Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004

Мова і витворення культурних та духовних цінностей (XVI-XVIII ст.)
Від ренесансу до бароко. Загальні статті

Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури

Тема, поставлена в заголовку, належить до вельми складних і наукою досі розглядалася лишень принагідно, хоч питання про багатомовність української літератури XVI—XVIII ст. порушували ще І. Вагилевич, О. Брюкнер, І. Франко, М. Возняк та ін. Суспільно-політична ситуація в Україні була така, що наша земля, стоячи на перехресті культур, мусила користуватися як літературною не однією мовою, а цілим своєрідним їхнім комплексом, що залежало від національних традицій, від сприйнять нових віянь, від неповноцінності державного життя, від користування різними системами освіти. Отож наш народ у часи Київської держави користувався двома мовами як літературними: церковнослов'янською, що прийшла до нас із Болгарії (витворена як штучна Кирилом та Методієм), та своєрідним сурогатом мови церковнослов'янської і тодішньої народної української (останньою користуючись у побуті) — цю мову прийнято звати староруською. Коли церковнослов’янська мова була мовою церкви, то руська стала офіційною мовою Київської держави: нею писалися, зокрема, літописи, правові кодекси ("Руська правда"), твори літературні. Цією мовою як офіційною користувалася згодом і Галицько-Волинська держава — була вона з певними особливостями. При входженні в Литовську державу і в часи пробуття в ній існувало також дві мови літературні: церковнослов'янська та руська литовського зразка, що постала на основі книжної руської мови Київської держави, але також мала свої особливості — вона стала офіційною мовою Великого князівства Литовського (нею писалися акти, грамоти, літописи, правові кодекси, літературні твори), була вона спільно твореною українцями та білорусами. В міру входження у Польську державу в Україну приходять ще дві мови: латинська та польська, їх принесли на нашу землю вихованці латинських шкіл (у Західній Європі) та латино-польських (у Польщі, зокрема в Кракові, училося багато українців). Народна українська мова як літературна вживалася хіба для творення народних пісень, у XVI ст. з'являються перші її зразки як літературної ("Пасквіль" Яна Жоравницького). Найдавніший запис української пісні народною мовою знаємо також із другої половини XVI ст. (“Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш"). У XVI ст. вихованці латинських шкіл творять латиномовну поезію рутенців, про яку ми уже згадували1.

Найдавнішими латиномовними поетами були Юрій Дрогобич (кінець XV ст.) і Павло Русин із Кросна (початок XVI ст.). Польська ж мова як літературна приходить в Україну в другій половині XVI ст. (найдавніша пам'ятка — "Epicedionна смерть М. Вишневецького, в якій невідомий автор виявляє виразну українську національну свідомість, але мовою пише польською)2. Користується польською мовою й історик Литви та Русі (України й Білорусі) М. Стрийковський ("Хроніка польська, литовська, жмудська та всієї Русі", Кролевець, 1582).

1 Див.: Українська поезія XVI століття. К., 1987.

2 Див.: Стороженко А. Стефан Баторий и Днепровские козаки. К., 1904; Марсове поле: Героїчна поезія на Україні... Кн. І.

Запис пісні "Дунаю, Дунаю" з XVI ст.

Саме у XVI ст. формується книжна українська мова, що послала на основі руської литовського зразка, церковнослов'янської та народної української, і звалася ця мова "простою" (переклади В. Негалевського, твори діячів Острозького культурного осередка, І. Вишенський та ін.); можна вважати, що ця мова витворена була у Волинському та Львівському культурних осередках. Для церковних потреб, як і раніше, й далі існує церковнослов'янська мова (її звуть "словенською" або "славенською", саме цей термін і використовуватимемо). Іван Вишенський у "Викритті диявола-світодержця” (глава III "Книжки") прямо застерігає: "Євангелія і Апостола в церкві, на літургії простою мовою не вивертайте, а після літургії, щоб люди розуміли, тлумачте все і викладайте по-простому. Книги всі церковнії і устави друкуйте словенською мовою"3. Тут-таки полеміст творить апологію словенської мови: "Оповім вам велику таємницю: диявол має таку заздрість до словенської мови, що ледве живий од гніву, радо б її вигубив дощенту і всю боротьбу свою на те подвигнув, щоб викликати до неї омерзіння, огиду та ненависть. А що дехто з наших ганить словенську мову і не любить її, то знай певно, що це вони творять дійством того майстра і риганням духу його. А то через те диявол підняв боротьбу супроти словенської мови, що вона є найплодоносніша з усіх мов і наймиліша Богові, оскільки без поганських хитрощів та настанов, тобто без граматик, риторик, діалектик та інших марнославних підступностей, які містять у собі диявола, а через просте, старанне читання без усіляких штудерств, що приводить до Бога, творить простоту і смирення і підносить святий Дух"4. Цей пасаж вельми цікавий, він реально свідчить про те, що словенська мова як така була масі чужою і незрозумілою, а рух до витворення книжної української мови набрав значної сили ("дехто з наших ганить словенську мову і не любить її" чи "диявол підняв боротьбу супроти словенської мови"). Тут і в інших місцях своїх писань І. Вишенський постає супроти латинської освіченості, а відтак і мови, заперечує граматику, риторику і діалектику (класи латинських шкіл), а отже, опосередковано заперечує як літературні й мови, якими велося в них навчання (латинську і польську). Меншою мірою в цей час вживається як літературна мова грецька ("Просфонима"), здебільшого паралельно із книжною українською чи словенською.

