Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Письменство останньої чверті XVI - першої половини XVII століть
Література XV - першої половини XVII століть. Конспективний огляд

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

У цей час фіксуємо культурний спалах, який приніс в українську культуру багато нового, бо фактично вивів на ширший шлях навіть православних, збудив їх на літературну полеміку супроти латинян (римо-католиків) та уніятів, вивів, зрештою, їхню культуру з герметичної ізольованості, примусив творити нові естетичні форми, з'явив на літературному полі ряд індивідуальностей, інколи яскравого таланту, і тим самим наблизив українців-православних до європейської освіченості, незважаючи навіть на значний подеколи самоопір (публіцистика Івана Вишенського). Важливим фактором цьогочасного духовного життя була поява книгодрукування вже безпосередньо на українських землях.

Це перша тенденція. Друга — поява полономовної української літератури, яка творилася здебільшого в цей період у середовищі українського шляхетства, що полонізувалося, але не втрачало питомого зв'язку з рідною землею. Загалом полономовна українська література — одна з потужних її гілок; інколи вона має форму польсько-української літератури, особливо в першій половині XVII ст., а згодом, від 30-х років, від епохи Петра Могили, набуває характеру чисто українського без зв'язку з літературою польською, бо культивується православними. Третя тенденція — розширення функцій протестантської літератури, яка також здобула свій розвиток, але в кінці XVI — на початку XVII ст. почала тратити на силі й поступово загасати. І нарешті, саме в цей час з'являються архітвори латиномовної поезії — вище цього рівня латиномовна поезія на Україні не сягала.

Найвидатнішим латиномовним поетом України став, безсумнівно, Себастіян Кленовим (близько 1550—1602). Він навчався у Краківській академії, жив у Любліні, де служив у міському уряді, був бурмистром цього міста. Певний час викладав у Замостянській школі. Автор чотирьох поем: "Роксоланія" (1584) та "Звитяжство богів" (1587) латинською мовою і "Лісосплав" та "Гаман іудеїв" — польською, які в контекст української літератури не входять, а тільки до польської. За полемічний твір "Перший виступ проти єзуїтів" зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті. України стосується передовсім "Роксоланія" — блискучий поетичний твір, в якому автор виявив свій український патріотизм, описав Роксоланію (Україну) , її історію, ліси, гори, степи, міста, звичаї народу, його господарчі заняття і проголосив народження у Львові Руського (українського) Парнасу, привівши сюди грецьких муз, тобто мислив себе вже національним поетом1.

1 Шевчук В. Співець Роксоланії // Наука і культура. К., 1985. Вип. XIX. Текст див.: Українська поезія XVI століття. К., 1987. С. 113-167.

На зламі століть чудову поему латинською мовою написав Симон Пекалід (близько 1567 — після 1601). Він народився поблизу Кракова в українській родині радника, закінчив Краківську академію (1589), згодом прибув до Острога і став придворним поетом князів Острозьких. Описав віршами повстання козацького гетьмана Криштофа Косинського, яке

відбулося в 1593 році, в поемі "Острозька війна" (Краків, 1600), водночас возвеличивши як культурний осередок Острог та Острозьких як меценатів. Поема починається парафразою з "Енеїди" Вергілія і є зразком батального твору. Написав Симон Пекалід також шлюбний панегірик "Епіталама на честь Фелікса Гербурта та Єлизавети Заславської з Острозьких" (Львів, 1601 )2.

Полономовна поезія твориться в основному в контексті польсько-українському, хоч коли говорити про творчість Матвія Стрийковського — в польсько-литовсько-українському. Матвій Стрийковський (близько 1547—1582) — литовсько-білорусько-український історик та поет. Автор "Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї русі, доведеної від найдавніших часів до 1572 року" (видана в Кенігсберзі 1582 р.), де описував історію жмуді, литовців, білорусів, поляків, українців, пересипаючи історичний текст віршами власної композиції. На початку твору, у вступі, працю свою призначав жмуді, литві та русі (білорусам та українцям). Твір написано всуміш латинською та польською мовами з перевагою польської. "Хроніка" справила значний вплив на українське літописання XVI—XVIII ст., ставши для нього джерельною базою. Поетичні вставки у "Хроніку" — присвята, автобіографія, описи відомих битв3. Матвій Стрийковський — автор інших поетичних творів, котрі входять більше в контекст польської літератури.

Приблизно в цьому часі анонімний автор видав у Кракові (1585) “Епіцедіон, себто Вірш жалібний" на смерть князя Михайла Вишневецького. Автор безсумнівно українець, виявляє український патріотизм та симпатії до православної віри, служив при князі Михайлові. Твір написано в Нижній Білці біля Кременця 1 січня 1585 р. польською мовою, і започатковує він полономовну традицію саме на українській землі. Їй судився згодом широкий розвиток, бо загасла вона аж у XIX ст., тобто польська мова, як латинська, церковнослов'янська, книжна українська, стала відтоді однією з літературних мов українців. "Епіцедіон" — значна пам'ятка батальної поезії, вона оповідає про бойове життя князя, а також про змагання України з татарами. Варто зазначити, що автор називає тут рідну землю не Руссю, а Україною4.

Зате творчість Йосипа Верещинського, Миколи Сенпа-Шаринського, Станіслава Гроховського (останнього меншою мірою) і братів Чагровських є пам'ятками літератури польсько-української. Йосип Верещинський (близько 1530—1598 чи 1599) належить до так званої "католицької русі", родом із шляхетської української родини підсудді. У 1577 р. став каноніком у Холмі, був ігуменом (опатом) бенедиктинського монастиря. З 1589 р. — київський римо-католицький біскуп. Мріяв відновити значення Києва як столиці українських земель, пропонуючи закласти тут військову залогу типу Мальтійського рицарського ордену, яка стримувала б турецькі й татарські напади. Написав ряд полемічних, моралізаторських та поетичних творів: "Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством королівства Польського" (Краків, 1592), "Оголошення для фундування рицарської школи для синів коронних на Україні, подібно до уставу мальтійських хрестоносців" (Краків, 1594), "Побудка" (Вільно, 1594), "Спосіб осадження нового Києва" (Краків, 1595), “Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя" (Новий Верещин, 1597) та інші5. Йосип Верещинський мислив Україну як складову, але автономну частину Річі Посполитої. Адам Чагровський (близько 1565 — після 1599), як і його брат Микола, родом із Галичини, з галицьких бояр, був жовніром, близький до Яна Щасного-Гербурта.

2 Українська поезія XVI століття. С. 196-242.

3 Марсове поле. Героїчна поезія на Україні X — першої половини XVII ст. К., 1988. Кн. І. С. 92-105.

4 Українська поезія XVI століття. С. 168-194.

5 Марсове поле. Кн. І. С. 128-135.

