Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2004
Пісні крилатого зухвальця
Від ренесансу до бароко. Загальні статті
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історія літератури
Та що це за дитина крилата в ліщині
Падван мені співає о любій дівчині?
Бартоломей Зиморович
Маленька казкова істота, хлопчик із луком та стрілами, із зав'язаними стрічкою очима, щоб, чинячи своє діло, не зважати на лиця, літає й бешкетує скрізь, де живе людина, запалюючи її, незалежно стара вона чи молода, багата чи бідна, вогнем ясного кохання, а водночас приносить, крім солодощів, і гіркоту. І хоч вигаданий був ще стародавніми греками, прилетів він і до нас і знайшов тут добрий для себе пожиток. Наші поети по-різному його називали: Купід, Купідон, Купідин, Купідо, Амур чи й просто Ерот; свідчили, що народжується він разом з людиною і росте разом з нею, аж доки не приходить йому пора, — про це вістить один із героїв "Селянок нових руських" Бартоломея Зиморовича, а брат поета Симон вважав, що Купідонові стріли — це чудові погляди роксоланок, тобто українських дівчат, повіки їхні — крила, налуччя — "з брівок, що зігнуті криво", а тятива — з волосся. Більше того, цей милий зухвалець, од якого мусять відмахуватися (не зневажаючи, однак) і поважні літні архієпископи, виявився добрим співаком. Він збагнув силу любовної пісні й танцю і сам до того танцю (падвану) приспівує. Чудово розуміє, що перед ним ніхто не встоїть: ні мудрий, ні дурний, ні святий, ні благий. Всі стани, статі й віки в його розпорядженні, скрізь він і завжди; часом його проклинають, часом од нього плачуть, інколи женуть геть, як це зробив нерозважний Йосаф у поемі Іларіона Ярошевицького "Купідон, або Крилатий амур", але він не з тих, хто ображається: знає-бо, що приносить у людський світ таки щастя, а відтак і добро, бо світ без любові марний.
Любовна лірика завжди цвіла пишним цвітом на нашій землі. Вона тісно єдналася з піснею, через що поетичні тексти, витворені мудрецями й грамотіями свого часу, легко засвоювалися народом, — а також із танцем, бо в старовину танцювали не тільки в супроводі музики, але й під пісню, через що серед стародруків ми подибуємо книжки з назвою "Пісні, падвани і танці", а складаються вони із самих поетичних текстів. Зрештою, й саме поняття любовної лірики в ті часи охоплювало цілий комплекс піджанрів: пісня світська (чи світова), пісня до танцю, думи (пісня під музичний супровід), сатиричні пісні й пісні-жарти; вірші епічного складу з описом звичаїв (чари, весілля, любовні історії), роздуми чоловіків про жінок; сюди, зрештою, входять не тільки вірші й пісні про кохання, але й про шлюб, сімейне життя, плачі за вмерлим милим, шлюбні панегірики, — усе це й складає той своєрідний світ, в якому вільно літає зухвалий хлопець із луком та стрілами. Він долає моря, гори, долини, пустелі, так само вільно долає етнографічні й географічні кордони й пісня, бо той божик, зрештою, — символ невмирущого, освяченого століттями і людським досвідом почуття, яке є одним із рушіїв життя й фактично творить його, оновлюючи. Лірична поезія є його похідним, адже людина співає тоді, коли вивищується духом і коли сама починає відчувати отаку високу окриленість.
Тріумфуюча Венера із Амуром. Гравюра XVII cм.
Учені немало витратили сили, щоб розрізнити серед пам'яток XVI—XVIII ст. пісні штучного складання і пісні народні, прагнучи розрізнити пісню й ліричний, поетичний твір як вияв індивідуальної творчості, але, на нашу думку, така праця безплідна, бо в житті тієї доби, про яку пишемо, такого розмежування не існувало.
Під фольклорним твором, як правило, ми розуміємо той, який складався усно і тримався в людській пам'яті, але коли такий твір друкувався чи вносився у рукописні збірники, він починав виконувати чисто літературну функцію, бо літературою ми звемо пам'ятки таки писані. Отже, один і той же твір міг жити як фольклорний (його тримали в пам'яті сотні чи й тисячі людей), а водночас і як літературний — його друкували, вносили в збірники й пісенники. Більше того, такий твір міг існувати поєднано з музичним супроводом, а міг виконувати естетичну функцію тільки як поетична пам'ятка. Часом він так і записувався: з нотами чи й без них — таке подвійне існування йому аж ніяк не шкодило. Через це, впорядковуючи збірку "Пісні Купідона''1, я вибирав тільки ті тексти, які існували літературно, на письмі, а всі пісні, що були записані в XIX ст. етнографами, хоч вони й мають виразні ознаки часів давніх і навіть бачимо в них індивідуальні прикмети, відкладалися як фольклорні. Паралельність існування того чи іншого твору в пам'яті й на письмі спричинилася до появи найрізноманітніших варіантів — як на письмі, так і в переданні уснім, із більшою чи меншою мірою попсованості.
