Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Твір, який проголосив у Києві Гелікон та Парнас, і його автор Софроній Почаський
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина

Всі публікації щодо:

У розвідці про Дніпрові камени Івана Домбровського уже говорилося, що цей поет, заявивши про гурт муз, яких він привів до Києва, дав слово тільки одній музі — Кліо, музі історії; про саме ж проголошення Парнасу прямо тут не говориться. Отож справжнє проголошення Київського Парнасу відбулося трохи пізніше — в 1632 р., і честь учинити це високе дійство випало Софронію Почась- кому. Хто ж він був? Рік та місце народження, також рік смерті невідомі, ім'я у хрещенні мав Стефан, навчався в Києво-братській школі в часи ректорства Касіяна Саковича і був першим спудеєм, який декламував "Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" у 1622 р., що вже виділяло його серед товаришів-учнів. Навчався також за кордоном разом із С. Косовим, І. Трохимовичем та іншими. Після повернення в Київ як особливо здібний вихованець призначений проповідником Києво-Печерського монастиря. В 1631 —1632 рр. викладав у Лаврській школі, після чого був, за вимогою патріарха Нектарія, посланий разом з іншими вчителями у Яси для заснування тут православного училища. Повернувсь із Молдавії в 1638 р. і став ректором Києво-Могилянської колегії, але на цій посаді пробув недовго, до 1640 р. По тому призначений у настоятелі Молдавсько-Яського монастиря. Там він і помер. Уважався людиною високоосвіченою, йому присилали на рецензію духовні твори навіть із Константинополя. Але найбільшу пам'ять по собі залишив, створивши унікальну поетичну книжку " Евхаристиріон, або Вдячність яснопревелебному в Христі його милості пану отцю кир Петру Могилі, воєводичу земель Молдавських, великому архімандритові святої великої лаври чудотворної Печерської Київської, віри православної в церкві святій східній побожному промоторові і несмертельної слави гідному оборонцю", написану книжною українською мовою1.

Книжка ця — панегірик-декламація, поетична пам'ятка Лаврської школи. Відомий дослідник тієї доби С. Голубев у книзі "Киевский митрополит Петро Могила и его сподвижники" так і писав: "Цей панегірик є єдиною відомою нам літературною пам'яткою Києво-Могилянської колегії в час її перебування в лаврі"2. Тут, у Лаврській школі, Софроній Почаський був професором риторики. Декламація створена як вдячність спудєїв гімназії за фундування Петром Могилою самої школи і проголошена була на Великдень, а з друкарні Києво-Могилянського монастиря вийшла 29 березня 1632 р. Своєрідністю твору було те, що декламація не тільки виявляла вдячність Петру Могилі, але, що особливо важливо, проголошувала встановлення в Києві українського Гелікону та Парнасу — автор іде тут услід за Себастіяном Кленовичем, який проголосив у 1584 р. встановлення українського Парнасу у Львові. Отже, це була визначна культурна акція, яка заманіфестувала, що Київ став освітньою та літературною столицею України; те, до чого прагнув ще гурток Єлисея Плетенецького.

1 Передрук тексту: Голубее С. История Киевской духовной академии. К., 1886. Вып. I. Период домогилянский. Приложения. С. 46—72; переклад сучасною українською мовою: Антологія української поезії. К., 1984. Т. І. С. 128-137; Українська поезія XVII століття. К., 1988. С. 222— 250.

Голубеє С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. К., 1883. Т. 1. С. 449-450.

Tитулка "Евхаристиріону" С. Почаського, 1632 р.

Герб Петра Могили

Зображення Парнасу та Гелікону

   Парнас, як відомо, — священна гора в Греції у Фокіді, пов'язана з різними мітичними сказаннями. Так, гора Парнас вважалася середньою точкою землі. В широкому розумінні Парнас — гірський ланцюг, вища його точка — Дельфійський Парнас (тепер Ліокура) із вершинами Тіторея та Лікорея, через що його малюють двогорбим. При Дельфійському храмі було багато ущелин та круч, тут-таки тік Кастальський струмок, води якого ніби давали натхнення, був він присвячений Аполлону та музам, через що вважалося, весь Парнас був поселенням муз. Музи ж у грецькій мітології є дочки Зевса та Мнемозини — це богині поезії, мистецтв та наук. Вони жили на горах Гелікон та Парнас, а улюбленою їхньою оселею були узгір'я Пієрії під Олімпом. За різними місцевостями, де жили музи, вони мали різні назви: аоніди, парнасиди, гіппокреніди, пієріди. Вони вважалися покровительками пісень і танців. Визначено їх згодом дев'ять, а щоб розпізнавати їх, малювали з різними атрибутами. Керував музами Аполлон, якого звали ще Музагет. У Римі здобули назву камен. З появою національних літератур у Європі Парнасами почали називати осередки цих літератур, тобто культурно-освітні центри, які вважалися поселеннями муз, звали ці осередки й Геліконами. Саме через те Себастіян Кленович, ведучи муз в Україну, вістив:

Не сумнівайся, Богине, й у нас є теж гори Менальські,

Й Альпи також тут свої є і на нашій землі, —

 а привівши муз у Львів, проголосив:                                                                 

Тут, під горою, богині, по-праву осісти вам можна,

Поки пройдемо ми шлях, що назначили собі...

