скажу, що це була одна із найживотрепетніших суспільних проблем того часу, щодо якої не тільки точилися словесні змагання, зазначені у згаданій розвідці, але й чинилися немалі практичні заходи, які втілилися в заснування мережі братських шкіл, Острозького, Київського, Львівського та Віленського культурних осередків. При цьому заперечувалася практика здобуття освіти в чужих школах (наш автор також це заперечував — про те далі); українська еліта, до якої доєднувалася білоруська (тут вони працювали на одному терені), енергійно й рішуче боролися із закидом про "дурних русинів", як їх називали поляки, і для консолідації нації це й справді була проблема насушна, на яку клалася особлива увага суспільності; зокрема поширювалася й ідея реставрації Київської держави, що мислилося на різних рівнях, — це також достатньо висвітлено у вищезгаданій розвідці.

Тома Євлевич мислить у тому-таки річищі. І хоча в передньому розмислі до поеми скромно зазначає, що це не його думки, а Мудрості, і саме вона веліла їх проголосити (можна зрозуміти це місце: думки тогочасної руської, тобто української та білоруської, православної еліти), але не помилимося, коли скажемо, що були то думки й самого Т. Євлевича, який через кілька років по тому стане ректором Київської братської школи, де практично втілюватиме ті ідеї, очевидячки, не знайшовши пригідного місця в рідному собі краї, тобто в Мотилеві, рівень освіти в якому і ставлення до неї міщан він різко скритикував. Та, як побачимо далі, цей мислитель мав розмах думок куди ширший, ніж ці начебто тільки культурницькі дії, бо чи не вперше в своєму часі ставить постулата таки політичного, державницького, при тому на такій висоті, на якій його не ставив ніхто.

Перед нами постає образ "небоги Посполитої Річі", яка має встояти на ногах, а ногами її й має бути національно-православна система освіти й наук. Для цього поет уживає алегоричного пасажа про модрину в високих горах, яку "зусібіч стинають орачеве завзяті". Суть алегорії в тому, що модрина (освіта) в горах (образ Парнасу та Гелікону) рубається орачами для того, щоб здобути місце для оранки (матеріальних вигод). А ця підрубана модрина не тільки сама падає "з громом немалим", але "інші дерева долі з тріском поламає". Щоб зрозуміти це місце, належить знову згадати поему С. Кленовича "Роксоланія", ремінісценції з якої знаходимо у творі Т. Євлевича: ліс там постає алегорією Роксоланії, Русі. Отже, рубаючи модрину (освіту), міщани, до яких звернено твора, нищать ліс — свою батьківщину.

Цю тему змінює інша — про супротивенців (в оригіналі "nieprzy-jacioły"). "Що ви знаєте про них?" — запитує автор. їх більше, як волосся в голові, вони мають на Русь пильне око і щорік підступають до неї ближче, а мислять так про її добро, щоб "позбавить до кінця свободи". Тлумачення цього місця може бути одне: йдеться про поляків і про ті їхні заходи в 20-ті роки XVII ст., що увіч обмежували права й свободи православної людності, зокрема козаків. Згадаймо про Роставицьку комісію 1619 р. між Польщею та козаками із значним урізанням їхніх свобод, невизнання відновленої патріархом Теофаном православної Київської митрополії; зрештою, події самого 1625 року, коли відбувалося повстання козаків на чолі з Марком Жмайлом, проти яких виступило коронне військо на чолі з Є. Конецпольським, що завершилося КуруківсьКою угодою в жовтні 1625 р., з потвердженням Роставицької комісії. Поляки в "Лабіринті" порівнюються з голодним левом, який "вбива убогий скот з вівчарні", що є поширеною тоді формулою на позначення народу; він його "роздира, жре, кривава паща аж скрипоче", а перестрашене бидло “ані заблекоче". Висновок автора різкий:

Такий плід синів ваших, отаке зібрали,

Бо ви радше при куплях, ніж при школах стали...

4 У книзі: Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2001. Т. 11. Кн. І. С. 92-107.

