Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Йоаникій Волкович та його експресивний стиль
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина
Всі публікації щодо:
Про цього вельми своєрідного поета не знаємо багато. Жив у першій половині XVII ст., був сином львівської бублейниці, очевидячки навчався у Львівській братській школі, тут був залишений учителем, відповідно прийняв і чернецтво. У 1630—1631 рр. був священиком та казнодією (проповідником) у Львівській братській церкві Успіння Богородиці, а водночас і вчителем школи братства. До нашого часу з його творів дійшла тільки декламаційна драма1. Повний заголовок її такий: "Розмишляння о муці Христа, спасителя нашого. При тім весела радість із тріумфального його воскресіння. Віршами написанії через багатогрішного інока Іоаникія Волковича, проповідника Слова Божого, і у Львові при церкві братській Успіння Пречистої Діви Марії через дітей відправленої. Там-таки, за благословення його милості преподобного отця кир Петра Могили, воєводича земель молдавських, великого архімандрита києво-печерського до друку подано року від Різдва Христового 1631"2. Книжечка вийшла у друкарні Львівського братства.
Загалом перед нами не чиста декламація, якими були декламації К. Саковича чи С. Почаського, а твір, можна сказати, проміжний між декламацією та драмою, через що ми й назвали його декламаційною драмою, є тут і елементи діалогові; загалом твір можна віднести до ранніх зразків різдвяних драм. Присвячено його Гаврилу Лангишу, “славному купцю і міщанину львівському", а оскільки серед трьох декламаторів, названих у книзі, є і Лангиш, то це напевне був син купця та учень Й. Волковича, через що він зве Г. Лангиша “добродієм своїм ласкавим". Цей-таки купець фінансував видання книжечки Й. Волковича, про що прямо пишеться в дедикації. Свої вірші поет тут зве "від мене грубо і немайстерно написані", що, зрештою, дійсності не відповідає, отож цю автохарактеристику віднесімо на рахунок скромності автора.
Твір написано витриманим (правильним) силабічним віршем різного типу, активним, метафоризованим, повним щирого й гарячого чуття, з цікавими ритмічними рядами, поданими з пристрастю, через що звемо його стиль експресивним. Муки Христа у драмі передаються через переживання особистісного “я", вони ніби вливаються в душу сучасної поету людини, відтак страсті Христові є ніби наслідком грішного життя людей, що тривали по ньому, зокрема і в часи постання твору. І хоч сама тема Христових страстей та його воскресіння цілком середньовічна, прориваються сюди й ренесансові мотиви; твір побудовано точнісінько так, як "Еклогу" Григорія Чуя, Русина із Самбора: перша частина — "Смутні трени", а друга — “Вірші на радісний день", тобто перша й друга частини між собою настроєво дисонують і є ніби ілюстрацією до слів Івана Богослова: "Сумувати ви будете, але сум ваш обернеться в радість" (16:20) — це була, до речі, одна із улюблених тем бароко. Декламують трени три Душі Побожні, десять Вісників, які, власне, й оповідають історію страстей Христових, і Милість Божа. До того, саме Душі Побожні (їх рецитували учні Георгієвич, Аангиш і Буневський, інших декламаторів не названо) виконують, так би мовити, емоційну партію, а Милість Божа — резонуючу: подає звернення із повчанням до людини. Отже, структура "Смутних тренів" збудована досить струнко.
1 Михайло Возня к назвав драму Й. Волковича діалогом, що, на нашу думку, неправильно (Возник М. Діалог Йоаникія Волковича з 1631 року // ЗНТШ. Львів, 1920. Т. СХХІХ. С. 3379).
2 Текст в оригіналі див.: Українська поезія. Середина XVII століття. К., 1992. С. 147— 173; уривки в перекладі сучасною мовою: Українська поезія XVII століття. Перша половина. К., 1988. С. 213— 220.
Вона починається з емоційного вводу: декламації Душі Побожної 1-ї, подається інформація, що "народ ізраїльський вирішив прибити на хреста Ісуса". Душі Побожні 2 і 3 з цього сумують, отже, творяться перші плачі, відтак Милість Божа заявляє:
Твої-то, людино, тяжарі мордують
Ісуса невинного, жорстоко крижують...