Отже, в кінці XVI ст. мовна ситуація в Україні стає досить строката: як літературні вживаються мови словенська, книжна українська, латинська, польська, меншою мірою народна українська та грецька, що, зрештою, зумовлювалося способами здобуття освіти українцями того часу, котрі вчились у школах латинських, латино-польських, словено-грецьких. Народна ж українська мова вживалася побутово і проривалась у сфери літературні через зв'язок із народнопісенною творчістю, у побутовому віршописанні та як компонент книжної української мови.

3 Вишенський І. Твори. К., 1986. С. 35.

4 Там-таки. С. 35.

Вірш А. Римші "Хронологія" — зразок словенського друку. Острог, 1581 р.

Ця ситуація повністю закріплюється в першій половині XVII ст. Саме в кінці XVI — першій половині XVII ст. в Україні функціонує досить сильна польсько-українська література зі значною кількістю пам'яток, творена в основному так званою "католицькою руссю", власне, шляхтою, яка здобула польсько-латинську освіту (Й. Верещинський, брати Чагровські, М. Пашковський, С. Симонід, В. Кіцький, брати Зиморовичі та інші полономовні поети); поети латиномовні: С. Кленович, С. Пекалід, І. Домбровський. Для церковних потреб і тепер уживається мова словенська: більше того, з'являються граматики цієї мови й словники, зокрема П. Беринда видає знаменитий свій "Лексикон словено-руський", тобто слово словенське тлумачиться тут книжною українською мовою, яка в цей час набуває значного поширення та ствердження. У передмові до "Лексикону" П. Беринда пише: "Широка та великославна мова славенська (автор пише вже не словенська, а словенська, — це різночитання потім вживалося паралельно. — В. Ш.), маючи щедре вживання не тільки від творів богословських та гімнів церковних, з еллінської на неї перекладених, але і з божественних літургій та інших таємниць, які тією мовою відправляються у Великій і Малій Росії, у Сербії, Болгарії та інших країнах, однак також і трудність до зрозуміння слів темних багатьох у собі має, через це й сама церква руська багатьом власним синам в огуду приходить"5. Отже, словенська мова мислилася не лише мовою української православної церкви, а й як міжнаціональна церковна у православному слов'янському світі. Лексикограф признається, що 30 років працював над словником, розуміючи потрібність його для народу. Водночас у передмові до "Тріодіону" (1627) П. Беринда говорить про правомірність використання книжної української мови в письменстві, бо "не прогрішили стародавні... Матвія Євангеліє з єврейської мови на еллінську переклавши, Марка ж, Луку та Івана з еллінської перекладаючи, також і богословські книги тлумачачи на словенську мову. Тому й ми... не прогрішили", перекладаючи на книжну українську6.

5 Лексикон словено-руський Памва Беринди. К., 1961. С. 3.

6 Титов Хв. Матеріали до історії книжної справи на Україні в XVI-XVIІІ ст. К., 1924. С. 178.

Шлюбний панегірик CПекаліда — зразок латиномовного українського друку. Львів, 1601 р.

З. Копистенський у генеалогічному оповіданні про князів Четвертинських також виславлює словенську мову, до якої ставлення в суспільстві було неоднозначне: "Має-бо мова словенська таку в собі силу й повагу, що мові грецькій природно узгідна і ніби в ній дає творити і в переклад свій принагідно й цілком природно вона все вбирає і приймає, в подібні випадки відмін і творення потрапляючи, отже, найзв'язніше і складне грецьке слово подібним таким же зв'язком і складним словом по-славенському можна викласти, чого іншою жодною годі виказати мовою, навіть латинською, чого доказом є, що латинські перекладачі такі слова обширно з додатковими на свою перекладають мову і багатьма зайвинами ширити мусять. Отож безперечна є річ і певніше філософію і теологію писати славенською мовою і перекладати з грецької, аніж латинською, яка малозначуща є і, кажу, до високих і богословських речей недостатня, через що в латинських книгах вельми багато слів грецьких є, і коли б із книг мови латинської захотіли б усі слова грецькі вибрати, то та стала б, як одна із інших. І недаремно славний і мудрий віків наших політик та глибокий історик у книзі, під іменем Мачузького виданій, латинську мову рівняє до вченої кінської інохідної, а грецьку до природної, з віку відтак славенська мова є"7. І далі З. Копистенський описує простори, на яких ця мова поширена.

