Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Відродження і Реформація в українській культурі (XV-XVII ст.)
Від ренесансу до бароко. Загальні статті

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

Тема, поставлена в заголовку, надто широка й потребує ґрунтовного і глибокого висвітлення в різних аспектах. Загалом ми вимірюємо духовний здобуток тієї чи іншої мислительної течії нашого минулого системою культурних пам'яток та їхніх впливів на подальшу епоху. Недостатність вивчення й видання цих пам'яток породжує недостатність їхнього осмислення, а недостатність осмислення тих чи тих духовних явищ, окрім того, тривалий час зумовлювалася однобічністю їх розкриття. Скажімо, коли йшлося про Відродження та його форми в Україні, до уваги бралися лише пам'ятки православні, кирилічні, через що свого часу й виникла думка, що Відродження як такого в Україні не було. Реформаційні ідеї також тільки частково досліджувалися як явище української культури, бо знову-таки все виводилося з думки, культивованої в дореволюційні часи, що все українське (руське) — православне, а відхилення від цієї аксіоми вважалися явищами чужорідними, тому й не розглядалися.

Я не беру на себе непосильного завдання осмислити проблему всебічно, а лише хочу окреслити, може, й проблематично, схему розвитку обох явищ і виявити деякі важелі, з допомогою яких дослідження цього питання можна було б зрушити з місця. Зрештою, для цього виникли вже передумови: зокрема видано низку філософських і літературних пам'яток, особливо з XVI — першої половини XVII ст., і зроблено спроби їхнього осмислення за широкою програмою в багатомовному комплексі. Вже це дає певні засновки для розмірковування, адже кожна духовна субстанція має своє вкорінення в життя і пов'язана з розвитком мислення, духовних рухів і суспільних змагань. Не всі культурні рухи вкорінюються стало, не розвиваються неухильно й постійно; дещо, з'явившись і протривавши відповідний час, згодом зникає, розчиняється чи трансформується, але також має свою історію, розвиток і кінець.

І Відродження, і Реформація не є питомими формами духовного життя власне українського народу — це форми загальноєвропейські, які зачепили нашу землю, як оті кола, що розходяться по воді від кинутого каменя, і витворили свої різновиди в нашій культурі. Це — факт, який доведення не потребує. Відродження було принесено нам, як образно

засвідчив у своїй поемі "Роксоланія Себастіян Кленович, провідцями греко-латинських муз. Поет і сам вважав себе за такого провідця; отже, творці цього руху й носії його ідей — люди, виховані в західноєвропейських університетах, які вже там, навчаючись у Європі, православну віру здебільшого втрачали, ставали римо-католиками і такими поверталися на рідну землю або ж осідали у близьких від неї польських містах. Але своєї сув'язі з рідною землею не губили, на виказ чого до власного імені приставляли позначку своєї національності: Русин, Рутенець, — і цим самим ніби виявляли свою прописку до рідного народу. До того ж в Україну приїжджали іноземці, які також розсівали тут культурне зерно.

Ренесансовий будинок на Площі Ринок у Львові. Фасад і двір

Так само почали проникати на нашу землю ідеї Реформації. Уже 1403 р. у Литву й Україну приїжджав знаменитий Ієронім Празький, близький приятель Яна Гуса, прихильник так званої єресі Вікліфа, згодом один із фундаторів Краківського університету; у 1405 р. він повторив сюди свою поїздку і полишив тут зерна гуситської науки. Коли ж чеські посли покликали князя Вітовта на чеський престол (1424 р.), вислано було в Чехію численне українсько-білоруське військо на чолі з князем Жигмундом Корибутовичем. Повних вісім років стояло воно в Чехії і брало участь у героїчному змаганні чехів з військом Австрії (був там і князь Федір Острозький), а повернувшись додому, принесло не тільки спогади про бої, а й дещо з культури. Зрештою, у Празькому університеті ще в XIV ст. був окремий інтернат для русинів, а на початку XV ст. - у Краківському університеті. Отже, й Франциск Скорина, діяльність якого мала велике значення не лише для білорусів, а й для українців, поїхав уторованим шляхом на Прагу, де у 20-х роках XVI ст. вийшла його відома Біблія, призначена для білорусько-українських земель.

Поступово традиція поїздок у Західну Європу стала такою твердою, що великий князь Казимир Ягайлович 1457 р. надав свободу виїзду шляхті в чужі землі, "щоб здобути ліпшої фортуни, а також для науки рицарської вправності". Не дивно, отже, що в Україну почали приходити ідеї Ренесансу, а з появою Реформації — учення Кальвіна й Лютера, які знаходили в Литві, Білорусі та Україні своїх прихильників, в основному в середовищі шляхти — процес, який в XVI ст. набрав особливого розвитку, при тому аж такого, що залучено було в цей рух і римо-католицьке священництво, навіть київський біскуп Микола Пац захопився кальвінізмом. Це неминуче мало загострити католицько-протестантські стосунки і призвести до війни двох таборів, що й знаменувало народження контрреформації і початок римо-католицької реакції на посилення протестантизму. В цій війні побореними вийшли протестанти, але свого часу і протестантизм по-своєму впливав на гуманістів у Польщі й Україні та навпаки.

Третьою силою в цьому комплексі виступило православ'я, і історія стосунків православних до так званої римо-католицької русі й протестантів, та й ставлення кожного з них один до одного, теж мала свої віхи і набувала своїх не в кожному часі однакових рис. Ми звикли дивитися на православно-римо-католицькі відносини очима Івана Вишенського, тобто як на ворожо непримиренні, але не завжди воно було так — цей стосунок набагато складніший і не завжди однозначний.

Римо-католики проникли на Галичину (Червону Русь), Волинь і Поділля поступово, спершу без особливої агресивності — були це францисканці, а особливо домініканці. "Період цей, — пише М. Симашкевич, — можна назвати домінікано-францисканським: домінікани впродовж цього періоду відіграють вельми важливу роль — засновують дієцезію і виводять на єпископську катедру переважно братів свого ордену, будують костьоли і монастирі і набувають для них багаті маєтки; поширюють католицизм, переважно у вищих сферах подільської православної суспільності (окатоличення у власному розумінні мас народу в цей час майже не помітно); бенедиктинці остаточно гублять своє значення"1. Спочатку домініканці формувалися, очевидно, з поляків, хоч не було й без місцевого елементу, а вже згодом вони стають в основному зосередженням саме римо-католицької русі. Вони з'являються на нашій землі в останній чверті XIV ст. ще досить в обмеженій кількості й проводять свою пропаганду цілком мирним шляхом — через переконання. Про це свідчить хоч би той факт, що Каменецька дієцезія, загалом вельми нечисленна й бідна, діставала фундуші (пожертви) навіть від православних володарів Русі. Так, 17 березня 1375 р. князь Олександр Коріятович видав грамоту, за якою ченці "казательного ордену" (домінікани) дістали млин на річці Смотрич і частину пустоші, де їм дозволено було поселяти людей, здебільшого селян, яким надавалися при тому пільги. Дарував землі домініканам і Свидригайло, але загалом приживалися вони на українській землі туго, відповідно й поводилися стримано та покірливо.

Але не треба перебільшувати їхньої неаґресивності, бо вже в 1430 р. саме вони вбивають литовського намісника Поділля Довгерда і сприяють приєднанню Поділля до Польщі 1434 р. Але навіть і цей акт не підніс значення домінікан на українській землі, тим більше що новозведені костьоли й монастирі домінікан весь час пускалися з димом татарами й молдаванами.

