Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Брати Зиморовичі - співці Роксоланії та її пожильців
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

Коли попередник братів Зиморовичів Симон Симонід обрав своїм об'єктом, власне не об'єктом, а радше моделлю, українських селян, на стилізованім тлі яких будував свої словесні конструкції, ніде, зрештою, своєї українськості не маніфестуючи (хоч польськість свою маніфестував), брати Зиморовичі про те, що предметом їхнього опису є українці, з'являють уже в заголовках своїх книжок. Правда, невідомо, чи заголовка до своїх пісень придумав Симон, який помер молодим, чи його брат Бартоломей, котрий ті пісні видав у 1654 р., хоча написано їх було 1629 р. на його-таки, Бартоломея, весілля. Більше того, навіть свої ‘‘Селянки нові руські'' (1663) Бартоломей видав під іменем давно покійного брата Симона, зовсім не зважаючи на те, що в тих селянках часом ішлося про події, що відбулися після Симонової смерті (наприклад, облога Львова 1648 р., описана в XV та XVI селянках, чи смерть дружини Бартоломеєвої 1653 р.). Саме тому і “Роксоланки", і "Селянки нові руські" довго приймалися за твори Симонові; тільки А. Бельовський у статті "Два Зиморовича"1 вперше доказав, що "Селянки" не могли вийти з-під Симонового пера. З другого боку, постала інша версія: в 1902 р. на засіданні Академії наук у Кракові Корнелій Гек оголосив реферата, в якому доказував, що і "Селянки", і "Роксоланки" написані Бартоломеєм, і що він лишень заховався під псевдонімом брата2 — з того приводу в польській науці розгорілася полеміка, яка не дала конечного вирішення цього питання. Щодо того Александр Брюкнер у вступі до видання "Роксоланок”3резонно писав: "Думка К. Гека у жодний спосіб не може бути прийнята, досить прочитати без упередження і “Роксоланки", і обидві селянки, присвячені Бартоломеем братовій пам'яті, аби в тому переконатися: "Роксоланки" є витвором поета з Божої ласки і сильно різняться від раєцького віршопиства вже в самій формі: Симон володів нею знаменито, мав вухо музичне і легкість римування, на що все бурмистр львівський тільки мозольно силився". Відтак учений справедливо розділяє "Роксоланки" із "Селянками" як твори різних авторів, у чому признаємо йому рацію — та не признаємо присуду в бездарності Бартоломея, хоча й справді: талантом братові він поступався.

1 Tygodnik Literacki. Познань, 1839.

2 Rozprawy wydziału filologicznego Akademii. Краків, 1905. T. XI.

3 Zimorowicz Sz. Poksolanki. Opracował A. Brückner. Краків. Б/р. С. IX.

Симон Зиморович Даних про цього напрочуд талановитого поета збереглося небагато. Народився 1608 чи 1609 р. у місті Львові. Справжнє прізвище його Озимок (перетворив це прізвище на Зиморович Бартоломей і приписав його також і братові). Симон був молодшим сином львівського муляра вірменського походження і так само, як старший брат, батькового ремесла не наслідував, а після закінчення початкової школи у Львові почав працювати підлиском лавничого уряду міського магістрату. Пильно зайнявся самоосвітою, читаючи авторів латинських та польських. У 1628 р., рятуючись од мору, опинивсь у Кракові, де й помер 21 червня 1629 р., проживши двадцять років; похований в отців домінікан, де й досі зберігся його надгробок.

Повна назва збірки — "Роксоланки, тобто Руські панни. На весілля Б. 3[иморовича] і К. Д[ухниківни]. Через Симона Зиморовича, Леоп[оліти], року Божого 1629, дня 28 лютого, у Львові проваджене, а тепер світові свіжо з'явлено року 1654". Книжку видано в пам'ять Катерини Духниківни, Бартоломеєвої дружини, яка померла 1653 р., її він оплакав у своїх "селянках". Тут-таки оплакав він і смерть брата в селянках V та XI, де Симон зветься Симихом. У першій зокрема говориться, що смерть (Персифона) відірвала його “від грудей музам правдиво з лона", поет же упевнений, що брат потрапив у рай. Селянка V написана на відправлення 18-ї річниці від смерті Симона, свого болю за цією втратою Бартоломей не заглушив і досі. Про братові вірші Бартоломей каже, що їх писано "гладким римом, мило".

Бачить брата у ренесансовому дусі на Парнасі, де він "на голосній цитарі пісні виграва", а перед ним по парі танцюють музи й харити, відтак муза Терпсіхора дає "любому цитаристу" вінця, витого із конвалій. Амур при цьому закликає Симона послужити “серцевладній богині" — Венері, але Симон відійшов від цього, зберігаючи свою чистоту. Відтак "зухвальний марсовець" із сагайдака, якого йому дала "відьма пекельна", вийняв стрілу й стрілив у Симона, поціливши його; "живі сили" покинули поета, а всі мистецтва ("савроматські оди", симфонії, голосні еподи, тобто ліричні вірші, де довгі рядки чергуються із короткими) зникли, бо музику "зараза болем невліченим торкнула" (натяк на морову пошесть). Симон зветься тут Амфіоном (тебанський цар, славний своєю грою) і дорівнюється до лебедя, що співає лебедину пісню свою перед смертю. Зветься Симон також "невинною душею", смерть його для брата — вічна рана. Говориться також, що із самих уродин Симон "у великі надії покревних приводив", бо дивував усіх гострим розумом, мав також лагідну вдачу, а очі "миліші від ранкової зорі"; був бадьорий, гречний, швидкий і вродливий. Можна вибрати чимало фактичного матеріалу, який творить Симоновий образ через опис його брата. У селянці XI "Жалоба" жалобні співи за Симоном виводять ті руські панни, яких з'явив він у своїх "Роксоланках". Коли Симон умирав, його героїні, вістить Тиморина, плакали за ним — вірш цей і є таким плачем. Дівчата тут звуться "дочками руськими", його ровесницями, а також співачками "Леонового двой-городу", тобто Львова. Симон тут зветься "вдячним віршописцем" і творцем гімнів "гладкозвучної мови", гарним паничем, випещеною дитиною. Говориться тут і про Львівський Парнас, що нам особливо цікаво. Виявляється, заснувала його Аполлонова сестра Діана, вигнана із грецької (Арголійської) землі — тут маємо ремінісценцію із "Роксоланії" С. Кленовича, де поет бачить Роксоланію (Україну) в образі лісу, через який веде до Львова грецьких муз, а Діана — богиня лісів. Саме вона й поглянула на Симона ласкавим оком, відтак з малих літ він визначився здібностями і ніхто не міг до нього дорівнятися. Він, покинувши забави, "прості слова в гладкий рим укладав", і коли б не рання смерть, то багато чого б досяг ("був би в людських вустах неостаннім" і носив би "лаврову корону").

Симон Зиморович

Через це його смерть довго не звільнить людей од жалю, і будуть сумувати в Руській стороні, — звертаємо увагу на це місце: не деінде, а таки в Руській стороні триматимуть про нього пам'ять. Закликаючи згадувати про померлого поета, Бартоломей говорить, що треба чинити поминання "на обідні, так і на вечірні", при цьому вживаючи термінів українських, а не римо-католицьких (мша і нешпор)4.