Звертаючись же до муз, поет сказав:

Тож поспішайте ви, музи, до нас, Мнемозинині доні,

Щоб ви побачить самі нашу країну могли...

Таким чином, грецькі музи ніби розселялися по Європі у множинних іпостасях, символізуючи спільні для всіх науки й мистецтва. В Україні Парнас називався Роксоланським (О. Орновський3) — від Роксоланії, поетичного синоніма України.

Гелікон же — гора на півдні Беотії у Середній Греції, що була присвячена Аполлонові і також вважалася оселею муз, яких звали геліконідами; вони ніби поселялися з Аполлоном на вершині гори, де в гаю стояв храм, їм присвячений. Щороку тут влаштовувалися свята на честь муз та Аполлона, під час яких давали нагороди переможцям у музиці, поезії та гімнастиці. Тут лунав спів Орфея. Струмки Гіппокрена і Термер також давали натхнення. У нашій традиції, як це є і в Софронія Почаського, Гелікон із Парнасом з'єднувалися, тож коли художник малював двогорбі гори, то це могло означати з'єднання Гелікона з Парнасом.

Декламація має Передмову автора, де він пише, що "Мінерва намислила, вельможний наш добродію, Гору собі виставити, Гору, мовлю, Парнасу та Гелікону, на якій щоб міг весь малий світ твою славу й тілесним, і духовним оком прочитати"4. Твір складається з двох частин: "Гелікон", що є першим садом умілостей, який має вісім коренів вільних наук: граматики, риторики, діалектики, арифметики, музики, геометрії, астрономії і теології — і визначає, певне, науки, що вивчались у Лаврській гімназії, чи ж бо задум Петра Могили створити в Києві академію. Друга частина декламації — це "Парнас", або другий сад умілостей, який складається з "літоростей", тобто дерев: Кліо — науки читання історії, Мельпомени — науки в писанні віршів смутних та жалібних, Уранії — науки звіздарства, Калліопи — науки в писанні високих та поважних речей, Полігімнії — науки у швидкій пам'яті багатьох речей, Талії — науки в писанні віршів веселих, Евтерпи — науки співу, Терпсіхори — науки співу із інструментальним супроводом, Ерато — науки співу умильного, а завершується цей ряд оспівуванням Аполлона, який є літоростю, цвітом і оздобою всіх наук та вмінь. Отже, маємо тут перечисления не тільки жанрів поезії, але й співу, що творить своєрідно нашу першу, поетичним ладом писану, поетику.

Загалом проголошення Київського Гелікону та Парнасу Софронієм Почаським означало становлення так званого Києво-Могилянського атенею. С. Почаський пише про це так: "Мінерва наук православно-католицька, превелебний патроне, доти вельми неплідна (через великі навали, штурми від ворогів соборної церкви, матері нашої), за ласкою та промислом Божим уродила немале Гроно православних синів у православній науці, які зібралися під намета твоєї щедротливості, під плаща твоєї старатливості, під люб'язність твоєї до наук зичливості''5.

3 Одна з його книг звалася “Муза роксоланська” (1693); зве він також Парнас “віршотворним” і “Руським Парнасом”. (Антологія української поезії. Т. 1. С. 221, 223).

Голубев С. История Киевской духовной академии. С. 49.

Там-таки. С. 48.

Встановлення ж Гори потрібне, бо “за вступом сонця у Північні знаки світ земний із зими сміється, Гори квітами одягає і, погляд тішачи, фарбує, а особливо як передвічне сонце, виникнувши з підземних країв, знову підносить душу на Гору спасіння. Відчини, вельможний патроне, ворота зичливості своєї тій Горі, які кожному ставилися, щоб відчиняти їх. Відчини хоч і простому та недосконалому, однак правдивому та необлудному, оскільки правда та щирість, хоч і в найубогіших, завжди у тебе у великій повазі"6.

