Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Атанасій Филипович. «Діаріуш»
Персонали та пам'ятки XVII століття. Перша половина
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Яскравий тип православного ортодокса, своєрідного послідовника Івана Вишенського, що доводив себе до несамовитості, а врешті став жертвою часу, з'явлено в енергійно написанім у формі автобіографічної повісті "Діаріуші берестейського ігумена Атанасія Филиповича" '. Автор пам'ятки народився між 1592—1597 роками, навчавсь у Віленській братській школі, був учителем псевдоцаревича Івана Дмитровича-Луби при дворі литовського гетьмана Лева Сапіги. Прийняв чернецтво в 1627 р. у Вільні, звідки перейшов до Межигірського монастиря під Києвом. У 1632 р. у Вільні-таки був висвячений в ієромонаха і посланий намісником Дубровського (Добойського) монастиря під Пінськом, тут пробув три роки. Коли монастиря забрали для єзуїтів, пробував у Куп'ятицькому монастирі (за милю від Пінська), де був ігуменом Іларіон Денисович, автор "Парергону", про який ми згадували в розвідці про А. Кальнофойського2. Звідсіля рушив збирати милостиню на будівництво церкви, дістався аж Москви. Повернувшись, невдовзі став ігуменом Брестського монастиря (1640) і почав запеклу війну з уніятами та єзуїтами, в 1643 р. виступив з обвинуваченнями на польському сеймі. 1645 року арештований у справі самозванця Луби, написав із тюрми супліку королю і склав антиуніятську пісню. Зрештою, був звільнений і відісланий до Петра Могили в Київ із вимогою заховати його, щоб "галасів не чинив"; був поселений у Києво-Печерському монастирі як божевільний. Тут прожив до смерті П. Могили в 1647 р., і саме тут написав свою автобіографічну повість. Із Києва його забрав єпископ Пузина і послав знов у Брест на ігуменство. Коли почалася Визвольна війна Б. Хмельницького, поляки заарештували А. Филиповича, звинувативши у зв'язках із козацтвом і прокльонах унії. Від 12 липня по 16 вересня 1648 р. залишався в ув'язненні, відтак покараний на смерть.
“Діаріуша" А. Филиповича написано в 1646 р., докінчення ж його із описом суду та смерті створено кимось іншим пізніше. Оцінюючи твір, М. Возняк писав: "Це дуже цікава пам'ятка, що зворушує своєю наївністю, щирістю, релігійною екзальтацією й непохитною постійністю в обличчі смерті"3.
Повна назва твору така: "Діаріуш, або Список дій правдивих, оголошений у справі помноження і пояснення православної віри: волею Божою і молитвами пречистої Богородиці в недавноминулих часах: вигод у благочестивого царя московського Миха'іла, потім у його милості короля польського Владислава Четвертого, наостанок у преосвященного архієпископа всієї Русі4, митрополита Петра Могили і списаний через смиренного ієромонаха Атанасія Филиповича, на цей час ігумена Берестя Литовського, через якого те в монастирі Печеро-Київському і виписується для відомості людям православним, що хочуть про те тепер і в потомні часи знати".
1 Повний текст: Памятники полемической литературы. СПб., 1878. Кн. I. Ст. 49156.
2 “Парергон” передруковано у виданні: Гарвардська бібліотека давнього українського письменства. Корпус текстів. Гарвард, 1987. Т. IV. С. 299326.
3 Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1921. Т. II. Ч. І. С. 296.
4 Термін “Росія” тут уживається на позначення України та Білорусі, тобто йдеться про той географічний простір, котрий входив у сферу управління київського митрополита.
Хрест із зображенням Куп'ятицької Божої Матері
Структура твору досить складна і будується із оповідних блоків. Спершу подано листа-звернення А. Филиповича до російського царя Михаїла з описом історії образу Богородиці в Куп'ятицькому монастирі; оповідається і про село Куп'ятицьке і церкву в ньому, також про доручення, дане А. Филиповичу, збирати на її віднову милостиню. Вже на початку автор з'являє свій екзальтований стан: йому бачаться видіння, чується голос Богородиці і так далі. Подальша оповідь — мандри спершу по Білорусі (до речі, Пінська у неї автор не вводить, тоді ця земля, як і Брест, мислилися українськими), а потім по Московії із силою зустрічей з усілякими людьми та пригод, які автор легким пером описує. Іти ж до Московії його надихнув голос із виші, що мовив: "Цар московський збудує церкву, іди до нього!", через що автор "хіті погамувати не міг іти до Московії". У своїй мандрівці А. Филипович виявляє настирливість та винахідливість, адже їхав до Москви без документів: тут відбито цікавий психологічний комплекс — православні ортодокси, як правило, були москвофілами і мали до православного царя сантимент; цікаво й те, що православне духовенство в Білорусі та Україні такого сантименту не виявляє і не ставиться прихильно до поїздки Атанасія. Сам А. Филипович пробуває в якомусь екстатичному запамороченні, сам він це називає: немов “у восхищенні". Відбувалося це 1637 р. в час козацьких постань, як пише автор: "під той час тривожний погрому козацького", коли довкола польсько-російського кордону стояла посилена сторожа. Дивні сни морочать мандрівника, йому мерещиться, що веде його “Неємій-диякон, співмешканець куп'ятицький", тоді вже покійний, з'являється і Куп’ятицька Богородиця. Ось зразок подібної оповіді:
"А коли зійшло сонце, зараз за сонцем побачив на небі хреста, а в ньому образ пречистої Богородиці з Дитятком, на кшталт Куп’ятицького, променями сонячними виритий і обточений. І коли на нього немало дивився, дивуючись, захотів показати те чудо Боже і послушникові своєму Онисиму. Він, зі сну порвавшись, почав коня бити, відтак образ на небі невидимий став, про який я йому на той час уже не згадував нічого".