Хоч у віршах цих багато символізованого мовлення, але одне вони ясно подають: по-перше, Симон був поетом і автором "Роксоланок"; по-друге, співцем Руського Парнасу у Львові, що його проголосив С. Кленович, також співцем самого Львова і Руської сторони; по-третє, це був з малих літ вундеркінд, дитина виняткових здібностей, почав писати вірші ще малим, уникаючи забав, — очевидно, ті вірші до нашого часу не дійшли; по-четверте, його "Роксоланки" були лебединою піснею поета. На ці безсумнівні вказівки Бартоломея Зиморовича треба зважати, через що і вписуємо обох поетів у контекст української літератури, не вилучаючи їхньої творчості, звісна річ, і з контексту польської. * І

А. Брюкнер, оцінюючи Симонів доробок, уводить його в коло поезії сентиментальної. Сентиментальні риси в ній справді присутні, хоч це не має нічого спільного із сентименталізмом. — літературним напрямом XVIII — початку XIX ст., що характеризувався підвищеною чутливістю, намаганням збудити в читача любов до покривджених та слабких. Коли ж говорити про поезію С. Зиморовича, точніше означити буде її терміном "міщанська лірика".

І справді, в міжчассі 1614—1685 рр. у Польщі та Україні виходить немало друків — збірок пісенної до танцю поезії: "Пісні ", "Танці й падвани до волі забав поштивої шляхетної молоді", "Дзвінок сердечний", "Дама для утіхи", "Лютня", "Панна", "Утіха гарна і весела утіха" тощо, куди входили як польські, так і українські тексти, — цю літературу зібрав був у збірному виданні Кароль Бадецький5. Були ці збірники як друковані, так більшою мірою й рукописні, твори з яких переходили із книжиці в книжицю; в Україні ця традиція протривала до середини XIX ст. Здебільшого тексти тут анонімні, часом траплялися акровірші з позначкою авторового імені та прізвища; оберталися такі книжечки та збірники переважно в середовищі дрібного шляхетства та міщанства, потрапляли вони й між посполитий люд і засвоювалися, стаючи народними піснями, здобуваючи часом немалу популярність; впливала на такі пісні й пісня народна, також потрапляючи в такі зібрання і починаючи життя вже не фольклорне, а літературне, тобто поширюючись через запис. "В ті польські пісні, — пише А. Брюкнер, — як народні замішалися й українські, і зі збірників польських користувався тоді українець для творення власної пісні". Такі твори не гребували літературними запозиченнями чи алюзіями з інших творів, чи й переспівами: на один мотив могло співатися кілька текстів і навпаки — була це вільна творчість, якою жила, як пише той-таки А. Брюкнер, "ціла молода суспільність"; основним мотивом відтак ставало кохання, витворювалися і шаблонні форми при складанні подібної поезії. Саме на основі цієї традиції і збудував свої "Роксоланки" Симон Зиморович, вживши при цьому запозичень і з літератури поважної, передусім "Селянок" С. Симоніда, але перетопивши все в горнилі власної геніальної особистості, через що мав рацію його брат Бартоломей, що в цьому рівного йому не було.

Титулка видання “Роксоланки, або Руські панни

4 Обидва вірші додано до згаданого вище видання “Роксоланок”, введено їх і до “Селянок” Б. Зиморовича: В. Zimorowicza Sielanki (1663). Краків, 1916. С. 30— 43, 72-85.

Badecki К. Polska liryka mieszczańska. Львів, 1936.

Загалом людина XVII ст. любила співати й бавитися, народні обряди супроводжувалися піснями, часто з еротичним елементом, були співанки колективні через хори (як на весіллі дівчат-дружок), не цуралося цього ані шляхетство, ані міщанство, танки також часто супроводжувалися співом, і під пісню танцювали (танкові пісні називали падванами чи курантами). Через це до братового весілля Симон уладнав своєрідну композицію, створивши хори, в яких розробив співні партії. Перший хор, дівочий, складався з 18 сольних партій (ужито тут було й поетику декламацій). Другий хор був парубочий і складався із 31 партії; третій — знову дівочий, який мав 12 партій; загалом хлопців та дівчат було приблизно порівну. Імена їхні неприродно-вигадані, як це було і в "Селянках" С. Симоніда: Помозія, Аенерула, Доримунда, Цицерина і т. д., і лише подекуди вживаються українські (їх ми вимітимо далі); дівчата і хлопці ніби змагаються одне перед одним у майстерності співу. Тематика віршів неширока: признання в коханні, уславлення краси коханої чи коханого, запевнення у вірності, оповіді про зустрічі та розлуки, про тих чи інших молодят. Усього пісень у збірці 69. І хоча в них помічаємо літературні ремінісценції (з Овідія чи Я. Кохановського, наприклад), всі вони оригінальні; поет використав легкий танковий ритм, створив велику строфічну різноманітність, увів античні уподібнення (досить численні), фраза його вишукана і опрацьована, мотиви урізноманітнено. "Оригінальність Симона, — пише А. Брюкнер, — була львівська, тобто червоноруська", це підкреслюють і українізми в його польській мові.

Починається збірка зверненням до "коханих наречених" Бартоломея і Катерини, які звуться тут Роземундом та Лілідорою; засвідчується, що це праця не для друку, а для сімейного вжитку. Коли брат прочитає й похвалить вірші, то буде авторові того досить. Загалом ця вступна частина написана важким віршем, тож є підстави гадати, що написав її Бартоломей, укладаючи братову збірку; зрештою, в кінці вступу говориться, що автор скоро помре. Після того йде досить довгий вірш "Сват", який, на мою думку, також написаний Бартоломеем: стиль важкий і перенасичений античними уподібненнями. З цікавих деталей тут можна зазначити перелік музичних інструментів того часу: лютня, флейта, корнет; згадуються танці: галярда і пергамичка — італійські, танці українські ("plęsy ruskie"), польський танець. Ужито тут поетики селянок, зокрема буколічної поезії, наречена зветься "найкращою в Руському краї", а гості на весілля збираються "з роксоланських волостей".

Загалом цікаво оглянути оцю приписаність до української землі вже в самих "Роксоланках"6Аенерула з першого дівочого хору "волі потужним махом" злітає в небо, але не з Криту (як Ікар), а "з облудного світу", і лине через степи ("Дикеє поле") і Карпати (Татри) туди, де "русинські пишнії долини" і "закут миліший за чужі країни". Циприна там-таки звертається до "роксоланочок коханих", а їхній край зве ясним і закликає співати; Доримунда співає до Дем'яна, Гандрисія згадує Галину (перший хор), із чисто польських імен згадується Бася (Іларіон, другий хор). Циперис у другому парубочому хорі згадує також Галину, Нарцис — Софронію, Андроник співає там, де "ясний ранок на три гори сяє, їх жовтошкірий лев міцно тримає", тобто у Львові. Тимош закликає милого Зефіра летіти по Україні (тут уже не Роксоланія і не Русь, а Україна), щоб передати привіт "чудовій Марині", і протиставляє "закутки грубі" львівським будинкам, при цьому Львів зветься "роксоланською двоградною столицею". Тут, у Львові, є все, “що може бути у Руському краю". Процерина з третього дівочого хору оспівує сад, у який "русинська молодь щоначільніша" завжди ходила гуляти, отже українська молодь у ті часи національно групувалася. Про утішних львів'янок співає Марелла із третього хору. Руський край славить і Петранелла. Богиня Діана, Аполлонова сестра, як верховинця Львівського Парнасу оспівується Теофілом із другого парубочого хору, саме вона везе сарматку, що заполонює хлопця. Северин же оспівує "руських княгинь", тобто наречених, а заодно і "ляцьких панянок" — це другий випадок, де згадуються і польки. Між хлопців-співаків немало українських, власне православних, імен: Северин, Остафій, Філарет, Іполит, Симеон, Андроник, Олекса, Тимош, з дівочих ще згадуються Палагна і Пульхерія. Загалом цих прикладів досить, щоб реально показати, про кого співав Симон Зиморович і на якій землі жили його герої, — це були роксолани, за тодішнім поетичним означенням, тобто українці.