Цей пасаж багатозначний, він є прямим виявом змагання двох різних освітніх систем: латинської і слов'яно-грецької, яке виразно заманіфестовано ще у творах Івана Вишенського; зрештою, інтереси тут захищалися не національні, а конфесійні. Попри все словенська мова залишалася мовою лишень церкви і мала поширення і в цьому часі прикладне; теми світські, героїчні, мислительно-розмислові, любовні, історичні тощо викладалися нашими предками в той час мовами іншими; перед тут вели книжна українська і польська, залишалася в активному вжитку латинська, хоч і меншою мірою, як у XVI ст., а народна українська як літературна свої позиції значно зміцнила, твердо стаючи в ряд книжних мов; грецька ж має використання цілком спорадичне. Народною українською мовою грають п'єски рибалтівського типу ("Трагедія Руська", перша чверть XVII ст.) чи інтермедії (до драми Я. Ґаватовича), складають балади ("Пісня козака Плахти", 1625), любовні пісні, що входять у польські міщанські друки-пісенники та рукописні збірки,

героїчні ("Пісня про Хотин у Блохах, складена 1620 р.") тощо.

У другій чверті XVII ст., у часи існування Могилянського атенею, українська дискусія між прихильниками словенської та латино-польської освіченості знаходить свій компроміс: словенська мова залишається мовою церкви, натомість латино-польська освіта у православних колах стає домінуючою, що й знаменує заснування П. Могилою Київської колегії, яка згодом почала йменуватися "польсько-слов'яно-латинською". Книжна українська мова існує поряд із словенською та польською, латинська мова зникає із широкого літературного вжитку й обмежується шкільними стінами, тобто культивується тільки в них, польська ж поступово стає фактом не лише польсько-української літератури чи полемічних змагань, а й однією із самодостатніх українських літературних мов (твори А. Кальнофойського, Й. Калимона, І. Денисовича та ін.).

Цю історію нам конче треба було з'ясувати, щоб зрозуміти мовну ситуацію у другій половині XVII ст., бо вона певною мірою парадоксальна. Здавалося б, після утворення Козацької держави польська мова як літературна мала б зникати на користь книжної та народної української, адже книжна українська стала офіційною — нею творилися державні акти, писалися універсали, грамоти, літописи, діаріуші, хроніки державного значення, поетичні твори тощо. Але сталося інше: польська мова як літературна українська, без зв'язку з польською літературою, саме в другій половині XVII ст. набуває найбільшого розвитку, і її загасання помічається лише в початках XVIII ст. — саме в той час, коли козацькій автономії надається з боку Російської держави ряд рішучих ударів.

7 Титов Ф. Типография КиевоПечерской Лавры. К., 1918. С. 68-78.

Причину цього бачимо у подальшому становленні та розвитку латино- польської освіченості в Україні. Хоч і парадоксально, але Польська держава до повстання Б. Хмельницького не вельми охоче йшла на становлення й розвиток польсько-латинської освіченості в Україні, а це мало б сприяти полонізації краю. Очевидно, вона не бажала цивілізаційного розвитку української автономії, яка стала доконаним фактом уже в першій половині XVII ст. Усі заходи Петра Могили перетворити Київську колегію в академію не дали результату, і тільки за Івана Виговського це було задекларовано в Гадяцьких пактах 1658 р. Це місце варто зацитувати: "Академію Київську дозволяє його королівська милість і стани коронні установити, вона такими прерогативами та вольностями має задовольнятися, як і академія Краківська (курсив мій. — В. Ш.), з тією, однак, кондицією, аби в тій академії не було жодних сект аріанських, кальвіністських, лютерських професорів, учителів та студентів. Отож, аби між студентами та учнями не було жодної оказії до звади, всі інші школи, які були перед тим у Києві, його королівська милість накаже перенести в інше місце". І далі: "Гімназії, колегії, школи і друкарні, скільки їх буде потрібно, буде вільно відкривати без утруднень і вільні науки відправляти, і книги друкувати усякі з релігійною конверсійністю, без ущербку, однак, королівського маєстату і без насмішок на короля, його милість"8.

Оскільки Україна за Гадяцьким договором не жила, то через занепад Київської колегії в часи після Богдана Хмельницького наданим статусом академія, здається, не покористувалася. На Острозькій комісії це питання козаки порушили знову. Острозький договір було апробовано королем і потверджено сеймовою конституцією 22 грудня 1670 р.9 Звернемо увагу на виділене місце: Київська академія творилася на зразок Краківської. Отже, можемо накреслити таку схему: книжна українська мова сформувалася в XVI ст. як результат діяльності Острозької академії (колегії) та інших близьких до Острога осередків, в Острозі ж було сформовано так званий острозький почерк; острозькі вихованці, роз'їхавшись по Україні, рознесли надбані в Острозі навички на інші території; принаймні наприкінці XVI ст. книжна українська мова була цілком сформована і вироблена. Цю ж мову було культивовано по братських школах. На початку XVII ст. освітнім центром стає Київ, де сформувався так званий київський почерк, який постав на основі Острозького і поширився по всій Україні, відтак книжна українська мова стала для українців основною. Побіч неї культивувалася словенська як штучна, церковна, загальна для православ'я. У цих-таки школах вивчалася мова грецька, але, очевидно, недостатньо, бо літературного поширення не здобула. Латинську й польську мову культивували ті українці, що вчилися в Західній Європі, в Польщі та в латино-польських школах в Україні (про одну з них у Луцьку згадує І. Вишенський). Протестанти у своїх школах в Україні, очевидячки, культивували не тільки латинську і польську, а й книжну українську, що доводить участь протестантів у полемічній боротьбі проти унії та римо-католицизму, їхня присутність в Острозі, їхня, зрештою, перекладацька робота (до нас дійшли збірка лютеранських релігійних пісень, перекладених книжною українською, та інші пам'ятки).

