Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Петро Могила та його літературні твори
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Київський митрополит Петро Могила як письменник довгий час залишався постаттю притемненою: одне — через певну невідповідність сучасним естетичним смакам його творів, коли вирвати їх із тодішньої епохи; а друге: цю творчість значною мірою покривала його потужна суспільно-громадська діяльність, передусім церковна, адже він під цим кутом зору постать епохальна. «В українській історії, — пише сучасний дослідник А. Жуковський, — Петро Могила посідає настільки видне місце, що його ім'ям названо один із її періодів, назагал оцінений як період культурного й церковного відродження України в XVII ст. "Могилянська доба" мала своє продовження і після смерті самого митрополита, а його творчістю та результатами усього процесу не переставали цікавитися дослідники на протязі вже понад три століття. За останній час постать Могили і його творчість тільки набирають на актуальності»1.
Отже, що цінувалося найбільше в діяльності митрополита? По-перше, він був видатним організатором української православної церкви. Зацитуймо того ж А. Жуковського: "Це він надав їй чітку й оперативну організаційну структуру, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого і здисциплінованого чернецтва (додамо від себе: створивши поетичний "Розмисел про іноче життя". — В. Ш.), зреформував і устійнив церковний обряд, розробив догматику, запевнив її високої вартості церковно-теологічною літературою". По-друге, П. Могила — визначний культурний діяч (засновник Київської колегії, яку мріяв перетворити в академію, меценат мистецтв, відбудовувач старовинних київських храмів), проповідник, письменник та публіцист, організатор друкарства української книги.
Багато загадкового є в цій постаті. Як це сталося, що нащадок молдавських господарів вибрав тереном своєї діяльності не рідну землю, а сусідську, причому та сусідська хоч і стояла культурно вище Молдавії, але державно була від неї упослідженіша, відповідно й менш перспективна? Друге дивне: блискучий молодий магнат, який міг би здобути немало у світському житті, тридцятирічним одягає на себе чернечу одежу і віддає себе церкві та православній конфесії, в якій, зрештою, й був вихований. Справді, П. Могила був молдаванином, спадкоємцем тамтешнього престолу, але перспективи великої діяльності не мав, бо його рід був викинутий із рідної землі — це сталося, коли П. Могила був одинадцятилітнім (народився 1596 р.). Отож виріс і виховався на українській землі, здобув тут освіту, про що свідчить його блискуче знання української та словенської мов; отже, виростав у ментальності не молдавській, а таки українській. Деякі дослідники вважають, що вчився за кордонов, але ці дані проблематичні. Мав певні молдавські сантименти, про що свідчать і його оповідання про чуда ("Сказання"), але терен своєї діяльності вибрав у Києві, і це тому, що саме тут міг здобути церковну кар'єру. Київ на той час уже вивисився як центр православ'я: тут були друкарня, школа, Києво-Печерська лавро. Він відвідує місто почавши з 1622 р.. а у 1624—1627 рр. це чинить не раз; більше того, скуповує тут, в околицях Києва, чималі маєтки і зближується з митрополитом Йовом Борецьким. Саме під впливом митрополита він і постригається у ченці в 1627 р.
1 Жуковський А. Петро Могила і питання єдності церков. Париж, 1968. С. 13.