Обидва писали польською мовою, але виявляли український патріотизм ("Трени і речі різноманітні", 1597). Микола Сенп-Шаринський (1550—1580) багато приділяв уваги українським темам, його вірші зібрано в посмертній Книзі "Ритми" (1601); зокрема є там вірш про Струся, котрого татари забили на річці Роставиці (Київщина), а Станіслав Гроховський оспівав героїчні діла і смерть козацького ватажка Гаврила Голубка, що загинув 1588 р.6

Цікава примітна риса української латиномовної та полономовної поезії цього часу. Вона значною мірою секуляризована, побудована на поетиці європейського Ренесансу, в той час як протестантська та православна література, навпаки, зберігає форми літератури релігійної, за винятком геральдичної поезії.

Протестанти щиро намагаються освоювати мову літературну українську чи українсько-білоруську, їхня праця близька до їхніх релігійних потреб, а українською книжною мовою користуються для більшої дієвості своєї пропаганди. Незважаючи на певну конфронтацію між православними й протестантами, вони знаходять між ними немало точок погодження. Загалом протестантська література цього часу невелика — це передусім писання московських утікачів Феодосія Косого, Ігнатія та ігумена Артемія. Близько 1580 р. видав Євангеліє социніянин Василь Тяпинський; текст у книзі подано у два стовпчики — церковнослов'янською мовою і в перекладі.7 Василь Тяпинський написав передмову до свого видання, в якій закликав земляків піднести освіту, насадити науки та зробити рідну землю гідною своїх предків. Василь Тяпинський один із перших підняв боротьбу проти полонізаційного походу на Україну та Білорусь. Українсько-білоруською мовою переклав Євангеліє також Валентин Негалевський (1581), при тому українські й білоруські елементи мови простежуються порівну. Перекладав Валентин Негалевський, який був, очевидно, українцем, із польського перекладу социніянина Мартина Чеховича; написано твір на Волині. У передмові та коментарях відчувається світогляд антитринітаріїв. Сам Валентин Негалевський був шляхтичем з Крем'янеччини8. Маємо дані, що при князі Острозькому служив антитринітарій Мотовило. Він написав відповідь проти твору польського єзуїта Петра Скарги "Про церковну єдність". Близький до князя Острозького був Мартин Броневський, також протестант; йому приписують знаменитий "Апокрисис", про який докладніше оповімо далі. Це факти співробітництва православних та протестантів, водночас знаємо й твір, звернений проти социніян, — це анонімний "Другий лист небесний", складений в кінці XVI ст. у Перемиській землі. Нарешті, в кінці XVI ст. було перекладено з німецької збірку духовних пісень — це також праця протестантів9.

Коли раніше православні творили свою культуру, як правило, по монастирях, тепер фіксуємо культурні осередки нової якості — біля мецената чи братств з їхніми школами. Про “Пересоґїницьке Євангеліє" була мова; додамо, що воно творилося в одному з перших меценатських культурних осередків, патронами якого були спершу княгиня Заславська, а на Волині — княжна Катерина Чарторийська. Чоловік її — Василь Загоровський (?— 1580) — був королівським шляхтичем і збирачем податків на Волині, брацлавським каштеляном. Потрапивши у полон до татар, залишив у 1577 р. "Заповіт" — вислів суспільного думання українського шляхтича кінця XVI ст. Василь Загоровський був близький до згаданого Волинського культурного осередку, котрий витворив "Пересопницьке Євангеліє", а також "Житомирське Євангеліє", прикрашене гербом його дружини Катерини Чарторийської. "Заповіт" Загоровського по-своєму наслідує "Повчання Володимира Мономаха дітям"10.

6 Українська поезія XVI століття. С. 243-246.

Левицький О. Про Василя Тяпинського, що переклав в XVI ст. Євангеліє на просту мову (Критична розвідка) // Записки Українського наукового товариства в Києві. К., 1913. Кн. ХIIІ. С. 5-21.

Возник М. Історія української літератури. Львів, 1921. Т. II. Віки XVI-XVIIЧ. 1. С. 17.

Там-таки. С. 23. 10 АЮЗР. К., 1859. Ч. І. Т. І. . 67-94.

Але найповажніший культурний осередок зібрався довкола князя Костянтина (Василя) Острозького (1526—1608) — найбільшого українського вельможі з династичною наслідністю від київських і галицько-волинських князів та королів. Острог стає культурною столицею православних. Тут зібралися, за свідченням українського письменника першої половини XVII ст. Захари Копистенського (в його “Палінодії"), промовці й філософи, славні доктори, вправні у грецькій, слов'янській та латинській мовах, математики й астрологи, між якими Ян Лятос, відомий критик нового календаря, були тут протестанти ("учителі євангельські") і православні богослови11. Від 80-х років XVI ст. тут засновуються друкарня і школа (вища, типу колегіуму) на православній основі; перед цим князь Острозький відкрив школу в Турові, а 1577 р. — у Володимирі на Волині. Школу в Острозі називали "тримовним ліцеєм", "грецькою школою", колегією і навіть академією. Вчителювали в основному греки, особливо визначний із них — Кирило Лукарис, пізніший патріарх константинопольський. Тут створено “Хронологію" Андрія Римші (1581), написано згадану "Острозьку війну" Симоном Пекалідом, з острозького рукопису видано найдавнішу церковнослов'янську граматику (Вільно, 1586). Школа проіснувала до 1624 р., коли княжна Анна-Алоїза Острозька заснувала тут єзуїтську колегію. Функціонувала в Острозі й друкарня. З книг вийшли ще "Псалтир", "Новий Заповіт" (1580) і повна "Острозька Біблія" (1580—1581). Над першою книгою працював Тимофій Михайлович, а над Біблією — гурт учених на чолі з Герасимом Смотрицьким, тут-таки вміщено вірші Герасима Смотрицького, а в кінці книги — молитва друкаря Івана Федоровича. З інших книг видано "Часословець" (підручник), "Молитовник", “Требник", "Повчання Василя Великого та Івана Златоустого". З острозьких діячів виділяються ще Кипріян, уродженець Острога, який учився у Венеції та Падуї, жив на Атоні та в Цареграді, перекладав із грецької та грецькою богословські твори; поет, друкар, перекладач Дем'ян Наливайко (?—1627), який керував Дерманською друкарнею, склав збірник висловів зі Святого Письма та з інших книг (типу "Пчоли"); Григорій Голубників, який переписав у 1593 році "Номоканон". Був близький до цього кола й майбутній київський митрополит Йов Борецький (переклав лист патріарха Мелетія до Іпатія Потія); із інших: редактор острозьких видань ігумен Дерманського монастиря Ісакій; а також Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Василь Суразький, Христофор Філалет, Клирик Острозький — останні відомі як полемісти, про них буде далі12. Як пам'ятку поезії архаїчного типу варто розглядати "Ключ царства небесного" Г. Смотрицького (1587).