1 Симашкевич М. Римское католичество и его иерархия в Подолии. Каменец- Подольский, 1872. С. 50-51.

Загалом XV і XVI століття були ще часами релігійної толеранції та відносно мирного співжиття римо-католицизму з православ'ям. У своїй промові на варшавському сеймі 1585 р. перед Жигмундом III смоленський каштелян Іван Мелешко твердив: "Дорога пам'ять Сигізмунда Першого, який німців, як собак, не любив, і ляхів дуже не любив за їхні хитрощі, але сердечно любив Литву і нашу Русь, і в його часи жилося набагато ліпше"2. Та й Жигмунд Август, і Стефан Баторій "мали однакову увагу на церкви Божі і на віру християнську і бажали їх заховати в добрій справі, як і свої костьоли римські"3. Проте вже 1584 р. ренесансовий поет С. Кленович із сумом констатує про незгоди між православними (руссю) і "католицьким світом":

Скрізь на Русі зберігають закони та звичаї предків,

Руси і далі ідуть шляхом дідів і батьків.

Звичаї ті, що зі Сходу взяли, зберігають ретельно

І бездоганно, скажу, віру свою бережуть.

Проти порядків таких виступає весь світ католицький,

Часто засуджує їх, навіть погрожує він

Саме за те, що нащадки, прості й легковірнії руси

Всім заповітам батьків вірні й виконують їх4.

Сам же Себастіян Кленович, бувши римо-католиком, до православної віри ставився цілком прихильно, навіть похваляє її та виславлює. Зрештою, про потребу такого мирного співжиття двох релігій говорив ще 1476 р. Іоанн у "Посольстві до папи римського Сікста IV": "Немає бо різниці у Христі грекам і римлянам, і нам, сущим руським слов'янам, всі єдині бо є, в чому хто званий, у тім хай пробуває кожен по своїм чинові"5. Знову-таки "весь світ католицький" також не був однодумний, були серед католиків і такі люди, як С. Оріховський, з його величезними симпатіями до землі своїх предків, і навіть частина домінікан, котрі не бажали, щоб справи віри й політики змішувалися, тобто щоб упровадження римо-католицької віри ставало тотожним поняттю польсько-католицької експансії.

Що це було й насправді так, свідчить цікава боротьба польських і українських домінікан за святого Яцека, якого було наприкінці XVI ст. канонізовано6. "Святий Яцек, — писали українські домінікани, — насамперед руський, а не польський апостол, із усіх місіонерських подвигів його найбільш славні вважаються ті, які спостерігалися на Русі, а не в Польщі"7. Виходячи з цього українські домінікани повстають проти своєї залежності від польських і починають боротися за свою окрему руську провінцію святого Яцека, яка підлягала б безпосередньо папі. За свідченням С. Окольського, польсько-українського історика й поета, автора книги "Russiaflorida rosister lіllіо" ("Русія, квітуча росиста лілія"), яка вийшла у Львові 1646 р., своє домагання українські домінікани мотивували тим, що їм шкода зневаги своїх братів, які здавна жили в Україні, що їм солодка рідна українська земля, яку так зневажають польські домінікани8. Більше того, українські домінікани, чи принаймні частина з них, уперто називають себе "руськими". На чолі цього руху стали львівські й перемишлянські домінікани в особі львівського пріора Андрія і доктора Ісайї, перемишлянського пріора Антоніна і Яцека Берщина, Кристофа та Григорія. Саме вони домагаються заснування незалежної від Польщі руської провінції. Результатом цієї боротьби стало те, що 30 грудня 1595 р. в Римі постановлено заснувати так зване руське вікаріатство, першим вікарієм якого став Антонін Перемишлянський, а вже 1596 р. було ухвалено заснувати і руську провінцію святого Яцека, а Антонін став першим руським провінціалом. У капітульному акті руської провінції було визначено заборону пріорам домініканських монастирів в Україні переходити в польську провінцію і переводити туди майно й землі українських монастирів, а винуваті мали Ставати на суд руського провінціала. До руської провінції було віднесено монастирі Львова, Перемишля, Белза, Мостиська, Самбора, Луцька, Семиграда, Коломни, Володимира, Червоногорода, Теребовлі, Грубешова, Києва, Лантуца, Вільна, Кам'янця-Подільського, Язловця, Любліна, Підкаменя і Смотрича; перелік робимо для того, щоб окреслити межі тієї-таки руської провінції. Почалася завзята боротьба між польськими й українськими домініканами, і вже 1601 р. папа ліквідовує руську провінцію, а замість неї встановлює вікаріат, чи конгрегацію, лише із семи монастирів. Призначений 1605 р. руським вікарієм Тома Бурламахій із Лукки енергійно почав підносити значення руського вікаріату. Його наступник Кипріян зумів домогтися 1612 р. відновлення руської провінції святого Яцека з усіма привілеями, але в меншому географічному обширі. Провінціалом було призначено Григорія з Перемишля.

2 Киевская старина. 1894. Май. С. 199.

3 Акты Западной России. Т. 3. № 3.

4 Українська поезія XVI століття. К., 1987. С. 59.

5 Антологія української поезії. Твори поетів XI— XVIII ст. К., 1984. С. 43.

6 Малишевский И. Яцек Одровонж // Труды Киевской духовной академии. 1867. Апрель.

7 Симашкевич М. Римское католичество... С. 136.

8 Okolśki SRussiaflorida rosister lillioLwów, 1646. S.18.

Я навмисне трохи довше спинився на цьому питанні, бо коли ми говоримо про явище Ренесансу на нашій землі, зокрема літературного, не можемо не назвати носіїв його, адже й Павло Русин із Кросна, Микола Гусовський, Григорій Чуй, Русин із Самбора, Георгій Тичинський Рутенець, Іван Туробінський Рутенець, Себастіян Кленович, Станіслав Оріховський, Іван Домбровський, а може, Симон Пекалід та й інші були, зрештою, католиками, проте не забували своєї "солодкої рідної руської землі", неодмінно підкреслювали своє "руське", тобто українське, походження. Робили так і представники польсько-української поезії С. Симонід, брати Зиморовичі, М. Пашковський, Й. Верещинський, А. Чагровський, С. Окольський, В. Кіцький, Ян Щасний-Гербурт та багато інших поетів, у творчості яких наскрізно проходить українська тема.

Усі вони віддають належне рідній землі і відчувають перед нею синівський обов'язок. Отже, недаремно Павло з Кросна говорить, що він той, "кого русином весь тямущий гурт залюбки йменує словом солодким", С. Кленович на честь землі української створює величавий панегірик "Роксоланія ", А. Чагровський називає себе сином Поділля, а католик Ян Щасний-Гербурт у 1613 р. в "Розмислі про народ руський" прямо каже: "Бо коли хочуть, щоб Русі не було на Русі, то це річ неподобна, і це все одно як порівняти, що їм захотілося, аби море було біля Самбора, а Бершадь коло Гданська". І далі: "Вже давно те сам Збавитель осудив і загальною думкою визнано, що коли до духовних справ замішуються світські змагання, там уже нічого похвального бути не може; це, зрештою, суперечить науці Збавителя, котрий тільки духовні справи і сам слухав, і наказав слухати своїм учням". І як резюме до своїх роздумів Ян Щасний-Гербурт додає: "Просимо вас, будьте в нашій папістській вірі, бо вона безсумнівно одна, і добра, й певна, і має безпомильні докази. Але коли ґвалтом хочуть вас до неї приневолити, здоров'я своє при вас (православних. — В. Ш.) і перед вами покладемо!"9

Саме ця гуманістично настроєна частина католицького світу в Україні намагається утримувати з православ'ям цілком мирні стосунки. Поетичним закликом до цього є і послання І. Домбровського біскупу Радишовському "Дніпрові камени" (20-ті роки XVII ст.), і приязні стосунки того-таки Радишовського з П. Могилою, відверто пошанівне ставлення до православної віри у С. Кленовича та С. Оріховського, зрештою, відсутність антиправославної пропаганди у творах поетів-гуманістів, зокрема поетів польсько-українських, хоч у них є тенденції і антикозацькі, що пояснюється становою позицією поетів як представників шляхетства. Так само зі станових, а не з антиправославних і антиукраїнських, позицій пояснюється поява анти- козацьких творів і у Бартоломея Зиморовича.