І тут іде цікаве місце. Автор розумів, що його поетична мова (досить складна, признаємо) може не дійти до міщан, вони навіть можуть зустріти її з недовір'ям, бо приблизно так само поляки агітували їх до єдності з ними "на поган", — згадаймо, що невдовзі перед тим була Хотинська війна 1621 р., коли українці з поляками таки поєдналися, хоч це першим нічого не дало. На це автор каже: "Правда проста є, милії міщани: вже, здається, ми гірші, ніж оті погани". При цьому подається приклад Соломона Великого, який мудро керував державою. Знову, отже, говориться про державу, але без роз'яснення, яку саме. Але це можна зрозуміти із контексту і недвозначно. Бо далі йдеться: при думці про власну державу не один із тих, до того звертається Мудрість, "ручки поскладає, а про добро не мислить, ні про що не дбає", чекаючи, що ворона, а ще й печена, сама прилетить до рота ("до губи, що наставив"). Таку вечерю, вважає Т. Євлевич, нелегко мати тому, хто "труду не бажа прикласти". При цьому Мудрість кладе науку, досить відверто подану:

З ласкою як новою покладем на шалі

Ми закон, то постане наче оті скали, —

де під словом “закон" можна розуміти "свій закон", тобто свою державу.

Цю тему продовжує розмисел про Золотий та Залізний віки в розвитку людства — тема, улюблена в поетів українського бароко, особливо яскраво розроблялася в кінці XVII — на початку XVIII ст. у Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Дмитра Туптала та інших. Ми живемо, вістить поет, не в Золотому віці, коли не треба було "статутів, права", а в Залізному, в якому "наповнилася мірка різних справ викрутних, мірка зрад, мірка фальшу" і всілякі чиняться несправедливості та наруги, нічого з того, що "у природі" (алюзія на так зване "природне право" кожному народу жити вільно — розроблялася ця ідея починаючи з другої половини XVI ст.); отож "справедливості краю жодної немає, тіні тільки, а форму кожен оминає". Що ж це таке, ота "форма"? Тільки коли поставити під це поняття "своя держава", "свій закон", слово стає цілком зрозуміле. Велить так розуміти знову-таки і головна тема "Лабіринту", яку я й намагаюся визначити.

Отож у ці "часи мізерні", тобто Залізного віку, Мудрість радить "утікати" до неї, бо тільки вона може "тугі, швидкі і спорі" подати ліки, якими рятувала й великі держави. І знову подається апологія Мудрості, яку не скоряє нещастя, заздростливість, людські одміни, потуги Марса; Мудрість ворожа “союзу зла з добрим", вона може найменувати монарха і з когось із тих, до кого звертається, — ось особливо помічна зброя в часи, коли хтивість усім “руки, ум руйнує".

І знову прямий текст при зверненні до посельців Русі:

Своїх предків дороги здаля ви минали,

До держави (курсив мій. — В. Ш.) спиною правдиво ви стали, —

ясна річ, що тут ідеться про свою державу. Тепер час Мамони, вістить Мудрість, відтак “мало хто багатий", досі держави не хотіли, бо переймалися лише практичними інтересами ("за справами прецінь широко ходили").

Із цього випливає нова тема: порівняння предків та сучасних пожильців Русі. Старовинні наші люди не знали лакоток, були славні у праві, не вживали викрутів, замість статуту виховували цноту, яка й ставала основою у стосунках із іншими, стерегли спільну згоду, а заодно Божу славу — образ, як бачимо, ідеалізований. Тепер же все оцінюється на "блискіт злота", отож і цноту “збито до розламів". Але саме тепер "дзвоник до присяги кличе", який "в кілька років трапився раз лише".

Ці слова треба зрозуміти. Зовсім недавно, в часи П. Сагайдачного, що загинув за три роки до того, як писалася ця поема, виношувалася ідея Козацької держави з центром у Трапезунді, довкола цього велася міжнародна гра, скерована супроти Туреччини, у яку було втягнуто Венецію, Персію, Польщу5. Практичного висліду вона не дістала, але важливим у цій ситуації було те, що сама ідея Козацької держави не тільки була проголошена повторно після С. Наливайка та Й. Верещинського, які основи її виповіли ще в 1596 р.6, але й було вчинено практичну спробу її втілити. Це яскраво слідно у відомих “Віршах на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" від 1622 р., які написав Касіян Сакович. Правда, тут ідеться про субдержаву в системі Річі Посполитої, що видно з такої формули: "Є король, а крім нього не маєте пана"7, — ці вірші було написано також за три роки до появи "Лабіринту", який із твором К. Саковича має свій перегук, про що я докладніше писав у згаданій вище розвідці8. Але не всі, вістить Т. Євлевич, ту ідею сприймали. Однак у зібраннях людей ("як підеш на ринок", тобто в центр міста до магістрату) про це говорили, про "дуже добру щоденну пісню", власне "як добутися слави предків", а бажати цього, заявляє Мудрість, — це значить не легковажити тієї слави, отже, "мудрість добру мати".