Другим великим культурним осередком став Львівський, відколи Львівське братство засновує школу й друкарню (80-ті роки). Школа була середнього типу, викладалися, крім грецької, латинська мова і польська. У Львові вийшли граматика “Адельфотес", — очевидно, праця Арсенія, який учителював тут до 1588 р.; перша поетична книжечка українською книжною мовою "Просфонима" на честь київського митрополита Михайла Рогози (1591), яка мала форму діалога13.

Третій культурний осередок зібрався довкола львівського єпископа Гедеона Балабана у Стрятині біля Рогатина, де було закладено гімназію та друкарню. Друкарем був родич Гедеона Теодор Балабан, тут видано "Служебник" (1604), "Требник" (1606), в якому викладено живі обряди української православної церковної практики. Гедеон Балабан заклав також друкарню у Крилосі біля Галича, де вийшло “Учительне Євангеліє" патріарха Мелетія Пігаса (1606), що містило 77 повчань14.

У цих культурних осередках видавалася, як видно з переліку, література церковно-прикладна, підручники для шкіл, зокрема граматики, які мали немале значення і для впорядкування української книжної мови.

11 Копистенский 3. Паленодия // Памятники полемической литературы. СПб, 1876. Кн. I.; Возняк М. Указ. праця. С. 58.

12 Харлампович К. Острожская православная школа // Киевская старина. 1897. Т. LVIII.

13 Українська література XIV—XVI століть. К., 1988. С. 503-510.

14 Гедеон Балабан, епископ ЛЬВОВСКИЙ (Био-библиографический очерк) // Вестник Юго-Западной и Западной России. 1864. Т. I. Июль. С. 1—23; Август. С. 34-43.

Тут уперше з'являються жанри: поетичний панегірик, вірш на початку книги — геральдичний, вірш-дедикація, прикладний, епіграми книжною українською мовою. Загалом віршова продукція православних цього часу порівняно небагата, але цікаво, що у літературний вжиток починає входити й народна українська мова. Це вірш "Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш", знайдений в рукописній граматиці чеського ученого Яна Благослава (перед 1571 р.), який був записаний ученим від якогось Никодима, і вірш із 1575 р. "Пасквіль" Яна Жоравницького, волинського шляхтича, цей твір віднайшовся в судових книгах луцьких та володимирських. У 80—90-х роках XVI ст. створено так званий "Віршовий полемічний комплекс", який містить "Скаргу нищих go Бога" та вірші із Києво-Михайлівського та Загоровського збірників. Складається він із трьох великих циклів — це віршами писані полемічні памфлети15. Писали вірші Лаврентій Зизаній (введені в його "Граматику словенську"), Христофор Філалет, Авраам Білобородський (переписувальник "Учительного Євангелія" 1604 р.) та інші. Всі ці вірші походять із православних духовних кіл або наближених до них; вони ще малопо-етичні й естетичною силою значно поступаються латино- і полономовним; вони ще ніби первісні, але вже побудовані не на ритмічній неримованій стопі, як поезія архаїчна, традиція якої тягнеться від Київської Русі-України, а на засадах силабічної поезії та римовані, хоч рима ще бідна. Цікаво й те, що метафорично ці вірші бідніші й за архаїчні, ніби стара культура була втрачена, а нова ще не вироблена. Цього не скажеш про героїчні піснеспіви XVI ст., що дійшли до нас через фольклор, так звані думи, — вони ближчі до архаїчної культури й через те метафорично багаті.

Відновлена друкарська справа православних (українці-латинники друкували свої твори переважно у Кракові та Львові) так само служила прикладним інтересам: просвітнім та церковно-служебним. Третім українсько-білоруським друкарем став Іван Федорович (?—1583), а четвертим (водночас) — Петро Мстиславець, які надрукували кілька книжок у Москві, але мусили тікати від тамтешнього фанатизму в Білорусь, звідки, очевидно, й були родом.

15 Колосова В. Віршовий полемічний комплекс 80—90-х років XVI ст. // Українська поезія. Кінець XVI і початок XVII ст. К., 1978. С. 71-88.

Тут, у Заблудові (під Білостоком), заснували друкарню і в 1568— 1569 роках видали книгу, названу "Євангеліє учительне" (загалом у кінці XVI і до кінця XVII ст. учительні Євангелія дуже поширилися). Згодом друкарі розійшлися. Іван Федорович видав "Псалтир" і "Часословець" — шкільні підручники, а Петро Мстиславець заклав друкарню в домі братів Мамоничів у Вільні і надрукував там “Напрестольне Євангеліє" і "Псалтир". Із занепадом друкарні в Заблудові Іван Федорович переїхав до Львова (1572) і тут у 1574 р. видав “Діяння апостольські, послання соборні і послання святого апостола Павла " — це перша відома друкована книжка власне на українській землі16. З 1575 р. Іван Федорович уже на службі у князя Острозького, в 1580—1581 рр. надрукував укладену Острозьким ученим гуртком на чолі з Герасимом Смотрицьким Біблію. Потім переїхав у Львів, де і помер. На його намогильній плиті було написано, що він "друкар книг перед тим невиданих", який "своїм старанням друкування занедбале відновив"17. П'ятим друкарем був Василь Тяпинський, про якого вже згадувалося. Діяльність його припадає на 80-ті роки XVI ст. Друкарня його була мандрівна.

Але основна царина літературної діяльності в цьому часі була полемічна. Польща після 1569 р. майже відразу пішла походом на Україну й православних з культурною та політичною експансією, що викликало спротив останніх; відтак духовна енергія православних була кинута на самооборону. Особливо загострилася ця боротьба після Брестської унії (1595—1596), коли православні розкололися на уніятів, прихильників єднання з римо-католицизмом, та противників цього. Загалом полемічна література, тобто змагання православних з римо-католицизмом, зародилася на Україні вже в початках XVI ст., про що була згадка. Є дані про існування збірника полемічних писань проти латинян та протестантів 1546 р., який було укладено у Супрасльському монастирі18, але розквіт цієї літератури припадає-таки на кінець XVI ст. Збірка таких писань, укладена в Супрасльському монастирі в 1578—1580 рр., дійшла до нас у копії початку XVII ст. в рукописному збірнику Михайлівського монастиря в Києві. Перекладалися твори грецького полемічного письменства — Нила Кавасіла, Геннадія Сколарія, Варлаама Калабрійського тощо.