8 Україна: Наука і культура. К., 1991. Вип. 25. С. 148.

9 Див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. Санкт- Петербург, 1878. Т. 9. С. 348357. Див. по це також: Шевчук М. У лабіринті історичних подій: Коли Київська колегія дістала статус академії // Україна: Наука і культура. К., 1989. Вип. 23. С. 384-389.

У часи ж П. Могили протестантські школи були зачинені, а православні здобули статус латино-слов'яно-польських, де, крім латинської та польської, викладалася словенська мова. Виховані в цій освітній системі учні названими мовами й користувалися в другій половині XVII ст., коли поставали зрілими мужами. Цим і зумовлюється на мою думку, вживання згаданих мов у живому літературному процесі. Так, польською мовою (не входячи в контекст польської літератури) користувалися А. Баранович, І. Величковський, І. Орновський, С. Яворський, П. Орлик, П. Терлецький, А. Кощонович, І. Галятовський та інші. Саме вони створили потужний масив української полономовної літератури другої половини XVII ст., що існував безконфліктно із масивом, витвореним книжною українською і словенською мовами, при тому і Л. Баранович, і І. Величковський, і І. Галятовський, і С. Яворський користувалися у своїй творчості й іншими дійовими в тодішньому літературному процесі мовами, принаймні основними трьома. Латинська мова культивується, як уже говорилося, у рамках навчального процесу в Київській академії, а пізніше і в колегіях. В Західній Україні цей процес проходить інакше: польською мовою тут творять продовжувачі польсько-української літератури Б. Зиморович, Д. Братковський та ін.

Вельми цікаво відбивають тодішню мовну ситуацію дві пам'ятки. Перша — це драма "Про Олексія — чоловіка Божого", створена в 1673— 1674 рр. Домінує тут книжна українська, нею говорять ангели, боги, алегоричні постаті, цесарі й вельможі, сам Олексій у стосунках з батьками, ангелами та богами. Слуга-шляхтич, закликаючи на весілля, вживає польської мови. Слуги-шляхтичі у стосунках із простолюддям переходять на мову народну українську, так само й Олексій. Мовою народною говорять мужики на весіллі в Олексія, нищі. Сам же Олексій, пишучи передсмертного листа, вживає мови словенської10. Друга пам'ятка, не менш цікава, — це вірш А. Барановича "Русин до поляка, що по-польськи балакавін має настільки великий інтерес для нашої теми, що подаємо його повністю:

Не усякому поляку

Будуть вірші ці до смаку.

О коли б ти, ляше, вірші

В руській мові склав не гірші!

Звір це дикий для русина —

Що польщизна, що латина.

Звір той гострі має роги,

Тож, поляче, не будь строгий.

Почитай, як я утямив,

І віддай нам тим же самим.

Як напишеш щось по-руську,

Русин прийме те за гуску:

Вільність мають поетове

Щодо вимислів та мови!

Хай я вжив незграбне слово,

Аби суть була здорова.

Собі схильності я зичу,

Бо на мудрість твою лічу.

Тішся, ляше, що русини

Твою мову цінять нині.

Я б радів лиш, ляше-брате,

Коли б руську міг ти знати,

Щоб вернулися часи ті,

Як ходили турка бити,

І святий гнів на турчина

Єднав ляха і русина.

Схаменись, сваритись годі,

Не палімось у незгоді!11

Вірш цей надзвичайно цікавий для розуміння явища багатомовності давньої української літератури. Мова твору, віщає поет, не є ознакою національної належності автора, через що він і закликає поляків писати українською. Для українця (русина) польщизна і латина — звір дикий, тобто щось чуже, диковинне і, як і книжна поезія, — елітарне: тільки так можна зрозуміти цей пасаж. Цінність же елітарного мистецтва безперечна: "Звір той гострі має роги". Польсько-українське літературне єднання автор бачить як явище допустиме й натуральне: "Прочитай, як я утямив, і віддай нам тим же самим" — українці радо приймуть україномовну поезію, творену поляками; відбито тут і думку, що обидва народи мають бути рівноправні. Так має творитися тому, висновує поет, що "вольність мають поетове щодо вимислів та мови", тобто майстер слова може вільно користуватися всіма мовами, які знає, і висловлюватися, як зажадає, це не порушує його національного статусу. Головне — не мова ("хай я вжив незграбне слово"), а щоб "суть була здорова". Зрештою, польсько-українське єднання потрібне для політичних цілей, щоб обидва народи єднав "святий гнів на турчина", тобто автор закликає до християнської єдності, для чого ляху треба схаменутися, аби не палитись у незгоді.