На цій основі й кладуться поради Мудрості, яка хоче русів повести "як за руку, немов по ниті, що розвита, з блудів тих лабіринтних", але вона не може мати щось спільне з тими, що в світі "забавки справляють", і там, де є “спір, сварка, звада", тобто серед безрозсудних голів. Цікаво й те, що Мудрість критикує духовенство, певною мірою десь так, як і Іван Вишенський:

Святобливії вчинки, котрі б світить мали

Від духовних, як пара, вийшли, бо зважали

На розкоші зрадливі і пусті бесіди,

Вислід проста громада має прикрий всігди...

Духовним дістається більше. Говориться про часті їхні учти, про їхню "заразливу зброю" проти кволої людської простоти, від чого "парафіянам ця молитва вступає, що по вуха п'яна".

Ця тема змінюється подальшою: критикою язичницьких звичаїв міщан, проти яких духовні не боряться, зокрема описується той, якого вживали при похоронах та поминках, — тут маємо перегук із подібним описом у "Хроніці" М. Стрийковського9. В основному Мудрість (і автор при ній) наголошує на великих видатках на цю акцію, що приводить людей не раз і до зубожіння. Засуджується і звичай медини, тобто спеціального варіння та вживання питного меду, власне, узаконене на звичаєвій основі пияцтво, також інше, задля чого "коло пива належить спершу попеліти". Все це “люд той убогий нищить доостання", то де б ще йшлося про науку та школи? Багато енергії та коштів забирали в людей судові розправи про спадок.

5 Там-таки. С. 56; Кн. II. С. 190-219; див. також нашу розвідку про М. Пашковського.

6 Там-таки. Кн. II. С. 36-43, 54-55.

7 Українська поезія XVII ст. Перша половина. С. 162.

8 Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. II. Кн. І. С. 59-62.

9 Kronica Polska, Litewska, Żmodzka і wszystkiej Rusi... przez M. Osostewiciusa Stryjkowskiego. Warszawa, 1845. S. 135-150.

Нарікає Мудрість на "медяні канони", тобто медовий промисел, який відбирав у посельців багато вільного часу, бо пасіками займалися по неділях, коли мали бути в церкві, через що служба скорочувалася до години (“в межах є години") або й відкладалася, особливо вечірня. Загалом же в церкву дехто ходить “упівроку раз, давши пасіці неділі". "Учиняєте в церкві ви своїй пресміло!" — засуджує Мудрість.

Чому це каже? А тому, що саме церква в той час мала місію моральної та й суспільної консолідації народу; митрополит, зокрема пізніший Петро Могила, навіть бачився як гетьман, правитель. І це недаремно, бо з'єднання мислилося на основі православної конфесії. Осуджується також звичай мати в церкві дожиттєві місця, інколи по три, очевидно на родину. Наука при цьому також неважиться. Коли ж знаходилися енергійні люди, щоб "працю віддавати на послуги церковні", то й такі в масі осуджувалися, бо це не було у звичаї ("бо старі батьки того в них не поселили"). Неважаться поміж люду і "меморіяли", тобто пам'ятники чи історичні записки, требники (книги, за якими велася Божа служба) поїдає міль. З цього виходить, що Божої науки люди не знають, "тож байками науку певно обплітають”, що не може не засуджуватися. Церква бідна, а на трунок грошей не шкодують. "Пристойну мірність" ще тримають бідні, а ті, що розбагатіли, на будову церкви не дають нічого. Священик не раз — п'яниця, через це в церквах "нелад і бідність". Багато витрачаються батьки й на посаги дочкам, при цьому "справу церковну марно опускають".