6 Найбільше поезій С. Зиморовича в українських перекладах у книзі “Пісні Купідона”. (К„ 1984. С. 59-84; 31 вірш).

Є один вірш у збірці, який хочемо розглянути окремо, бо він відбиває суспільні погляди поета. Це пісня дев'ята із другого хору, що її співає Гальцион. "Я співаю не для світа", — говориться тут, бо марни- ця співцеві багата маєтність, урожайні волості і незмірені оком володіння. Хай інші шукають ласо зиску, утиску бідних підданих і багатять "ненаситні шкатули" працею убогих людей, збирають срібло і золото із бідних, наповнених потом кметів чи любитимуть пишні шкарлати (тканини), зафарбовані кров'ю робітників; поет не дбає про слуг, стільця воєначальника, обійдеться він без бенкетів, без присмак, паштетів, щоб мати все на столі, що родить земля, і вода, і повітря. Марниця йому токайські вина, трунки, з яких походять убивства і всілякі випадки, німецькі пестощі, і зальотництва, і вітряна любов. Вся думка поетова в тому, щоб йому було добре напотім (очевидно, після смерті), а поки живе, пристойно служить, щоб "зажити світа", муза в нього в першій ціні, а по ній — здоров'я і добре ім'я, ґрунт його — розумна голова, веселе серце, поміркована мова, добре ставлення до приятелів, часом співає при спінеті для Пнеумели, хоче й Богу служити, і гідно зажити "дарів його великих", хоче з ним жити й по смерті: позиція, можна сказати, створена, з одного боку, на засадах християнської моралі, а з другого — це позиція середнього стану, яким було на той час міщанство, до якого поет і належав; відчувається в цьому світогляді й виразна гуманістична позиція.

Загалом творчість С. Зиморовича стоїть ніби на межі ренесансу й бароко — це пізній ренесанс, а водночас раннє бароко. До ренесансової поетики належить, крім гуманістичного світогляду, посилання на античні зразки, переспіви античних тем (про Трою, наприклад, про античних богів), живий інтерес до земного життя, зокрема кохання, його радощів та краси, краса тут — один із основних предметів опису. Водночас образність, яку вживає поет, має барокові риси; побіч із тим, що він користується засобами міщанської та взагалі народної лірики, його поетична мова далеко не проста. Наприклад: "І твого серця скелі гострили твердо так стріли" твого погляду, або: "Чудові ті квіти на губках пестує шкарлатнії любка, вабить мене це; ті квіти зухвала Венус зірвати мені наказала", або оцей чудовий опис:

Але даремно! Божок невеликий

Взяв був за крила в Галини повіки,

Налуччя — з брівок, що зігнуті криво,

З волосся — тятиви, —

це вже чисте, можна сказати, бароко, і подібних образів у Симона Зиморовича багато. Дивує його збірка і ритмічною різноманітністю: тут ужито силабічний вірш найрізноманітнішого типу, поруч ставиться рядок довший і короткий, вживаються внутрішнє римування, леонінський вірш, пуанти, сапфічна строфа, взагалі різного типу строфи. Трапляються чудові описи природи, за бароковою традицією підкреслюється змінність і нетривалість життя та краси, молодості; вірш при цьому легкий, співний, бо використано поетику падванів, тобто танкових пісень, трапляються цікаві розмисли про життя і світ, про смерть, але їх порівняно небагато. Загалом же у тих віршах — повнокровне буяння юності, закріплене в неповторних поетичних образах, ця поезія вражала сучасників і наступників. Першим його наслідувачем був рідний брат Бартоломей, незважаючи на те, що він значно старший Симона. "Роксоланки" кілька разів перевидавалися, їх переписували і вводили в рукописні збірники — один із таких переписів зберігається і тепер в бібліотеці Острозького музею-заповідника. Ці вірші потрапляли часом у тодішні міщанські друки, як "Лютня вдячної мелодії" (1685), "Коло танцю веселого"', мотиви "Роксоланок" знаходимо також у ряді пісень та авторських творів, взяти б до прикладу "Пісню світську" із рукописного співаника початку XVIII ст.7 Одне слово, Симон Зиморович міцно ввійшов у контекст як польської, так і української літератур.

Бартоломей Зиморович

За обширом своєї творчості Б. Зиморович — постать значно масштабніша від Симона, бо йому судився довгий вік і плідне життя, хоч талантом, як ми вже говорили, братові він і поступався. У контексті ж польсько-української літератури XVII ст. він, а за ним Д. Братковський, практично завершують це явище, хоч польська мова як літературна українська продовжує функціонувати в Україні, але уже без зв'язку з літературною польською — нею писали православні, до речі, й Д. Братковський також був православним, проте він ще залишався людиною Річі Посполитої, хоч у повстанні супроти неї ж і загинув; обидва ж Зиморовичі були римо-католиками і поміркованими громадянами тієї ж Річі Посполитої, в яку їхня рідна земля (Україна) входила натуральним складником, як вони вважали.

Йозеф Бартоломей Зиморович, син Станіслава Озимка, муляра й передміщанина львівського, народився 20 серпня 1597 р., отже був більш як на десять років старший Симона. Вчився спершу у львівських школах, в молодості писав любовні пісеньки, як згадує про себе: “був римодійцем, загалом про коси".

Готувався до посади правника. Перші його друки вийшли ще на початку 20-х років: "Життя козаків лісовських" (1620), писане в сатиричному дусі, і "Пам'ятка війни турецької..." (1623)8, про яку скажемо кілька слів далі. У цьому-таки 1623 році вийшов його "Заповіт лютерський".