В літературну війну ринули передовсім галичани й волиняни, хоч найраніше виступив проти німецької (протестантської) та польської (римо-католицької) експансії автор, що сховався за псевдонімом Іван Мелешко, який був начебто послом шляхти від Смоленська та Мозиря на Варшавському сеймі 1589 р. і виголосив там промову. Промова неавтентична — це полемічний літературний твір19. З галичан особливо завзяті були Стефан Зизаній (?—1621) та Іван Вишенський. Перший учителював у Львівській братській школі, був її ректором, потім перебрався до Вільна. У 1596 р. був засуджений як єретик уніятським митрополитом Михайлом Рогозою, незабаром відновлений у правах, був архімандритом Троїцького монастиря у Вільні, звідки його вигнано. Написав “Катехизм", видав у 1596 р. "Лист Єремії, патріарха константинопольського, напоминальний". У "Букварі" свого брата Лаврентія вмістив "Виклад про православну віру", написав "Казання святого Кирила" (1596) — це твори з різними випадами проти папи римського20. Іван Вишенський також був близький до Львівського братства, а може, й до Острога. Згодом відійшов на Атон, звідки послав на Україну 16 послань (принаймні стільки їх збереглося), в яких виявив себе ворогом європейської освіченості, римо-католицизму й латинників, протиставляючи їм ідеальне; православне суспільство, побудоване на церковній освіті нижчого чи, найбільше, середнього ступеня за умови соціальної рівності. Виступав проти владик церкви, проти самої церкви як держави, проти папи.

16 Возняк М. Указ, праця. С. 54—57.

17 Там-таки. С. 57. Тут маємо й зображення намогильної плити Івана Федоровича з відповідним написом.

18 Там-таки. С. 198.

19 Кулиш П. Взгляд южнорусского человека XVI столетия на немецко-польскую цивилизацию // Основа. Санкт- Петербург, 1862. Июнь. С. 12-16.

20 Яременко П. Степан Зизаній — український письменник-полеміст кінця XVI ст. // Радянське літературознавство. К., 1958. № 2.

Сторінка полемічного твору "Пересторога", приписаного Ю. Рогатинцю

На поглядах Івана Вишенського позначилося певною мірою протестантство з елементами гуманізму; водночас його твори побудовано на заклику консервувати стару, православну культуру21.

Із Львова вийшла відома полемічна книга “Пересторога", яка приписується, і то цілком імовірно, Юрію Рогатинцю. "Пересторога" — анонімний полемічний твір початку XVII ст., в якому автор гаряче виступає за розвиток освіти на рідній землі, славить князів Острозьких, переказує промову Костянтина Острозького на суді над протосинкелом Никифором, описано також тут Варшавський сейм 1600 р., подано промову львівського братчика проти унії, є полеміка проти Іпатія Потія — автор вважає унію та перехід шляхти в латинство витівками диявола. До "Перестороги" було докладено писання проти першості папи римського в християнській церкві з доказами, взятими від Василя Суразького та з протестантського твору Зібранта Люберта "Про римського папу". Автор, як і Вишенський, виступає проти латинської освіченості. "Пересторогу" написано не раніше 1605 р., гіпотезу про авторство Рогатинця обґрунтував Іван Франко22Твір дійшов до нас у копії Михайла Гунашевича, за жанром це політично-релігійний памфлет.

Однак головною фортецею, звідкіля велася оборонна війна проти унії та католицизму, став Острозький культурний осередок, де зібрався цвіт православних інтелектуалів. Особливо виділявся серед цих згаданий нами Герасим Смотрицький (?—1594), родом із Смотрича, був кам'янецьким писарем, здобув високу освіту, видав книгу "Ключ царства небесного" (1587) — твір полемічний проти римо-католицизму, виступав і проти нового календаря. Його вірші, докладені до Біблії, — найдавніші, друковані книжною українською мовою23. Визначним діячем Острозького осередку був Василь Суразький (? — після 1598) — друкар, полеміст; деякі вчені ототожнювали його з Клириком Острозьким. Автор творів "Книжиця в шости відділах" (Острог, 1588), “Правило істинного життя християнського" (Острог, 1598). “Книжицю" інколи називають “Про єдину віру" 24. Твори Василя Суразького мали виразно полемічне спрямування і значно вплинули на подальшу полемічну літературу. Захоплювався творами Василя Суразького, зокрема, Іван Вишенський, а свою "Книжку" скомпонував на зразок "Книжиці". Активно виступав як полеміст Клирик Острозький (псевдонім досі не розгаданий, вважають, за ним ховався Василь Суразький, Мелетій Смотрицький чи Йов (Іван) Борецький), автор "Одпису на лист у Бозі превелебного отця Іпатія, володимирського і брестського єпископа" (Острог, 1598). Загалом лист Іпатія Потія адресувався князеві Острозькому, але відповідав за нього Клирик. Відповідь полемічна проти унії, розповідається тут історія Феррарського чи Флорентійського собору, в кінці — заклик до синів православної церкви триматися своєї віри. Цей-таки автор написав другий відпис на листа Іпатія Потія25. Про Христофора Філалета також згадувалося; це псевдонім, як вважають, Мартина Броневського. Він написав полемічну книгу "Апокрисис", яка вийшла польською в 1597 р. та українською мовами (в українському виданні рік не зазначено).

21  Вишенський І. Твори. К., 1986.

22  Franko IZ dziejów synodu Brestkiego, 1596 // Kwartalnik historyczny. 1895. Зошит I. C. 1—22 (є окрема відбитка).

23  Антологія української поезії. К., 1984. Т. І. С. 60-61.

24  Харлампович К. Указ. праця. С. 177-207.

25  Студинський К. Пам’ятки полемічного письменства XVI — поч. XVII ст. Львів, 1906. Т. І. С. 201 — 229.

тулка "Апокрисису" Христофора Філалета, 1598 р.

Мартин Броневський — королівський секретар, автор латиномовної книги “Опис Тартарії" (1595) — був завзятим протестантом. Він — приятель князя Острозького, посол до сейму від Київщини. Книга ділиться на чотири частини, перші дві — про унію й питання, пов'язані з нею, дві останні — про першість папи і східний патріархат. Автор уводить у збірку урядові та приватні документи, що стосуються унії. Книгу написано енергійним стилем, мова її повна дотепів, порівнянь. Оригінал твору, очевидно, був польський. На здогад Степана Голубева, автором українського перекладу був Клирик Острозький26. Полемічні твори писав Йов Залізо (Желізо; 1551—1651) — чернець Угорницького монастиря, ігумен Дубенського й Почаївського монастирів.