9 Z dziejów Ukrainy. Kijów, 1912. S. 92-96.

Сторожова башта замку в Острозі

Але це не знімає проблеми польсько-католицької експансії. Вона існувала в усі часи, прикладом чого є описане вище приєднання Поділля до Польщі, здійснене за участю домінікан, очевидно таки поляків. Існувало це і в період ліберального Жигмунда Першого; згадаймо хоч би скаргу православних від 1539 р. київському митрополитові Макарію: "Арцибіскупу і біскупам наказано на той час привілей на нас писати, віддаючи нас у підлеглість їхню на віки вічні, і всі привілеї Ягайлові, і папські, і нинішнього господаря короля тим привілеєм касуються на віки вічні; тож вашій милості і всім православним християнам великий плач і біда була вдіялася, і учинено нас на віки вічні бути у їхній підлеглості, а отця Макарія (Тучапського, намісника Галицької митрополії. — В. Ш.) арцибіскуп і біскупове мали на свою кару на тинець посадити"10 (тобто ув'язнити). Особливо ж посилилася польсько-католицька експансія з приходом у Польщу й на нашу землю єзуїтів. Зрештою, контрреформація збіглася в часі з контрправослав'ям — католицизм за Жигмунда Третього набрав цілком політичного характеру і з'єднав акцію окатоличення з акцією полонізації, тобто з акцією експансійною.

Реформаційні течії приходили в Україну кількома шляхами: з Чехії —  вчення братів чехів, зі Швейцарії — кальвінізм, з Німеччини — лютеранство, з Голландії — анабаптизм, а також із Півночі, з Новгородщини і з Московщини (через Білорусь) — рух так званих зжидоватілих, початки якого фіксує ще "Києво-Печерський патерик", безпосередньо з Італії (через Польщу) — рух антитринітаріїв, социніян. Лютеранство на нашій землі особливого розвитку не мало, кальвінізм загніздився нестало, зрештою, вступив у змагання із антитринітарством і був ним фактично подоланий, а рух зжидоватілих з антитринітарством фактично злився.

Загалом реформатори (кальвіністи й лютерани) не прагнули змінити ідей християнства, вони лише піднялися супроти римо-католицьких церковних порядків і не входили в широкі догматичні суперечності з католицькою церквою, зачепивши тільки окремі позиції християнського віровчення: питання віри й діла, гріха й покаяння, зверхності папи римського, церкви як такої. Головні ж догмати християнства лишилися непорушні. Антитринітарії пішли далі: вони почали перевіряти догмати віри людським розумом, що єднало їх із гуманістами, і відкинули основний догмат про Святу Трійцю, бо цей догмат неприступний розумінню, а сприймаються тільки через віру. Започаткував цей рух у Європі іспанський лікар Мігель Сервет, саме той, котрий відкрив кругообіг крові в людському тілі. У 1531 р. він видав трактат “De trinitatis erroribus"

10 Акты Западной России. Т. 2. № 197.

("Про тринітарську облуду"), яким заперечив догмат про Святу Трійцю, вступивши в полеміку з Кельвіном. У 1553 р. Кальвін наказав схопити вільнодумця і спалити, що було зроблено. Науку Сервета підхопили гуманісти та вільнодумці й виробили доктрину з раціональним напрямом — вчинив це Лелій Социн, патрицій міста Сієни, син професора права Падуанського університету, саме того, який звинувачувався в поширенні атеїзму. Тікаючи від інквізиції, Социн об'їздив Європу, навідував зокрема Польщу, а осів у Цюріху, в Швейцарії. Він засудив Кальвіна за страту Сервета, як і саму практику переслідування й кари єретиків. їздив Социн до Польщі й удруге, де знайшов однодумців в оточенні королеви Бони.

Польща стала для антитринітаріїв землею обітованою, тим більше що 1552 р. тут було відібрано право інквізиції судити шляхтичів. Спершу антитринітарії влились у протестантський рух у Польщі, ввійшовши в альянс із кальвіністами, але вже 1556 р. в Сецемині, а 1558 р. в Піньчові виступили з "новою наукою про Ісуса Христа". У 1562 р. вони перетягли до себе багатого шляхтича Миколу Олесницького, властителя Піньчова, і заснували свій осередок, виступивши проти кальвіністів, яких було з Піньчова прогнано. У 1566 р. на з'їзді в Петркові кальвіністи оголосили цілковитий розрив з антитринітаріями. На з'їздах 1566 р. в Ланцуті та Скринні було визнано антитринітарство як окрему секту. Її головним осіддям стало місто Раків, а великі общини утворились у Любліні, Кракові, Вільні. До них пристала значна частина шляхетних родин, засновували вони школи й друкарні, а видання в Несвіжі 1570 р. Біблії польською мовою було однією з їхніх культурних справ. У число антитринітаріїв улилися анабаптисти, які прийшли в Польщу з Німеччини та Голландії та створили у секті так звану пів-юдаїстичну партію, — вони цілком заперечували божественність Христа і визнавали, всупереч "чистим" антитринітаріям, право на релігійний примус і кару. Дуже близько до них була і згадана нами єресь зжидоватілих, основні засади якої обґрунтовував єврей із Києва Сахарія. Головними проповідниками нової секти стали російські емігранти Феодосій Косой та Ігнатій, які жили й діяли в XVI ст. і зуміли підготувати ґрунт в Україні й Білорусі для проникнення сюди антитринітарства.

Реформатором антитринітарської секти в Польщі був Фауст Социн (1539—1604) — небіж Лелія Социна, який прибув до Польщі 1574 р. і прожив тут до смерті. Ф. Социн почав підготовку “Катехизису", тобто короткого викладу віровчення, який завершив пастор Валентин Смальцій (Шмальц) і видав 1605 р. у Ракові, згодом книгу перекладено іншими мовами. Вона викликала обурення в католиків і протестантів інших конфесій. Саме Ф. Социн повів боротьбу із зжидоватілими, які вийшли з секти. Головні социніянські догмати були такі: Бог є один, Ісус Христос — звичайний чоловік, але зачатий Святим Духом, він приніс людям з неба Божу волю і ствердив її правдивість своїм життям та смертю, за що дістав Божу владу на землі й на небі, "став істинним". Дух Святий — не особа, а Божа сила. Відкидали социніяни догмат, що Ісус Христос своєю смертю подав спокутну жертву за людей, бо це позбавляє людину бажання досконалитися морально і навіть штовхає її на гріхи. Людина ж народжена смертною, але, віруючи у Христа й виконуючи Божу волю, вона може дістати вічне життя в тому віці, коли всі віруючі житимуть у небі як сини Божі. Людина має свободу волі, яка в неї залишалася і після гріхопадіння.