По тому йдуть два зойки Душ Побожних 3 і 1 і короткий плач Душі Побожної 2. Це перший треновий ряд. Другий ряд починає Вісник 2, який оповідає, що "зв'язаного Ісуса до Аннаша потягли", розповідь завершується трьома плачами Душ Побожних (1, 3, 2). Далі йде третій ряд: Вісник 3 оповідає, що "перед Кіяфою Ісус постав, де сміливий Петро учителя свого відрікається", тобто розробляється тема відступництва від Бога. Відтак Душі Побожні (1, 3, 2) ляментують з того приводу. Милість Божа резонує. Далі йде четвертий ряд: Вісник 4 оповідає, що "Ісуса вже до Пілата віддано", знову йдуть монологи Душ Побожних (2, 3, 1), причому 2-га звертається до Богородиці, 3-тя плаче, 1-ша звертається до "чинів ангельських". Милість Божа, резонуючи, з’являє, що страсті Христові — це і є створення церкви Божої (до речі, тут трансформується мотив однієї із колядок, у якій також оповідається, як із Тіла Христового будується храм). Душа Побожна 2 запевняє Бога в любові до нього. П'ятий ряд: Вісник 5 оповідає, "що з Бога насмішки чинять". Знову плачуть три Душі, особливо яскравий плач Душі Побожної 2-ї, яка дивується, чому Бог, над яким так збиткуються і кплять, не покарає нечестивців:
Боже мій, чому ти їх усіх не скараєш,
Чом жахкий ти грім на них з небес не скидаєш?
Накажи-бо, що земля пащеки втворила
І у прірвиськах страшних навіки закрила.
Накажи вогню з небес зненацька злетіти,
Жахно світ оцей увесь до ґрунту розбити,
Накажи, щоб дикі скрізь звіриська постали,
Рід цей проклятий внівеч відтак розтерзали, —
і після такого емоційно гострого пасажу іде декларація так званого християнського гуманізму — власне те, чим твір Й. Волковича по-особливому відзначається і що робить його вивищено-чудовим:
Але руку від покари любов відставляє,
Тебе, Пане, від покари любов зупиняє,
Твої болі важкії любов притлумила
І з терня вінцем болю любов тебе вкрила.
І в завершення йде двовірш, який є квінтесенцією всього твору:
Цей вінок і я, смутний, на себе вкладаю
І з Тобою, Отче мій, страждати бажаю.
Душа Побожна 1-ша взиває до Матері Божої й малює разючий портрет скатованого Христа.
У шостому ряді Вісник 6 оповідає, що "Бог хреста на Голготу двигає", далі знову йдуть плачі Душ Побожних (1, 3, 2), і саме тут бачимо найбільший вияв експресійного стилю поета:
Движе Йсус ту махину, котрую зробили
Мого гріху ваготи, на рам'я вложили,
Движе важко; щоб тільки мене улегшити,
Мені з шиї пекельний тягар іздіймити.
Движе тую ваготу, що годі двигнути,
Не міг жоден і пальцем її доторкнути.
Движе через жорстокість мою ізболілий
І од болю страшного надмірно змалілий,
Движе, кров ручаями із ран його точить,
Всю дорогу ряснисто, о жалю мій, мочить!
І знову цей ряд завершується воланням до Божої Матері (Душа Побожна 2) — оці звертання до Богородиці в 5 і б рядах ніби готують слухача до наступного високоемоційного її плачу.
Сьомий ряд: Вісник 7 оповідає, що "на хрест Ісус піднесений", і це подається як чудо з чуд (поетика міраклю), бо "створіння створителя свого убило, безгрішного грішні ото утискають" і "діти власного батька ото забивають". Душа Побожна 3 ляментує зовсім у стилістиці українського похоронного плачу, а Душа Побожна 2 описує, як реагує на це Богородиця. Стилістика й тут напружено-експресивна:
Стала од смутку зовсім скаменіла
Чистая Панна, майже омертвіла.
Ледве-ледь очі в небо вона зносить,
Тяжко боліє і рятунку просить.
Восьмий ряд: Вісник 8 оповідає, що “Ісус відчуває спрагу" — тут скрушно оповідається про самотність Ісуса Христа, бо не знайшлося такого, хто б утолив його спрагу, натомість йому подали жовчу та оцту. В ляменті Душа Побожна 3 закликає людей схаменутися, а Душа Побожна 1 хоче сльозами втолити Христову спражність визнанням своїм гріхів. У дев'ятому ряді Вісник 9 оповідає, що "Ісус, учинивши заповіта, заснув". Реакцією на це є своєрідний хор-перегук Душ Побожних (1, 2, 3, 2, 1, 3, 2) в коротких партіях. Зрештою, це не діалог, а швидше різноголоса рецитація.