Супротивний табір, тобто уніяти, також не мовчали, а створили ряд творів на свій захист. Перед вів Іпатій Потій (1541—1613), родом зі шляхетської родини, вчився у Краківській академії, земський суддя у Бресті, сенатор і брестський каштелян, з 1594 р. — єпископ володимирський і брестський. Один із головних організаторів унії, з 1599 року — київський митрополит. Автор книг "Унія" (Вільно, 1595), "Антиризис" (Вільно, 1599), "Оборона святого синоду Флорентійського" (Вільно, 1603), послань, листів, промов, грамот, повчань. "Антиризис" — це відповідь на "Апокрисис" Філалета. Публіцистика Іпатія Потія жвава, дотепна, але груба. Написав також “Гармонію східної церкви з костелом римським" (1608), проти якої виступив Мелетій Смотрицький у полономовнім "Антиграфі" (Вільно, 1608)27. Включилися в полеміку проти православних і єзуїти — Петро Скарга та інші. Релігійна боротьба не закінчилася в цей час, а перекинулася в XVII століття і тривала аж до чверті XVIII ст.

Літописання в цю епоху відходить з активу, хоч по містах та монастирях продовжують вести більші чи менші літописні зводи. Про "Київський літопис" уже згадувалося, годиться сказати про ще один досить визначний твір. У Прилуцькому Густинському монастирі складався так званий "Густинський літопис" (доведений до 1597 р.). В 70-х роках XVII ст. ієромонах Михайло Лосицький дописав йому кінець: про початки козацтва, про новий календар та унію. Літопис — звід даних українських та польських хронік та літописів починаючи з "Повісті врем'яних літ", запозичуються звістки і з інших джерел. Особливо цінні записи про Київ від 1243 р. В 1612 — 1613 рр. були створені записки, чи літопис, Богдана Балики.

26  Голубев С. Библиографические замечания о некоторых старопечатных церковно-словянских книгах, преимущественно XVI и XVII столетий // Труды Киевской духовной академии. 1876. № 1. С. 137— 154.

27  Студинський К. Указ. праця. С. 1-LXIII.

***

Перша ознака нового періоду — першої половини XVII століття — активне зростання православної (україно- і полономовної), уніятської та римо-католицької української культури (переважно полономовної, латиномовна в цей час пригасає). Але коли раніше ми знали полономовну так звану польсько-українську літературу, то з 30-х років з'являється

полономовна література власне українська, тобто православна. Активно продовжується полемічне змагання уніятів з православними, з'являються нові друкарні, набуває розмаху поезія книжною українською мовою і мовою народною, виникають нові, часом вельми потужні, культурні осередки, секуляризується поезія не тільки "католицької русі", але й православних. Загалом Україна, зберігаючи питомі традиції в освіті, переходить цілком до освіченості європейського типу.

З латиномовної поезії в цей час з'явилася практично одна визначна пам'ятка. Це поема Івана Домбровського "Дніпрові камени" (близько 1619 р.). Вона присвячена київському римо-католицькому біскупу Богуславу Радошевському і є поетичним викладом української історії від найдавніших часів до кінця XVI ст. Твір побудований на ренесансовій поетиці, в ньому оспівано героїчні традиції Києва, автор користувався українськими й польськими літописами та хроніками28. Значною латино- мовною пам'яткою є також “Граматика словенська" Івана Ужевича, написана під час навчання автора в Сорбонні29. Спочатку Іван Ужевич учився в Кракові, а з 1643 р. у Франції. Видав у Кракові в 1649 р. полоно- мовний шлюбний панегірик "Образ чесноти і слави... панів Прилецьких".

Поломовна ж поезія як явище польсько-української культури набуває в цей час свого найвищого розвитку. З цього кола передусім варто згадати Яна Щасного-Гербурта (1567—1616). Він здобув освіту в західноєвропейських університетах, був дипломатом, брав участь у повстанні проти Сигізмунда III (1606—1607), за що був ув'язнений. Від 1611 р. в Добромлі починає видавничу діяльність (видав "Хроніку" Яна Длугоша, яка була заборонена, твори Станіслава Оріховського), виступав на захист прав України ("Розмисел про народ руський"), писав вірші польською та українською мовами. Хоч сам римо-католик, був ворогом унії. Видав у Добромлі (1612) поетичну книжку "Геркулес слов'янський", є там вірш українською народною мовою30.

Значною мірою українська тематика проходить у творчості Симона Симоніда (1558—1629), вірменина родом, львів'янина. Він закінчив Краківську академію, вчився і в західноєвропейських університетах, учителював у Львові, був одним із засновників Замойської академії. Головна його книга — "Селянки" (1614); це ідилії на різні теми, зокрема на теми з українського життя. Писав латинською та польською мовами, наслідував певною мірою Себастіяна Кленовича, писав драми. Його твори оперті на ренесансовій поетиці, це — польсько-український поет31.

Лінію Себастіяна Кленовича й Симона Симоніда продовжили львів'яни брати Зиморовичі — Симон та Бартоломей, також вірменського походження. Симон (1608 чи 1609—1629) написав на братове весілля "Роксоланки, або Руські панни" (видав у 1654 р. у Кракові його брат) — блискучі зразки любовної лірики польською мовою про українців, побудовано їх на поетиці італійської, польської та української міщанської лірики32. Його брат Бартоломей (1597—1677) наслідував Симона Симоніда та молодшого брата, жив у Львові, був міським писарем, згодом бургомистром; автор латиномовної "Історії Львова", видав ряд творів, в яких описував' українців. Основна поетична книга — "Селянки нові руські", видана 1663 р., але значною мірою його творчість належить до першої половини століття: "Життя козаків лісовських, а також сутички їхні щасливі" (1620), “Пам'ятка війни турецької" (1623) — це поема про Хотинську війну, козаки тут описуються з симпатією, хоч пізніше поет ставиться до них і осудно33.

28 Українська поезія XVII століття. Перша половина. К., 1988. С. 94-119.

29 Ужевич І. Граматика словенська. К., 1970.

30 Z dziejów Ukrainy. Księga pamiątkowa. Ku czci Włodzimierza Antonowicza, Paula Święcickiego i Tadeusza Rylskiego. K., 1912. C. 80-97.

31 Антологія української поезії. T. І. С. 98-105.

32 Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні XVI — поч. XIX ст. К., 1984. С. 59-84.

33 Возник М. Козацтво під Хотином 1621 р. в сучасній поезії // Записки наукового товариства імені Шевченка. Львів, 1928. Т. CXLIX. С. 153-160.

Вірний українській темі був також Мартин Пашковський (друга половина XVI ст. — 20-ті роки XVII ст.) — полономовний поет, перекладач “Хроніки Ґваґніна", автор низки поетичних книжок, з яких особливо цікава "Дії турецькі і змагання козацькі " (1615) з описом Запорозької Січі та долі полонян у Туреччині. "Розмова козака запорозького з перським гінцем" (1617) написана у формі діалога про поточні політичні справи, "Україна від татар терзана, жалісливий лямент князів та панів прикордонних про порятунок просить" (1608) — про татарські напади на Україну тощо. Мартин Пашковський не володів сильним віршем, але його поетичні описи — це унікальні картини тогочасного життя, бойового та полонянського побуту українців34.