У вірші “Граматика" поет свідчить, що корінь заквітне в саді (тобто в Україні) тоді, "коли в Русі нащадок гучних роксоланів досягне у науках премудрих поганів", — цього, до речі, хотів і Касіян Сакович у своїх "Віршах...". У “Теології", звертаючись до Петра Могили, С. Почаський вістить:

Укопав ти колону Північної зони,

Де Дніпровий є берег, під седмитріони,

Тут мешканців тримаєш руських у шуканні

Цих наук, хай не будуть в дальнім мандруванні, —

тобто досить нам учитися у чужих краях, а треба науки пізнавати там, де "Дніпровий є берег". Оповідаючи про Кліо, поет підкреслює велике значення історії: "Взнає справи славетні русинських гетьманів і життя розпізнає вельмож різних станів", а "набуте з історій наш розум розширить". У коло мистецтв С. Почаський уводить і звіздарство, хоч наука астрономії подавалась у Геліконі. Вводиться в число мистецтв і “наука в писанні високих і поважних речей", тобто риторика. Визначаються жанри поезії: “смутні і жалісні вірші" — це трени й ляменти, "веселі вірші" — селянки (ідилії). Значна увага виділяється співаній поезії — це пісні, канти, співи-похвали, інструментальний спів, тобто під музику; замиловане співання — це духовний спів.

Декламацію рецитували 23 учні. Витворено її певного мірою на засадах ренесансу, але своєрідно. До ренесансової поетики відносимо прославляння наук, Аполлона, грецьких муз, мистецтв, створення Парнасу та Гелікону, античні уподібнення, ясний стиль без словесних фігур та підтекстів, тобто подвійного читання, пізнання світу, апологія розуму й освіти тощо. До бароко, яке вже тут значною мірою наявне, відносимо інтерес до справ віри, турботу, щоб "звитяжець пекельного гада утримав цілу віру зі Сходу — в ній правда", тобто йдеться не просто про релігійний, а конфесійний інтерес, є тут полемічні нотки супроти уніятів, зголошується, що науки потрібні для “Сіонської церкви", також "у вірних обороні", щоб висвідчити "Христове встання з мертвих світу", згадуються святі отці церкви, зокрема Дамаскин; наука Христа при тому ставиться вище наук світських:

Та найвищий вимірник з-під спуду виходить,

Безліч в'язнів при тому з собою виводить (мотив збурення пекла. — В. Ш.)

Той, котрий п'яддю небо зміря, добротливий,

Хай дарує в науках початок щасливий, —

ідеться тут про Ісуса Христа. Віщі люди мають не тільки приносити таємні знання ("пізнання речей тайних" у вірші "Астрономія"), але й мирру з кадилом, а теологія називається "коренем усіх наук та умілостей", тобто є наукою, "що з неба мудрості початок, джерело наук Божих, а світських остаток". Дбає поет:

Дав би Бог, щоб чужих ми тих-то кривологів

Занехаяли, чули власних теологів

І Христу дали в церкві славу з Дамаскином,

Отця з Духом хвалили і з предвічним Сином...

У "Вдячності" С. Почаський прославляє церковних пастирів, подає осібні "честь, поклон і вдячність навіки", при цьому гостро заперечуючи язичництво і грецьких богів, до яких, власне, й звертається. І тут проступає не тільки поєднання середньовічної та ренесансової поетик, що й склало, зрештою, явище літературного бароко, а й полемічне заперечення Відродження. Так, поет будує свій Гелікон та Парнас, але зве їх простими і заявляє:

Єдиного в трьох лицях знаєм тебе, Пане,

Одна одному Богу честь має буть дана...

Цей публіцистичний мотив має продовження у вірші "Кліо", де поет ще виразніше відрікається Ренесансу:

Спокій дай, Кліо, давнім у справах поганам,

Опиши життя Ісуса, іди вже за Паном, —

тобто Богом християнським. Так само у вірші “Уранія", де правдивим астрономом називається “найвищий монарх", що управляє небом:

Астроном це правдивий, з-підспуддя виводить

Зорі душ святоотчих, до неба сам входить, —

це і у вірші “Калліопа". Апогей полемічного антиренесансу бачимо у вірші, присвяченому Діві Марії, де свідчиться:

З свойого ми Парнасу Феба геть з сестрами

Прогнали, а в нім просим мешкати із нами,

Патронкою наук всіх ми тебе признаєм,

Богині ми Паллади відтепер не знаєм

Та вірим: з богомудря нам тепер ти дана, —

і це при тому, що поет перед цим похваляв Аполлона з музами та й саму Палладу. Нагадаємо, що суперечність мотивів — одна із рис поетики бароко.

Заперечує Софроній Почаський і античне розуміння Бога, зокрема Ксенофонове, який звав його Архетипом і казав, що він без початку й кінця (вірш "Геометрія"). На відміну цього твердження поет подає своє, барокове бачення Бога:

Бог не є фігуральний, але круглість світу,

Лічбу дневі припише, відмінність же літу, —

тобто Бог є коло, визначник часу і змін пір року, Творець світового кругообігу.

Таким чином, "Евхаристиріон" ніби завершує раннє бароко в Україні, яке постало, як ми говорили, на поєднаній ренесансовій та середньовічній поетиці, і це свідчить, що ренесансова поетика хоч і вживається, але й полемічно заперечується, відтак ренесансовий класицизм переростає у бароковий. У цьому особливе значення цієї непересічної пам'ятки.