Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Героїчне у поетичному дієписі
Від ренесансу до бароко. Загальні статті
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Явище героїчної поезії має глибочезне історичне коріння, свої традиції й етапи розвитку, виробило свою поетику й коло тем — незвідь-коли воно почалося і житиме, поки існуватиме народ наш, бо саме героїчна поезія завжди була, є й буде першим відбиттям історичних діянь того чи іншого демосу, гарячою реакцією сучасників на катаклізми, котрі струшували в різні епохи нашу землю. Недаремно Героя (Герос) давні греки відносили до напівбогів — носіїв сили й бойового духу, до тих, які чинять добродійства своєму народові й стають засновниками міст його й держав. Як істоти легендарні, вони з конкретного історичного дійства переходять у сферу народної фантазії, ідеалізуються, підносяться, набувають неземних рис, часом навіть обожнюються, стають героями мітів, казок, переказів, легенд. Зрештою, кожна людина, що визначається силою, хоробрістю, розумом, стає отаким Героєм, героїчними рисами наділяються царі й члени аристократичних родів або навіть люди прості (як наш Кирило Кожум'яка); могили їхні стають місцем поклоніння, і на них чи біля них постають храми, тобто культ героїчний переростає у культ релігійний, що ми вперше фіксуємо, здається, у давньогрецького поета Піндара. Герой таким чином переходить у сферу духу і сам стає духом, а живі люди для того, щоб сила його не зникала, приносили йому жертви, співали про нього пісні, складали епоси.
У своєму романі-есе "Мисленне дерево" я детально простежив процес народження героїчного епосу в наших предків — давніх слов'ян, писав про найдавніший наш епос, який російський учений XIX ст. Ф. Буслаєв назвав Трояновим; про те, як розвивалася героїчна традиція в усному піснетворенні, аж доки не здобула вона свої перші літературні форми в епічних уривках, уведених в найдавніший наш літопис — “Повість врем'яних літ". Це перший помітив, як ми вже казали, Іван Франко, він-таки перший вичленував ці уривки з літопису і розклав їх на поетичні рядки. Історія Кия та його братів, історії перших східнослов'янських князів із їхніми діяннями, нарешті історія того-таки Кирила Кожум'яки, яка дійшла до нас у казці, легендах та поетичних обробках (зокрема в літописному переказі про битву Усмошвеця (усмо — шкіра) з печенігом під Переяславом, — усе це, як і билини, перші літературні зразки нашого героїчного епосу. Саме ці уривки дають змогу глибше зрозуміти й дивовижний феномен "Слова о полку Ігоревім", бо цей твір у своєму часі не був чимось аж надто винятковим і не постав на порожньому місці, як ми вже докладно говорили, а генетично виходив із довгої тривкої традиції героїчного піснеспіву. Тоді ж таки народилися різні типи співців — творців і носіїв героїчних пісень, передусім це був княжий, співець, який і за столом мав місце побіч князя, як свідчить про те одна з билин. Такі співці супроводжували дружину, князя та бойові купецькі ватаги і не тільки тішили воїнів своїм співом, але й підіймали їхній дух і фіксували в пам'яті їхні героїчні діяння.
Козацький ватажок Г. Голубок. Малюнок 1588 р.
Наш народ жив на своїй землі неспокійно, важко; власне історичне буття він виборював у безконечних війнах — рідко коли напасницьких (походи Олега, Ігоря, Святослава та й пізніших козацьких загонів на південне узбережжя Чорного моря), а здебільшого оборонних. Життя давніх піснеспівів було здебільшого фольклорне, тобто вони втримувались у пам'яті співців і через усне передання переходили в пам'ять наступних поколінь, але вже з X ст. ці піснеспіви почали, як ми вже казали, фіксуватися літературно, тобто у писемних пам'ятках. До нас дійшли тільки невеликі окрушини того великого явища, часом тільки в уривках, як "Слово про погибель Руської землі", "Слово про Романа Великого" чи "Пісня про Мстислава", що її зафіксував у своєму літописі польський хроніст Я. Длугош (всі три з XIII ст.). Ці уривки, а також сповіщення Галицько-Волинського літопису про співця Митусу — лише принагідні свідчення про існування героїчної поезії в XIII ст., так само як деякі наші колядки і дивовижна пісня "Чорна роля", що дійшли до нас через фольклор, — свідчення того, що героїчна традиція не вмерла на нашій землі й у XIV—XV століттях, що традиція, зафіксована "Словом о полку Ігоревім", мала свій розвиток і в тому убогому на літературні пам'ятки часі, що зрештою й привело до виникнення незвичайного українського епосу, котрий ми звемо "думами", — традиція, яка дожила й до нашого часу, а в XVII ст. кілька пам'яток цього циклу — "Дума про Дмитра Корейского" і "Дума про козака-нетягу" — фіксуються і в літературному обігу. Зрештою, творення пам'яток героїчної поезії у формах фольклорних та літературних було одним явищем, яке взаємно поєднувалося й перепліталося, одне впливаючи на інше; справа майбутніх дослідників з'єднати їх в одній великій книзі поетичного дієпису нашого народу.
