Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Криптонімний автор, що оплакав острозьких міщан
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина

Всі публікації щодо:

Про князів Острозьких ми вже достатньо писали. Писали також, що останню картину до творення літературного образу цього роду в давньому нашому письменстві змалював поет, що заховався за криптонімом М. Н., про якого знаємо, що жив у першій половині XVII ст. і був “з Рівного, з найубогішої школи", тобто вчителем тамтешньої початкової школи. Писав книжною українською мовою, при цьому першу частину твору написано нерівно-складовим віршем, другу — віршем сапфічним, що свідчить: поет десь учивсь у колегіумі і вивчав поетику. Назва пам'ятки: "Лямент про нещасну пригоду, про лихо й мордування острозьких міщан, пильно писано 1636 року, місяця червня, дня 14-го". У друк такий твір потрапити не міг свого часу, отож зберігся в рукописі й опублікований щойно в 1903 р.1

Структура пам'ятки своєрідна: після звертання до читальника подається розмисел про подію, яку автор оплакав, адже жанр, вибраний ним, — лямент, і тільки по тому — опис самої події, хоч мало б бути навпаки: спершу годилося б подати описа, а тоді його осмислювати2. Але чинити саме так автор міг з тієї простої причини, що звертався до читача, котрий добре знав, що відбулося, отож міг одразу приступити до осмислення, а опис самої події докладався пропам'ятно, щоб зафіксувати її для прийдешніх поколінь. Зважалося й на читальника незнаючого, через що звертання зветься "До кожного читальника".

На перший позір, вістить поет, ідеться про порожні речі, "та ніхто про них не скаже: безґрунтовні, ложні". І тут постає перше запитання: чому поет зве порожніми речами опис зіткнення острозьких міщан із княгинею Анною-Алоїзою Острозькою, фатальне своїми наслідками, адже воно знаменувало цілковитий розлам українського магнатства зі своїм народом і після того пролилося немало людської крові? Гадаю, пояснення тут має бути одне: автор певною мірою виходив із традицій високої літератури. Писати про повстання супроти верхів суспільства в такого роду літературі було прийнято, взяти хоч би "Острозьку війну" Симона Пекаліда, про яку ми докладно писали, але там козаки піднялися на несправедливе, свавільне повстання, відповідно автор стоїть на боці князів і знаходить серйозні підстави для оправдання пролиття крові тих низів; зрештою, і не такі вже це низи були, а добре зладжена військова сила, еліта-войовник нації. Отже, й Острозька війна зовсім не бачиться С. Пекалідом як війна антифеодальна, низів супроти верхів, а як міжусібна — однієї потужної військової сили з іншою, тобто тут описано те, що звалося тоді "рокош" (бунт, збройне повстання, збурення) чи "ребелія", і зразки таких описів знаємо (хоч би в С. Симоніда). У нашому ж випадку тема ставиться зовсім не традиційно, бо йдеться тут про розправу пані з власними підданими, при чому симпатії автора цілком на боці підданих, а не пані, — ось чому поет каже про "речі... на позір порожні", тобто описування їхнє не відповідало приписам поетик, однак порожні вони тільки видимо, насправді ж вельми важливі. Саме тому автор застерігається: "Може, хто за ції речі мене звав би матачем", тобто облудником, пройдисвітом, вигадником, але й такому, недоброзичливому, читачу поет хоче "бути речі цій оповідачем". Його обходить правда і тільки правда. Він не був самовидцем події, про що признається, але зібрав про неї розповіді людей. "Вдіяне доводжу до людей правдиво" — це ніби гасло того, хто провадить безстороннє розслідування події і, як слідчий, дошуковується істини.

1 ЗНТШ. Львів, 1903. Т. L1.

2 Текст у перекладі сучасною українською мовою: Антологія української поезії. К., 1984. Т. 1. С. 138-146.

В заголовку до першої розмислової частини поет говорить "про пригоду острозьких міщан та про зневагу від посполитого люду найчільнішої шляхти", тобто він ніби на боці зневаженої шляхти. Подія була непроста: княжна Анна-Алоїза Острозька із супровідним загоном поверталась у замок на православний Великдень саме в той момент, коли туди йшла процесія міщан до церкви, щоб святкувати велике свято. Людей почали розганяти, щоб пані проїхала, при тому цілком у брутальний спосіб, що й викликало збурення, і почалася бійка навзаєм. Отож день, як пише поет, “що для Бога мав іти на хвалення, обернувся на зневагу від людей ззухвалених" — тут уже йдеться і про шляхту, і про посполитих, чи, властиво, міщан. Але річ у тім, що люди йшли до церкви “для великої послуги" і "непошана та поразка немала спіткала тих міщан побожних, котрі Панськую (Божу. — В. Ш.) похвалу стерегли були охітно", тобто йшли молитися Богу, то чи ж не варто було шляхті їх у цьому випадку пошанувати? Відтак автор засновок, поданий у заголовку, заперечує: Господь сам не топивсь у гордині, отже, “той перед Богом певне провинився, хто посмів підняти руку на святії справи", а це вчинила саме шляхта.

