Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Письменство кінця XV - середини XVI століть (до 1569 року)
Література XV - першої половини XVII століть. Конспективний огляд

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

Нова хвиля прийшла, як уже згадувалося, в кінці XV ст. Це зовсім не значить, що вона поглинула, втопила, перемогла стару культуру; вона почала існувати паралельно, тобто створила рудимент кількашаровості в культурі. На першій порі вона не була навіть антагоністична до традиційної, антагонізм з'явився згодом, десь через сто років, про що буде мова. Зробивши ухил у бік європейської освіченості, Україна водночас чіпко трималася консервативного курсу, тобто продовжувала консервувати давню духовність, доки у другій половині XVI ст. не дійшла переконання про потребу ренесансу в питомих формах.

На це були свої причини. Перша з них — потреба національної самозбережності, адже тії, що входили в систему європейської освіченості, космополітизувалися, вони й мову для свого вжитку взяли латинську, отже ніби відривалися від питомого кореня, незважаючи на те, що незмінно підкреслювали свою етнічну належність додатком до прізвища слів Русин, Роксолянин, Рутенець, тобто українець, тим самим зовсім не бажаючи відрікатися від рідного краю. Визначний публіцист XVI ст. Станіслав Оріховський писав у листі до Яна Франціска Комендоні у 1564 р.: "Вітчизна моя Русь (тобто Україна. — В. Ш.) простягається над річкою Тиром, яку жителі надбережних околиць називають Дністром, — біля підніжжя Карпатських гір, пасмо яких відокремлює від Угорщини. Народ той, ведучи збройну боротьбу проти своїх сусідів, волохів і татар, не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри — частково слов'янської, частково латинської — на такому ступені, який був необхідний для ведення служби Божої і до вироблення законів"1. І справді, на терені України діставати освіту "вищої міри" було ніде, тому вихідці з України здобували освіту за кордоном: у Празі, Кракові, в Падуанському і Болонському університетах, у Сорбонні, німецьких університетах. Не всі вони на Україну поверталися, дехто осідав по згаданих навчальних закладах, а у Краківському університеті зібрався був гурт українців — як студентів, так і викладачів.

1 Українська література XIV— XVI ст. К., 1988. С. 155.

Найвидатніше ім'я з цього ряду — Юрій Дрогобич (Котормак, близько 1450—1494) — професор медицини й астрономії у Болонському і Краківському університетах, автор книги "Прогностична оцінка 1483 року" , виданої в Римі, в якій подано відомості з астрології й астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Видав він також трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р. "Трактат із шести розділів про затемнення" (1490). Юрій Дрогобич підтримував українського першодрукаря Швайпольда Фіоля, учнями його були німецький поет Конрад Цельтіс, астроном Миколай Копернік; він став перший з українців, котрий почав писати латиномовні поезії, започаткувавши цим самим цілий підвид в українській літературі2. З найвизначніших індивідуальностей, що користувалися латинською мовою як літературною і впроваджували ренесансові літературні форми, особливо виділяється Павло Русин із Кросна (близько 1470—1517) — поет, магістр Краківського та Віденського університетів, учитель словесності в Угорщині. У 1509 р. він видав у Відні збірку латиномовних поезій, а у 1512 р. — вірші хорватсько-угорського поета Яна Паннонія, виховував відомих польських поетів Яна Дантишека та Яна з Вислиці. Для нього русин — "слово солодке", і він залюбки це підкреслює3. Ілля Голеніщев-Кутузов назвав Павла Русина першим гуманістичним поетом України4, хоч він був фактично другим таким поетом.

Загалом у першій половині XVI століття створюється ціле явище української латиномовної поезії, яке ми потім фіксуємо до 20-х років XVII ст., після чого латиномовна поезія переходить здебільшого у сфери шкільного вжитку й творення. Останнє велике явище в цьому ряді — творчість закарпатця Василя Довговича, вже у першій чверті XIX ст. У XVI ст. така поезія твориться так званою "латинською руссю", тобто українцями й білорусами з європейською освіченістю й католиками за вірою, бо для того, щоб навчатися в європейських університетах, вони мали переходити на римо-католицизм.