Свого часу видатний український учений В. Перетц висунув цікаву гіпотезу, з якою погоджувався й І. Франко, що поетичний текст, потрапивши від індивідуального складача в маси, ставав чистіший мовою, але тратив на мистецькій вартості — обкочувався, губив індивідуальні риси й починав наближатися до певного поетичного шаблону. Інші вчені, навпаки, твердили, що колективна обробка йшла на користь даному твору: він опрацьовувався, ставав досконаліший. Аналіз численних пам'яток та їхніх варіантів свідчить про те, що рацію мали одні й другі дослідники. Все залежало від того, через які голови проходила пісня-вірш. Інколи від неї залишалися шматки, які механічно сполучалися зі шматками пісень інших, відтак витворювалася своєрідна мішанка тем і мотивів, а часом, коли твір потрапляв до талановитого інтерпретатора, те йшло йому на користь: пісня-вірш удосконалювалася, тобто по-своєму перероблялася. Це передусім стосується віршів-пісень любовних, бо саме вони найлюбіше з’єднуються зі співом і виявляють тенденцію до паралельного фольклорного й літературного існування. На таку думку наводить поетична практика ближчого до нас XIX ст. і навіть наших часів, коли десятки текстів, писаних відомими нам поетами, таки переходять у народ, співаються й декламуються і тим самим починають cвоє друге, вже фольклорне, життя.
1 Йдеться про антологію “Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні XVI - поч. XIX ст.” (К., 1984). У цьому розділі аналізуються поетичні пам’ятки, які ввійшли до антології.
Уже в XVI ст. вірш-пісня функціонує, про що свідчать вислів Яна Благослава й текст “Штефана-воєводи", які чеський граматик навів2. Нам цікаво в цьому разі зазначити, що і в тому часі пісня й вірш як поняття стояли поруч, тобто існували типові пісні світські (світові), які знайдуть свій розвиток у часах пізніших, існувала й любовна поезія "на злобу дня", сатирична (вірш Я. Жоравницького), але ці пам'ятки збереглися тільки через щасливу випадковість. Тоді ж починає розвиватися любовна поезія вчена, заснована на естетичних засадах європейського ренесансу: Себастіян Кленович у поемі "Роксоланія", яку докладно розглянемо далі, не забув завіршувати зворушливу легенду про те, як палко хотіла дівчина Федора привернути коханого Федора, котрий не виявляв належної статечності, й ужила до того чарів: зрадливого коханця приносить летючий козел, посланий для того професійною чарівницею (сам уривок звучить як класична балада, згадаймо, що баладні риси фіксуємо й у пісні-вірші про Штефана-воєводу). Отже, в XVI ст. намічається два шляхи розвитку любовної лірики — з одного боку, вірш-пісня, який живе одночасно фольклорним та літературним життям, а з іншого — любовні мотиви використовує вчена поезія. Цікаво й те, що вірш-пісня пишеться, як правило, вже в ті далекі часи мовою народною чи наближеною до народної, тобто маніфестує цим своє просте, для широкого загалу, призначення, а поезія вчена користується мовами літературними (латинською, польською, словенською). Ліричні твори, які за своїм змістом писалися як проміжні між поезією вченою та віршем-піснею, знайшли й свою проміжну мовну одежу, тобто писалися книжною українською. Ці три тенденції, як ми казали, визначаються вже в XVI ст., а в XVI— XVIII знаходять свій розвиток і завершення.