Критика духовного стану після цього переходить на мандрованих: священиків, ченців, дяків, які "по сиве волосся люблять шкільні печі", а "мавши дар буть духовним, прагнуть у куті жити" або на безлюдді, або мандруючи по світі, — тут маємо інвективу до таких діячів, як Іван Ви- шенський чи Йов Княгиницький, які замість "Божу похвалу двигать на раменах", працювати над моральним удосконаленням народу — уникають того. Говориться і про безцільні, протиприродні заняття, образно кажучи, про тих, що в час дозрівання ниви її виорюють, чи коли вчаться старі. Осуджуються єретики, тобто протестанти, і такі, що "сварки в Божій церкві вчиняють діями своїми", — йдеться про уніятів. Це все призводить до того, що "овечок потуга від того, що блудять, од пащек отих вовчих збавлена чи ж буде?" Вовки, які прагнуть уловити "маєтки й душі”, — так було прийнято називати протестантів.

Усе це вкладається у поняття "зрада". Бачачи такий нелад у церкві, світські від неї відхиляються і схиляються “до іншого чогось", відтак у вірі та державних справах "всяк своє робить, має на своїй те печі". Оцей образ печі дивовижний хоч би тим, що вже в нових часах поет Володимир Самійленко написав сатиру "На печі", де яскраво з'явив образа патріота на печі, певна річ, нічого не знаючи про свого попередника з 1625 року, — очевидячки, обома підмічено питомі риси наших земляків10. А це призводить до того, що "загальне добро при внутрішній незгоді у жалю лежить тяжкім та жорстокій шкоді". Народ великий, наголошує поет, а “чом же вряду не видати?" — тобто чому не має своєї держави? І тут іде фраза, яку варто було б прочитати кожному чиновникові теперішньої незалежної України, настільки по-сучасному вона звучить:

Не бажаєте глянуть на убожство завше

Наук красних — держава тане снігом ваша.

10 Самійленко В. Твори: У 2 т. К., 1958. Т. І. С. 190.

Виправити становище, проголошує Мудрість, можна тільки в один спосіб: братися за "пожитне діло", а з-поміж себе прогнати "свари бідашні", не ширячи різниць. Тільки тоді

Місто з людом, хай бідним, ляже в скелях справді

У багатстві й воєнній переможній справі,

Коли ж вступить незгода, знизяться і скали,

Тим-то супротивенцям приступ дадуть сталий.

При цьому подається історичний приклад Візантії, яка тут зветься Великою Грецією: турки змогли її завоювати тому, що там існувала між князів незгода.

Очевидно, автор не був прихильником здобуття свободи через повстання. Відродження ж держави й рідної землі, на його думку, має утверджуватися довголітньою працею. Ось ці слова:

Тож збагніте: коли б стіл (тобто престол, держава. — В. Ш.), згода в цьому світі

Та свята покладались не в одному літі,

Тоді б швидше побиті у постійнім бої

Утішалися б землі в бажанім спокої, —

можливо, що цей пасаж походить від враження з поразки повстання М. Жмайла, яке почалося влітку, а тривало до жовтня. Для цього поет радить перекувати гранати в лемеші, шаблі — на коси й серпи, припинити заколоти й неспокої, підняти міста з руїн (тут маємо ремінісценцію на державотворчі проекти Й. Верещинського) і навернутися до Бога, який "бере часом, справді, але й нагородить", — ця тема розгортається в окрему позицію-пасаж. Головне — зберегти корінь: “Має дерево корінь, то ягід наплодить". Відтак рук опускати не треба, закликає Мудрість "славних слов'ян", "людини поки на те стане". Сама Мудрість наладнана оптимістично, тому й каже прямим текстом:

Але я ще не зовсім сумніва приймаю —

На державу я вашу сподіванку маю, —

виділяю ці ключові для поеми слова. В оригіналі фраза звучить так:

Y ja jieszcze nie owszem o waszym zwątpiła

Państwie, alem w nadzieję lepszą postąpiła.

Водночас Мудрість указує на "міць гніву" поневолювачів, яка розбила цю думку, “вас постріляла, добре розгромляла" і "вивертала з ґрунту". Ще не все втрачено, бо й "великі панове приязнь завіряють", також і шляхта ("мужеве шляхетні"). Слова не порожні, бо православ'я (та й свого народу) на той час трималися й магнати (наприклад, Четвертинські, Корецькі), і значна частина шляхти, що засвідчує в 1638 р. А. Кальнофойський у своїй "Тератургимі"; приводячи немалого списка шляхти, що підтримувала тодішню твердиню українського православ'я — Києво-Печерську лавру11.

 Після цього йде похвала Запорозькому війську як військової еліти "славних слов'ян". Це найцікавіше місце твору.