Виразною індивідуальністю став Григорій Чуй, Русин із Самбора (близько 1523—1573), син самбірського шевця. У Краківському університеті він здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв, став ректором шкіл у Перемишлі та Львові, професором Краківського університету. Писав поеми, панегірики, еклоги — все латинською мовою5, вперше запровадив акровірш. На першу половину XVI століття припадає діяльність Георгія Тичинського Рутенця, професора поетики й риторики у Краківському університеті. Він видав у 1537 р. у Кракові "Поему про святу Варвару", писав про Соломею, "найславнішу королеву Галичини"; список його творів є у бібліографії Естрейхера6, однак творчість цього поета значною мірою ще не вивчена. Цікавим поетом заявив себе Іван Туробіній Рутенець (1511—1575) — професор і ректор Краківського університету, за фахом правник, автор кількох правничих трактатів, а також латиномовних поетичних епіграм7. Має значення для України поетична творчість білоруса Миколи Гусовського, автора знаменитої "Пісні про зубра" (1523), особливо оспівана ним "Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року"8. Але найцікавішою літературною постаттю з-поміж них у тому періоді був знаменитий публіцист першої половини XVI ст. Станіслав Оріховський з Перемишля (1513— 1566), який вчився у Кракові, потім у Німеччині, де зійшовся з Мартином Лютером, учився також у Віденському, Болонському, Падуанському університетах. Твори писав розмислово-публіцистичні: "Зразковий підданий", “Промова на похороні Сигізмунда і", "Напучення королю Сигізмунду-Августу" та інші, підписувався "Оріховський-Русин" або "Оріховський-Роксолянин". Написав ряд полемічних творів — "Хрещення русинів", “Про целібат", "Розрив з Римом". Його називали "рутенським Демостеном", і слава його поширилася по всій культурній Європі9.

Усе це була добре вироблена література зі своїми питомими рисами, яка знанно вплинула на культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходу з консервативної ізольованості. Не даремно той-таки Станіслав Оріховський писав: "Потім, на пам'яті наших предків, — внаслідок перемоги Польщі, — народ той (український. — В. Ш.) зазнав впливу латинської культури і то такого значного, що нині на Русі латинський обряд має першість перед грецьким, оскільки більша частина шляхти прийняла латинський обряд; селяни ж і люди нижчого стану зберегли обряд грецький"10. З іншого боку, це вносило певний дисонанс у загальнонаціональну єдність, бо перехід української шляхти на латинський обряд поступово став рівнозначний її полонізації, і народ її від себе відторгнув, шукаючи сили для власного відродження в собі самому.

2 Українська поезія XVI століття. К., 1987. С. 37-39.

3 Там-таки. С. 40—62.

4 Голенищев-Кутузов И. Украинский и белорусский гуманизм // Славянские литературы. Москва, 1978. С. 112-113.

5 Українська поезія XVI століття. С. 87— 101.

6 Ejstrejcher К. Bibliografia polska. Краків, 1936. T. XXI. Кн. 1. С. 447-449.

7 Українська поезія XVI століття. С. 102—112.

8 Марсове поле. Кн. І. С. 86-91.

У кінці XV ст. з'являється на Україні протестантство, яке також починає творити свою культуру, відповідно виникала й антипротестантська література. Найглибше історичне коріння мали так звані зжидоватілі, про що вже була мова. їм належать переклади Мойсейового П'ятикнижжя, Книги Есфир (Естир), Псалтирі, логіки, метафізики, космографії, "Повісті про сімох мудреців"', вони були авторами астрономічних та ворожбитських книжок. Єресь відкидала догму про Святу Трійцю, таїни, почитания ікон, хреста, мощів, заперечувала церкву, Христа як Сина Божого, пости, чернецтво, культ Богородиці. Своєрідний полемічний комплекс складають “Послання до святих отців гори Атонської від православних віри руської і землі Угорської християн" (1534), відоме як послання Лацка, і відповідь протосинкела Атонської гори Гаврила "Лютра ложного учення". Цей комплекс доповнюється анонімним "Списанням проти лютрів" (XVI ст.); ці твори були досить популярні, дійшли до нас у кількох списках й писалися давньоукраїнською мовою — ще однією мовою українців, яка сформувалася таки в XVI ст. і є поєднанням церковнослов'янської з народною українською; її ще називали в тому часі "простою", хоч це була так само літературна, а не розмовна мова.

Визначною пам'яткою такої мови, як і мистецтва рукописної книги, стало знамените "Пересопницьке Євангеліє", що також вийшло із протестантських кіл (1556—1561); практика перекладу "простою мовою" книг Нового Заповіту тривала у протестантів і далі. "Пересопницьке Євангеліє” в першій частині писане у Двірцях біля Заславля на Поділлі, а закінчене в Пересопницькому монастирі на Волині за архімандрита Григорія (1561); переписувальником був Михайло Василевич із Сянока в Галичині. Переклад було здійснено за дорученням Анастасії-Параскеви Заславської. "Пересопницьке Євангеліє" — це, як було сказано, пам'ятка не тільки тодішньої літературної української мови, а й мистецтва. “Щодо багатства орнаментальних мотивів, — писав Михайло Возняк, — "Пересопницьке Євангеліє" займає перше місце серед українських і взагалі серед східнослов'янських рукописів"11. Рукопис подає текст Четвероєвангелія православного зразка. Євангельським текстам передує передмова Теофілакта Болгарського. Сюди додано покажчик євангельських читань, після кожного Євангелія йде післямова переписувальника, а в кінці — Місяцеслов.