У першій половині XVII століття творив полономовний український поет Войцех Кіцький, що належав до кола Яна Щасного-Гербурта. У Добромлі 1615 р. видав поетичний "Діалог про оборону України і побудка з пересторогою для запобігання татарських нападів", витриманий у дусі шляхетських інтересів. Антикозацькі вірші з позиції українського шляхетства писав також Христофор Парандовський ("Розмова України з жовніром", Львів, 1644). Всі ці поети дали часом блискучі зразки поезії, вони відчували себе здебільшого громадянами Річі Посполитої, входили в польський літературний процес, але підкреслювали свою належність до української землі, оспівували її та часто виявляли український патріотизм.

Зате новим явищем, як уже згадувалося, була полономовна література православних та уніятів. Польська мова почала вживатися як літературна у полемічних творах, агіографічних, а також у поезії. Твердо ввели її до вжитку діячі Києво-Могилянського атенею; загалом Київ на початку XVII ст. почав перетворюватися в культурну столицю України, і тут, спершу біля Києво-Печерської лаври, а потім біля братства й Києво-Могилянського колегіуму утворився потужний культурний осередок.

Першим із того кола варто назвати Тому Євлевича, родом із Могилева. Вчився він у Кракові, в 1628— 1632 рр. — ректор Київської братської школи. У 1625 р. видав у Кракові поетичну книжечку "Лабіринт, або Заплутана дорога", яка складається з похвали мудрості й монологу Мудрості; у поемі оспівано Київ, Галич, Мотилів. Твір визначний ще й тим, що в ньому ставиться постулат незалежної Руської (українсько-білоруської) держави. А власне в Києві полономовну поезію започаткував Атанасій Кальнофойський (про нього далі). Києво-Могилянський атеней виявив немалу творчу активність. Із цього гуртка вийшли "Екзегезис" Сильвестра Косова; писання самого Петра Могили; "Евфонія веселобриняча" — панегірик Петру Могилі від друкарів печерських з акровіршем (книжною українською мовою); переробка Києво-Печерського патерика польською мовою (1635), котрий приписується тут Нестору Літописцю; "Тератургима" Атанасія Кальнофойського (1638), яка мала підзаголовок “Чуда, що були як у самім Чудотворнім Печерськім монастирі, так і в обох святих печерах, де з Божої волі благословенні печерські отці жили та скинули з себе тягар власних тіл". Твір пройшов "старанну палітуру Могилянського атенею".

Ян Щасний-Гербурт

“Гербуртівські колони" — віньєтка добромильських видань

34 Марсове поле. Кн. І. С. 150-179.

Сюди ввійшли описи чуд, які діялися в пізнішому часі, Могилині записи печерських чудес і збірка поетичних епітафій знаменитим людям, похованим у монастирі35. Сам Атанасій Кальнофойський був ченцем Києво-Печерського монастиря, він видав також "Парергон чудес святого образу Пречистої Богородиці в Куп'ятицькім монастирі" (1638), складений Іларіоном Денисовичем. Належав до цього кола Ісайя Трофимович-Козловський (?—1651), доктор богослов'я, ректор Києво-Могилянської колегії; разом із Петром Могилою видав "Збір короткої науки про артикули віри православно-католицької християнської", спершу польською, потім книжною українською мовою (1645).

Душею цього осередку був київський митрополит Петро Могила (кінець XVI ст. — 1647) — син господаря Валахії та Молдавії, вчився у Львівській братській школі та в західноєвропейських університетах. З 1627 р. в Києві, спершу києво-печерський архімандрит, а з 1633 р. київський митрополит, засновник Київської лаврської школи й колегіуму, який він перевів у річище західноєвропейської освіченості. Автор численних богословських творів, перекладач, писав вірші, агіографічні оповідання, казання. Видав “Евхалогіон, або Молитвослов, або Требник" (1646), “Хрест Христа Спасителя" (1632), “Антологію, тобто Молитви і повчання душекорисні" (1636), "Літос" (1644) — полемічний твір проти “Перспективи" Касіяна Саковича, “Мову духовну при шлюбі" (1645), ряд книг церковно-богослужебного характеру36. Вийшла в цьому колі також "Імнологія, тобто Піснеслів, або пісня частинами через письмо мовлена" — панегірик Петру Могилі (1630) з акровіршем, загалом — твір із десяти віршів на теми Великодніх стихир. Вважається, що його написали Памво Беринда і Тарас Земка. До цього кола входили також Йосип Калимон — студент Київської колегії, автор панегірика Петру Могилі, написаного з приводу його смерті {“Жаль поновлений після смерті... Петра Могили" (1647); Пилип Баєвський, котрий видав у 1645 р. латино-польського панегірика князю Яну Радзивилові з нагоди його одруження з Марією, дочкою молдавського господаря Лупула; в 40-х роках він видав також панегірики Петру Могилі та Адаму Киселю; Павло Голодович-Остропольський, наставник Київського колегіуму, що видав у 1636 році панегірика Богданові Стеткевичу; тут з'явилася перша українська поетика тощо.

Протестантська література в цей час майже загасає, принаймні можемо назвати тільки одну пам'ятку. Це “Трагедія Руська" — невелика п'єса, видана між 1609—1619 роками (мовою, близькою до народної української) в Ракові з білякиївськими географічними означниками; побудовано її з використанням ренесансової поетики і близько до так званої рибалтівської комедії37.

Найпотужніший культурний осередок православних — Острог — зі смертю його патронів Костянтина та Олександра Острозьких починає занепадати. З початку століття тут активно працює Дем'ян Наливайко, старший брат народного героя України Северина Наливайка, керівника козацького повстання 1594—1596 рр., син кушніра, острозький вихованець, талановитий промовець, друкар і поет. Брав участь у збройній боротьбі православних проти уніятів. Його вірші вміщено в острозьких та дерманських виданнях початку XVII ст. "Ліки на оспалий умисел людський" (1607), “Часослов" (1612) та ін. Дем'яна Наливайка вважають автором “Ляменту дому княжат Острозьких", його вірші мають індивідуальний стиль і силу вислову38. Опосередковано пов'язаний з цим осередком поет, що сховався під криптонімом М. Н., який написав "Лямент про нещасну пригоду, про лихо та мордування острозьких міщан 1636 року". Був учителем школи в місті Рівному. Твір складається з двох частин та звернення до читача; перша частина — це розмисел-дедикація про подію та опис самої події, другу частину писано сапфічним віршем.

35 Антологія української поезії. Т. І. С. 147-149.

36 Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники (Опыт исторического исследования). К., 1883. Т. I; 1898. Т. II.