З 1624 р. Бартоломей став судовим оборонцем і почав набувати маєтку. Купив у Львові (в самому місті) собі дім, у 1629 р. одружився з Катериною Духничівною, дочкою заможного золотаря Духни Димидецького, мав з нею четверо дітей, але всі повмирали перед 1640 роком. У той рік видав “Гімни на свята Марії" та збірку латиномовних релігійних гімнів "Iсус, Марія, Йосиф". Після смерті дружини (1653) оплакав її в селянках і видав братові вірші, про які була мова вище (1654). Відразу ж одружився (в початку 1654 р.) із Софією Захаріянівною, яка померла за 11 місяців по шлюбі, згодом одружувався ще кілька разів, але всі шлюби були нещасливі для поета. Катерину ж оспівав під іменем Федори в селянці X, а її пам'ять — у селянці XII, видав ті селянки після смерті третьої дружини Розалії (померла 1661 р.). Селянки ці писались різночасно від 1625 по 1655 р. Окрім того, видав латиномовний твір про Владислава IV (1634); після видання "Селянок" поетичною творчістю не займався, а присвятив себе виключно історії рідного міста (був тут і бургомістром) і справам релігійним. Найвидатнішим його науковим твором є Leopolis triplex (Потрійний Львів), чи Хроніка міста Львова", який довго залишався у рукописі латинською мовою, виданий був лишень у XIX ст.9 Написав він також і історію Бернардинського монастиря у Львові від року 1438 до 1649 із описом чуд, що їх діяв святий Іван із Дуклі. Під кінець життя Б. Зиморович мав немало майнових судових клопотів через родинні незлагоди і ледве не дійшов до руїни. Рік смерті визначають вчені по-різному: 1673, 1677 і 1682.

Герб міста Львова

7 Пісні Купідона. С. 196-197.

8 Український переклад (уривки) у виданні: Українська поезія XVII століття. Перша половина. К., 1988. С. 152— 158.

Бартоломеи Зиморович

9 Її разом з іншими історичними працями видав К. Гек у книзі “Pisma do dziejów Lwowa odnoszące się” (Львів, 1899); у перекладі польською “Історія міста Львова” була видана Мартином Пісоцьким у Львові в 1835 р. Українською мовою: Зиморович Б. Потрійний Львів. Львів, 2002.

Загалом поетична творчість Бартоломея стосується першої половини XVII ст., хоч основну поетичну книгу видано 1663 року — пізніше її передруковували у ХУШ і XIX ст. Повна назва: “Селянки нові руські, різним станам до забави свіжо видані через Симеона Зиморовича Леоп[оліти]" — про цю містифікацію ми вже писали. Ранні поетичні твори Б. Зиморовича не визначаються високими поетичними якостями, вони цікаві більше як пам'ятки свого часу, що описують те чи інше явище. Вже сама назва "Пам'ятка війни турецької, польським народом перенесеної" не відповідає змісту, бо цю війну переносили й литовці, й українці — "польський народ" тут, очевидно, вжито як збірне поняття: народ Польщі, до речі, пізніше в поета такого поняття не зустрічаємо. Нам цікаво (що буде корисно й для подальшої оповіді) подивитися, як зображено тут козаків. Вони різняться від лісовчиків (про них була мова в розвідці "Пісня козака Плахти") і називаються запорожцями. До лісовчиків же поет у "Житті козаків лісовських" ставиться іронічно і з певною негацією, бо це й справді був набрід, запорожців же зве тут "лицарство запорозьке" і віддає їм належне в битві місце. Так, замкнувшись у таборі на Цецорі, вони успішно відбивалися від турків десять днів. Очолював їх Бородавка, а потім Петро Сагайдачний — "отаман українців". Коли ж козаки стояли за три милі коло обозу, то знову витримали турецький штурм, їм тут допомагала німецька піхота: вступали козаки і в ґерці, робили засідки, тут полягла тисяча турків. Згадується Богдан, низовик, що був поранений, загинув Жмуджик — "доблесний побратим", були з "юнаками руськими" Заруба, Калина і "Федір завзятий". Козаки змагали турків із великою мужністю. Описується тут і напад татар Кантемира на Поділля — пізніше ця тема розроблятиметься більш пластично у "Селянках". Турецьке військо добре озброєне, і “проти того строкатого, пишного строю виходить русин голий з полянином (поляком. — В. Ш.) збройним". Козаки лісовські тут згадуються також цілком позитивно, бо вони "за Бога, за Вітчизну стоять, як мур вритий". Із захопленням описуються козаки П. Сагайдачного:

... Сагайдачний Петре,

І ти маєш тут своє місце, кажеш тимчасом

Молодців збирати голосним тулумбасом,

Тим, котрим не новина по гучнім Боспорі

На бистрих чайках літать, чи на Чорне море

Вискочить під Білгород, часом під Текиню

Та в'язати падишахів і гладких турчинів...

Козаки відбили в татар полон, потім

Вечірнього часу, іще співець не крикнув чубатий,

Як козацькі полчища напали на чати, —

цікава тут деталь про "чубатого співця". Козаки — "звитяжці уславлені", свій полон вони продають на базарі, а дві корогви яничар послали синові королівському, тобто Владиславу.

Про те, що слово "поляки" не є тут назвою національності, вістять такі рядки:

Поглянь, як в облозі дають собі раду

Поляки: де саме німці та руські громади

Укріпилися...

Як бачимо, в цьому описі Б. Зиморович козаків уславлює. Його стиль тут без особливих словесних прикрас, але деякі батальні сцени написано динамічно.

А тепер перейдемо до найголовнішої поетичної книги — "Селянки нові руські". У заспівній "Обмові" поет заявляє, що селянками "собі співає, не комусь" і хотів задовольнити писанням себе, не читача, тобто маємо цікаву декламацію мистецтва, так би мовити, індивідуального. Подібно до маляра поет хоче "свої закутки обмалювати співом" — тобто він оспівує землю, на якій живе і яку бачить: Львів, Україну. Третє важливе признання: поет ступає "недоступним слідом" Симонідовим, будучи і його земляком, і близьким сусідом, тобто людиною тієї ж землі та львів'янином (можливо, вони й мешкали десь поблизу); вважає свого учителя за такого, якого Беллерофонт на Пегасі поніс на Лібертійські гори (тобто до муз), а він, Бартоломей, залишається на землі, отож кінний пішого перегнав, — тут може бути також естетична декларація: Б. Зиморович своє мистецтво більш приземлює, а С. Симонід, як ми писали в розвідці про нього, своє абстрагував та вивищував до ідеалізації, відтак муза Б. Зиморовича має бути наближена до земного життя у більшій мірі. Ці декларації нам дуже важливі, бо дозволяють чіткіше збагнути естетичні засади поета.

 Селянка І зветься "Кобзарі", в ній розмовляють Дем'ян та Панас (імена, які носили українці). Але спершу мова йде від автора, який сидить уранці в травні на краю ріллі біля тополі і бренькає на бандурі, але пташина ("соловей — по-нашому") учинила йому зваду: бандурист грав голубця (танок), а соловей вторив йому з верху тополі і ніби змагався з кобзарем у співі. Автор дивується цьому і вважає, що соловей міг би навчитися "пісень учених", більше того, коли б його Бог розумом просвітив, то він би уневажив пісні кобзаря. Є такі, що сто віршів у годину на папір виливають, а кобзар із бджолами на луці Авзонській (італійській) ледве трохи соку із квітів збирає. Аполлон не завше поправляє його, але від того він не перестане творити селянку. Таким естетичним засновком починає свою книгу Б. Зиморович.