У Севську, вже в Московії, зустрілось мандрівнику багато козаків, що втекли сюди з "погрому лядського". В селі Кривцова біля Севська Атанасій Куп’ятицьким друкованим образом уздоровив хворого "сина господарського" — це відбувалося цілком у стилі оповідань про чуда, яких писав немало і його ігумен І. Денисович. Автор від початку мандрівки пробуває у якомусь жаху, через що і його супутник хоче від нього втекти, при цьому кажучи: "Вернімся до Литви, бо тут згинемо, навіщо таку нужду терпимо і на більшу небезпеку добровільно вдаємося? Наперся бути в столиці московській: не будеш, не будеш!" Але Москви А. Филипович таки дістався, і тільки 16 липня 1638 р. добувся назад до Куп'ятицького монастиря.
Це перший оповідний блок повісті, який має цілком самостійний, викінчений характер. Що насамперед звертає тут увагу? Автор хоче доказати царю московському, що його місія богонатхненна, а не жебрацька; відтак лист не практично-утилітарний, а написаний як мистецький твір із використанням поетики таких модних у той час описів чуд: їх складали і Петро Могила, і А. Кальнофойський, і безпосередній начальник Атанасія І. Денисович. Коли б не було в "Діаріуша" продовження, а ми знали б тільки цього листа, можна навіть подумати, що А. Филипович просто милить, як то кажуть, очі цареві, експлуатуючи марновірство росіян (а що воно було велике тоді, свідчать хоч би оповідання про чуда Теодосія Софоновича, написані в другій половині XVII ст., — про нього буде далі)5. Цікаво й те, що особливих лестощів царю Атанасій не виявляє, навіть признається, як ми це зазначали, що його не раз жах діймав, коли думав про цю поїздку; опису Москви, як і того, з ким він там зустрічався, не подається зовсім (невелика про це згадка буде далі в листі до короля Владислава IV), а завершує історію після листа коротким резюме, як він добирався назад. І в цій дорозі "чудовно" переправлявся через ріки, тобто при допомозі чуда, а вже це свідчить про його екзальтацію і про віру в богонатхненність-таки своєї місії, яка була в цієї людини зовсім не позірна, а таки щира.
Друга історія — про те, як А. Филипович став ігуменом берестейським. І. Денисович був проти того і послав замість Макарія Токаревського та Атанасія Филиповича, за яких просили берестини, інших ченців із листом, який тут подається, але посол берестин настояв на попередніх кандидатах — про це пишеться в листі І. Денисовича до Атанасія. Жеребок, який кинули претенденти, випав на нашого героя. Атанасій поїхав до Бреста з листом Іларіона. Далі подається низка документів на права і вольності Брестського монастиря: фундуш єпископа М. Хребтовича на майно, ствердження його І. Потієм, фундуш Сигізмунда III — Атанасій добуває його ствердження у Владислава IV. Маючи ці документи, "сміливіше, — як пише автор, — волею Божою діяти почав", тобто в церкві та в різних місцях "проголошував проти унії". Приїжджав Атанасій і на сейми 1641 і 1643 років, слав листи королю, завзято воюючи супроти унії (листи подаються), за що потрапив до в'язниці, звідки його відіслали до Петра Могили. Той відпустив його до Берестя зі своїми листами (подаються), сподіваючись, що Атанасій "обережніше собі буде чинити у справах церковних". Прожив спокійно Атанасій рік і в 1644 р. був заарештований у справі самозванця Дмитровича-Луби. Цей другий оповідний блок складено із самих документів з короткими авторськими замітками.
5 Чуда Т. Софоновича передруковано у виданні: Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. К., 1992. С. 260264.