37  Шевчук В., Яременко В. “Трагедія Руська” — нововідкритий твір української літератури початку XVII ст. // Українська література XVI—XVIII ст. та інші слов’янські літератури. К., 1984. С. 286-310.

38  Українська поезія XVII століття. Перша половина. С. 31-42.

Твір присвячено Петру Могилі39. Більше творчої діяльності осередок не виявляв. Сюди були впроваджені єзуїти, яким належить хіба життєпис їхньої патронки Анни-Алоїзи Острозької.

Продовжує, однак, діяти Львівський культурний осередок, але значна частина його діячів переселяється до Києва: Йов Борецький (?— 1631), ректор Львівської школи, а з 1618 р. — ректор Київської братської школи, з 1620 р. — київський митрополит, він переклав з грецької "Антологіон" (1619), йому приписують також авторство полемічного твору "ПересторогаПамво Беринда (друга половина XVI ст. — 1632), який працював у Стрятинській друкарні, був діячем Львівського братства, а після 1616 р. — в Києві, де працює у Лаврській друкарні, автор поетичного діалогу "На Різдво Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа" (Львів, 1616), кількох передмов до власних видань, а основне — найбільшого словника, виданого в XVII ст. — “Лексикону словенороського"40. Працював у літературі галичанин, а потім киянин, поет, автор передмов, перекладач, брат Памва Стефан Беринда. Переїхав також до Києва Захарія Копистенський, вихованець Львівської братської школи, з 1616 р. — в Києві, де вів активну видавничу й полемічну діяльність, з 1624 р. — архімандрит Києво-Печерського монастиря, писав під псевдонімом Ієромонах Азарій ("Книга про віру єдину", близько 1619— 1621). Йому належать казання, передмови до різних видань, а основна робота — "Палінодія, або Книга оборони католицької святої апостольської східної церкви" (1621)41. Це відповідь на книгу уніята Лева Кревзи "Оборона церковної єдності". Мета твору — доказати незаконність Брестської унії, оборонити православну церкву. Книга виявляє велику ерудицію автора. Приведено тут промову Яна Щасного-Гербурта "На оборону Русі". Поширювався твір рукописно і виданий був тільки в XIX ст. У самому Львові продовжують функціонувати друкарня та школа; звідти вийшло два цікаві віршовані діалоги — «Вірші з трагедії "Христос Пасхон" Григорія Богослова» (1630) А. Скульського та "Розмишляння о муці Христа-Спасителя" Іоаникія Волковича42. Особливо позначений експресивною силою другий, писано його мовою, близькою до народної. З-поміж православних поетичних друків варто також зазначити книжечку Якова Седовського "Анатема тес тімес", видану у Венеції в 1641 р., написав її галичанин, який учився у Венеції, на честь свого земляка Григорія Кирницького; та “Еводію" студента Замойської академії Григорія Бутовича, яка вийшла у Львові в 1642 р., присвячена львівському єпископу Арсенію Желіборському (з акровіршем).

Київська друкарня куплена була у спадкоємців Теодора Балабана у Стрятині й привезена до Києва. Було закладено фабрику паперу в Радомишлі, ливарню літер та ритівну майстерню. Біля неї зібрано гурток учених та поетів: Захарія Копистенський, Памво і Стефан Беринди, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній, Йосип Кирилович, Олександр Митура -та інші. Перше видання — "Часослов" (1616) — було призначене для шкіл, потім видано "Антологіон" (1619) — це мінея на свята, перекладена Иовом Борецьким в редакції Захарії Копистенського. 1618 р. тут вийшов поетичний панегірик Єлисею Плетенецькому "Візерунок цнот", написаний Олександром Митурою43, — перша друкована поетична книга в Києві. Київська друкарня стала головною для православних в Україні — вона видала велику кількість книжок богослужебних, морально-навчальних, поетичних, словників, історичних ("Синопсис") тощо. Існували інші друкарні в Києві, приватні: Тимофія Вербицького (1625—1626), Спиридона Соболя (1628—1630); найцікавіше видання станнього — “Лимонар, тобто квітник", збірник легенд про палестинських подвижників. Друкарні, як і школи, спряли перетворенню Києва в духовну столицю44.

39 Антологія української поезії. Т. 1. С. 138-146.

40 Огоновський О. Історія літератури руської. Львів, 1887. Ч. І. С. 187-191.

41 Петров Н. Новооткрытый список “Палинодии” Захарии Копыстенского // Труды Киевской духовной академии. 1884. № 6. С. 244257.

42 Українська поезія XVII століття. Перша половина. С. 211-220.

43 Перетц В. “Візерунок цнот” Є. Плетенецького, року 1618 // Записки Українського наукового товариства в Києві. 1909. С. 54-65.

44 Голубев С. История Киевской духовной академии. Период домогилянский. К., 1888.

У 20-х роках XVII ст. працювала мандрівна друкарня Павла Домжива-Лютковича та ієродиякона Сильвестра (в Угорцях біля Самбора, Мінську, Луцьку). В Угорцях видали вони "Коротке зібрання слів з божественного писання" (1618), "Короткий хронологічний літописець" (1619), у Мінську — "Казання на чинення пам'яті по вмерлім його милості пану Олександру Федоровичу Шептицькому", в Луцьку — поетичні "Епікідіон" Степана Полумерковича (книга до нас не дійшла) і "Лямент" Давида Андреевича — це вірші на смерть. Мав свою мандрівну друкарню Кирило Транквіліон-Ставровецький (працював у Почаєві, Рахманові біля Кременця і Чернігові). Згодом з'являються інші православні друкарні: у Львові Михайла Сльозки та Андрія Скульського, а при катедрі Святого Юра — єпископа Арсенія Желіборського. Про інтенсивність видань свідчать такі цифри: Львівська друкарня випустила в 1591—1622 рр. 13 видань, Острозька (1580—1612) — 18 видань, Київська з 1616 по 1624 р. — 11 видань.

Для розвитку філософської думки в Україні мала значення творчість Кирила Транквіліона-Ставровецького, Віталія та Ісайї Копинського (?— 1640). Останній — перемиський єпископ, згодом київський митрополит, автор містично-аскетичного твору "Духовна драбина". Складається цей своєрідний твір із передмови, моральних висловів, розкладених за абеткою — це так званий "Алфавіт духовний", оглаву й "драбини" із 33 глав. Усе це завершують вірші (стихословія) — форма, як бачимо, цілком барокова. Книга мала значення для розвитку української абстрактної думки: тут є міркування про пізнання природи, самого себе, Бога, про двоякість розуму тощо45. Ісайя Копинський, крім того, — автор низки послань (зокрема, до Ієремії Вишневецького, в якому переконував князя повернутися до православної віри), а також “Аполея Апології" з описом Київського собору 1628 р., де було засуджено книжку Мелетія Смотрицького "Апологія".