11 Хроніка—2000. К.. 1997. Вип. 1920. С. 70-76.

...в кожній-бо країні

Поміж вуха людськії ймення славно лине

Запорозького війська вельми бойового,

На землі і на морі в Марсі звитяжного...

Воно б'є "турських башів" і татарських мурз, вганяє гострого меча "у ворожі груди", козак валить турецькі мури і наганяє на турків страх; козацька битва "більше грому вдаряє в неподібнім часі, тож гучить хмуре небо", відтак "блискавки із хмариння чорного мигають, і народи смертельно грому страх приймають". З того "велично сила їхня під хмари сходить". Козаки визволяють бранців, отже, слава козацька житиме вічно на землі, — маємо тут цікаві ремінісценції з "Віршів..." К. Саковича. Але Тома Євлевич іде далі:

Цей народ, скажу, чесний взявся вже до згоди,

Церкві нашій зімлілій давши охолоди,

Також до товариства, склавшись у громади,

Щоб усім християнам мати все без звади...

Того доходять львів'яни і вільняни, до того закликає автор і могилів'ян — в поемі увіч говориться про реставрацію Руської держави, яка авторові бачиться в межах українсько-білоруської спільноти. Ці ідеї не були нереальні, адже знаємо, що частина білоруських земель згодом увійшла таки в державу козаків за Богдана Хмельницького (згадати б дії наказного гетьмана І. Золотаренка, петицію до Б. Хмельницького пінської шляхти, яку він прийняв з їхньою землею у свою державу, організацію Стародубського полку тощо). Отож зрозумілою стає фраза поета: "Сподіваюсь, постане всюди те старання". У могилів'ян автор бачить лише схильність до того, чи як він каже: зріють гарні і здорові заздрості, і доказ того — поява молодшого братства в Могилеві. Т. Євлевич відтак свідчить, що молодь “у старих батьках свіжу віднайшла охоту", тому й можуть проголосити: "Від орла є орля!" У цьому активну участь має взяти й церква, тоді не страшний буде й супротивник, бо його стріла "птаху льоту не спинить, як хвала та мила Божа буде живити юне серце в бізі".

Мудрість при тому каже:

Цих удячних поєднань ваших виглядала,

І не менш хвала Божа того теж бажала, —

відтак поет закликає з'єднати "творчу мисль правовірних", бо "праця в замислах добрих добра є постійно”. Він засуджує "розщепенців", під якими, очевидно, треба розуміти уніятів, хоча їх автор прямо не називає, але на таких має прийти “Божий бич". Отож, робить підсумка поет, треба завжди дбати про гарну Мудрість:

Згода є, то й побожність випаде загарна,

Є надія найліпша, хай би ви вбились

У свободу ту давню, шлях знайшли й ходили,

Щоби Річ Посполиту в перший стан привести,

Все понижене новим ґрунтом знову звести.

Облога Кафи козаками

Типи запорозьких козаків

Молодь же закликає триматися: "Не буде тому хай гіркого чи солодкого", щоб вас відвело від того, бо "від зради у силі слабшими б зробились".

Знову-таки, “Річ Посполита" тут зовсім не означає Польську державу, а йдеться, і це досить чітко прочитується, про відновлену державу русів, тобто українців та білорусів. При цьому автор указує, що і в інших місцях землі з'являються нові держави, але тільки там, де “людям мудрим вміють добровгодить", щоб "порушене зводить до своєї міри", одначе треба, щоб була "і держава й віра" — слова надзвичайно промовисті, бо прямим текстом зголошується про порушення природного права кожного народу на власну державу ("порушене зводить до своєї міри"); подається й застереження: держава "славних слов'ян" має утримувати питому віру, тобто мислиться як православна.

Вся надія в тому чині кладеться на молодь:

Як не дбали про молодь — значно сумнівались,

А спрямовано молодь — у науці стали б.

При цьому заперечується навчання у чужих школах:

Із чужих як городів молодь харчувалась,

Що із того? На смерть-бо там обгодувалась,

А коли яка вийшла і жива — каліка...

І знову-таки, це далеко не порожні слова, бо зачіпають давню, підняту ще в XVI ст. проблему: в чужих школах молодь винародовлювалася і ставала чужою для рідного краю.