Отже, цей вірш-маніфест значною мірою пояснює мовну ситуацію в Україні, але він був потрібен авторові, українському полономовному поетові, як, зрештою, й цитовані вище похвали давніших письменників (І. Вишенський, З. Копистенський) словенській мові через те, що вони певною мірою розуміли й відчували неприродність своєї позиції, але змушує їх так чинити здобута ними освіта: як учились, так і пишуть. Однак це не заважало їм лишатися українцями і бути патріотами своєї землі.

Мова певним чином відповідала жанровим і тематичним структурам літератури. Наприклад, польською мовою писалася полемічна література, бо іншої супротивники мови української могли не розуміти; цією ж мовою творилася батальна, розмислово-медитаційна, панегірична поезія, польська мова в цих темах була добре вироблена. Книжною українською писалися драми (як складник навчального процесу), поезія батальна, панегірична (як офіційна державна мова), на побутові теми (як своя, що найбільш розроблена й поширена). Ці дві мови були ніби головні й визначальні. Вужчого призначення — словенська (для релігійних потреб і релігійних художніх творів) і народна українська, яка все більше й більше наповнює "неофіційні" і нерегламентовані поетиками рукописні збірники, польські друки міщанської поезії (як “Утіха гарна і весела утіха", близько 1689 р.) чи, власне, співаники. Коли твори високого бароко творилися мовами навчального процесу — латинською, польською, книжно-українською, словенською, — то твори бароко низького (інтермедії, нищенські й гумористичні вірші, світові (світські) пісні, пісні-вірші, любовна поезія) — майже виключно народною українською. У високе бароко любовна поезія, наприклад, входила лишень як роздуми на цю тему, а не як мова чуття, хоч любовний вірш не раз писався і польською мовою (у творах поетів польсько-українських). У рукописних збірниках другої половини XVII ст. вже знаходимо немалий масив, особливо віршів-пісень, писаних народною українською мовою. У драмах (як в "Олексії, чоловіку Божому") народною мовою говорять в інтермедіях і при переданні мови суспільних низів. Зрештою, поетики, що регламентували науку поезії, вводять словенський вірш як “законний" лишень наприкінці XVII ст.

10 Див.: Драма українська. К., 1928. Вип. 5. С. 123-187.

11 Антологія української поезії. К., 1984. Т. 1. С. 178.

Мовна ситуація певною мірою починає змінюватися після 1705 р., коли по-особливому посилюється натиск російського царизму на Україну. Перші русифікаційні заходи щодо України фіксуємо вже в Коломацьких статтях 1687 р. з Іваном Мазепою. У статті 19-й про це говориться так: "Так само, щоб гетьман і старшина, служачи великим государям, їхній царській пресвітлій величності, всілякими мірами й способами з'єднували малоросійський народ з великоросійським народом і приводили до міцної згоди через шлюби та інші дії, щоб був під одною, їхньою царської пресвітлої величності державою спільно як однієї християнської віри і щоб ніхто не подав таких голосів, що малоросійський край гетьманського рейменту, а відзивалися всі одноголосно: гетьман і старшина, народ малоросійський їхньої царської пресвітлої величності держави разом з великоросійським народом. І щоб був вільний перехід жителям із малоросійських міст у міста великоросійські"12.

Таки в другій половині XVII ст. російські патріархи роблять спроби поставити під свій контроль українське книгодрукування, також із русифікаційною метою, але ще без успіху. Принаймні, коли 1689 р. в Києві вийшов том перший "Четій-Міней" Дмитра Туптала, російський патріарх Іоаким писав: "Треба було, списавши, прислати до нас свій рукопис, і там той ваш перепис у царському місті Москві, соборно освідчивши, виправити, коли щось десь знайдеться достойне виправлення, і тоді, за розглядом і судженням соборним, дати нам, і благословення щоб друкарським тисненням видати". І далі: "А потім, коли вам які книги, малі чи великі, новостворені доведеться друкувати, спершу до нас, святійшого патріарха, оголосивши і написавши, присилати, і ми, роздивившись, і благословення подамо на таке, а не оголосивши і до нас спершу не приславши, аж ніяк вам не дерзати таких новоскладених книг друкувати, бо покарані будете забороною, як переступники, і під неї потрапите"13. Цей-таки патріарх заборонив ряд українських книг: "Требник" і “Служебник" П. Могили, “Катехизм" і “Екзегезу" С. Косова, "Виклад про церкву" Т. Софоновича, “Мир із Богом" І. Гізеля, "Меч" і “Труби" Л. Барановича, "Ключ розуміння" і "Месію" І. Галятовського, "Огородок" А. Радивиловського і "Житія святих" Д. Туптала. Цю ж політику продовжує патріарх Адріян. Згодом проти українських книжок повів наступ Синод, заснований Петром І у 1721 р., а ще в 1720 р. вийшов царський указ про заборону в Україні цивільного книгодрукування, а церковне мало бути точно погоджене з московськими книгами. Щодо цього є цікавий факт. Коли в 1726 р. укладено було акафіст св. Варварі, то Києво-Печерська лавра дістала дозвіл на друк тільки за умови, щоб його перекласти “на великоросійське наріччя"14.

12 Величко С. Літопис. К., 1991. Т. 2. С. 359.