І нарешті десятий ряд, в якому Вісник 10 оповідає, що "з хреста знятий Ісус і в гріб покладений". Оповідь коротка, бо за нею йде з великою поетичною силою поданий “Плач пречистої Панни", витриманий цілком у стилі народних похоронних голосінь. Написаний сапфічним віршем:
Вже моя радість набіч відступає,
Лютая туга мене обіймає,
Вже моя втіха мене покидає,
В землю впадає.
Світе очей, о чому ти зникаєш,
Гірко мене ти, смутну, побиваєш!
Сонце! Ти хмуро також призатьмилось —
Так все знудилось.
Після того йде знову перегук Побожних Душ (1, 3, 2, 1, 3, 2, 1). І тут вимічаємо той-таки експресивний стиль і барокову образність. Так, Душа Побожна 1 вважає, що це вона вбила Христа і поклала в гробі гріхами своїми, але, жалуючи на те, прибігає до Господа спочити зі словами "в твоїх пречистих ранах гніздо я звиваю" — образ винятково вишуканий.
Завершуються трени цитатою із Августина з "Книги про пияцтво".
Що ж особливого в цій композиції? Передусім те, що поетичний жанр трену подається не в чистому своєму вигляді (хоч і не без того, взяти б чудовий "Плач Пречистої Панни"), а у вінку, в'язанці, котра зв'язується не самою дією, а розповіддю про дію — страсті Христові. По-друге, трени стають партіями Душ Побожних і в кульмінаційній точці — Богородиці, до появи якої маємо композиційну підготовку. По-третє, партії Побожних Душ є емоційною реакцією на оповідь, тобто саму історію чи акцію, яка кладеться в центр дійства. По-четверте, емоційний характер партій Душ Побожних зумовлює емоційну згущеність переживань, а отже й витворення експресивної поетики, яка здобуває через систему ритмових наголошень значної сили й певної екзальтації почуттів. По-п'яте, барокова ускладнена образність сприяє посиленню та свіжості емоційної екзальтації. Все це й виводить пам'ятку в ряд високої поезії; до речі, пізніші драми-міраклі такої емоційної пристрасті не знали, бо значною мірою схоластизувалися; все, звісно, залежало від таланту автора, а він був у Й. Волковича значний. Античних уподібнень у першій частині нема, хіба цитата із Ціцерона в дедикації; підтекстів і другого читання також, вихід у світське підґрунтя мінімальний — маємо тут зразок розвинутого бароко, але без його ребусових та класицистичних складностей; загалом орнаментація тексту переноситься лишень в образну структуру, хоч і композиція, як бачимо з вищеподаного розгляду, досить вишукана й штудерна.
Титулка книги І. Волковича "Розмишляння о муці Христа Спасителя", 1631 р.
Друга частина повністю зветься "Вірші на радісний день воскресіння Христа, спасителя нашого". Структура її цілком інакша. Починається із хвалебного тропаря Ангела, але не повторює, тільки імітує хвалебну служебну, кондакарну поезію, тобто при творенні другої частини вживається поетика архаїчна. Тут трапляються й античні імена: Титан, Орфей, Аріон, є цікаве перечисления музичних інструментів: цитари, лютні, арфи, згадуються "мелодійні думи”, тобто пісні з музичним супроводом, "мелодійний музика". По тому Отрок 1-й звіщає про радість Богородиці, до нього приєднуються Отроки 2—11 — кожен співає свою партію похвальної пісні, завершує цю частину Ангел; можна гадати, що текст тут співався у стилі акафіста, бо через нього проходить рефреноване "Радуйся!" По тому йде радість церкви, яка продовжує похвальну пісню вже церкві; Милосердя Боже закликає радуватися "смертельному чоловіку"; Милість Божа, як і в першій частині, все те резонує, потім виступають персоніфікації: Розум, Пам'ять, Воля, Звитяжство, Тріумф, Хрест, Спис, Палиця, Цвяхи. Висловлені думки тут цікаві. Так, Розум свідчить, що людина є щедро наділена розумом, тільки трохи менше як ангели, від тварини вона й різниться інтелектом, розумом людина сягає й Бога. Пам'ять говорить про символіку барв: червоне — любов, зелене — краса, чорне — покора, біле — явлена чистота. Отож треба подбати "про пензель ласки Божої" і так обмалювати страсті Христові — надзвичайно цікава алюзія до образотворчого бачення Слова. Пам'ять має при цьому страсті Христові зобразити всередині себе. Воля ж має служити Розумові, з'єднавшись, вони допомагають Пам'яті в її малюванні. Відтак Розум — ніби майстер при малюванні картини, а Пам'ять — його руки; до зазначеного треба додати фарб удячності — образ, як бачимо, вельми вишуканий і розрослий. Але ще йому не кінець. Пензлем треба керувати просто, а коли зображення вийде добре й гарне, належить пильнувати, щоб образ "міг полискувати", для цього треба полакувати. Отже, людина у цьому світі бачиться образотворчо, як картина чи ікона, створена майстром-маляром.