Далі йде розмова Дем'яна з Панасом. Дем'ян говорить про викопану криницю, з якої користуються й інші люди (аналогія до поезії), Панас — про нетривалість пам'яті людської; пісні ж, коли існують, ту пам'ять утримують, особливо любовні. І тут іде цікава вказівка, що Амінтас коханій Текстилі (дивні, неприродні імена вживає Бартоломей, як і його попередники С. Симонід та Симон, брат) "тисячелітні думи на моїй кобзі співає", отже, вік пісень, які співаються в його часі, Дем'ян обчислює тисячею років: цікаво, чи це риторична фігура, чи автор мав якісь підстави говорити так? Кобзарі складають також “падвани руські”, тобто танкові пісні. Панас та Дем'ян — вівчарі, вони грають на фуярі, а початок їхнім мелодіям — у пташиному співі, у вітрі та струмках, навіть тихі камінці також дають мелодію; тобто народна музика — це музика землі. А початок поезії — в луні, яка ніби римує слова. Належить кобзарям і музика лісових богів, тобто декларація поета про заземлення його мистецтва має тут своє роз'яснення. Але при цьому Дем'ян запитує: чи маємо ми бути у наступних віках "простим Грицем"? Ні, ліпше своє ім’я розголосити по світі приємними піснями. І тут іде ремінісценція із "Роксоланок": хай інші передніші за поета уродженням, гідністю, маєтками, але його імені Клото не підріже косою, бо його несуть у небо лебеді, що співають. Відтак і Симону не дадуть умерти селянки й роксоланки (повторюється містифікація, що селянки написав Симон). Панас говорить, що пісня (поезія) допомагає позбутися самотності та смутку, досить буде, щоб оспівати в римах того, кого співак кохає. Таким чином, автор у селянці І викладає своє естетичне кредо. Воно подібне до кредо С. Кленовича, С. Симоніда та С. Зиморовича — об'єктом опису є український народ, але це не об'єктивний його опис, а естетизований, ідеалізований, до чого й зумовлює жанр селянок. Відтак прості герої говорять лексикою освіченого міщанина, оперують античними іменами, мова їхня — "не як у простого Гриця", а вишукана, ускладнена, отже, простолюд тут, так би мовити, пейзанізований10.

Усіх селянок Б. Зиморович написав 17. Дві з них, як ми вже говорили (V — "Річниця" та XI — "Жалоба"), присвячено пам'яті брата Симона. Селянка II зветься "Тружениці", тобто люди, що трудяться на церкву; тут описується Львів і місця оселення поета, згадуються померлі діти його, йдеться про святкування свята св. Юра, на яке сходяться "густі купи руського народу", — загалом ця селянка автобіографічна, поет тут виступає під іменем Мілош. Говорить Мілош зокрема, що “жоден вчитель не навчав його ритмом слова укладати", в чому можна сумніватися: Б. Зиморович вільно володів латинською мовою і добре знав правила версифікації, отож напевне вчився в закладі типу колегіуму, де поетика вивчалася обов'язково. Селянка III — "Плащениця" — є плачем за померлою дружиною Катериною; до речі, Україна зветься тут "край Роксоланських волостей". Селянка IV — "Свати" — діалогова, тут розмовляють Лясота, Стоклос і Данилко, які мають вести до шлюбу чудову Парасю; їхня місія — обходити весілля, до столу служити, управляти танцями ("рей водити") і складати пісні, оці пісні вони й співають. Селянка VI — "Юнаки"11 — вістить про всесильність любові.

10 Ян Лось, видавець “Селянок” (Краків, 1916), вважає, що під Дем’яном тут треба бачити самого Б. Зиморовича, бо й справді саме він викладає погляд автора на поезію. Однак не можна згодитися, що цю селянку написано близько 1625 р., як вважає Лось, бо тут згадується вже померлий Симон, отже вона постала після 1629 р.; реальніша думка К. Гека, що селянку написано в 50-х роках. Твердження Я. Лося, що під Семеном слід бачити С. Симоніда, ми не поділяємо, бо тут згадуються роксоланки.

11 Український переклад: Пісні Купідона. С. 88—93.

Досі дійовцями були хлопці й чоловіки, з селянки ж VII — "Нарікальниці" — з'являються дівчата, імена їхні виразно українські: Олена, Гася, Федора, Фемка; вони нарікають на жахливий бич того часу — морове повітря, яке впало на Львів, очевидно, йдеться про мор 1651—1653 рр. Львів тут зветься "руською столицею", Україна — "Руською землею", згадуються "руські плакальниці", що оплакують померлих.

Однією з найкращих селянок є "Співаки" (VIII)12, тут ідеться про Бертина, "юного стадника з Руської країни", який закохався в Палагну, а щоб оповістити про це людям, він наймає музик, сам іде попереду, одягши на голову вінка, — цікавий причинок до звичаєвої історії наших предків. Особливістю цих зальотів було те, що Бертин був римо-като- лик, а Палагна — православна, при чому дівчина Рожина (очевидно, полька) говорить:

Не личить, щоб католик святого костьола

Дівицю в вірі грецькій собі брав у жони.

Інша дівчина, Лідихна, більш поміркована, ставиться до цього простіше: "Що станеться, хай буде!" — нечастий у Б. Зиморовича випадок, де говориться про антагонізм обох конфесій. Для освідчення Палагні лаштуються співи: музика заспівує, а хор (співаки) підхоплюють, так і співають поперемінно, при цьому оспівується не тільки Палагна, а й Галина. А в одну із пісень вставляється опис татарського нашестя на Україну і бід, що воно приносить; жаль матері за дітьми тут подається високопоетично — як солов'їний плач. Але навіть таке суспільне горе покриває падван "любій дівчині".

Селянка IX — "Переносини" — починається звертанням до муз, при тому сучасні звуться "старих слов'янських камен служебниці". Автор звідомляє, що він у музи закохався ще в недозрілих літах раз на Парнасі, а вдруге в Пафії (тобто закохавшись, Пафія — це Венера). Яскраво описується тут процесія львівських міщан за місто в супроводі оркестру, який складали арфи, цитри, лютні, "пузани чоловічі" та інша музика, це чинилося і з гарматним салютом. Знову Львів зветься тут "першою столицею Руських волостей", а Україна — Руським князівством.

Селянка X має назву "Зальотник", тут оповідається про події 1626 р., коли татари на чолі з Галкою розбили польське військо і плюндрували Роксоланську землю (зветься в цьому вірші Україна й Роксоланією), ідеться також про напад Мурадина восени того ж року. Жителі сіл тоді розбіглися: хто в ліси, хто в "грузькі озера", хто під захист замків. Тоді Філарет (тобто сам автор, як гадають дослідники) втік із села у "двоградне місто", перше в Руському краї. Філарет тоді "першу молодість” присвятив пієридам (музам), грав він на сорока п'яти струнах, тобто клавікорді (Б. Зиморович справді грав на цьому інструменті), та на флейті. Тоді він і побачив Федору (Катерину), майбутню дружину (до речі, ім'я це може бути ремінісценцією із "Роксоланії" С. Кленовича), і закохався в неї. Згадується тут і Михайло Дорошенко — козацький гетьман, що розгромив татар. Загалом вірш — це прощання юнака Філарета з природою та селом, бо закохався у міську дівчину, при чому любов його безкорислива. Все своє мистецтво поет віддає обраниці. Цікаво, що свої пісні він зве тут і селянками, і роксоланками, — доказ того, що назву до братової книги придумав таки Бартоломей, вигадавши цей новий жанровий означник — роксоланки. Згадуються тут звичай субіток і "криловські пісні" — йдеться про містечко над Бугом Крилів, таке містечко було й під Чигирином. Що під цим терміном розумілося, сказати важко,łале це були веселі пісні.