Укладаючи двотомову антологію героїчної поезії "Марсове поле", я фіксував тільки твори, що поширювалися на письмі, і це — великий поетичний комплекс. Ввів сюди виклади героїчної історії наших предків, батальні описи, геральдичну поезію, описи антифеодальних повстань, оспівування героїчних особистостей (князів з епохи Київської Русі та з XVI ст. — Вишневецьких, Острозьких, Корецьких та ін.), козацьких гетьманів та ватажків (П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Сірка та ін.), описи військового побуту, воєнних розорів, вірші про турецький і татарський полон та втечі звідтіля і, нарешті, антивоєнну поезію. Знаменно те, що перший наш гуманістичний поет Павло Русин із Кросна не славить воєн, а осуджує їх так, як трохи пізніше "князь європейських гуманістів" Е. Роттердамський; зрештою, осуд нерозважливих воєн знаходимо вже у "Повісті врем'яних літ" і “Слові о полку Ігоревім", — ця гуманістична традиція була завжди сильна в нашій давній поезії і йшла вона в парі з прославлянням героїчних діянь.
А прославляти високі подвиги наші давні поети вміли, творили для цього поетичні повісті, Слова, оди, епінікіони, епіцедіони, епіграми, епітафіони, вірші на погреб, поеми, плачі, ляменти, панегірики і вірші на герби, декламації, поетичні драми, думи, пісні. Літописці вводили поетичні, насамперед героїчні, тексти в літописи (М. Стрийковський; автор Київського літопису; Г. Граб'янка чи С. Величко), користуючись героїчною поезією інколи зовсім так само, як автори "Повісті врем'яних літ", тобто як історичним джерелом. Часом творці такої поезії самі брали участь у боях, іноді супроводжували військо, записували свіжі розповіді, як, наприклад, М. Пашковський, і ці розповіді переливали у дзвінке поетичне слово; часом користувалися (як І. Домбровський чи С. Кленович) історичними творами, зокрема літописами, — це тоді, коли робили вони виклади героїчних діянь свого народу. Вірші складалися з певних нагод (“Острозька війна" на замовлення князя К. Острозького, вірші К. Саковича з нагоди смерті П. Сагайдачного тощо), але більша частина пам'яток — це прямі відгуки на ті чи інші воєнні події, котрі щойно відбувалися на очах у поета.
Зображення битви XVI cм. із "Хроніки Івагніна", 1611 р.
Загалом кажучи, вся героїчна поезія XVI—XVII ст. — це животрепетне відбиття того бурхливого часу. Поети користуються, як це було тоді прийнято, всіма мовами, які бралися до літературного вжитку: латинською, польською, книжною і народною українською, наближеною до російської; вони були людьми різними за суспільним станом і за поглядами, часом писали свої твори як політичні трактати, маючи перед собою ту чи іншу мету. Так С. Кленович подає виклад героїчної історії України для того, щоб, оспівуючи свій народ, показати його історичну заанґажованість, його вірність своїм традиціям і давню звичаєву й історичну закоріненість на цій землі. Й. Верещинський написав свою "Побудку", як і М. Пашковський "Україну, татарами терзану", щоб збудити українську шляхту на оборону Вітчизни проти турецько-татарської експансії. І. Домбровський у "Дніпрових каменах" мав іншу мету — вітаючи католицького єпископа в Києві, він нагадує йому героїчну історію землі, на яку той ступив, і ніби закликає служити саме цьому народові, а не бути тут "приходнем". Криптонімічний автор М. Н. підіймається до того, що захищає повсталих острозьких міщан, які піднялися супроти своїх панів-відступників. Так само виразно публіцистичний характер має пристрасна героїчна поезія А. Барановича — це заклик проти національного розбрату, за з'єднання української, російської та польської сили проти турецької агресії, адже саме в цей час посилилася турецько-татарська експансія, що привело невдовзі до загибелі Правобережної України і падіння Чигирина. На цю тему написано, зрештою, більше творів ("Злий татарине, пекельний сине", "Ах, Українонько, бідна годинонько", "На Русі першим князем був Кий...", вірші І. Орновського, О. Бучинського-Яскольда тощо). Цілком публіцистичний характер мають "Дума" з 1686 р. Й. Шумлянського і "Плач Малої Росії" А. Герасимовича, що відбивають різні політичні орієнтації авторів, першого — на Польщу, а другого (це ніби відповідь на "Думу" Й. Шумлянського) — на Росію.