Ця річ вельми печалить Мудрість, а заодно й поета-мислителя, бо "своїм невиліковним струпом інших валить", а саме цього "між вами повно", що є соромотою та сліпотою. У кінцевому заклику Мудрість подає такі резони:

Тож, шляхетні слов'яне, вже розкрийте очі

І напотім тримайтесь у тверезій мочі,

Тут глибоке розмисля зруште і дихніте,

Не пізнаєте жалю... —

при цьому кладеться тверда сподіванка, що біди, які були і є, переживуться, прийдуть до свого кінця, відтак "будуть наслідки посталі", адже "по ночах темних радо сонце світле сходить".

Поема надзвичайно цікава системою своїх ідей — як філософських, так і суспільно-політичних, а головне — через оті заклики до реставрації Руської держави "шляхетними слов'янами", українцями та білорусами. З цього боку пам'ятку можна назвати унікальною; дивно навіть, що твір із такими ідеями міг бути надрукований у столиці Польської держави, адже супроти неї вони скеровані; про це є виразні подання.

І ще одне, вельми значиме. Сама ідея реставрації Київської держави була не нова і в тому часі, корені її виразно знаходимо знову-таки в XVI ст. Вона мала різні форми бачення і втілювалася в різні проекти. Так С. Оріховський поставив, а Й. Верещинський розвинув ідею Великого князівства Руського в системі Річі Посполитої як держави трьох рівноправних народів зі своїм самоуправлінням: польського, литовського та руського (українців та білорусів); останній з'єднав цю ідею з ідеєю Козацької держави, вона знайшла реальне втілення в часи Івана Виговського. Анонімний автор “Епіцедіону" від 1585 р. та С. Пекалід в "Острозькій війні" 1600 р. обґрунтували ідею реставрації Київської держави у формі удільного князівства: перший на чолі з родом Вишневецьких, другий — Острозьких. С. Наливайко в листі до короля Сигізмунда III виклав проекта Козацької субдержави в системі Річі Посполитої. Приблизно так само мислив К. Сакович у своїх "Віршах..." від 1622 р.

Тома Євлевич пішов далі. У нього немає жодного слова про підпорядкованість комусь Руської держави, він відверто говорить про відновлення Київського столу (стільця), тобто престолу, на якого Бог може поставити монарха, що Він його вибере серед місцевого люду. Докладно на цьому Т. Євлевич не зупиняється, але цілком певно постає за ідею незалежної держави. Отже, можемо твердити, що саме йому належить честь першому публічно проголосити цю думку, бо коли навіть говорити про згадану ідею Трапезундської козацької держави, що її підтримував П. Сагайдачний, держава ця не мислилася як самостійна, а під протектором Персії та Польщі і при сприянні Венеції. Та ж держава, яку закликав побудувати Т. Євлевич, мала охоплювати землі Київської митрополії і будуватися на православній конфесійній основі самостійно; при тому мислитель не закликав добиватися цього через національно-визвольне повстання, але через відбудову, кажучи по-сучасному, національної ноосфери. Цікаво й те, що про московитян тут нема жодної згадки, вони просто не беруться до уваги. Основною справою для відродження поет бачить установлення власної системи освіти, тобто виховання нової людини на основі православ'я та розвитку науки; зрілі мужі при цьому мали б єднатися в громади, принаймні такий процес, який уже почався, він вітає. Військовою елітою цього творення бачить Запорозьке військо як реальну силу, яка може підперти вказану ідею. Його критика віджилих звичаїв має раціональний характер, критика духовенства також, бо в омріяній ним державі церква має відіграватицементуючу роль. Відтак і вона, і народ мають очиститися від негативних явищ, які їх руйнують.

Можна також твердити, що Тома Євлевич, як і С. Кленович, своїм "Лабіринтом'' творить універсальну картину світу й тогочасного життя: дає історичну посилку про минуле рідної землі, говорить про її столицю Київ, віщає про всесвіт, пізнання світу в його компонентах, дає образ рідної землі на прикладі-моделі конкретного міста — Могилева на Дніпрі. Йдеться тут про предків, батьків, дітей, але головною силою для творення власної держави поет бачить пробуджену до суспільної діяльності молодь. Універсально вичислюються вади й достойності тодішніх посельців Русі.

Усе це виводить пам'ятку в ряд визначних у своєму часі і свідчить про з'яву нового рівня в тодішньому суспільно-політичному мисленні. Вище від Т. Євлевича на той час не підіймався ніхто.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.