Окремо треба сказати про Софронія Почаського, який належав до Києво-Могилянського атенею. Був він вихованцем Київської школи, можливо, вчився за кордоном. У 1631—1632 рр. викладав у Лаврській школі, а потім у Братській. Написав панегірика Петрові Могилі "Евхаристиріон "46, яким проголошувалося встановлення у Києві місцевих Гелікону й Парнасу. Твір складається з двох частин. У "Геліконі" оспівуються науки як корені умілості: граматика, риторика, діалектика, арифметика, музика, геометрія, астрономія і теологія, тобто академічний курс, що відбиває прагнення тодішніх інтелектуалів заснувати в Києві вищу школу. Завершується цикл "Вдячністю" Петру Могилі — як патрону цього заходу — й молитвою. Друга частина — "Парнас" — оспівує муз, що мають оселитися в Києві: Кліо, Мельпомену, Уранію, Калліопу, Полігімнію, Талію, Евтерпу, Терпсихору, Ерато і нарешті Аполлона як цвіт і оздобу всіх наук та умінь. Завершується і цей цикл "Вдячністю" Петру Могилі, молитвою та ще й віршем про Зоїла. Книжку побудовано певною мірою на засадах ренесансової поетики, вона — одна із найцікавіших поетичних творів того часу.

Також особливе місце займали два поети, вчені, полемісти і суспільні діячі Мелетій Смотрицький та Касіян Сакович, які змінювали свої переконання. Мелетій Смотрицький (близько 1577—1633) — син Герасима Смотрицького, Острозький вихованець, учився у Вільні й німецьких університетах, від 1620 р. — єпископ вітебський і мстиславський, подорожував по Греції й Палестині, у 1628 році засуджений на Київському соборі за відхід від православ'я, перейшов на унію. Автор численних полемічних творів, православних та уніатських, і знаменитої граматики. Його полономовна книга “Тренос" (1610) була заборонена — це сюди введено його високопоетичний "Тренос, або Лямент"47] написав він також “Лямент... на смерть Леонтія Карповича" (1620). Вірші Мелетія Смотрицького повні сильного почуття й метафор. Проти "Треносу" видав свою "Пересторогу" Петро Скарга, а Ілля Мороховський — "Паригорія" (1612).

45  Возняк М. Указ, праця. С. 177—179.

46  Голубев С. История Киевской духовной академии. С. 46—72

47  Яременко П. До питання про еволюцію світогляду Мелетія Смотрицького // Українська література XVI— XVIII ст. та інші слов’янські літератури. С. 96— 116.

Касіян Сакович (близько 1580—1647) пройшов еволюцію від православного до уніята та римо-католика. Вихованець Замойської академії, після 1620 р. — в Києві, ректор Братської школи. Видав тут “Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" (1622) — декламацію під час похорону козацького гетьмана з розмислами про життя й смерть, з викладом біографії героя. Касіян Сакович — автор цікавого філософського трактату про душу (1625). Перейшовши на унію (1625), видав ряд полемічних книжечок проти православ'я48. Особливо голосною стала "Перспектива" (1642) — це було його оправдання за перехід у латинство (1641); він поборював тут і православних, і уніятів, через що проти цієї книги виступили ті й ті (уніяти Пахомій Война-Оранський та Іван Дубович, а з православних — Петро Могила). Це вже була релігійна полеміка 40-х років, зрештою, вона протяглася й далі, в другу половину XVII ст. З уніятського боку в першій половині XVII ст. були основними полемістами згаданий Лев Кревза, василіянин Тимофій Симонович, автор "Проби оправдання", Йоасаф Кунцевич та інші. Полемічна боротьба тривала впродовж усього цього періоду. Проти унії ще завзято воювали Атанасій Филипович, який написав “Діарій" (1646), та Андрій Пресвітер ("Отпис на лист віленських унітів", 1616)49.

Історична література в цей час розвивалася слабко, її піднесення випаде на другу половину XVII ст. Згадати треба хіба Богдана Балику і його мемуари (1612—1613) про Димитрія Самозванця та про облогу Москви50, Острозький та Львівський літописи.

І нарешті, останній підрозділ цього періоду — це поезія, творена народною українською мовою. Вона дійшла до нас через анонімні польські друки першої половини XVII ст. — пісенники, зокрема: "Пісні, танці та падвани" (без року видання), "Нові пісні двірські" (1615—1620); чудову пам'ятку тогочасної народомовної поезії "Пісня козака Плахти" було введено у брошуру Яна Дзвоновського “Сейму вального домового артикулів шість" (1625); входили вірші та пісні і в рукописні збірники. Це здебільшого любовна лірика, повна теплого почуття, твори часто штучного походження, а популярність здобули через те, що стали піснями51. Цілком народною мовою написано й дві інтермедії, введені до драми Якуба Ґаватовича (1598—1679), яку було розіграно в Кам'янці-Струмиловім в 1619 р.52

Така досить строката картина писемності в Україні в першій половині XVII століття. Перше, що впадає в очі, — її багатомовність. За своїм духовним спрямуванням вона була православною (більшою мірою), уніятською, римо-католицькою та протестантською. Найбільше розвинулася поезія: драматична, діалогічна, медитаційна, духовна, емблематична, любовна, батальна, подієписна, ляментаційна, розмислово-філософська, панегірична (шлюбні панегірики і в честь якогось патрона), історична, епіграматична, надгробкова, геральдична. З прози розвивалися тільки агіографічне та апокрифічне оповідання, описи власного життя (діарії), літописні записки, публіцистика: памфлети, промови, полемічні твори тощо. Драматургія загалом щойно зачиналася, як і театр, хоч згадки про перші вистави маємо з кінця XVI ст. Досить розвинуте було перекладацьке мистецтво, але для перекладу вибиралися здебільшого твори для релігійних потреб. І нарешті, з'явилася поважна кількість творчих індивідуальностей, особливо в поезії, значно розвинулася поезія на православному ґрунті, а на ґрунті римо-католицькому досягла навіть блискучого розвитку.

48 Харлампович К. Западно-русские православные школы XVI и начала XVII века, отношение к инославным, религиозное обучение их в деле зашиты православной веры и церкви. Казань, 1898. С. 352-360.

49 АЮЗР. К., 1887. Ч. I. Т. VII. С. 226-278.

50 Антонович В. Записки киевского мешанина Божка Балыки о московской осаде 1612 года // Киевская старина. 1882. Т. III. С. 97-105.

51 Пісні Купідона. С. 52-58, 85-87.

52 Павлик М. Якуб Ґаватович (Гават), автор перших руських інтермедій з 1619 р. // ЗНТШ. Львів, 1900. Т. XXXV—XXXVI. С. 1-44.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.