13 Огієнко І. Історія українського друкарства. К., 1994. С. 288.

14 Див.: Возник М. Історія української літератури. Львів, 1924. Т. 3. С. 10.

Цей виклад нам потрібен, щоб зрозуміти не тільки загальнокультурну та політичну, а й мовну ситуацію в Україні і зміни в ній, які сталися на початку XVIII ст. Загалом після 1705 р. різко скорочується вжиток польської мови, натомість посилюється вживання мови словенської; її культивують, зокрема насичуючи українізмами, такі два визначні письменники, як Дмитро Туптало та Іван Максимович. Драма, що гралася у стінах Київської академії, починає також писатися переважно словенською мовою; вживають її С. Климовський, С. Вітинський, С. Яворський, Й. Горленко, Т. Прокопович та ін. Латинська мова продовжує бути мовою шкільних курсів філософії та поезії у Київській академії. Урядові посилки з московським урядом ведуться мовою, наближеною до російської (для цього існують перекладачі), хоч творяться документи і для внутрішнього вжитку. Таку мову культивують наші земляки, переїхавши до Росії, зокрема той-таки Т. Прокопович. Однак офіційні діаріуші гетьманського уряду, літописи пишуться книжною українською мовою (Самовидець, С. Величко, М. Ханенко та ін.). Але Г. Граб'янка вже творить свого літописа словенською мовою. В цей час з'являється потреба перекладу польських текстів книжною українською (С. Савицький, С. Величко, С. Лукомський), хоч польська мова в навчальному процесі Києва та Чернігова не зникає, але їй надається все менше і менше уваги. Польською мовою ще віршує М. Козачинський, та вже в 40-х роках на вимогу Київського генерал-губернатора Леонтьева прислати йому перекладача з польської із студентів академії тодішній префект Г. Кониський писав, що "здатного до такої справи в академії не знайшлося",15 — правда, це може бути й відписне. У Чернігові польська мова як літературна затрималася до середини XVIII ст. Принаймні 1750 р. було складено поетику викладача Серапіона Валуцького, присвячену чернігівському архієпископу Амбросію Дубневичу, де є польське віршування16. Що більший натиск був на Україну з боку Росії, тим більше натискалося й на русифікацію. Так, 1729 р. указом Петра II звелено переписати з української книжної на російську всі державні постанови та акти. У 30-х роках звід законів України "Права, за якими судиться малоросійський народ", що тоді складався, також було перекладено російською. Отже, до середини XVIII ст. помічаємо тенденцію скорочення вживання польської мови, латинська так само не виходить із меж шкільних потреб, посилюється вживання словенської мови, з'являється в ужитку мова, наближена до російської, тобто російська, наповнена українізмами.

З початком 50-х років XVIII ст. починається нова хвиля наступу на книжну українську мову. Вже в 1751—1752 рр. у Київській академії Д. Нащинський починає викладати як предмет російську мову17, а в 1763 р. Катерина II видає указ про заборону викладання української мови в Київській академії (звісно, книжної). Тодішній ректор її С. Миславський пише інструкцію для академії, в ній ішлося про введення в клас поетики скороченої російської поезії. Починається офіційна боротьба супроти українського читання словенської мови. "Докази українського виговору церковнослов'янських текстів, — пише М. Возняк, — маємо в молитовниках і требничках, друкованих латинськими буквами, та книжечці Пахомія Огілевича про вимову слів літургії, яка під назвою "Евфонемата" вийшла трьома виданнями (1671 р. у Вільні, 1685 р. у Кракові й 1708 р. в Почаєві). Московську вимову церковнослов'янських текстів укріпили на Україні щойно окремі підручники та школи, а тимчасово дбав св. Синод пильно про те, щоб довести до єдиної богослужебної мови та практики"18. Коли ж у 1769 р. Києво-Печерська лавра попросила дозволу друкувати українські букварі, бо російські люди не розуміють і не бажають купувати, Синод не тільки не дозволив, а й розпорядився вилучити всі українські букварі з усіх шкіл. Кількаразово видавалися укази про вилучення на Гетьманщині церковних українських книг і заміну їх на московські, і тільки брак російських церковних книжок не дозволив провести цю каїнову роботу.

15 Див.: Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII в. К., 1909. С. 122.

16 Див.: ЦНБ НАН України. Ф. 1. № 6528.

17 Див.: Петров Н. Киевская академия в царствование Екатерины II. 1762— 1769. К., 1906.

18 Возняк М. Історія української літератури. Т. 3. С. 11.