Первородного гріха людей социніяни не визнавали, кальвіністську тезу про призначення і лютеранську — про пожиточність віри без діл вони відкидали. Відкидали вони й призивання святих, пошанування образів, зовнішню церковну обрядовість і всі таїнства. В пам'ять про смерть Христа лишили обряд причастя, але не надавали йому духовної сили, і хрещення (також як обряд), але заперечували, що людина при цьому відроджується духовно. Хрестили вони лише дорослих, бо тільки дорослий має розум і волю прийняти цей акт.

Загалом розумові социніяни надавали великого значення як вищому критерію і вчили, що Бог не вимагав вірити в те, чого розум не приймає. Джерелом же віри й освіти для них лишалося Святе Письмо. Социніяни мали своїх сеньйорів, пресвітерів тощо, але не визнавали їхнього значення ієрархічного, а лише дисциплінарне, організуюче. Учити ж віри міг кожен, хто міг. Социніяни проголошували терпимість до інших вір і не відкидали гуманізму, що наближає їх певною мірою до ідей Відродження. Різко виступали вони проти війни й смертної кари, бо людина створена в образ Божий, — отже, той, хто карає іншого смертю, піднімає руку на самого Бога. Але вони здебільшого не виступали проти невільничих і підданчих звичаїв свого часу (хоч і декларували допомогу вбогим), а тільки закликали панів милосердно поводитися з підданими. Великого значення надавали социніяни школам і науці; особливо прославилася їхня академія в Ракові, який звався "сарматськими Атенами".

Я навмисно спинився досить докладно на викладі вчення социніян, бо це дозволить нам вислідити точки духовної спільності й незбіжність між доктринами, твореними в середовищі прихильників Відродження і в православному середовищі, зокрема з доктриною Івана Вишенського. Ренесансовий поет С. Кленович спершу ставився до реформаторів тільки негативно, називаючи їх "пустослівними пророками", і хвалив львів'ян за те, що вони не допустили їх у своє місто:

Вовк той, хоч в шкуру овечу прибрався, не міг обманути,

Зразу пізнав ти чуму навіть у масці такій...

Славний владика заразу оцю уже в зародку знищив,

Не допустив, щоб по всім тілі вона розповзлась.

Місту приходить на поміч сенат із мужів благородних,

Так що підступна чума вступу не має цілком11.

В унісон йому говорить приблизно в тому-таки часі (1581 р.) і Герасим Смотрицький у віршах до Біблії. Він, зокрема, закликає Костянтина Острозького:

Єретицькі відганяй ти полки уморуйнівнії,

Бо у світ ідуть вовки нещадимо гнівнії, —

і називає єретиків "бісовими тристатами"12, але саме життя змусило внести в цю непримиренність корективи. Перед смертю С. Кленович вступає в боротьбу з єзуїтами, пише проти них гострі твори, а з реформаторами зближується. Православні ж також у своїй боротьбі проти польсько-католицької експансії входять неодноразово із протестантами у спілку і не виявляють супроти них аж такої гострої непримиренності, навіть той-таки князь К. Острозький, який доручає протестантові Христофору Філалету написати знаменитий "Апокрисис. Відповідь на книжки про синод Брестський іменем людей старожитної релігії грецької".

11 Українська поезія XVI століття. С. 149.

12 Антологія української поезії. Т. 1. С. 61.

Ще цікавіше питання про ставлення до протестантських, зокрема социніянських, ідей Івана Вишенського, який присвятив окрему главу (сьому) у своїй "Книжці" саме протестантам. І. Вишенський не міг пізнати "Катехизису" Ф. Социна, зрештою, й розділ про єретиків було написано, як вважають дослідники, наприкінці XVI ст., але вчення антитринітаріїв добре знав, про що свідчить засудження аріянської єресі у "Зачіпці мудрого латинника з дурним русином": “А було то на першому Нікейському соборі, де було знищено аріанську єресь, а віра в Отця, і Сина, і Святого Духа була з'явлена чисто"13. Єретиків він називає "неправдивими пророками", які упереджують антихриста. “А оскільки єретик осуджений (у Святому Письмі, до чого Іван Вишенський приводить ряд цитацій. — В. Ш.), то що ти хочеш, православний християнине, чи шукаєш почути від нього щось здорове? Нічого іншого не знайдеш, тільки те, що й ти будеш осуджений"; а на запитання, що таке єресь, говорить досить абстрактно: "Єресь — це безчестя ... сліпота, конечне невір'я", тобто єресь — це не певна мислительна програма, а ступінь духовного занепаду; отже, вислів міг би звучати безпримінено до живої Вишенському дійсності, коли б не було далі прямого випаду: “...Як же єретики не вірять Павловому й апостолів слову, що це (церква. — В. Ш.) таємниця, але намагаються земним помислом глибше [від Божого] помислу тайну збагнути, як і побачити те, що відоме земним і до чого можна наклепникам доторкнутися рукою?" Далі І. Вишенський уподібнює протестантів до свиней, бо “де в них віра, де церква, де священство, де жертва, де правило, де славослов'я, де піст і приборкання єства, де дух", а "плоть і кров, — цитує він апостола Павла, — посісти Божого царства не можуть"14.

Отже, маємо засудження єретицтва цілком конкретне. У главі третій "Книжки" ("Порада") І. Вишенський згадує протестантів, уже називаючи їх, і ставить їх в один ряд із папістами: “Той бо зветься папіст, той оце нині з євангелія виліз, євангеліст (ідеться про кальвіністів. — В. Ш.) ...той он суботник (мовиться про зжидоватілих. — В. Ш.). Чи не плотські ви є? Чи вам допоможе сивина і чорна борода, коли маєте дитинногральний розум?"15 В іншому місці (“Короткослівна відповідь Феодула") І. Вишенський засуджує Орігена-єретика.

Здавалося б, позиція мислителя цілком недвозначна, і не викликала б вона сумнівів, коли б у самій системі аргументації І. Вишенського не було виразних аналогій з ученням самих протестантів, зокрема зі знаменитою підробкою, яка вийшла увіч із протестантського кола, — “Листом половця Івана Смери до великого князя Володимира Великого". Лист начебто був відкритий 1565 року українським дияконом Андрієм Колодинським у церкві Св. Спаса неподалік Самбора, де похований галицький князь Лев. Половчанин Іван Смера нібито був посланий у 980 р. в Грецію з метою пізнання вір і вибору найліпшої. Справжніх християн він знайшов в Александрії, які значно різнилися від інших греків. Це чесні люди, богослови, народ святий, Божий, другий Ізраїль, але вони вельми зазнають переслідувань греків, які тут досить-таки нагадують римо-католиків: вони хитрі, горді, видають брехню за правду, слідуючи римській науці. Самі ж, хоч і служать у розкішних божницях, скверняться ненажерством, співають при музиці, і взагалі повні вони виродженці. Благочестивих християн переслідують, але ті йдуть своїм шляхом серед багатих і через це будуть спасенні. Їх порочитимуть, але вони не відступляться від бідності і пізнають справжнє щастя.

13 Вишенський І. Твори. К., 1986. С. 198.

14 Там-таки. С. 134— 136.

15 Там-таки. С. 51.