12 Там-таки. С. 93— 100.

Селянка XII зветься "Зозулин син", тут оповідається про героя грецької мітології Нарциса. Описуються, зокрема, блукання Фавна, божества полів та лісів, Україною: тут згадуються "савранські води" (Савранка — притока Бугу), Бористен (Дніпро) і Дніпрові пороги, Оринин (у Кам'янець-Подільському повіті), Деревна — гора в Галичині. А до Лядських країв він прибув із Красного острова біля Дніпрових порогів. Загалом тема вірша — кохання Немесис до Нарциса та її помста, коли Нарцис закохався сам у себе, позирнувши у джерело, і тим довів себе до смерті.

Селянка XIII зветься "Винники" і є діалогова, розмовляють ті самі дійовці, що і в селянці II, — Лешко, Мілош (під яким треба розуміти автора) та Самійло. Сам Б. Зиморович у 1644 р. став власником винниці, отож і селянку написав десь після того року. Тут знову оповідається про творчі справи. Мілош зазначає, що у світі розвелося немало римо- творців. Самійло ж каже: коли доброго зерна засіяти на ниві надто густо, то й урожай буде дрібний, отже, чим більше поетів, тим гірша поезія. У Польщі ж поетів без міри, при тому “недійшлих". Якийсь партач вирветься з-між посполитих і непочесно паскудить вірші (маємо тут надзвичайно цікаву реакцію на поезію низових форм), і рідко хто муз як святість зрушує, а це чинять тільки ті, кого наповнює своїм духом Аполлон (ідеться про високу поезію). Розвелося багато й таких поетів, що не знають законів поетики, а скрекочуть, як сороки коло плоту. Отож музи (панянки, які ховаються по пустелях) бридять тими поетами, котрі їхні ховані таємниці зголошують усім посполитим, — надзвичайно виразне окреслення елітарного призначення поезії та й підтвердження ренесансового постулату (в нас його проголосив ще Павло Русин із Кросна), про таємницю в поезії, що може бути у формі підтексту, натяків чи особливої мови (через античні символи, наприклад). Є такі поети, продовжує Самійло, що принуджують камен і вдаються до помочі чужих праць, вони відтак не здобудуть вічної слави, а за користування чужим будуть погорджені (отже, поняття плагіату тоді вже існувало). Цікаво, що Мілош (тобто сам Бартоломей) говорить, що він не був на Аонській горі (біля Гелікону) і не купався в Мінервиній криниці, але трохи поетики пізнав, понюхавши небесних вин, але вічна мудрість пальцем і пером своїм малює на його серці, — тобто вдруге маємо ствердження про самоуцтво поета. Загалом поет читає правдиві надписи на "книгах Божої доброти" (гуманістичне мислення християнського ґатунку"), відтак саме доброта рухає світ і чинить життя на землі, картину якого поет подає у прекрасному описі. До історії поетичної творчості на нашому терені цей пасаж має виняткову цінність, адже йдеться тут про три типи творення: високе, середнє і низове. Б. Зиморович причислює себе до середнього. Далі в селянці йдеться про закладання винниць (виноградників), бо "на Русі нізвідки не можем науки узяти", як каже Лешко. Мілош докладно оповідає, як треба розводити виноград — до історії побуту вельми прикметний причинок.

Селянка XIV — "З'являння" — є розмовою Гіменея, божества шлюбу, із Купідоном; їхню суперечку про те, чия місія краща, розсуджує Кипріда, тобто Венера: кожен чинить своє діло. Потім розмова переходить на Львів, зокрема про Високий Замок, описуються довколишні місця. Саме це місце й бачиться як Руський Парнас. Тут стверджується те, про що ми писали на початку цієї розвідки: родоначальником цього Парнасу вважається Себастіян Кленович, його справу продовжує Симон Симонід (у вірші — Семен), а за ними — брати Зиморовичі. Ось це місце:

Колись він тут, передній поет винятковий,

Що зніс над усіх ляхів латинськеє слово,

Бистрицьких муз (із Любліна. — В. Ш.) що вивів, Йовишеве плем'я,

Зобразив пензлем гарним Русинськую землю.

В пасовиськах Семен був перейняв незгірше

Пастуха із Сикулю дійні кози віршем.

По тому Б. Зиморович описує дитячі літа Филимона із Захарком, які подружилися з Гіменеєм та Купідоном, коли вони "строїли жарти недійшлі і прості ігриська". Є в цьому вірші перечислення і з української мітології: Упир, Літавець, Насланець, відьми, Одмінець з Нічвидом. Филимон тут зветься ще Філенко. Філенко, котрий дружив із Гіменеєм, порядно одружився, а Захарко "пустився розпусти".

Дві селянки — XV і XVI — звертають на себе особливу увагу, бо їх написано в 1649 р., тобто в розпал Визвольної війни Б. Хмельницького і після облоги Львова у 1648 р.; саме тут бачимо ставлення до цієї події співця руських селянок та Роксоланського краю; обидва твори фактично розробляють одну й ту ж тему, і другий є продовженням першого.

Ми вже говорили, що ставлення до козаків у поета було неоднозначне: до лісовчиків — найманців-здобичників — з іронією, а козаків, котрі під Хотином захищали рідний край, славив як героїв. У Селянці XV — "Козаччина" — розмовляють Дорош, Остафій та Войдилло — всі імена українські, найочевидніше, йдеться про українських шляхтичів, вони не приходні в руських краях, а їхні мешканці. Войдилло називає повстання "нещасливою козаччиною", яка спряглася з "бридкими ординцями" і здерла їх, шляхтичів, "з усього достатку до шкури". Остафій зазначає, що й бісурмани не були такі жорстокі "над бідними бранцями", а їхні сусіди й побратими, що з ними кумалися, розграбували їх, а дітей їхніх віддали татарам та й почали зі своїми братами воювати. Войдилло говорить, що їх не тільки пограбовано ("здерто нас до кошулі"), а й віддано татарам у полон, а перед тим було ще й скатовано, ледве вони вирвалися з неволі. Що розмовники справді шляхтичі, вістить виразно Дорош, бо в нього були гумни, стодоли, пні (пасіки), хати, челядь. Остафій це підтверджує, говорячи, що вони дочекалися такого часу, що над ними запанували слуги, а наймити, "сморідні гнойовики", їм, своїм дідичам, сіли на голови. Повсталі для нього — "хлопство, безчесні гультяї", які сплюндрували "Руські краї", які раніше текли медом і молоком. Дорош теж признається, що він пан, і дивується, як це з малої іскри таке розгорілося полум'я. До повстання, на його думку, спричинилися "збиточні свободи і лакомство", отож треба було ту іскру відразу погасити краплею; зрештою, йому і не в голові, що його гашення іскор було б комусь не менш болюче, як тепер йому розрух, і що з нічого слуги й наймити не повстали б, та й не через свободу повстають вони, а таки через гніт, до якого ті ж таки шляхтичі добряче спричинилися. Розруха ж страшна, і її описує Дорош. Віститься тут, що постраждали не тільки фортеці, замки, тверджі, кляштори, а й "церковні співаки, дяки", тобто православні; саме ж повстання бачиться не як національно-визвольне, а як свавільницьке, при чому найбільший упір кладеться на осуді союзу із Кримом. Загинуло все Поділля, і не тільки "пишні двори", але й "солом'яні халупи і сільські загороди". Войдилло, говорячи про грабунки повсталих, прирівнює їх, козаків, до стада свиней, що вривається в загорожу; повсталі звуться “галайстри задніпрської скозачені тлуми", вони й обернули Руський край у руїну. Остафій додає, що козакам допомагали духовні.