Ця поезія була животрепетна, бойова, активна, злободенна, охоплювала вона майже всі суспільні події свого часу. Турецько-татарські напади, Хотинська війна 1621 р. Визвольна війна Б. Хмельницького, оборона Чигирина 1677 р., навіть Віденська війна з турками — викликають у поетів не тільки гарячу реакцію, не тільки щире бажання зафіксувати в поетичному слові ті чи інші історичні події, подавши їх докладний опис, але й прагнення помислити, посперечатися, сказати своє слово, відбити свою політичну орієнтацію, нагадати про національні біди1, засудити недоліки, — і все для того, щоб знов-таки закликати до героїчного чину.
Справді, твори ці писалися на гарячій від воєнного полум'я та крові землі, образно кажучи, "у пороховому димі". Вони славлять героїв, засуджують лихочиння, закликають до єдності, консолідації сили; вони оплакують померлих і загиблих, оплакують руїну, в яку потрапила земля, оповідають про долю полонених у бусурманському краї, і це знов-таки з певною метою, щоб піднести бойовий дух; вони оспівують свободу ("вольність"), бо, як писав К. Сакович, "вольність — ось найважніша річ поміж усіми". Здебільшого поети не тішаться війною задля війни, подвигами задля подвигів, вони бачать глибше. "Та ж війна з одних причин може в світі бути, — пише той-таки К. Сакович, — щоб свої і людськії кривди відвернути". Воїн же тільки тоді герой, коли, "добро кохаючи", карає зло, — тут поети виявили і свою однодушність, і високе розуміння героїчності як людського чину. Війна — це сумна необхідність, але насушна, бо “коли хто не хоче за край умирати, той з Вітчизною згодом піде погибати" (К. Сакович). Чи не тому й М. Пашковський змальовує цілий ряд сцен побуту наших полоняників у Туреччині, докладно розповідає, що чекає кожного, хто потрапить у полон; чи не тому й Л. Баранович згадує братів, “що стогнуть у неволі", — бо доля тих нещасників — ніби праобраз долі рідної землі, коли б вона потрапила під турецьке панування.
1 Про давню українську поезію як речник державотворення див. у моїй книзі “ Козацька держава” (К., 1995. С. 22-47); тут розібрано не лише пам’ятки героїчні (конструктивні), але й деструктивні, що визначали занепад героїчного духу в нашій поезії.
Піднесенню героїчного духу слугувало й історичне нагадування. Так Анонім у 1677 р., описуючи оборону Чигирина, починає свою оповідь від Кия: "На Русі першим князем був Кий. Русин б'ється — кий, щоб бити добряче, у руки береться". Історичні спомини почерпуються не лише з національної історії, але і з історії світової, передусім античної, хоч і не обходяться увагою герої біблійні (Самсон, Мойсей та ін.). Порівняння античних чи біблійних героїв з українськими не тільки вводили наш народ у контекст світової історії, а й викликали почуття законної гордості за те, що й ми, мовляв, "не з гірших", що і в нас були свої Леоніди, Нестори, Аякси, Гектори, Ахілли, Перікли, і що ми не з самосійного бур'яну, а "з кореня Іафета". Зрештою, недаремно й "Повість врем'яних літ" починається від початку світу, а східне слов'янство в системі народів світу виступає як рівне до рівних і свій родовід веде не менше як від Ноя, тобто тим самим ніби доказується, що народ наш не вторинний, варварський (нашим предкам було дуже важливо доказати цю істину), а повновартісний, славний своїми глибокими традиціями, котрі сполучаються з традиціями народів найславніших. Це не була національна пиха, а конечний місток для самоствердження, для здобуття в собі тієї сили, яка допомагала народові в історичних вереміях утриматися, зберегтися, відвоюватися від ворога, щоб турок не тлумачив літери нашої абетки нам у своїх школах, як писав про це О. Бучинський-Яскольд. А що справді не було в наших давніх поетів національного чванства, свідчать слова хоч би того-таки О. Бучинського-Яскольда:
Не дивуйся, сусіде, що я із народів
Славлю тих, що у рабстві, і тих, що в свободі...—
тобто великими, рівними поет бачить не тільки народи державні, завойовницькі, але й ті, що перебувають у підданстві ("рабстві"), — цілком гуманістична думка.