Не важко здогадатися, що, незважаючи на іншу "ідеологію" листа Івана Смери — суто антитринітарську, головну його схему І. Вишенський поклав в основу своєї мислительної системи, тільки замість нечестивих греків поставив римо-католиків, а замість вибраного народу —  справжніх християн, тобто православних, і проголосив духовну війну других проти перших, використовуючи чимало аргументів і засад суто протестантських. Ні, він не чіпає й не порушує авторитету Ісуса Христа, не порушує взагалі християнських догматів, а велить триматися їх, він не виставляє розуму людського за вищий критерій, але так само, як протестанти, критерієм істини ставить Святе Письмо, так само заперечує ієрархічну, самодержавну структуру церкви і призначає пастирям, діяльність яких має контролюватися паствою, значення дисциплінарне. Він іде навіть далі від протестантів у ставленні до убогої людини, бо чинить її рівною з паном і рішуче виступає проти вищості панства, підкреслюючи, що кожна людина створена за Божою подобою. З іншого боку, він активно підтримує лютеранський постулат про віру без діл, і його полеміка з Ю. Рогатинцем — найкрасномовніший тому аргумент. Водночас він ніде не підкреслює фатального значення для людини первородного гріха, а вважає, що кожна праведна людина має пройти випробування життям задля безсмертного існування в майбутньому віці. Так само, як протестанти, він вважає, що людина наділена власною волею і правом вибору, на який із шляхів їй ступити — праведний чи неправедний, і сама своїм життям приречує собі смертність чи безсмертя.

Але І. Вишенський не заперечує значення ікон і діяльності святих після смерті, а щоб довести це, творить спеціальну новелу в десятому розділі "Книжки" — про Варлаама, архієпископа охридського. Одне слово, І. Вишенський у своїй мислительній системі послуговується тільки тими елементами протестантизму (ба й гуманізму), які йому потрібні, бо його мета — не пристати до того чи іншого вчення, а створити власне, з яким і бажав прийти до рідного народу як апостол. А оскільки його рідний народ православний, то він своє вчення православізує, і тільки в останніх посланнях, переконавшись, що апостолом рідного народу йому бути не поталанить, зневірюється в ідеї апостольства і починає вже нехтувати народом як таким, а в першу річ висуває постулат індивідуального самовдосконалення і саме на цьому ґрунті зазнає чималих моральних мук. Ті скупі відомості, які ми маємо про життя І. Вишенського, свідчать, що він у своєму поступуванні перейшов через захоплення католицтвом до ідеї братств, не лишившись осторонь гуманізму16. Загалом же католицизм він, здається, пізнав у його єзуїтській формі і різко заперечив. Із протестантством же, напевне, тісно зіткнувся, бо запозичив елементи його світогляду.

Протестанти просувалися в Україну, як я вже казав, кількома шляхами. Вони, як звичайно, шукали собі багатих меценатів, яких схиляли до своєї віри, і осідали біля них гніздами. У Литві це був віденський каштелян Ян Кишка, власник 70 містечок і 400 сіл, який пригрів біля себе антитринітаріїв; із ними з'єднуються близькі до феодосіян Симон Будний, Мартин Чехович та інші, але зі смертю Яна Кишки 1592 р. социніянство тут занепадає, хоч інші секти все ж існують. У Галичині социніянство виникло у другій половині XVI ст., але, окрім згаданого “Листа Івана Смери", літературних пам'яток книжною українською мовою не витворило. Зате активно працює у Білорусі Симон Будний, автор "Катехизису", який вийшов у Несвіжі 1552 р., і "Виправдання грішного чоловіка перед Богом" (Несвіж, 1562). Протестанти для своїх потреб перекладають лютеранські пісні, збірка яких дійшла до нашого часу. Є думка, що близьким до протестантів був православний київський митрополит Онисифор Дівочка, той самий двоєженець, якого з ганьбою усунув з його місця патріарх Єремія. Поширюється протестантство й на Поділлі, захоплюючи ряд шляхетських родів: Потоцьких, Мелецьких, Мельштинських, Синявських, Фірлеїв та ін.; Потоцькі навіть одверто заявили себе прихильниками реформаторів. У Панівцях з'явилася реформатська кірха, засновано було академію, а при ній друкарню. Панівецький друкар Малахович видав тут низку праць подільських реформаторів. Засновано социніянську школу у Хмельнику, де працюють Християн Франкен, Юрій Шиман, Войцех із Каліша, Ян Фольнелій, Криштоф Острород — в основному німці, що мали підтримку від воєводи подільського і Хмельницького старости Миколи Мелецького.

16 У своїй статті “Я прагну бути корисним рутенам” про Е. Роттердамського (Всесвіт 1986. № 12) я спробував довести, що Вишенський добре знав Еразмові твори.

У 1585 р. у Хмельнику відбувся социніянський собор, відомий під назвою Хмельницького. X. Франкен видав у Кракові твір "Librt contra Trinitatem("Книжка проти тринітатів"), який дав поштовх не тільки до багатьох контрреформаційних видань, зокрема Я. Гурського, але й до прямих гонінь, через що X. Франкен змушений був покинути Хмельник. Місце його у школі посів Войцех із Каліша, відомий своєю освіченістю, який випустив кілька праць проти католицизму та єзуїтів, зокрема сатиричний твір Equitis Poloni in jesuitos actio prima" ("Польська кіннота в першій єзуїтській акції") (1590). Цей твір викликав бурхливу реакцію в єзуїтському таборі й дискусію; єзуїти опублікували проти Войцеха низку книжок, на що він відповів новим полемічним трактатом "Speculum servitatorum("Дзеркало безправ'я") (1590). Войцех із Каліша мав підтримку від Яна Замойського і був його дорадником під час відкриття Замойської академії. Юрій Шиман працював за підтримки Миколи Олесницького, надрукував також чимало праць. "Cathechismus et соnfescio fidei" ("Катехизм і конфесія віри") Юрія Шимана став одним із головних творів подільських социніян. У Панівцях видає ряд книг пастор Ян Загровський (польською мовою), зокрема "Goniec katolika reformowanego" (“Гінець реформованого католика") (1608), "Ерісhoеmа" (1609) і “Рарораmlе" (1611).

Поширювалося протестантство й на Волині. Ще наприкінці першої половини XVI ст. тут з'явилися лютерани, але великого успіху не мали, зате прижилося антитринітарство. В 1575 р. переїжджає на Волинь Феодосій Косой з Ігнатієм. Останній жив у знатного шляхтича Кадіяна Чаплича. Прихилився до протестантів і луцький войський, потім каштелян київський Іван Чаплич. Біля князя К. Острозького мав притулок антитринітарський проповідник Мотовило, який на замовлення князя написав гостру відповідь Петру Скарзі. Так само за сприяння К. Острозького протестант Христофор Філалет написав в оборону православ'я, як уже згадувалося, “Апокрисис". Саме ці праці є пам'ятками спільних дій православних і протестантів у їхній боротьбі з католицизмом. Про цей альянс свідчить також те, що православна волинська шляхта залюбки запрошувала до себе протестантів як учителів своїх дітей. Так само закликав їх до своєї академії Ян Замойський; до речі, вчилося тут чимало й православних.

Часом брали до себе протестантів за вчителів і братства, зокрема Віленське. Іпатій Потій у листі до К. Острозького від 25 березня 1595 р. застерігав: "Ліпше згоджуватися з правдивими хвальцями Бога у Тройці єдиного, аніж з блюзнірцями і явними ворогами Сина Божого; ліпше з отцями святими, аніж з Арієм поклятим"17. У 1581 р. волинський социніянин Валентин Негалевський здійснює переклад українською книжною мовою Нового Заповіту, працював він у с. Хорошеві неподалік Острога і робив свою працю “за намовою і нагадом багатьох учених, богобійних і тих, котрі письма польського читати не вміють, а мови словенської викладу письмом руським читаючи, слів не розуміють"18. Нема в нас даних, щоб висновувати, чи для потреб социніян, чи для потреб православних виготовлено було цей переклад. Однак можна припустити, що це також одна із форм спільної діяльності православних і протестантів, хоч це, підкреслимо, і не безперечно. Проте саме село Хорошеве належало панам Ляховецьким, які були прибічниками социніян й утворили в Аяхівцях, неподалік Хорошева, їхнє зібрання.