У 1772 р. було розіслано "Правила про вимову російських букв і про поправне вживання їх у новішім гражданськім письмі, або про правопис, зібракі з російських граматик", а в 1782 р. вийшла брошура Переверзева на цю тему, в 1787 р. — "Короткі правила російського правопису" спеціально для українців. Мета видання — змінити читання словенського тексту з українського на російське. В 1775 р. було закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях. У часи митрополита С. Миславського (1783—1796) вивчення російської мови і словесності було твердо впроваджено в Київську академію, викладав їх спеціально виписаний із Троїцької семінарії студент-богослов Д. Сигиревич, уродженець Воронезької губернії, а учні і вчителі повинні були дотримуватися російського правопису під страхом звільнення і розмовляти "з дотриманням вимови, що вживається у Великороси". "Під впливом цензурних заборон, — пише М. Возняк, — почали й письменники українського походження присвоювати собі живу московську мову, яка щораз більше вдиралася на місце церковнослов'янської мови в московських письменників, а спільні церковнослов'янські елементи в московській та українській мові улегшували перехід українських письменників до російського письменства. Приймаючи московську мову, кидали тим самим українці свою книжну макаронічну мову, яка вимирає в половині XVIII ст."19

Ця теза вченого потребує, однак, певних коректив. Справді, деякі українці, засвоюючи російську мову, ставали російсько-українськими (В. Капніст, В, Рубан, К. Кондратович та ін.), інші ж, не відриваючись від українського літературного контексту, почали вживати мову, яку ми вище назвали наближеною до російської, з більшою чи меншою кількістю українізмів або церковнослов'янізмів. Першими пам'ятками таких творів стали "Ода на перший день травня 1761 року" Ігнатія Максимовича, “Розмова Великоруси з Малоросією" С. Дівовича (1762), сатиричні твори інока Якова, писання Г. Сковороди (у ранній творчості він користувався книжною українською, в пізнішій — наближеною до російської, спорадично — народною українською), М. Соколовського, І. Фальківського та ін. Тобто серед українських літературних мов з'являється мова нова, більш чи менш чиста російська, але загалом суржикова. Такою мовою писали також Г. Політика, автор "історії Русів", О. Рігельман, П. Симоновський та ін. Генетично від цієї течії походить досить численна російськомовна література, творена українцями в першій половині XIX ст., а практика вживання російської мови українськими письменниками протяглася до кінця XIX ст. Деякі письменники вживали мови книжну українську і наближену до російської паралельно (Т. Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.), причому, як і у випадку зі Г. Сковородою, в раніший період своєї творчості вживали книжну українську, а в пізніший — наближену до російської. Вживали вони й латинську мову. В цей період доходило навіть до того, що митрополит Г. Каменецький вважав за потрібне перекладати історичні українські пам'ятки "на чисто російську мову".

Але це стосується тільки тієї частини України, яка була під Росією. На Заході нашої землі в 30-х роках XVIII ст. постає досить сильний Почаївський культурний осередок, діячі якого на однаковому рівні користуються польською і книжно-українською мовами, не забувають і словенську. В другій половині XVIII ст., від 70-х років створюється і Закарпатський культурний осередок з ініціативи єпископа І. Брадача при Мукачівській єпархії, його справу продовжив А. Бачинський. Сам І. Брадач видав "Буквар, або керівництво тим, хто хоче навчатися письмен русько-слов'янських книг", тобто йшлося про книжну українську та словенську мови. А. Бачинський запровадив викладання книжною українською мовою в Мукачівській богословській школі. А. Коцак видав "Граматики словенські" (1788). Культивувалася тут і латинська мова (І. Базилович, В. Довгович та ін.).

19 Там-таки. С. 12.

Побіч із тим іде інший активний процес, той, якого не могла регламентувати держава-чужинець. Із розгромом книгодрукування у Східній Україні було сильно підірвано традицію вживання офіційної мови Козацької держави — книжної української; цивільні друки практично зникли. Отже, розвиток літератури почав іти не через друковані книжки, а через рукописні збірники, які творилися цілком стихійно, однак на основі віковічної традиції, що тяглася ще з часів Київської держави. І саме в цих збірниках домінуючою стає українська народна мова. Зрештою, вона й тепер тримається тих жанрів і форм, які їй було відведено в столітті сімнадцятому: інтермедії, нищинська, гумористична поезія, любовна пісня-вірш, частково історична і релігійна поезія. Тобто в той час, коли висока барокова література нищилася або здобувала собі нові пригідні форми у мові, наближеній до російської, низове бароко знаходить сильний імпульс для свого розвитку; відтак і народна мова розвивається як літературна і поступово виходить із підрядного становища у перший ряд.

Цікаво, що такий процес проходив не тільки на тих землях, що були під Росією, а й на всій українській території: рукописні збірники, писані українською народною мовою, складалися в різних регіонах України сотнями; велике їхнє число не дійшло до нашого часу, а частина збереглася, принаймні перелік акровіршевих поетів, творчість яких загубилась у часі, — яскраве тому свідчення. Українська народна мова входить у проповіді. Багато елементів живої мови знаходимо у почаївському “Сім'ї слова Божого, сіяного на ниві сердець людських" (1752), також у "Народовіщанні, чи Слові до народу католицького" (1756), які призначалися для повчань простолюддя, щоб “свойственним простим язиком руським простійший народ поучати". Тобто маємо процес, який започатковано було вже в XVII ст., коли твори пишуться мовою, наближеною до народної. Така мова — майже народна українська, але з певного кількістю слов'янізмів (такою мовою, до речі, писалися й деякі літописи XVII ст. — Львівський літопис чи Самовидця). Почаївський культурний осередок культивує її по-своєму, роблячи книжні тексти доступними народу, а водночас привчаючи той-таки народ до книжної української та словенської мов. Так, у "Народовіщанні" навчальна частина писана мовою, наближеною до народної, а приклади подано словенською. Цей процес наближення книжної мови до народної особливо посилився наприкінці XVIII ст. в тому-таки Почаївському культурному осередку, про що свідчать видання Юліана Добриловського, зокрема "Науки парохіяльні" (1794). Цю тенденцію бачимо у "Бесідах парохіяльних на неділі і нарочії свята всього року" (1789). Народною мовою видаються і господарчі порадники ("Книжиця для господарства", Почаїв, 1788), і морально-навчальні ("Політика свіцькая", 1770). Ось зразок мови з останньої книжки: "Тримайся просто, чи то стоїш, чи сидиш, чи клячиш, голову трохи наклонену маючи наперед, єднак же не скривляй ані в праву, ані в ліву сторону. Не обертай голови легкомисльне і плохо, але, єсли треба, оберни звольна".