Значну творчу активність виявив протестант Симеон Будний. Він видав у Несвізькій друкарні "Катехизис" (1552) і "Про виправдання грішного чоловіка перед Богом" (1562). Допомагали Симеону Будному несвізький староста Матвій Кавечинський і кальвіністський пастор Лаврентій Крищковський. "Катехизис” призначався дітям і простим людям — це протестантський катехизм про християнську догматику з полемікою проти православ'я. Симеон Будний був антитринітарієм. До того ж антитринітарства, чи, як його ще звали, социніянства, належить знаменита підробка XVI ст. "Лист половця Івана Смери до великого князя Володимира Великого", який начебто був відкритий 1565 р. Андрієм Колодинським у церкві Святого Спаса неподалік Самбора, де похований галицький князь Лев.

10 Там-таки. С. 155— 156.

11 Возник М. Історія української літератури. Львів, 1921. Т. II. Віки XVI-XVIIIЧ. 1. С. 15.

Заставка з друку XVI cм.

“Лист" виданий був уперше в Амстердамі в 1699 р., вдруге в Кельні 1676 р. німцем із Кенігсберга Христофором Зандом, антитринітарієм. Він твердить, що Андрій Колодинський із Вітебська переклав листа спершу з болгарської українсько-білоруською літературною мовою, тоді польською. Оригінал нібито був вибитий на мідних дошках залізними літерами у згаданому монастирі Спаса. Це соціально-утопічний твір, тільки дія його переноситься не в майбутнє, як у більшості утопістів, а в минуле12. "Лист" значною мірою вплинув на письменника кінця XVI — початку XVII ст. Івана Вишенського.

Великим явищем цієї доби була поява українсько-білоруського книгодрукування. Першодрукарем був Швайпольд (Святополк) Фіоль, який у 1491 р. у Кракові видав “Осьмигласник " і "Часословець ", дві "Тріоді ", пісну і квітну (без означення року), "Псалтир", відомий тільки зі свідчення архієпископа Пітирима. Обвинувачений у єресі, Швайпольд Фіоль став у 1492 р. перед судом, утік із Кракова, а велику частину тиражу сконфіскували домінікани. Видання здійснювалися на основі українських, російських і південнослов'янських рукописів і призначалися для українсько-білоруських земель. Привертає увагу, що серед видань Фіоля були "Осмигласник", "Часословець" та "Псалтир" — книги, за якими провадилося навчання в нижчих православних школах, отже, мета видання була практично-педагогічна: нижчі школи тоді вкрай потребували підручних книг.

Справу Фіоля з успіхом продовжив Франциск Скорина (близько 1490—?). У 1504 р. він записався у Краківський університет, а 1512 р. дістав ступінь доктора медицини. Остання звістка про нього — після 1525 р. Родом був із Полоцька (Білорусь), із купецької родини. Близько 1525 р. поселився у Вільні, де мав друкарню в домі бурмистра віленського Якова Бабича. У 1517 р. видав у Празі “Псалтир"' із призначенням: "Дітям малим початок усякої доброї науки", тобто це був підручник для нижчих шкіл. Мова видання — церковнослов'янська. Біблія ж Франциска Скорини видана мовою "руською", тобто спільною для українців та білорусів. До кожної біблійної книги він додавав передмову й додатки, в основу видання поклав чеську Біблію 1506 р. і церковнослов'янські тексти окремих біблійних книг, які тоді були в нього під рукою. Мета видання (1517—1519) — для навчання "семи наук визволених": граматики, логіки, риторики, музики, арифметики, географії та астрономії, тобто Біблія призначалася для науки у навчальному закладі типу колегії. У Вільні Франциск Скорина видав "Апостол" (1525), "Малу подорожню книжку" з передмовами до поодиноких частин (без року видання), яка складалася із Псалтиря, Часослова, акафістів з канонами, короткого шестидневця, св'ятців та пасхалії; призначення її також було цілком практичне: для священиків та учителів нижчих шкіл.

12 Шевчук В. Відродження і Реформація в українській культурі. С. 80—81.

Сторінка рукописної книги XV — XVI ст.

Видання Скорини згодом імітувалися переписувальниками: "Катехизис" із Несвіжа (1562), Євангеліє Тяпинського; використовувалися й друкарями (віленські та острозькі видання). На Україні переписували їх також часто (копія Скорининої Псалтирі 1543 р., яку виготовив Партен, список Василя Жугаїва з Ярославля в Галичині (1568), тернопільський список Біблії (1569), виготовлений Лукою, списки Дмитра із Зінькова (на Поділлі) та Івана з Маначина. Є також список Біблії Скорини із Підмонастиря (Галичина), існували також списки "Апостола" тощо — це свідчить про чимале культурне освоєння праці друкаря саме на Україні13.