17 Левицький О. Социніани на Русі // Зоря. 1882. С. 314.

18 Там-таки. С. 315.

Католицька реакція у Польщі, тобто контрреформація, початок свій має ще в 60-х роках XVI ст. Папа Пій V звертає пильну увагу на Польщу і робить ряд заходів щодо зміцнення тут римо-католицизму. На початку 1568 року приїхав до Кракова новий нунцій Вікентій Портико на зміну Юлієві Руджієрі, а вже 1571 р. єпископ познанський Адам Конарський приступає серйозно до заснування в Познані єзуїтської колегії, що йому настійно радив зробити Вікентій Портико. І ось у травні 1571 р. прибули в Познань Франциско Супієр, Петро Скарга і ще сім єзуїтів. У цей час засновується друга єзуїтська колегія — вже у воєводстві Руськім, у Ярославлі. Сюди прикликала їх містично настроєна після смерті чоловіка графиня Софія Тарнавська. Вікентій Портико був людиною спритною, він легко ввійшов у довір'я до слабкохарактерного Жигмунда Августа, і вже наприкінці 60-х років католикам було дозволено переглянути книги по книгарнях і конфісковувати протестантські видання. 20 жовтня 1569 р. король підписав мандат, щоб світська влада сприяла нунціям та єпископам, коли "йтиметься про очищення саду Господнього від явних пороків і беззаконств"19. Видаються розпорядження, які сприяють утискам реформаторів у Польщі, зокрема на виборах бурмистрів, лавників і навіть сенаторів — перевагу надають католикам. Частина протестантів починає переходити в католицизм. У відповідь на це протестанти намагаються з'єднатися — досі вони поміж себе увіч не мирилися. Йдеться про погодження між лютеранами й братами чеськими, скликаються з'їзди протестантів з метою підготувати згоду з релігійних питань, і, зрештою, у квітні 1570 р. відбувається генеральний з'їзд протестантів у Сандомирі. Кальвіністи, однак, відходять від згоди і подають королеві на сеймі своє сповідання віри, порушуючи сандо-мирську протестантську унію. Король знову йде на поступки протестантам, але невдовзі умирає. "Зі смертю Сигізмунда Августа, яка настала незабаром після закриття сейму, — пише Н. Любович, — закінчилися золоті дні для польського реформаційного руху. Час його смерті збігається з цілком явно визначеним поворотом Польщі на дорогу реакції, що йшла з глибин самого суспільства"20.

Після ганебної втечі з Польщі короля Генріха антипротестантські настрої тут посилюються. Єзуїти поступово наповнюють Польщу, і 1576 р. вони вже утворюють самостійну провінцію на чолі з іспанцем Франциско Супієром, але активної діяльності ще не виявляють. Посилюється католицький фанатизм, у 1574—1575 рр. фіксуємо жахливі насильства шкільної молоді й черні проти протестантів. У жовтні 1574 р. було розгромлено у Брозі кальвіністську церкву, а наступного року розорено кальвіністський цвинтар у Кракові. В 1577 р. на католицькому синоді у Петркові католицька церква проголосила війну протестантизмові, зміцнила свої лави й пішла наступом на реформацію. Але особливої сили реакція набрала вже за наступника Стефана Баторія — Жигмунда Третього, який визначався нетолерантністю до інаковіруючих. Отже, контрреформація і контрправославізація — це війна, яка проходила десятиліттями і досягла трохи не середини XVII ст., закінчившись повною поразкою протестантів, а з боку православ'я — Визвольною війною українського народу на чолі з Б. Хмельницьким. Не будемо входити в її перипетії, це окрема і вельми простора тема, гідна монографії. Для нас важливо в цій історії те, що протестанти після поразок у Польщі відтягувалися на українські землі й тут почали закладати свої общини. А ще цікава вона нам своїм культурним спадком — невеликим, але все-таки реальним. Його ще треба значною мірою дослідити.

19 Любович Н. Начало католической реакции и упадок реформации в Польше. Варшава, 1890. С. 174.

20 Там-таки. С. 206.

Найбільшого розквіту досягай социніяни на Волині у першій чверті XVII ст. Інші протестантські секти мали тут, як ми вже зауважували, невелике поширення. Родина Чапличів продовжувала патронувати социніян, зокрема сини Кадіяна, Мартин та Юрій. Останній заснував у Киселині социніянську общину, побудував молитовню і завів школу — пастирем тут був українець Матвій Твердохліб, який посідав це місце 30 років. Від 1614 р. тут функціонує академія, першим ректором якої був Євстафій Кисіль, людина вчена й поважна. Він переклав грецькою мовою книгу Томи Кемпійського "Про наслідування Христа" і видав її в Німеччині 1626 року, а також під псевдонімом Геласій написав присвячену П. Могилі "Антипологію", яка є ще однією пам'яткою православно-протестантського походження.

Школи були і в інших селах, що належали Чапличам. Сприяли социніянам православні шляхтичі Гойські із Гощі — брати Гаврило та Роман. У Гощі також існувала школа. Прибічниками социніян були й пани Сенюти з містечка Ляховці і Пронські з Берестечка. Цікавий факт, що социніяни, ховаючи членів своєї секти, клали в могилу пляшку з коротким життєписом покійника — стимул для археологів, щоб досліджувати ці могили. Загалом социніяни знаходили собі прибічників таки серед шляхти і лише частково захопили своїм рухом міщанство — в Киселині, Гощі, Ляховцях, Берестечку, Полоннім.

З антитринітарських кіл вийшла друкована українською мовою в Ракові "Трагедія Руська", яка розігрувалася, очевидно, в Києві, бо там поди- буються близькі до Києва географічні назви. Для нас цікаво в тому факті те, що саму комедійку побудовано на основі ренесансових поетик — ще одна ниточка до зв'язку Реформації та Відродження. Загалом же занепад Раківської академії 1638 р. знаменує початок остаточної загибелі антитринітарства у Польщі, так само як і закриття протестантської общини в Любліні. Социніяни з Ракова та Любліна переселяються до Киселина, до місцевої академії, але вже 1640 р. Юрій Чаплич був притягнений до суду за укривання аріян і самовільне відкриття академії.

У 1644 р. академію в Киселині було закрито трибунальським декретом. Юрій Чаплич не підкорився вердиктові й знову був притягнений до суду. Так само 1644 р. люблінський трибунал видав декрет про вигнання социніян із Ляховців, а після смерті Романа Гойського занепала протестантська школа і в Гощі. Натомість Романова дочка Реґіна заснувала тут у погодженні з Петром Могилою православну школу, першим ректором якої став знаменитий згодом Інокентій Гізель. Школа в Гощі стала учительною колонією Київського колегіуму, а социніянські школи були зачинені — один із нечисленних випадків одвертої боротьби православних із протестантами. Зрештою, неодноразово було й навпаки — протестанти перетворювали в молитовні доми православні церкви. Але антагонізм між цими двома вірами був відносно неглибокий, хоч для повного потвердження цієї тези треба ще досліджень. Скажемо, що в Гощі через кілька років по інциденті, коли місто перейшло у власність відомого Адама Киселя, социніяни спокійно повернулися до міста, про що писав сусід А. Киселя якийсь пан Вільгорський, звинувачуючи православного магната, що він "має раду і спільну намову з уродженим паном Криштофом Стоїнським, міністром (пастором. — В. Ш.) аріянським, якого він у маєтності своїй Гощі попри декрет трибунальський для зарази віри правдивої католицької заховує під своєю протекцією"21.