Тож автор пропонує розсудити: хто тут був винніший у гордості і затверділіший "в лютій лихоборності"? При цьому зазначає: "А у світі завжди правди неоднака сила". Отже людям, як підданим, “для підхлібства" годилося б зіступитися і пропустити пані, але оскільки люди йшли шанувати Бога, то й пані могла б постояти і вгамувати коней, адже вона вважалася побожною людиною. Могли б, міркує поет, пані й шляхта приїхати в замок раніше ("зарання"), адже добре знали, коли саме мала йти до замку процесія. Дехто зі свідків, яких автор-слідчий розпитував, говорив, ніби панство послало послів, які просили людей пропустити карету із супроводом, а поспільство панських послів зневажило, але поет не вважає цю звістку достовірною, бо "легко слабкість людську наклепом збивати". Отже, хто б перший не вчинив початок заколоту — це було глупство, висновує поет. Відтак він просить розміркувати, кажучи, що "важко зносить людям кривду, ще й невинним бувши", отож тут пани завелися, "про учтивість Бога забувши". Та ж бо й погани боронили "учтивість Божу" — подаються посилання на Ціцерона, Ясона, Марцера старого, приводяться й біблійні приклади, зокрема оповідається місце з Євангелія від Матвія, де йдеться про прихильника Христового, який відтяв вухо рабу первосвященика Аннаша, коли той вів Христа на суд, — міщани до цього сміливця й уподібнюються. Гнів буває двоякий, розмірковує поет: добрий і лихий, у острожан був добрий, у шляхти — лихий, адже з її боку утиск і знущання були такі, що їх "не зміг би знести найсвятіший нині". Через це острозьких міщан зве "нещасливими" і "мої милі острожани". Ліпше було б панам "тої звади не збуряти, лиха не чинити", треба до підданих ставитися ласкаво, "не як леви, не жорстоко".

Замок Острозької фортеці

І тут іде пасаж, який роз'яснює глибинні причини тієї ворожості між княжною Острозькою та її підданими: її розпалили єзуїти (“чеснії отцьове" в автора), які аж до того привели пані, що “турбували були тіло її батька в гробі". Ідеться про те, що тіло Олександра Костянтиновича Острозького, як ми вже про це згадували, було вийняте за намовою єзуїтів Анною-Алоїзою із гробу й перехрещене в римо-католицьку віру, — блюзнірство, що викликало в народі закономірне глибоке обурення. Автор супроти того обурюється також, подаючи просторий пасаж про те, як не годиться турбувати мертвих у гробах, і посилається на біблійні приклади. Загалом мусить признати правду "на обидва боки", і "нікому з них не хочу я підхлібувати", але завершує цей розмисел такими гарячими словами:

То не диво, як заводять битву із чужими,

Але диво, що воюють із міщанами своїми,

То не диво, як із світу єресь виживають,

Але диво: братів власних гірко забивають!

І тут подається гуманістично-християнська думка, що Бог у своїй волі "чоловіка має будь-якого" — і пана, й підлеглого; тож автор радить повернутися до давнішого погідного життя Острозьких із своїм народом:

Щоб уважили на теє, добре роззирнули,

І колишню свою добру згоду не забули.

Отже, плекати незгоду між собою християнам у світі — гріх. Проте

Вони впертістю своєю гидко так сплелися,

Тим і правда й мир нінащо ними ізвелися, —

увіч говориться, що причина зудару шляхти й міщан не суб'єктивна, що виникла через взаємний спалах гніву, а має своє коріння у конфесійній незгоді. Через це й сталося, що “шляхту пишную зневажено і дворян якнайзначніших знижено осаджено”, та й самій пані "дали зажити гостро непоштивості". Хто ж у тому винуватий: "русь, ачи ляхи у тому мої милі блудять"? У цій останній фразі великий зміст. Згадаймо знову "Острозьку війну" С. Пекаліда: там руссю були Острозькі та їхнє військо, яке мало в собі тільки один польський загін; козаки Косинського були також русь, але така, яка зрадила Україну і рушила з якоїсь інспірації (якої саме — не говориться, але дається зрозуміти, що польської, та й провадив козаками лях) руйнувати рідну землю. Отже, змагаючи Косинського, Острозькі захищали рідну землю і, репрезентуючи русь, прагли, щоб не були знищені лари — духи-оборонці рідного вогнища і щоб руси не були вигнані з їхніх поселень. Тут же розстановка сили зовсім інакша: русь — це Острозькі міщани, а "ляхи мої милі" (вираз іронічний) — Анна- Алоїза та шляхта. Отже між шляхтою та міщанами відбувся не тільки конфесійний розлам, а передусім національний, бо та шляхта стала вже ляхами, хоч серед неї більшість була таки українського походження. Через це й не змогла здолати власної упертості, бо антагонізм між нею та поспільством виріс аж такий значний, що досить було іскри, аби розпалився вогонь, отже, між ними була вже різниця, "наче небо та далека від землі границя". Шляхта через те зветься "підлеє створіння", яке “руки власні на святії справи підіймає".