Православні письменники продовжують роботу в традиційних формах. Перекладаються й редагуються духовні повісті про трьох царів-волхвів, про Страсті Христові, про Таудала-рицаря, широко користуються апокрифічними оповіданнями й опрацьовують їх (про Ісуса Христа, Іуду Іскаріотського), поширюються Александры в нових списках, Історія Троянської війни" італійця Ґвідо де Колумна, "Сказання про Індійське царство", “історія про Аттілу, короля угорського", яку написав латинською мовою Микола Олаг, примас Угорщини, "Повість про Трістана та Ізольду", українсько-білоруська обробка про Аттілу 1580 р. Анонімний автор переклав "Пісню Пісень", створено так званий "Крехівський Апостол" (1560), що є визначною пам'яткою української мови; переписуються і складаються далі літописи, які сягають XVII та XVIII ст.: "Літопис, чи Опис короткий визначніших дійств і випадків" (1506—1737), "Київський літопис" (1241—1621), "Вітебський літопис" Стефана Авірки (1578—1768) тощо.

Щоб з'явити картину культурних зацікавлень українських інтелектуалів XVI ст. православного кола, варто згадати каталог бібліотеки Супрасльського монастиря — немалого культурного центру тієї доби, складений 1557 р. У тім описі подано список старих книжок, які походили з початку XVI ст., далі йшли нові книги, зібрані від 1532 р., і найновіші, що записувалися після складення опису. На 215 книжок, звісна річ, рукописних, 50 було церковнослужебних. Значну рубрику складають тлумачення Святого Письма. Є тут писання святих отців християнської церкви. Містить опис і багато збірників повчань, учительні Євангелія, систематичні збірники підручників із житій та повчань, прологи, мінеї, патерики, між ними й "Києво-Печерський”, "Житія святих" Метафраста, житія отців церкви, канонічні книги, збірник релігійної полеміки з латинянами, два примірники "Повісті про Варлаама та Йоасафа", заповіти дванадцяти патріархів. Були тут "Ходіння Данила Паломника", історичні біблійні книги, палеї, "Полон Єрусалимський", "Временник", книга "Царственник із літописцем", твори Кузьми Індикоплова14. Каталоги інших монастирських бібліотек, — а тоді вони за відсутності вищих шкіл, хоч би типу колегіумів, були основними культурними вогнищами православних, — мало чим доповнюють цей опис.

13 Возник М. Указ, праця. С. 6—11.

14 Возняк М. Історія української літератури. Т. І. С. 283-285.

Із творчих індивідуальностей православного кола знаємо Ісайю (в миру Якима) Кам'янчанина, родом із Кам'янця-Подільського. Освіту він здобув удома, але скоро осиротів і вступив у Кипріянів монастир у Молдавії, згодом став дияконом. Жив у Києві та Вільні. Близько 1561 р. поїхав до Москви, щоб придбати там книжок Святого Письма, але був обвинувачений у єресі. Його висилають до Вологди, тоді — в Ростов, де кидають до в'язниці. З тюрми він пише "Лист до великого князя московського Івана Васильовича" і "Плач", який можна віднести до поезії, бо він повний поетичних метафор. Тільки 1582 р. Ісайю викликають до Москви на зустріч із царем, його звільняють, але на батьківщину повернутися він так і не зміг. Жив у Ростові, очевидно, до смерті15.

Зі сказаного видно, що оригінальна творчість цієї доби перекладалася більше на українців-латинників та протестантів. Православні більше дбали про збереження церковної традиції перед сторонніми впливами і хіба з латинниками та протестантами полемізували. Культурна робота їхня була переважно компіляційна.

З такими результатами прийшла українська, а в ширшому значенні українсько-білоруська література до 1569 р. — року Люблінської унії, коли східнослов'янська держава Велике князівство Литовське з'єдналася з Польщею. Результатом цього з’єднання було те, що Україна підпадає під Польщу, через що тут починає загострюватися політична й культурна боротьба, а Білорусь залишається у складі Великого князівства Литовського. Отже, між двома східнослов'янськими народами наступає й політичне, й культурне відокремлення, хоч це не прийшло відразу. З іншого боку, Україна в кінці XVI — на початку XVII ст. переживає своєрідну культурну революцію і помалу переходить на шлях європейської освіченості, водночас віддаючи немало енергії для здобуття політичної свободи, але про це — в наступному підрозділі.

15 Абрамович Д. К литературной деятельности мниха Каменчанина Исаии // Памятники древней письменности и искусства. Санкт-Петербург, 1913. Т. CLXXX1.