21 Левицький О. Социніани на Русі. С. 348. Зазначимо принагідно, що тоді “правдивою католицькою вірою” називали православ’я (католицький —  значить вселенський); отже, були Східна католицька церква (православ’я) і Західна, римська католицька церква (римо-католицизм).

Серія процесів проти социніян у ЗО—40-х роках XVII ст. викликала численні протести української шляхти; на сеймах ця шляхта вимагала відміни трибунальських рішень проти дисидентів, але без видимого результату — протестантству в Польщі та Україні надходив крах. Останнім великим центром социніянства в Україні стає Черняхів, де його культивують пани Немиричі, з-поміж яких згодом вирізнився знаменитий Юрій Немирич — суспільний діяч часів Хмельниччини та Виговщини, а з-посеред учених социніян останнім світилом був Самійло Припковський, шляхтич Київського воєводства, який полишив після себе низку праць богословських та історичних, апології, біографії, панегірики, епітафії, гімни, елегії — творчість, яку значною мірою ще треба вивчити. Скажемо тільки, що 1628 р. в Голландії він видав свою працю “De pace et Concordia ecclesiae" ("Про мир і згоду церкви"), написав біографію Ф. Социна, трактат про шкідливість чернецтва, був автором низки поетичних творів. Працювали социніяни і в Київській колегії, що викликало обурення в козаків і київських міщан — свідчення того, що православні не завжди толерантно ставилися до протестантів. Зрештою, Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького повністю вимела протестантів з України разом із римо-католицькою та православною шляхтою. Головний протектор социніян Юрій Немирич прийняв православ'я, перейшов на бік козаків разом із частиною української шляхти і став одним з авторів знаменитого Гадяцького трактату; згодом він од рук повсталих козаків і загинув.

Треба визнати, що й ренесансовий гуманізм, і реформаторство мали характер на нашій землі явищ елітарних, тобто вони культивувалися у вищих сферах суспільства, в суті відірваних від народних мас, тому не запустили глибокого коріння в народну свідомість, але, з іншого боку, мали неабияке значення для розвитку української культури. Коли говорити про літературу, то, бувши явищем спорадичним у першій половині XVI ст., український поетичний ренесанс творився в межах польської культури вихідцями з України, які, однак, не переставали усвідомлювати себе українцями. Загалом ці люди відчували себе, кажучи образно, слугами загальноєвропейського Парнасу і писали свої твори на загальновживані теми, часом без глибшого зв'язку з життям на рідній землі. Щойно в білоруса М. Гусовського та напівукраїнця С. Оріховського з'являється патріотична тема — вже ці письменники відчувають глибоку сув'язь із рідною землею, і тільки 1584 р. Себастіян Кленовим здійснює свідому акцію побудови на українській землі так званого Руського (українського) Парнасу22, що дало підставу, з одного боку, побачити світ таким творам, як "Острозька війна" С. Пекаліда та "Дніпрові камени" І. Домбровського. З іншого ж боку — ця культурна традиція сприяла народженню так званої польсько-української культури другої половини XVI — першої половини XVII ст., пережиткові явища якої фіксуємо і у XVIII — на початку XIX ст. Саме вона й дала поштовх постійним розробкам української теми у власне польській літературі — традиція, яка зайшла у першу половину XIX ст. у формі так званої української школи; вона мала продовження у творчості А. Марцінковського чи Ю. Крашевського і протривала аж до нашого часу (згадати хоча би творчість Я. Івашкевича). Ці дві течії часом зближувалися, а то й зливалися (прикладом є творчість Т. Падури чи А. Шашкевича або ж діяльність П. Свєнціцького з його "Siołom", а в науці — діяльність хлопоманів і гуртка В. Липинського), загалом витворивши цікавий культурний міжнаціональний комплекс. Типологічно подібний міжнаціональний комплекс почав у XVIII—XIX ст. витворюватися між українською та російською літературою. Реформаційний культурний рух не залишив такого глибокого і сталого сліду в українській культурі, хоч і тут не обійшлося без певних здобутків — саме реформатори вклали свою працю в розвиток перекладацької та полемічної української літератури, навіть узяли участь у полеміці православних із римо-католицизмом. Впливали вони певною мірою і на розвиток філософії на українській землі, принаймні низку реформаційних ідей засвоїли І. Вишенський, К. Транквіліон-Ставровецький і професори Київської академії — цю традицію твердо фіксуємо і в XVIII ст. (Г. Сковорода).

22 Докладніше про це див.: Шевчук В. О. Співець Роксоланії // Наука і культура. 1985. Вип. 19. С. 345—354; Його ж. Співець двох народів // Всесвіт. 1987. № 5.

Отже, при взаємному запереченні всіх трьох культурних комплексів, творених на терені України, зазначаємо безперечний факт їхнього взаємопроникнення. Зрештою, й українське бароко з'явилося на основі синтезу естетичних засад цих трьох культурних комплексів. Одним із перших зразків такого синтезу є творчість Івана Вишенського, яку можна назвати одним із ранніх явищ українського бароко в літературі. Ще багато дечого в системі цих духовних культур треба вивчати, уточнювати, поповнювати наше знання новими фактами, але одне безперечно: жоден духовний рух, навіть виниклий в елітарних сферах і формах, не зникає безслідно. Адже й великі ріки творяться із рік малих і струмків.

Довідка до теми

РЕНЕСАНС

Ренесанс (італ. Rinascimentoфр. Renaissance— Відродження — назва культурної епохи, що змінила в історії західноєвропейського мистецтва, літератури та філософії епоху Середньовіччя. Основні риси — повернення в мистецтві до форм античних, зокрема римських, зближення митця й мистецтва з природою, виникнення науки про закони світобудови, зокрема анатомії та різних природних явищ. Передренесанс з'явився в Італії ще в XIII—XIV ст., але твердо встановився цей напрям від 20-х років XV ст.; у Франції, Німеччині та інших європейських країнах він почався значно пізніше, а коли говорити про наші землі, то мав вигляд спорадичних явищ, які не охоплювали всієї культури й способу мислення; як окрема течія наш Ренесанс найповніше виявився у XVI ст., а в першій половині XVII ст. зливався із місцевим різновидом бароко.

У Західній Європі Ренесанс ділять на три періоди. Так, в Італії Раннє Відродження датується з 1420—1500 рр.; у цей час мистецтво ще поєднує способи естетичного бачення світу нові зі старими, середньовічними, тільки приєднуючи до них елементи класичні, але поступово класичне естетичне мислення стає домінуючим. Другий період — Високе Відродження — в Італії тягнеться від 1500 до 1580 р., коли центр мистецтва із Флоренції переміщується у Рим, особливо за папи Юлія II та його наступників. Античне в цей час стає взірцем, риси середньовіччя зникають цілком, але при цьому античне мистецтво не копіюється, а творчо засвоюється. В основі естетичного бачення світу лежать гармонія і величність, краса з'єднань, вишуканість деталей; особливо це помітно у творах римської та венеційської архітектурних шкіл. За межі Італії Високе Відродження поширилося з середини XVI ст. і тяглося до середини XVII ст., але тут італійський стиль пристосовувався до місцевих смаків інших народів. Третій період мистецтва Відродження визначається порушенням гармонії та прагненням митців комбінувати античні мотиви, досягаючи химерних форм, що й вилилося у стиль бароко, який панував в Італії приблизно до 1715 р., а в інших країнах — до 20—40-х років XVIII ст.