Отже, "Енеїда" Івана Котляревського, яка вчинила перелом у становленні української літературної мови як літературної і поклала початок новій українській літературі, закономірно завершила вище викладений процес, корені якого сягають у XVI ст. Після “Енеїди" українська народна мова стає в нас основною літературною, хоч і не єдиною, у. творенні українського красного письменства. Водночас за своїми формальними прикметами (травестія, використання поетики низового бароко, ходячих тем давньої літератури тощо) "Енеїда" Котляревського — твір цілком бароковий, про що свідчить і його композиційна структура. Відомо, що низьке і високе бароко поєднувалось у драмі, діалогах, декламаціях (класичним зразком такого поєднання є "Воскресіння мертвих" Г. Кониського; до речі, мовна партія цієї драми також цікава: книжна українська у “високій" частині, мова польська, народна українська, білоруська і російська в "низовій" частині; особливістю цієї драми є й те, що колізії високого бароко віддзеркалюються в колізіях низового й навпаки). Новаторство Івана Котляревського було в тому, що він на перший план, на горішній поверх дійства поеми поставив низове бароко (гумористично-бурлескний стиль), а вниз, у підтекст, поклав ідеї бароко високого. Отож, коли поверх іде історія моторного парубка Енея, то в підтексті оповідається про мрію створення української держави.

Зробимо висновки: українська література другої половини XVII—XVIII ст. визначалася багатомовністю. На горішньому пласті, елітарному, вживалася латинська, якою писали твори теоретичні (поетики, риторики, твори філософські, історичні, поетичні високого звучання). На другому рівні виступали мови книжна українська і польська, а з другої половини XVIII ст. — наближена до російської (назвемо цей рівень офіційним), нею писалися літописи, хроніки, філософські твори, драми, поезія високого звучання. Тобто часом ці мови виходили й на перший рівень уживання, а загалом їм був притаманний, можна було б сказати, вищий загальний рівень. На третьому рівні, як прикладна, церковна, вживалася словенська мова, а в першій половині XVIII ст. вона виходила на другий рівень, коли нею почали писати літописи, вірші високого звучання, драми. На четвертому рівні виступала мова, наближена до народної, яка часом виходила на другий рівень, коли нею писалися літописи, і на третій рівень, коли нею писалися проповіді, моральна наука тощо. І нарешті, на п'ятому рівні була мова народна, якою писалися народні сценки, інтермедії, гумористичні й сатиричні вірші, нищинська поезія та любовні пісні-вірші; інколи вона виходила, як ми це зазначали, й на вищі рівні.

Зрештою, її перспективність полягала в тому, що це була єдина жива мова українського народу; і якщо помічаємо тенденцію до занепаду мов штучних (польська, наближена до російської, та й російська для українців були також привнесеними, отже й штучними, хоч для поляків та росіян вони були живими), то народна українська несхитно розвивалася по висхідній, аж доки в "Енеїді" І. Котляревського не вийшла на другий рівень, загальний вищий, хоч цей вихід ще був певною мірою умовний. По-справжньому вона досягла цього рівня під пером романтиків першої половини XIX ст., у "Наталці Полтавці" того ж І. Котляревського, у творах Г. Квітки-Основ'яненка, А. Боровиковського, П. Гулака- Артемовського, М. Костомарова, П. Куліша, а особливо Тараса Шевченка, який зробив цей процес невідворотним.

І в подальшому часі мова в системі творення культурних цінностей в Україні не мала одновимірного характеру (так, мова української науки в XIX ст. була переважно російська, російська вживалася як літературна, в Галичині староруси ще практикували книжну українську, яка переросла в москвофілів у наближену до російської, це ж і на Закарпатті), існувала певною мірою як літературна мова польська, а в першій половині XIX ст. ще й латинська (В. Довгович); отже, й тут бачимо картину строкату, що зумовлювалася і традиціями, і колоніальним статусом України, але ця тема виходить поза межі нашого дослідження. Зрештою, не важко дійти висновку: коли ми не сприйматимемо поліглотичного характеру мовної ситуації в Україні, то не зможемо збагнути в повноті шляхів розвитку, становлення і творення літератури, особливо в часі, який розглядається.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.