Саме виходячи з такої настанови поети, описуючи свою землю, порівнюють її з оспіваними античними поетами землями і визнають однодушно, що земля наша не гірша за інші (С. Кленович); саме на цій підоснові постає й думка, проголошена тим-таки С. Кленовичем, про Руський (львівський) Парнас, тобто поети свідомо вводять себе у коло загальноєвропейських естетичних засад, але й своєї землі та своєрідності не цураються, а дехто (як І. Домбровський) вважає, що Дніпро навіть величніший Радану, Тагу, Лаби чи Паду — річок, також оспіваних античними поетами. Отже й І. Орновський, коли його сон заносить на Гелікон, першою стрічає (так само як і С. Кленович) премудру Калліопу, музу історії, котра вже не хоче читати "про бої форсалійські", а вітає у мові ласкавій саме українського поета. А найсильніший на Геліконі Аполлон закликає його не занедбувати поетичного хисту, бо поет "роського Парнасу" таки втік на Гелікон із "залізного віку", в якому "Алекта проклята в крові потопає" і де "Вулкан люто грима в огнисті картани".
Оце високе самоусвідомлення українських поетів XVII ст., прив'язаність їхня до бід і слави свого часу — одна із найсимпатичніших рис їхньої поетики. Можемо з упевненістю сказати, що хоч часом поети таки смутяться, плачуть, кленуть розбрат або в безнадію впадають, передчуваючи загибель і рідної землі, й цивілізації (і таке було в ті часи), — в них немає людиноненависництва, хоч трапляється виславлення воєн і зброї в ім'я самої зброї та воєн; вони славлять зброю в руках захисника Вітчизни, а війни здебільшого визвольні, "за вольність"2. Оцей гуманний пафос героїчної поезії XVI— XVII ст. робить її не тільки глибоко симпатичною, а надає їй неперехідного значення, адже головні засади цієї поезії відповідають сучасним нашим думкам і сучасному поглядові на війну та зброю, — та й справді не цінна зброя по собі, а цінна тим, що для доброї людинолюбної мети береться до рук.
2 Про нездорові, імперіалістичні мотиви, які з’являлися часом в українській поезії, див. розвідку про С. Яворського.
Героїчна поезія XVIII ст. має свої специфічні риси. Війни ведуться, проблема боротьби проти турецько-татарської експансії не зникає, не знімається ідея збереження власної героїчної традиції — ідея збереження своєї землі й народу завжди насущна. Але тон цієї поезії вже інакший, хоч значною мірою й ця поезія злободенна. Часом пишеться вона по гарячих слідах битв, не бракує й закликів "ворожу силу бити сміло", оспівуються спільні змагання російських і українських військ проти турків ("За могилою Рябою" Т. Прокоповича, "Епікініон" С. Вітинського, "Пісня про російсько-турецьку війну 1787—1791 рр., тощо), проти шведського находу ("Епікініон" того-таки Прокоповича), війни з польською шляхтою ("Баталія під Солодківцями", "Спалення ктитора Данила Кушніра"), війна з Наполеоном у кінці XVIII — на початку XIX ст. (В. Довгович). Але напруга цієї поезії вже слабша — і тому, що це були війни, за винятком Гайдамаччини, які велися російськими царями, в них ми були втягнуті; загальнонародних струн ця поезія вже не зачіпала. Зате посилилася й набрала особливо пристрасного звучання поезія історичного спомину.
У першій чверті XVIII ст. складаються найвидатніші козацькі літописи — Г. Граб'янки та С. Велична. І той, і той, як ми вже казали, насичують оповідь віршовими вставками, та й у пізнішому часі починає й завершує віршовими вставками свій літопис М. Плиска. Мета цих історичних писань була спільна — знову-таки історичний нагад, намагання оповісти про подвиги предків. Літописці користуються поетичними текстами XVII ст. (С. Величко, Г. Граб'янка) чи складають вірші власні (той-таки Граб'янка чи М. Плиска).