Від Себастіяна Кленовича, поета польсько-українського, традиція любовного вірша переходить до згаданих уже нами трьох поетів, вірмен за походженням, — Симона Симоніда (Шимоновича) і братів Зиморовичів. Всі чотири поети складають у нашій і польській літературі своєрідну групу, беручи один в одного теми й мотиви. Так С. Симонід пише свої "Чари " виходячи з опису чарування С. Кленовича, — маємо тут навіть буквальні текстові запозичення, хоч загалом тему поет розробляє самостійно. Симон Зиморович ставить перед собою завдання специфічніше: він хоче об'єднати в своїх "Роксоланках, або Руських паннах" мотиви вченої поезії з мотивами й темами італійської інтимної лірики, польської міщанської пісні та української пісні-вірша — результат вийшов блискучий. Його високомистецькі стилізації під пісню (адже книжка складається з дівочого та парубочого хорів, де кожен герой співає свою пісню: хлопець дівчині, а дівчина хлопцеві) справили немалий вплив як на польську міщанську лірику (у виданнях XVII ст. його поезії часто передруковувалися як анонімні), так і на вірші-пісні українські — мотиви "Роксоланок" часто знаходимо в анонімній поезії XVII— XVIII ст., а традиції Бартоломея Зиморовича використовує західноукраїнський поет Стефан Петрушевич аж на початку XIX ст.
2 Франко І. Студії над українськими народними піснями // ЗНТШ. Львів, 1907. Т. 75. С. 2122.
Водночас своїм шляхом розвивається любовна пісня-вірш, яка пишеться народною українською мовою. Так склалося, що рукописні збірники таких пісень дійшли до нас тільки з середини XVII ст., через це літературну місію пісня-вірш починає виконувати, потрапляючи в численні тогочасні польські друки (книжкова справа на той час була в Україні в руках церкви, і про збірки любовної лірики й думати не могли). У Польщі ж, навпаки, з початком XVII ст. виходить немале число книжечок та брошур, часто без вихідних даних, із назвами: “Пісні, танці і падвани", Пісні двірські , Розмова молодця з панною", Дзвінок сердечний" тощо, які не лише потрапляють в Україну і по-своєму впливають на розвиток нашої пісні-вірша, але й творяться не без впливу на себе пісні української. Стихія української пісні в тому часі була така сильна, що українська пісня-вірш проникає й у ці видання, причому невдовзі після складання (“Чом, чом боса ходиш") або пізніше, вже попсованою, як “Зровняй, Боже, гори й долини", що фіксується вже в “Нових піснях двірських" 1615—1620 рр. А шляхтич Ян Дзвоновський вважає за потрібне увести в свою книгу "Сейму вального домового артикулів шість" (1625) недавно складену "Пісню козака Плахти" — справдешній шедевр любовної лірики. Так само з чистого замилування вписує у свою “Пам'ятну книгу" в середині XVII ст. Я. Михайловський низку українських пісень. Усі ці тексти подаються латинкою на польський лад і з певного часткою полонізування, але в основі тут бачимо цілком вироблену українську мову. Для сучасного читача пісні-вірші не потребують навіть модернізації, досить тільки перевести їх на сучасний правопис. Більшою мірою попсована мова у “Трагедії Руській", тут, як оповімо далі, відчувається редакторська рука.
У другій половині XVII ст. любовна лірика буквально захльостує всі сфери тогочасного літературного життя. Навіть поет-архієпископ Лазар Баранович згадує про Венеру (цікаво, що він надає їй атрибути Купідона — лук і стріли) і смиренно признає, що "ніхто Венеру в світі не посилив", свідчачи, що Венера (очевидно, разом із Купідоном) повсюдно проходить містами, п'є в корчмах, гуляє там і ночує та солодкою своєю отрутою наповнює кожного. "Не тільки молодь, старого поцілить!" — вигукує сам уже досить старий поет. А в кінці XVII ст. наслідувач і поклонник Л. Барановича чернець Онуфрій досить промовисто розмірковуватиме про "жіночу природу" і даватиме поради вагітним жінкам, чого їм остерігатися. У цей час в Україні видається ряд шлюбних панегіриків3, в яких оспівується акт вступу в шлюб усіляких вельмож, а в драмі “Про Олексія, чоловіка Божого", яка гралася на кону Київської академії в 1673—1674 рр., знаходимо дорогоцінний опис весілля. І хоч автор не подав повного весільного акту, обмежившись кількома його позиціями, цей опис відбиває тогочасне життя напрочуд виразно. При цьому автор удає, що зображує епізоди з життя римських вельмож (сенатора Евтиміана). Але годі й шукати тут щось римське: Евтиміан — типовий представник козацької старшини, а звичаї, описані тут, суто українські. Так, сенатор вважає за потрібне порадитися з дружиною щодо шлюбу свого сина Олексія, і хоч за ним начебто вирішальне слово батька й чоловіка, основну роль у цій акції грає все-таки його дружина Аглаїс, яка не тільки вибирає наречену синові, але й веде переговори з ним самим і урезонює його знову-таки відповідно до тогочасних українських звичаїв. Нарешті, сцена самого весілля — цілком етнографічна (запросини, принесення подарунків панові, гуляння за окремим столом, танці, бійка). Все це увіч відносить нас у звичаєву історію XVII ст. і стає дорогоцінним її документом.