Звитяжство промовляє у стилі героїчної поезії. Тріумф у тому-таки стилі розробляє тему збурення пекла. Дуже цікавий вірш "Хрест", де хрест подається в серії уподібнень — прекрасна барокова гра: хрест — це Давидів ключ, яким відчинене небо; це махина, якою збурено пекло; це міст до обіцяної землі; це меч, яким убиті Голіад і диявол; це дерево, що було знаком прокляття, а стало вічним благословенством. Так само подається серія уподібнень у партіях Списа, Палиці, Цвяхів. В обох перших віршах вони завершуються акафістичним "Радуйся", а для Палиці та Цвяха це проспівує Ангел. Отрок 1-й прославляє воскресіння Христа, а "Різні отрочата", як у давніх похвалах, подають віншування королю, сенаторам, рицарству, жовнірству, побожним пастирям, "союзу братства", тобто братствам, ктиторам церков, живим та померлим. Як бачимо, скрізь проходять співні партії, що велить нам здогадуватися, що друга частина була не декламаційна, а таки співна, отож доводиться пошкодувати, що до видання не придано записів мелодій. У кожному разі звичайна й усім відома історія про страсті Христові перетворилася тут в урочисте дійство з декламаціями, співом, чуттєвими пасажами, яскравою пристрасністю, з багатством, одне слово, у досить вишукану словесну гру — це й справді було бароко, при тому високе, розраховане на те, щоб уразити слухача, захопити його, від печалі піднести до радості й свята. У цьому розрізі твір Йоаникія Волковича, здається, не мав у своєму часі рівних.
Не може пройти повз увагу й той факт, що майже через сто років Інокентій Нерунович напише так само декламаційну драму "Милість Божа" 3, можливо, відштовхуючись од назви резонуючого персонажа драми Й. Волковича. Є там спільності й композиційні: так розповідає про події війни Вість — зовсім так само, як Вісники в "Розмишлянні"; так само декламують діти і ставляться хорові партії, а сама "Милість Божа" починається з ляментової частини, де "Богдан Хмельницький долю козацьку оплакує", козаки віншують йому славу і так далі — отже, маємо цікаві композиційні ремінісценції. На львівському ж терені, чи Парнасі, "Розмишляння о муці Христа" є вершиною драматургічного мистецтва; зрештою, театр тут у подальші часи не розвивався, на те були свої політичні й суспільні причини, а перша та, що Львів уже не мислився як "стольний город", що так настійливо підкреслювали ще брати Зиморовичі, а провінціалізувався; центром же було проголошено у православних колах, як Гелікон і Парнас, таки Київ, і це сталося, до речі, саме в той час, коли написав свою декламаційну драму Й. Волкович.
3 Див. нашу окрему розвідку про “Милість Божу”. Текст у виданні: Марсове поле. Героїчна поезія на Україні. К., 1989. Кн. 2. С. 206-231.
Мова пам'ятки книжна українська з певним наповненням полонізмами. Нічого спеціально українського, окрім мови, автор не з'являє, навпаки, у прикінцевому віншуванні зголошує себе відданим громадянином Річі Посполитої і людиною православної конфесії, зв'язаною із братствами. Оце і все, що свідчить про "прописку" поета в живому житті, загалом його творча мета — абстрагуватися до загальнохристиянських ідеалів.