Тут, в ув'язненні, Атанасій пише послання "Новини ", яке йде як третій оповідний блок. Повний заголовок послання: "Новини, пожадані правовірним про заспокоєння віри й церкви православної східної, ніби суплікуючи від них до пана короля і до всього сенату, згідно титулів кожного з них". У "Новинах" Атанасій кладе описа свого життя, тобто автобіографію, основні факти якої подано вище. Вставляється сюди плач у стилі "Треносу" М. Смотрицького на смерть праведних мужів православної церкви Л. Карповича, Й. Бобрикевича, Л. Деревинського, М. Киселя. До речі, згадуються тут М. Смотрицький та Скуминович як відступники. Оповідаються й видіння, які навідували автора, коли забирали в православних монастир у Дубойському (чи у Варшаві), яскраво описується зустріч із оголеною жінкою, яку обікрали: всі ці місця пристрасні, повні чуття, але увіч видно, що психіка Атанасія таки порушена. Цікава його зустріч, коли йшов до Вільна із хворим чоловіком, якого потім довго ніс на плечах. Той назвав А. Филиповича Ісусом Христом і дав йому благочестиві накази як жити. Подається і волання до короля на сеймі 1643 р. проти унії та римо-католицької церкви, зокрема єзуїтів. Разючий опис, як, оголившись, вивалявшись у болоті і б'ючи себе костуром, Атанасій бігав вулицями Варшави і галасував — було це в березні, в холод: це також свідчить про ненормальність автора. Оповідається про суд над ним, як його перекидали з місця на місце, не бажаючи собі клопоту, доки потрапив до Києва. Тут, пише автор, "трапили мене алхімічні вогні, що їх палено в семи печах" — ще одна ознака порушення психіки. Однак у Києві до А. Филиповича поставилися милостиво, він служив навіть службу Божу, тоді був відпущений до Береста, де, "пристойно живучи, мав я, як сам, так і братія моя (а міщани убогі зосібна) від свавільних єзуїтських студентів і від попів уніятських неоднократ побиття, мордування, наругу, на монастир находи, коли йшли через ринок з усілякими святощами, заборони та незносні нападки", тобто спокійно жити Атанасію таки не давали. "На кожнім місці, — пише він, — лаються на нас і гучать на нас: "Гу-гу!" Русин, люпус (вовк. — В. Ш.), релія (бунтар — В. Ш.), господи-помилуй, схизматик, турко-гречин, відщепенець, Наливайко" — це вже в час пробуття у Кракові. Образ Куп'ятицької Богородиці якось психічно діяв на Атанасія, побуджуючи його до різних учинків, звісно у стилі світобачення його самого. Автор щиро переконаний, що воювати з унією велить йому "Творець мій Ісус Христос і Матір його пречиста Богородиця Куп'ятицька", а в тому, що він чинить, є "воля і догляд Тройці Святої, Єдиного". Далі автор переконує короля, що унія проклята й неправедна. Автор вважає, що саме унія є причиною заколотів у державі. "Нарешті і з козаками, — пише А. Филипович, — внутрішня війна непотрібна через ту унію прокляту була", тобто ставлення в нього до козаків та їхніх повстань не вельми позитивне. Король посприяв, щоб була унія, король має її знести. "А мене, — проголошує автор, — бідного Атанасія Бог Сотворитель мій на те власне послав, щоб наперед про винищення проклятої унії оголосив та пояснив". Подається тут і пісня з нотами "Даруй спокій церкві своїй, Христе Боже" — вірш публіцистичний супроти унії6; цікавою особливістю його є хіба розмір: у першій половині це силабічний вірш 4 + 6, а в другій 7 + 8, в давній поезії досить рідкісний. Загалом "Новини" розкладаються на дві частини: автобіографічну і полемічну.
Друга супліка королю спрямована супроти римського костелу, по тому йде "Супліка Третя, писана року 1645", що закликає короля "усправедливити віру і церкву східну, яка в державі вашій тут перебуває". Далі подано листа якогось Михайла, "незначної особи", переданого Атанасію в тюрму. Цей Михайло зве життя Атанасія, яке він прочитав (очевидно, автобіографія ходила в списках), "по Хресті хрестоносне і багатостраждальне" — лист засвідчує, що Атанасій мав однодумців і прихильників, тут він, зрештою, прирівнюється до апостола. Готуючись на суд, автор подає короткий вірш "Сума на Псалму", а тоді коротку "Пересторогу королю пану" і звернення до короля "Приготування на суд", в якому говориться про королівські привілеї на вольності православній конфесії, знову осуджується унія, яку владики учинили "для власних приватів своїх, тобто для гонорів римських духовних і для стільців сенаторських" — повторюється точка зору на це І. Вишенського. По тому йде “Порада побожна, іменем Христа, відкупителя нашого, королю польському Владиславові Четвертому". Це повчання королю, чого тому треба дотримуватися при правлінні — своєрідна пам'ятка утопічного суспільного мислення, що складається із практичних порад, барокового вірша "З семи дарів Духа Святого легко пізнати уряд правдивий духовний у п'яти патріархах і в одному папі" — маємо тут зразок фігурного вірша; тоді йдуть ряд афоризмів та приписів у християнсько-ортодоксальному дусі й коротка розправа "Про фундамент церковний".