Отже, українська національна революція бачилася шляхтичами (і Б. Зиморович точно це відтворив) як "домашні розрухи", про польське насилля над Україною тут ані слова, зате Дорошу дуже болить, що козаки "ледве на останній час Польщу не привели". Війна ж за свободу зветься "святокрадською", а козацькі руки, що піднялися на польських капланів і їхні "служби, Богу призначені", — чортівськими. З другого боку говориться і про священиків, яких, хоча й утекли до своїх церков, біля олтарів посікли, — очевидно, йдеться про уніятів. Обурюється Войдилло і на нищення козаками ікон. Дорош додає, що повсталі — таки чорти, бо нищили священство, “до того православних багато" помордували на душі і тілі, знову-таки уніятів од них не відрізняючи. Войдилло приводить зливу лайок на козаків: вони жорстокіші від турів і диких звірів, заїліші від ящірок, гадюк-мідянок і зміїв, вони не мають у собі нічого людського і так далі, і хто тільки є "людиною, а не хлопом з України" (звертаємо особливу увагу на цю фразу: шляхтич Войдилло хлопів за людей не вважає!), такого вбивають без вибору, врятуватися можуть хіба ті, кого відкуплять татари. Від розрухи виникла моровиця, яка скосила людей більше, ніж війна, — про це говорить Остафій. Інші підтверджують, що моровиця валила не тільки людей, а й худобу. Войдилло оповідає, що перед війною вили собаки, крякали старі ворони, вовки купно завивали і так далі. Описується тут і облога Львова: втікачі намагалися сховатися в церкві святого Юра, на них напали козаки й вигубили; тоді деякі зачинились у церкві, але козаки штурмували й церкву, а взявши її, всіх людей знищили, аж утворилося там із крові озерце. При цьому деякі козаки говорили по-татарському, із сорому не признаючись, що вони русь, а коли ігумен нагадав напасникам про віру, то один із козаків сказав — це речення подано в тексті українською мовою: "Батеньку хороший! Не хочем твої віри, лише дідчих грошей", — тобто повстання подається оповідачами як таке, що не мало ідейних спонук, а лише здобичницькі. Зрештою, коли Войдилло зголосився, що він православний, а не "лях-собака", то йому (замість повісити) вирішили відрубати голову як "зраднику лядському", і тільки татарин його оборонив, викупивши за опанчу килійську. Остафій оповів про оборону Замкової гори, на якій він переховувався, є тут цікаві для історика деталі. Зрештою, його зловив козак, обдер із одежі, а коли Остафій заявив, що він русин, козак відповів:

...Ти русин, котюго недойшлий,

Бо м'ясом лядським руські кості тве обросли, —

відтак це м'ясо треба було оббити з руських кісток — і почав бити шляхтича. Подається тут і правдива причина повстання та жорстокостей козацьких (в устах Остафія):

Божої з них жоден тут не боявсь кари,

Бо вважав: милішої пожертви у дарі

Богові не міг вчинить, лише лядське плем'я

Вибивши, свою звільнить з нього Руську землю, —

рація, здавалося б, самозрозуміла, але Остафій (з його вуст тут починає говорити автор) подає резони сильніші від цих, і до них варто прислухатися, адже й ця правда не без сенсу. Від такої руської бурди, тобто розбрату, розсвару, сварки, міжусіб'я, не було, каже Остафій, жорстокішої, адже пролилося при повстанні немало невинної крові (виділяємо ці слова), і саме це "Русь загубить цілком", адже за будь-який переступ супроти людськості Бог карає. Отож замість звільнення України від ляхів, вістить Остафій, було згублено мало не половину самих українців, і "здебільшого порожня стоїть їх землиця". Не так від польської шаблі, як від своїх збійців, тобто руйначів, опустіла вона, адже били не так поляків, як брат брата, а сини батьків; з мільйон забрали їх татари, і більше, ніж худоби, українців на турецьких базарах; від української смоли засмерділися поганські орди, Тегині, Стамбули, Азія. Кажуть, що воюють вони за віру? Що ж буде з вірою, коли Русь буде знищено, очевидно, горобці житимуть в українських церквах, як вірні вигинуть дощенту.

Ця селянка дивовижної сили, і ми недаремно розібрали її якнайдокладніше. Останній співець Роксоланії не був її зрадником чи недоброзичливцем, він свою землю любив великою любов'ю. Досі дослідники вважали, що антикозацька настроєність — результат його польськості чи й того, що на його "руських кістках" таки наросло польське м'ясо. Але вони неуважно читали цей вражаючий твір: Бартоломей Зиморович не засуджує повстання Б. Хмельницького як національно-визвольне, він реально подає, як на нього зреагувала українська шляхта, котру було викинуто із обжитих гнізд, а засуджує він українську незгоду і те, що повстання було значною мірою руйнівне для самої України, що воно розділило і знищило половину посельців рідної землі, що при тому надто було пролито невинної крові і що національно-визвольна ідея, та й боротьба за віру часто покривалися розбишацтвом та здобичництвом. До речі, це саме писав у своєму літописі й Самовидець, і він так само, як Б. Зиморович, засуджує тих козаків, які нищили власну країну більше, аніж її звільняли, і обстоює лад супроти сваволі, а Б. Хмельницького засуджує за те, що він не зумів вгамувати розбурханої стихії темних мас. Так, українська шляхта мала свою вину: на "руські кості" в них і справді наростало "лядське м'ясо", і вони вже не бачили у хлопові людини; як же при такому ставленні вони із ним велися? Через це той хлоп мав реальні підстави до повстання, обурення, навіть жорстокості. Він мав святі підстави піднятися супроти ляхів, але він не мав підстав до зайвого, непотрібного і шкідливого руйнування рідної землі, а передусім пролиття невинної крові, на чому й наголошує Б. Зиморович. Адже його герої, тяжко ображені, побиті й ограбовані, також були українцями, про що вони у критичну хвилю й заявляли. Але їх не слухали, а били, топтали й нищили як ворогів, тобто били й топтали самих себе. Проти цього й протестує Б. Зиморович, і ми не можемо не признати йому рації, адже саме національний розбрат не тільки не дав Україні до кінця вибитись із неволі, а ще й віддав Україну в неволю страшнішу й дикішу — московську.