Хто ж був причиною цього лиха, запитує поет, хто "людей отак ганебно на два боки звадив"? Шляхта костельні святощі "віддано шанує", то чому "церковним честі тої" уймує? Коли шляхта посилає Богу “свої послуги", то чому криво поглядає на інші? І тут подається гуманістична, цілком екуменістична думка:

Кожен хай у власний спосіб хвалить Бога свого,

Кожен ласки потребує пресвятої в нього.

І тільки зробивши цей просторий розмисловий виклад, поет-слідчий приходить до висновку, що його мова

Про міщан зневагу, муку, рани нещасливих,

Про людей, гидотну гордість тих, нетерпеливих,

Як вони були суспільству тому спротивляли

І яких вони при тому шкод поначиняли, —

при цьому всім там дісталося: і шляхтичам, і хлопам, і попам, і дітям, і жінкам, і панам — "там суціль усіх побито". Відтак шляхтичі

І отак до гніву давши виразні причини,

Ще й складають небожатам (острозьким міщанам. — В. Ш.) власні їхні вини.

Після бійки справа не завершилася, бо одних острожан стратили, інших ув'язнили, декого відлучили від родин, "інших горлом покарати досі прираджають, тих, що стратили, напевне, їм не вистачає" — так було на червень 1636 р. Відтак автор покладається на Божий суд і молиться за звільнення ув'язнених і щоб Бог не дав приреченим загинути. Отже, в кінці розмислу, бувши безстороннім слідчим і спершу признаючи правду на обидва боки, автор рішуче стає на бік острожан.

Такий зміст першої частини твору. Друга — це "Придаток: закінчення тої-таки історії", але не тільки закінчення, а, властиво, сам опис, якого автор склав із людських розповідей, хоч “в своїй мові про те не однако там кожен балака". Ця частина й написана сапфічним віршем — оповідь подано експресивно, з цікавими докладними деталями. Після бійки почалося судове розслідування, і хоч один пресвітер резонно звістив, що "ми на тає були спорядилися, що спершу поштивість для Бога воздати — було б зачекати", печальна нещадна розправа з острожанами здійснена: трьох було стято, четвертому "вуха і носа утято", при тому, як колись гонителі християн, "трупи забитих ховать не давали, щоб пси їх тягали", інших дали на поруку, при цьому

Таж знати на теє воно ся заводить,

Щоби все унівеч було обернулось,

Із ґрунту здригнулось.

Закінчується твір звертанням до Анни-Алоїзи, щоб була милостива і ганебно не хтива на людську кров, вгамувала гнів та відпустила винуватим провини, "щоб Господь пробачив колись і твоїм", адже пані вважала, що любить Бога й наслідувала його.

Твір і справді безпрецедентний — це бароко, бо в ньому немало відводиться уваги справам віри, але є тут виразні засновки гуманістичного світобачення: співчуття до убогого, намагання об'єктивно подати оповідь, думка, що людина — проста чи пан — однаково людина, чітка ренесансова побудова твору, оповідь без словесних прикрас. Уподібнення меншою мірою античні, більше біблійних, тобто маємо поєднання ренесансу та бароко, що було типово для першої половини XVII ст. і визначало характер саме раннього бароко і пізнього ренесансу, які зливалися поміж себе. І хоч для твору вжито жанр плачу — лямент, але автор тамує почуття, і ляментові елементи тільки проскакують спершу, наростаючи, зрештою переходять у біль від пережитої події; оця стриманість у почуттях — теж ознака ренесансової поетики. Фіксується повний розрив поспільства зі своїми верхами, які вже зденаціоналізувалися і стали "ляхами", тобто пануючими чужоземцями. Цікаво й те, що тут ані натяком не згадується, що Острозькі — царський український рід, як це чинилося в поезії не раз, і ми про це говорили вище, рід, місія якого була втримувати давні державні традиції українського народу; більше того, Анна-Алоїза подається тут як маріонетка в руках ксьондзів, цим і зумовлюється її немилосердна жорстокість до власних підданих, відтак царськість свою цілком утратила і стала іграшкою в чужих руках; її повелінь вже не слухається і супровід, над яким вона ніби пані, насправді ж вона слухається того супроводу та й ксьондзів, отже, це людина без власної волі.

Варто наголосити й на немалу громадянську сміливість автора, коли зважити, як розправлялися в Острозі з тими, хто виказував прихильність до "нещасних острожан". Автор мав мужність не тільки ту прихильність відчувати, але й з'явити й увічнити у художньому творі. Була це непересічна особистість, особливо як зважити гуманістичну спрямованість його художнього мислення: світогляд його ще не повністю, але вже сформований антифеодальний, при цьому в ньому прочувається й національна свідомість. Через це ставимо цю пам'ятку у число визначних, яка не має собі аналогій. Екуменістична настроєність її автора не була чимось винятковим, вона проголошувалася ще Іоанном у "Посольстві до папи римського Сікста IV" з 1476 р.3, а в XVII ст. — "Розмислом про народ руський" Яна Щасного-Гербурта4, але і в тому, і в пізнішому часі не була широко практикована, що ще раз свідчить про гуманізм невідомого поета, за що й складаємо йому честь.

Там-таки. С. 42—44.

4 Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. К., 1995. С. 173-177.