Ренесанс — один із поворотних пунктів духовного життя Європи, ним почали датувати кінець Середньовіччя, позначаючи "Новий час". В літературі в цю добу панує латинська мова, іде вивчення й пізнання античної літератури і з'являється нова система мислення — гуманізм, при чому в класичних формах подавався новий зміст. Що ж відроджувалося? Повернуто античний ідеал краси як гармонійної, а отже чітко та ясно осмисленої та організованої; звернено увагу на цінність та високу вартість людської особистості, звільнення її від середньовічних догм; світ не розглядався як пристанище зла (диявола), як це було за християнською ортодоксією, котра вимагала світ проклясти й покинути, а як вмістилище краси, через що людина почала бачитися як складник природи, як творіння вищого розуму й істота розумна.

Повернення до античних форм ішло й у пластичних мистецтвах — через засвоєння нового бачення світу; в музиці ренесанс не мав досконалих взірців, бо вона з античного часу не збереглася; в літературі було звернено увагу на повернення античної поетики, взірці якої письменники наслідували, особливо в поезії. У філософії побіч Арістотеля відкрили для себе Платона, вивчаючи і східну філософію. Постулат визволення людини був боротьбою за її секуляризацію — звільнення від церковних догм, було виставлено постулат розуму та внутрішньої свободи. Людина бачилась у позитивному розвитку, з'явилося поняття патріотизму та національної свідомості. Людина мала наближатися до природи, опановувати її, сама природа ставала предметом і об'єктом мистецького зображення (згадати б у нас "Роксоланію" С. Кленовича).

Але питання про наукове дослідження природи людина Ренесансу ще не ставила — це поставило бароко, хоч пізнання вже почала, хай у формі магії, алхімії та астрології. Секуляризація людини привела до становлення світської літератури й культури взагалі, основаних на античних ідеалах краси. В літературі у світських темах почали розроблятися мотиви еротичні, описи земель і природи, ідеалізувалася сила (героїчні мотиви), повнота життя, патріотизм. Уперше з’явилося поняття індивідуалізму, який у ренесансової людини був егоцентричний; водночас почалася і критика церкви. Постало й географічне знання, через що гуманісти розвинули ідею єдності роду людського, людського братства без конфесійних та расових обмежень. У філософії засвоювалися раціоналізм та емпіризм, розум при цьому основувався на емпіричному (на дослідах побудованому) досвіді. Саме виходячи з ідеї єдності роду людського в Європі творилася спільна новолатинська література, народилися також ідеї міжконфесійних об'єднань; також і поезія мислилася як дітище спільного європейського Парнасу, водночас почали з'являтися й національні Парнаси як свідчення зростання національної свідомості.

В Україні Ренесанс не охопив усіх мистецьких сфер, а існував лишень як одна з естетичних течій, що зумовлювалося тим, що до XVI ст. Україна перебувала у щільному зв'язку з візантійською культурною сферою, яка з'єднувалася з православною конфесією та її відпорністю до західної культури, котра йшла до нас через Польщу. Через це носіями ренесансових форм в Україні, в її літературі стали спершу не представники православ'я, які лишались у сфері середньовічних способів мислення, а так звана "католицька русь" (термін з'явився в XVI — першій половині XVII ст.), тобто ті юнаки, які виїздили в кінці XV і в XVI стдо Західної Європи, переходили на католицизм і здобували освіту в тамтешніх університетах. На цій основі постала література так званих рутенців, які писали переважно латинською мовою, додаючи до свого імені прикладку Русин, Рутенець, Роксолянин. їхня поезія та проза пронизані поетикою ренесансу, побудованою на античних зразках і на ідеях гуманізму. Реакцією на літературний ренесанс в Україні була полемічна творчість І. Вишенського, що формально й світоглядно знаменувала собою перехід до бароко — це в українських умовах визначало поєднання візантизму з ренесансом і засвоєнням певною мірою ідей реформатизму. У першій половині XVII ст. поетика ренесансу вживається інколи в "чистому" вигляді, наприклад, у поемі І. Домбровського "Дніпрові камени", в поезії польсько-українській (Є. Симонід, брати Зиморовичі, Ян Щасний-Гербурт, М. Пашковський та ін.), але здебільшого наповнюється бароковими елементами. Загалом раннє українське бароко (до 30-х років XVII ст.), тобто до постання Києво-Могилянського атенею, що знаменував початок Високого бароко, і характеризується таким поєднанням. Це явище фіксуємо в ряді творів: у "Візерунку цнот" О. Митури (1618), у "Віршах на жалісний погреб... П. Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича (1622), у "Лабіринті” Т. Євлевича (1628) — останній тільки з елементами бароко, та ін. В "Евхаристиріоні" Є. Почаського маємо побіч із засвоєнням ренесансових форм своєрідне полемічне заперечення ренесансу (докладніше про це дивись у розвідці про Є. Почаського).

В українській драматургії поетику ренесансу відбито у "Трагедії Руській", друкованій у Ракові в першій чверті XVII ст.

Загалом Ренесанс в Україні пов'язаний з розвитком міст і розширенням автономного самоуправління міщанського стану.

В архітектурі ренесанс характерний здебільшого для Західної України, особливо Львова, куди приїжджали італійські будівничі (Петро Кастіліо, Петро Італьчик, Павло Римлянин та ін.) чи німецькі майстри (Йоганн Пфістер, Генріх Горст, Гануш Шольц та ін.). Елементи ренесансу бачимо у замковому будівництві в Бережанах (1534—1555), Межибожі (1545), Підгірцях, Кам'янці-Подільському, Острозі тощо; в кам'яницях у Ярославлі — Орсеттіх (1570), Сатанові —  синагога (1532), у Львові — Чорна кам'яниця (1577), дім Корнякта (1580), ансамбль Братсько- Успенський із каплицею Трьох святителів, монастир бенедиктіянок (1595), каплиці Боїмів та Кампіянів (початок XVII ст.), костел бернардинів та ін. Зразком пізнього ренесансу, що переходить у бароко, є Богданова церква у Суботові (1653). Стиль ренесансу позначився й на дерев'яному будівництві (Святодухівська церква в Потеличі, собор Благовіщення в Ковелі, Воздвиженська церква у Дрогобичі та ін.), на містобудівництві (Броди, Жовква). Бачимо ренесансові форми у скульптурі, зокрема в лежачих надгробкових постатях, рельєфах, кам'яних плитах, погруддях, в оздобленні фасадів, облямлень вікон, інтер'єрів, входів, порталів (особливо цікавий портал каплиці Трьох святителів у Львові), у дерев'яній різьбі, спорадично в іконах, у портреті (В. Лангишівни), графіці та мініатюрі (шедевром тут було Пересопницьке Євангеліє, 1550—1551), декоративно-ужитковому мистецтві (декор золотарських виробів, оправи книг, зброя, ювелірні прикраси, меблі, кераміка, гаптування, вишивка тощо).

Чижевський Д. Ренесанс та Реформація // Історія української літератури. Нью-Йорк, 1956

Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян. Москва, 1963

Січинський В. Історія українського мистецтва. Архітектура. Нью-Йорк, 1956

Гординський С. Ренесанс // Енциклопедія українознавства. Париж; Нью-Йорк, 1973. Т. 7

Овсійчук В. Ансамбль Руської вулиці. Львів, 1972

Рудольф Н., Лесина Н. Каплиця Боїмів. Львів, 1972

Свєшнікова І. Будинок Корнякта. Львів, 1972

Українська поезія XVI століття. К., 1987 (зі статтею В. Яременка)

Європейське Відродження та українська література XIV—XVIII ст. К., 1993

Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2 ч. К., 1995







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.