6 Вірші А. Филиповича зібрано у виданні: Українська поезія. Середина XVII ст. К., 1992. С. 202-203.
Все це Атанасій оправив в атлас і подав королю. Король того подання не прийняв, а наказав Атанасія відпустити, що вчинено не зразу; загалом на нього дивилися як на шаленого, своєрідного дивака, трохи звихненого. Далі подаються листи С. Осинського та короля Владислава, щоб А. Филиповича було заслано. В кінці Атанасій кладе "Причини вчинку мого", де ще раз підкреслює, що все чинив із волі Божої і не для себе, а "для справи церковної”. Докладається уривок листа згаданого Михайла, прихильника авторового, до Берестя, наміснику Давиду, в якому той Атанасія захищає, а осуджує вже й православних, які ув'язнили Филиповича в Києві: “в узи послали одновірним до Києва".
Так виглядає сам твір Атанасія Филиповича, до нього додано "Про смерть славної пам'яті небіжчика отця Атанасія Филиповича, ігумена берестейського православного. Повість його послушниками списана, року 1648 сталося, під час безкоролів'я". Тут з'являється печальна історія загибелі Атанасія від поляків, докладено йому також поетичний "Надгробок".
Пам'ятку було вписано в кінець "Толкової Псалтирі" Дмитра Туптала, зберігалася у Могилеві і була переслана ігуменом С. Троцевичем до Москви, де й трималась у Синодальній бібліотеці.
Загалом перед нами твір своєрідний, Діаріушем (щоденником) його названо умовно, бо хронологічних записів тут нема, та й складався він не різночасно, а таки в 1646 р., як пропам'ятний. Можна було б назвати його автобіографічною повістю, певною мірою він подібний до пізнішої автобіографії Іллі Турчиновського, про яку мова буде далі, але складніший своєю структурою, яка тут по-бароковому вибудувана, ніби дім чи храм із блоків та складників, тобто є своєрідною сув'яззю документів, з'єднаних поміж себе короткими авторськими ремарками, — такий принцип писання пізніше вжив Самійло Величко, складаючи свою другу книгу літопису. Таким чином, це не просто автобіографічна повість, а повість-документ, ведена від авторського “я", і належить вона до художньої літератури тому, що, по-перше, в ній яскраво створено автобіографічний образ героя; по-друге, твір складається у вишукану сюжетну структуру; по-третє, тут є ряд художньо написаних, навіть пластичних сцен із живого життя. Водночас це публіцистичний трактат, певною мірою політичний, більшою — полемічний, конфесійний. Ченці Берестейського монастиря недаремно дописали історію смерті ігумена — це додало трагічності історії і в певний спосіб особу Атанасія Филиповича героїзувало; цей дивний шаленець, гадаємо, викликав своєю настирливістю та непоступністю захоплення в сучасників. Відтак берестейські ченці ніби виконали заповіта Атанасієвого: “Щоб наругу із себе зняв від тих, котрі казали: "Дурний це чинить!" і довідався [кожен], від кого і за що терплю вигнання".
І все-таки певною мірою Атанасій був у своєму часі постаттю виключною, анахроністичною, таким собі відголоском несамовитого Івана Вишенського, людиною із увіч порушеною психікою, але щирою, палкою і несхитною, своєрідним лицарем абсурду. Принаймні жодного подібного твору в давній українській літературі нема, та й, окрім Вишенського, ні з ким його в тогочаснім українськім житті не порівняти. Начитаний в агіографічній літературі та Біблії, він узяв на себе чин апостола (як брав його й І. Вишенський), добився до російського царя, згодом до його посла в Польщі, до польського короля, вищих достойників Річі Посполитої, але щось у ньому було й ненормальне, шалене, і саме в цьому суть його трагічного донкіхотства. Був людиною більш нещасною, як великою, жертвою часу і читаної літератури, бо як Дон-Кіхот начитався рицарських романів і їм наслідував, так і А. Филипович начитався середньовічної літератури і їй наслідував, через це й образ його більш печальний, як вивищений, дух більше хворий, як справді богонатхненний, але горів він вогнем насправді, котрий зрештою його і спопелив. Був своєрідним відбитком свого часу, вагітного недалекою революцією і спалахом Визвольної війни, недаремно й загинув на самому початку цієї війни. Саме в цьому й непроминальний інтерес і до його твору, і до нього самого.
Написано "Діаріуша" книжною українською мовою, один лист до короля — мовою латинською, трапляються макаронічні тексти.