Тоді в Києві було дві течії православ'я: ортодоксальна й поміркована; ортодоксальна намагалася протиставитися західній культурі й римо- католицизму, на якому та культура ґрунтувалася, а поміркована бажала ввести Україну в загальноєвропейський культурний контекст чи принаймні до нього наблизити, що й привело до унії 1596 р. Після свого розколу православ'я залишається неодноцільним: в колах ортодоксальних з'являється москвофільство (З. Копистенський), а на противагу — нові помірковані, по-своєму гуманізовані, які прагли досягти прав у межах Річі Посполитої (Й. Борецький, М. Смотрицький та ін.). Через це боротьба за лаврську архімандрію набрала виразного політичного характеру: це місце хотіли захопити і ортодокси (Т. Боярський, І. Копинський), і уніяти (Г. Тишкевич), і помірковані (П. Могила). Вибори відбулися не в Києві, а в Житомирі, на сеймику 6 вересня 1627 р., король підтримав кандидатуру П. Могили. Подальша боротьба його з І. Копинським була продовженням цієї міжпартійної. В Петрі Могилі поєднувалося тяжіння до введення України в європейський культурний контекст із твердим утриманням православ'я — саме на цьому підґрунті й постали Києво-Могилянській атеней і латинсько-польська система православної освіти в Києві. П. Могила провадив ту ж політику, що й С. Кішка, П. Сагайдачний та М. Дорошенко, — автономізація України при видимій лояльності до Річі Посполитої. П. Могила був типовою людиною бароко і складався як індивідуальність із низки полярностей: людина князівського роду — і чернець; наповнений духовними цнотами — і борець за високе місце у земному світі та за маєтності; іноземець — і український патріот; православний ортодокс — і прихильник загальноєвропейського культурного контексту; проповідник чернечої аскези — і творець Київського Гелікону, якому не були чужі ренесансові ідеї та поетика; проповідник любові — і жорстокий до супротивників (зокрема з І. Копинським він поводився нещадно). Замисли П. Могили були ширші, як у його попередника Єлисея Плетенецького: перетворити Київ не лише в оборонну фортецю православ'я, а в центр духовної республіки, чи Сіон, як він називав, де мала б творитися духовна й інтелектуальна еліта нації на православній основі; в цій республіці він і гетьманував, тобто творив приблизно те, що й Б. Хмельницький, тільки в духовній сфері; зрештою й політична акція Б. Хмельницького була приготована духовними акціями Петра Могили, які підняли українську еліту на вищий щабель і зробили її готовою до державотворчих змагань. Саме тому П. Могила негативно ставився до Москви: пророче відчував ту небезпеку, яка йшла на Україну звідтіля; саме тому утверджував у Києві освіту не традиційно-православну, а латинсько-польську, тобто європейського зразка, проти якої поставала православна ортодоксія. Через це він оточив себе здебільшого молодими людьми, які й склали Києво-Могилянський атеней.
Петро Могила
П. Могила був вибраний митрополитом у 1632 р. й пробув ним до смерті в 1647 р. Він добився передання уніятами православним Софійського собору й Києво-Видубицького монастиря. Реставрував ряд церков, зокрема Софійську й будинки Києво-Печерського монастиря, дбав про розвиток Києво-Печерської друкарні. 1631 року відкрив Лаврське училище (гімназію), яке в 1632 р. було об'єднано з Київською братською школою і дістало назву Києво-Могилянської колегії. В м. Яссах заснував Слов'яно-латинську академію, якою почав керувати Софроній Почаський. У 1635 р. в Довгому Полі заснував друкарню, відновивши молдавське книгодрукування. В 1641 р. послав друкарню в Ясси.
Петро Могила — автор богословських, полемічних книг, зокрема написав "Хрест Христа Спасителя" (1632), "Антологію" (1636) і "Літос" (1644), створив "Євхологіон або Требник" (1646), "Зібрання короткої науки про статті віри" (1645), уклав до різних видань ряд передмов.
У 1634 р. митрополит відкрив училищну колонію Київської колегії у Вінниці, в 1636 р. заснував латинську колегію у Кременці, школу в Гощі.
У красному письменстві здобутки П. Могили порівняно скромні, але й тут він зробив свій внесок. Поезією спеціально не займався, як, приміром, Л. Баранович чи Климентій Зіновіїв, віршував спорадично. Створив, однак, один твір більший — високий зразок дидактичної поезії, що його публікатори назвали "Розмисел про іноче життя". Про ченців у Західній Європі й у нас писали багато, чернець ставав героєм так званих "прологів", "житій святих, віршів та оповідань. Писали про них апологетично, сатирично, жартівливо, інколи їдко, як у "Похвалі глупоті" Е. Роттердамського чи в наших сатиричних віршах інока Якова, про які буде мова далі. Апологію ченця створив Іван Вишенський у главі 3-й своєї "Книжки" 2 — тут ця апологія ніби вставний твір, який навіть завершується словом "Амінь", що визначає його кінець. Творив апологію ченця І. Вишенський полемічно — супроти іронії Е. Роттердамського. Про ченця писав, змальовуючи боротьбу його душі з гріхами (тілом), К. Транквіліон-Ставровецький, сучасник П. Могили. "Розмисел про іноче життя" має характер інший: писався твір не для полеміки з латинниками, а задля зміцнення розхитаної дисципліни в тодішніх монастирях, отож твір має розглядатися в такому контексті.
Емблематична композиція з гербом П. Могили
2 Вишенський 1. Твори. К., 1986. С. 37-56.
3 Див.: Архив ЮгоЗападной России. К., 1887. Ч. 1. Т. VII. С. 49-189. Тут зібрано художні твори П. Могили.