Наступна селянка — "Руський розсвар" — продовжує цю тему. Войдилло дивується: що за чудо — Дорош перекидається до ляхів, а свою русь огиджує? На що Дорош подає свої резони: бачачи такі вчинки нашої русі, людина почне сумніватися і у святій вірі, адже добре дерево лихого овочу не зродить, відтак діти нашої церкви стали в тисячкрат гірші поган; отож Дорош не хотів, а мусив "збридить братство тих виродків", мусив соромитися такої матері. Недобре товариство гірше братання із чортом — думка надзвичайно цікава, адже свідчить, що відступники наші плодилися не тільки з вини поневолювачів, а і з вини нечестивих оборонців нашої свободи; зрештою, в тому змаганні немало українців тікало в неволю до татар, аби уникнути зустрічі зі своїми, бо так уникали смерті. Ганебно й те, говорить Дорош, що православні церкви на відкуп, що його складали львів'яни, мали віддавати свої святощі й коштовності. Згадується тут і Б. Хмельницький. Коли його просили, щоб припинив пролиття невинної крові, він відповів: "Важко гамувати руку Божу!" Відтак Дорош описує велику руїну, що її зазнав Львів. Було там знищено село і сад Симона Зиморовича (у вірші Симиха), очевидно, йдеться про маєтки Бартоломеєві; поету це було особливо важко пережити, адже там від нього "солов'ї переймали пісні", — ремінісценція до Першої селянки. І тут подається цікавий пасаж: хай би ти, Симоне, не вмирав, а в цій біді виливав би нам замість тренів веселі пісні, але “пішли з тобою втішні радощі до неба". Тобто віститься про кінець певної епохи: відхід того часу, коли могли творитися пісні, подібні до Симонових, чи, як казав один із героїв "Селянок", часу, коли Русь була повна медом і молоком — мирним життям. Дорош розуміє, що те, що вони розповіли про козаків, може дійти до їхніх вух, отож вирішує ліпше мовчати.

Але не можна, як це переконливо дослідив І. Франко, приймати ці цілком літературні описи за документальні, бо здебільшого всі оті випадки жорстокості козаків при облозі Львова Б. Хмельницьким, передусім церкви св. Юра, є більше поетичними фантазіями, ніж описами справжніх подій. Ось як про це писав І. Франко:

"Зиморович, очевидно, кермується тенденцією замазати національні і релігійні мотиви Хмельнищини і суперечно з множеством інших сучасних свідоцтв малює козаків, як простих розбишак, що не шанували й своїх братів русинів, руського духовенства, руських церков. Ми переконаємося про це, конфронтуючи Зиморовичеву віршу з іншими сучасними свідоцтвами про облогу Львова 1648. Отже ж цікава річ: найголовніші свідки тих подій, що писали зараз по свіжих фактах, Чехович і Кушевич, не знають нічогісінько про різню і грабунки в св. Юрі" (розрядка І. Франка. — В. Ш.). І далі: "Усіх людей під час облоги Львова загибло несповна 200 (див. Зубрицький — с. 307)", а сам Б. Зиморович "в часі козацької облоги (розрядка І. Франка. — В. Ш.) не був у Львові і фактів, про які пізніше скомпонував свою віршу, не бачив на власні очі та й не чув про них нічого автентичного, такого, що вважав би можливим занести в свою літопись"13.

Таким чином, вірші Б. Зиморовича не можна розглядати як історичний матеріал. Вони мають тільки інтерес факту: як дивилася частина української шляхти на Визвольну війну Б. Хмельницького. Отже, всі пересади є публіцистичними.

Остання селянка, XVII, написана 1655 р. і присвячена першій дружині поета, яку тут названо Філаретою, себе ж Бартоломей називає Оліфером. За жанром це трен. Смерть дружини для поета — загибель щасливого життя, тим більше що в цьому часі він бачить “міст столичних непочесні трупи і фортець нездобутних повалені купи". Господарство валиться, все нищиться, і не тільки "ґрунти і кутики" поетові, але весь світ після смерті дружини "лице змінив власне", відтак йому "миліша смерть, ніж життя", бо що йому цей світ, коли він більшою частиною помер із Філаретою? Касіян утішає Оліфера, говорячи, що поки живе пам'ять про Філарету, доти вона жива, живе вона і на Емпірі (в раю), тобто в дусі. Завершується цей трен переказом звертання Філарети перед смертю до Оліфера, для якого життя після смерті дружини як символу давнішого укладу життя — пустеля.

І справді, муза після того залишила поета. Його Роксоланія, яку він бачив, відчував і любив, у новому часі існувати переставала, як перестав існувати Львівський Руський Парнас, а заодно польсько-українська література, жерцем якої Б. Зиморович був, після нього хіба ще Данило Братковський, як ми вже говорили, писатиме в тій манері. Свою ж духовну силу Б. Зиморович укладатиме лишень у науку, вивчаючи й докладно описуючи історію рідного й улюбленого міста Львова. Так закінчив свою діяльність останній великий поет Львівського Руського Парнасу.

13 Франко І. Хмельнищина 1648—1649 років у сучасних віршах // ЗНТШ. Львів, 1898. Т. XXI1I-XXІV. С. 47.

Б. Зиморович був ренесансовою людиною: поетом, ученим, садівником, виноградарем, купцем, сповідував гуманістичні принципи. Користувався він і ренесансовими літературними засобами, хоч часом і творив химерні, барокового смаку образи, загалом же образами його вірш не перенасичений, він значною мірою будований на античних зразках, розробляє і античні теми, зокрема мітологічні. Він значно земніший С. Симоніда, свого поетичного батька, і наближається при цьому до поетичного діда — С. Кленовича; приписаність же його до української землі значно глибша од попередників по поетичній школі, навіть од братової. Він патріот свого "закута" — Львова, Роксоланії, але до поляків толерантний. У козацтві похваляє героїчність, а огуджує руїнництво та гультяйство, тобто деструктивні риси — те, що суперечить його гуманістичним поглядам на людину і світ. Його описи зчаста блискучі, а бувають розтягнені — тут він поступався братові, бо вірш од братового важчий і громіздкіший. До нижчих сфер суспільства має прихильність більш естетичну, як соціальну, його релігійність поміркована, як належить бути в порядної людини того часу, і ніколи не фанатична, про римо-католицьку конфесію лишень згадує, але рідко коли протиставляє східній, грецькій, коли ж протиставляє, то м'яко, миролюбно (так само, до речі, й С. Кленович), про уніятів не згадує взагалі. Загалом можна сказати, стоїть поза конфесійною боротьбою — ще одна ренесансова риса в ньому. Не всі його селянки витримано в ідилічній манері (як у С. Симоніда), часом вони гіркі й смутні. Порівняно зі своїми попередниками по школі поезії він значно більше уваги віддає власним почуттям та переживанням, при цьому його ліричне "я" розкладається на низку уособлень під різними масками-іменами; немало є тут колізій автобіографічних, часом зашифрованих — це було також у ренесансовій поетиці, згадати б автобіографію М. Стрийковського. Теоризує він і про поетичне мистецтво, декларуючи ряд естетичних засад, вельми цінних для пізнання і поетичних процесів, і поетики того типу писань, що він культивував.

Загалом же, коли не брати до уваги мови поезій, яка в Б. Зиморовича переважно польська (хоч є і латинська), у системі бачення світу він поет цілком український, хоч польські ремінісценції в нього надибуємо також; принаймні він людина більш української, як польської ментальності, тобто на його українських кістках, за його ж фразеологією, збереглося немало й українського м'яса. Власне був він людиною України-Русі, що входила у Річ Посполиту.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.