Саме в цей час оформлюється й набуває сили культ Б. Хмельницького3. Йому пишуть епітафії, вірші (Г. Будзиновський), роблять віршові написи під портретами, мальованими знову-таки в тому часі. Б. Хмельницький стає героєм декламації (“Милість Божа"), ціль якої недвозначна — заклик сучасникам зберегти героїчні традиції свого народу, а Семен Дівович у просторій поемі "Розмова Великороси з Малоросією" не тільки натхненно пише бойову історію козацтва, а так само натхненно славить найбільшого воїна XVII ст. Богдана Хмельницького. Його описи не завжди історично точні, відчувається певний брак історичного мислення, що вже помічалося у другій половині XVIII ст., але вірш такий пристрасний і динамічний, особливо у сцені похорону Б. Хмельницького, що не може не захопити. "Батьком вольності" називає Б. Хмельницького Г. Сковорода. Історичну поетичну хроніку складає тоді ж Іван ("Героїчні вірші"), ведучи родовід свого народу, як і поети XVI—XVII ст., від найдавніших часів і зазначаючи при тому, що "немає під сонцем країни такої, яка б не хвалила хоробрих героїв", що в кожного народу є потреба оповідати "історії красні" про своє звитяжство, карбувати "імення мужів незабутніх" і шукати коріння "славного роду". Знову-таки за традицією веде він родовід від Ноєвого сина Афета і свідчить, що саме від нього походять "словенські народи", котрі "цілий круг світа обсіли земного", і доводить свою оповідь, ясна річ, по-особливому прославивши Б. Хмельницького, до XVIII ст., закликаючи сучасників, що було гостро насущним на той час, пам'ятати "козацькі порядки".
Сильніше звучить у XVIII ст. антивоєнна тема. Вже З. Дзюбаревич у першій чверті XVIII ст. засуджує далекий і непотрібний козакам "похід на Кумики" і закінчує свій “вірш-псальму" закликом: "Дай нам, Боже, мирно жити, вдома хліб святий спожити"; а просвітник М. Козачинський у драмі “Про смерть останнього сербського царя Уроша П'ятого" вкладає в уста Марса ворожі до науки слова про потребу поширювати в цьому світі лише "царську державу" — і заперечує Марсові панегіриком мудрості й наукам. “Без учення цілий світ, — пише він, — буде потемнілий, і без нього день ясний стане спохмурнілий", і закликає не воювати, а "вмудряти себе". Ще цікавіше ця тема звучить в анонімному "Діалозі Енея з Турнусом", у цій предтечі "Енеїди" І. Котляревського, де маємо дивовижний, як на той час, заклик:
Всім мир навік віки хай буде і буде,
Без броні живуть хай усі наші люде.
Бо що війна родить? Смертельнії рани,
Прийдешність не стане розхвалювать брані. —
і завершується твір побажанням: "Живіте мирно, смирно і не лицемірно". Пишуться в цей час антивоєнні пісні ("Пісня про страшні літа", "Пісня про марний світ", "Мати сина годувала" тощо), в яких війна подається лише як нещастя, котре сіє розбрат, руїну, сльози і запустіння рідній землі. Ці ж мотиви звучать у деяких поезіях останнього нашого давнього поета В. Довговича, який засуджує свій "залізний вік" і висловлює надію, що “наші нащадки ніде не побачать такого", а прийде на землю пора миру. Тим-то й закликає він у світ “матір творчості", яка має прийти на мирну землю. З іншого боку цей-таки В. Довгович славить героя, який "кінця дійшов у борні святій".
Отакий великий, різноманітний, багатий на мотиви й теми, на почуття, пристрасті, роздуми, на щастя тріумфів від перемог і на біль від руїн та поразок, від загибелі героїв і смертей, що їх несли війни, світ української героїчної поезії X — початку XIX ст. В усі ці довгі віки наш народ оспівував і оплакував своїх звитяжців, закликав до єдності, братолюбства, сам боровся, знемагав і святкував перемоги. Аналізував свої помилки й прокляття і через катарсис підносив свій дух, відроджувався, згадував своє героїчне минуле, надихав ним сучасників, зберігав усно й писемно пам'ятки свого героїчного духу, виховував синів своїх на історичних прикладах і заповідав, щоб не забувалася слава, здобута у віках. Саме тому так важливо і нам збирати пам'ятки героїчного духу наших предків, щоб не шукати "славне коріння", а мати його, щоб ми вчилися любити рідну землю, як любили її давні герої наші.
3 Див. про це ширше в розділі “Образ Богдана Хмельницького у давній українській літературі”.