В рукописі твір не розбито на поетичні рядки, але перед нами зразок поезії так званої архаїчної, що мала своє утвердження в церковних піснеспівах, канонах, кондаках; до речі, Петро Могила таку церковно-обрядну поезію також писав, вона досить стандартна3. Загалом це ритмізована проза, що широко культивувалася з часів Київської Русі, із спорадичною римою; на поетичні рядки вона розкладається легко, бо речення збудовано з чітко означених періодів. Мова — книжна українська. Перед нами розбите на постулати повчання, яким має бути інок в ідеалі. Ось вони: безкорисливість, досконалість християнського життя, непорочність (дівство), послушания та любов. При цьому зазначається, що любов є подвійна: духовна і плотська, які поміж себе не можуть з’єднатися, при тому плотська любов для ченця гостро заперечується, що й зрозуміло (про плотську любов для мирянина скаже П. Могила у "Требнику" в "Передмовах про шлюб"). Плотолюбність для ченця з'єднується із корисливістю — головним бичем чернецтва. Отже, істинна любов інока може бути "в Бозі, в самому Бозі", любов також є "досконалість християнської спілки", тобто при гуртожитному існуванні в монастирях. Любов не має дружби з ненавистю, бо "ненависть же від того: моє й твоє — з'являється". Інок має творити "всі добродійності наявні". По тому йдеться про грішність і про грішників. Загалом інок має відректися від усього житейського "конечним відреченням", і не тільки світу, а "всього відректися і нічого свого не мати". Інок не повинен турбуватися про завтрашній день, має сповідатися про свої гріхи, його життя повинно стати богобаченням, він має жити цілком у "послушанні монастирському", не догоджати своїй волі, бувши відреченим від світу, жити не для себе, а для Христа, тобто здійснювати не свою волю. З другого боку, він не повинен бути бездіяльний, бо інакше стає "діячем лихих помислів", але жити завжди у визначеній діяльності, "безділля-бо породжує гріх". Має при цьому жити в терпінні, постійно пробувати в молитві. Оце і є "наближення досконалості" і "богобачення ступені".
Києво-Могилянська колегія
Твір витримано у строгій православній ортодоксальності і полишає важке враження. Досконалий чернець (читай: досконала людина) тут бачиться позбавлений свого "я", власної волі, думки, має перетворитись у цілковитого робота, чужого творчому началу, який живе ніби за натисненням певних ідеологічних кнопок. Але як пам'ятка духовності твір вельми цікавий, особливо для нас, котрі пережили час комуністичного тоталітаризму з його формулою “Наши цели ясны, задачи определены, за работу, товарищи!" — відтак конструювання ідеальної людини П. Могилою вельми нагадують пізніші комуністичні. Зрештою, можемо зрозуміти, що недаремно сучасники називали Петра Могилу "вождем", “гетьманом" — тоталітарний спосіб мислення, бувши при тому принцом крові, він таки мав. Із поетичного боку — це твір чистого бароко, з його розрослою складною метафорикою.
Більше інтересу, як поезія, має проза Петра Могили, написана також книжною українською. Він творить кілька генеалогічних оповідань у формі передмов — це ніби прообраз пізніших сімейних хронік, писалися вони у віддяку спонсорам тих чи інших видань. Але найцікавіше в його прозі — прологове, тобто в тематиці тодішніх "прологів", "Сказання про чудесні й визначні явища в православній церкві" 4. Митрополит поставив собі завдання створити не просто "Четьї-Мінеї" чи опис чуд(синаксар), де оповідалося би про святих й надприродні явища в минулому, а таки книгу про Божі чуда, творені в сучасному письменнику світі, що, зрештою, було новиною в українській літературі (потім у цьому жанрі за ним підуть А. Кальнофойський та І. Денисович, обидва із Києво-Могилянського атенею). Ідеологічна спонука для творення збірки проглядає надто прозоро: письменник не полемічно (хоч полемічний елемент прочувається), публіцистично, а таки художньо хоче доказати істинність православної конфесії на противагу до уніятської та римо-католицької; отож маємо яскравий зразок тенденційної, у недавні часи її б назвали "партійної", літератури. Зрештою, не треба забувати, що вся українська барокова проза була навчальна й полемічна, іншої під тиском православних засад творити не було вільно.
4 Там-таки.
Титулка книги П. Могили "Літос", 1644 р.
На сьогодні всі ці оповіді звучать як релігійна фантастика з елементами Готичними, але автор цілком переконаний, що не вигадки він творить, а записує справжні випадки з життя, через що кожне оповідання ретельно документує, посилається на свідків, та й діється все за конкретно існуючих людей того часу: Є. Плетенецького, Й. Борецького, Л. Карповича, М. Смотрицького, Б. Радошевського, княгині Корецької, Острозьких та ін.; отже, все подається як вияв реального тодішнього світобачення.
Таке світобачення, до речі, збереглося й до нашого часу, і про подібні випадки можна не раз почути від забобонних чи релігійно наладнаних людей. Цікаво занотував подібний феномен Іван Франко у статті "Поза межами можливого"5: «Пробуйте ви так званому "здоровому хлопському розумові" витолкувати, що відьма не може літати на кочерзі, не може перекидатися в собаку, не може доїти жаб і ящірок. Він, може, буде притакувати вам, може, буде сам сміятися з такої віри, але проте в душі буде переконаний, що якби на Юр’я опівночі знайшов відьму на обійсті і вдарив би її батогом чи вуздечкою, то рано з того батога або з тої уздечки потече молоко... А преці для інтелігентного чоловіка все це — чисті, очевидні неможливості, про які смішно навіть дискутувати, не те щоб доказувати їх». Подібний був і спосіб мислення тодішнього ортодоксального християнина, вихованого на житійній та апокрифічній літературі та й на Біблії, в якій так само описано багато всіляких чуд. Більше того, ортодоксальний християнин був переконаний, що природне не є виявом Божої сили й присутності, — тільки надприродне й неймовірне, тобто те, чого не можна збагнути розумом; зрештою, натурфілософія з п ототожненням Бога й природи (у нашій традиції це найяскравіше виявлено у Г. Сковороди) розвинеться пізніше і заявить, що непізнаність Бога бачиться не в аномальних і надприродних явищах, а в незбагненності світобудови, а відтак і природи. Ортодоксальний християнин заперечував народне марновірство, про яке писав Іван Франко (віра у відьом, упирів, чари тощо), і воював із таким світобаченням як із язичництвом, але за системою мітотворення практично не різнився від того-таки язичництва, протиставляючи марновірству народному марновірство своє, християнське, типологічно тотожне, але в християнські шати одягнене.
Саме такого типу оповіданнями і є оповіді Петра Могили. Але попри наївну їхню структуру вони й цікаві: письменник не раз творить фабули, тобто новельні конструкції, будує діалоги, вставляє в авторську мову оповіді сторонніх осіб, інколи листи; письмо його загалом легке, художнє, містичний елемент, присутній в оповіданнях, живить читацький інтерес. Окрім того, оскільки твори описують сучасне авторові життя, у них потрапило чимало побутових деталей чи й ситуацій, тобто відбито тодішню реальність: епізоди з життя козацтва, находів польського війська, спілкування різних, тепер уже історичних, осіб (наприклад А. Карповича із М. Смотрицьким), про побут ченців, пустельників, навіть князів тощо. Все це дозволяє бачити нам у "Сказанні" П. Могили дорогоцінну пам'ятку української художньої прози бароко (назагал у ті часи, на противагу поезії, мало розвиненої, а ще менше вивченої). Загалом збірка складається з коротких оповідей (фабул), часом кілька фабул єднається у блок із кількох оповідок, коли стосуються однієї і тієї ж особи чи одного оповідача. Є фабули розгорненіші, зокрема присвячені загибелі роду Острозьких чи орільському пустельнику. Вставляє автор у збірку й класичне агіографічне оповідання "Мучення преподобного отця нашого Авакума", але його будовано за шаблонами такого типу оповідання, різниця тільки та, що йдеться про сучасні авторові події.
5 Літературно-науковий вісник. 1900. Т. XII. № 10. С. 1-2.
Свій досвід художнього оповідача Петро Могила переносить і у проповідницькі твори. Загалом практика творення проповіді (гомілетичне оповідання) дозволяла художні, фабульні вставки (їх уживали й до П. Могили, наприклад І. Вишенський, а після нього — зокрема А, Радивиловський). Зразком такого гомілетичного оповідання є в Петра Могили "Казання про владу" із "Требника", де побіч із розмислами на тему священичої влади бачимо прологові вставні фабули про чуда, що значно оживлює проповідь. Є тут і запозичення: із книги Ф. Зигомели "Турко-Греція" (з посиланням на неї) взято оповідання про султана Махемета і про грішну вдову; подібне оповідання вставлено і в листа патріарха Максима про "окаянного християнина"; з "Прологу" взято історію про відлучення єпископом ієрея; подається історія про Арсенія Апостолиса, в кінці ж — написана самим Петром Могилою історія про російського самозванця, що називався сином Бориса Годунова Федором.
Петро Могила своєї збірки оповідань не видав друком, її використав певною мірою у своїй “Тератургимі" Атанасій Кальнофойський, дібравши до них гурт і своїх.