Із другої половини XVII ст. нам трапляється дедалі більше записів віршів-пісень. Їх приносять і польські друки, як "Утіха гарна й весела утіха" (близько 1689 р.), і рукописні збірники, де маємо десятки таких творів, а рукописний збірник бібліотеки Чарторийських приносить нам цілу їх колекцію. В цей-таки час збільшується кількість віршів-розмислів про жінок і всілякі справи, пов'язані з подружнім життям, які осмислюються також і в соціальному плані.
3 Про шлюбні панегірики в Україні див. розвідку про П. Орлика.
Немало уваги віддає жінкам Данило Братковський, поет, який ставив перед собою завдання бичувати порядки в тодішній Річі Посполитій (зрештою, він і голову свою поклав, як розкажемо далі, в боротьбі з польським нашестям в Україні). У своєму "Світі, по частках огляненому" поет не може обійти того, що складає, так би мовити, парафію Купідона, адже й тут немало складностей та бід: соціально нерівні шлюби чи непогоджене життя подружжя. Як справжній вільнодумець, поет виступає проти станових шлюбів (згадаймо; автор драми "Про Олексія, чоловіка Божого" стоїть якраз на тому, що синові сенатора годиться брати таки сенаторську дочку) і недвозначно вістить: “Хто собі жінку з грішми бажає, чорта з рогами той собі шукає".
А ще цікавіше чинить мандрівний поет Климентій Зіновіїв, який у циклі поезій про "любовні справи" дає своєрідну енциклопедію звичаїв своєї доби у Купідоновій сфері, присвятивши цьому аж 43 вірші. Пантелеймон Куліш свого часу гостро осудив їх4. "Нема тут ніякої м'якості, — писав він, — нічого подібного до тієї поезії, якою надихані наші пісні. Він малює жінку диявольським виплодом і богохульствує так, що аж збуджує обурення, бажаючи видати себе моралістом вищим понад увесь світ". Іван Франко розумно заперечив "моралістові" П. Кулішу: "На мою думку, Куліш переборщив своє обурення, забуваючи, що Климентій у тих віршах або просто жартує, або переповідає тільки традиційні погляди на жіноцтво". Від себе скажемо, що Климентій писав свої вірші для декламацій перед людьми, чим, очевидно, заробляв собі на прожиття, його мета була — не оспівувати любовне почуття, а нагадувати людям про їхнє життя, зацікавлювати таким пригадуванням, а часом бавити й навчати їх. Через це поет бере для себе не ліричну пісню-вірш, а прозаїзовану притчу з гумористичним, а іноді гіперболізованим ефектом: його, таким чином, цікавило реальне життя з болячками та неспівмірностями, отже, ці твори є документальними пам’ятками нашої побутової історії. Окрім того, П. Куліш недбало прочитав вірші Климентія: ставлення до жінки в поета не виключно негаційне; засуджує він "злих жінок". "Правда й те, — пише він, — жона жоні не в одно буває в тому часі, що минув, і який триває. Взяти б матір у примір, котра теж жона..." Він хвалить удовиць, які живуть “у чистоті", і наказує чоловікам шанувати "чесних жінок", а їхніх розумних порад слухатися. Отже, осміює він і засуджує ненормальності, які тут існують: жінок сварливих і язикатих, злоязиких; тих, які не хотіли йти заміж молодими, а тільки постарівши; тих, які покидають чоловіків “з доброго миру"; тих, які не виконують подружніх обов'язків, які намагаються верховодити і принижують чоловіка, а не живуть у "любові й мирі"; тих, що виходять заміж утретє тощо. Дістається від нього й нестатечним чоловікам та й родичам, що понуджують женитися молодих чи женять малолітніх. Молоді мають поєднуватися через любов, вістить він (тут міг би образитися на нього й "порядний" автор драми "про Олексія, чоловіка Божого"). Отже, поет спирається на тогочасну народну мораль, і, декламуючи свої вірші людям, розраховує на певний успіх.
4 У статті “Климентий” // Основа. 1861. № І. С. 406—415; відгук І. Франка див.: Твори: У 20 т. К., 1956. Т. 20. С. 621.
"Учені поети" багато моралізують, розмірковують, мудро обговорюють поведінку крилатого зухвальця Купідона. Вони дивляться на любов очима людей, яких Купідон сам не вцілив, які не горять любовним вогнем і не спалюються разом із зухвалим божиком. Вони дивляться на світ збоку і тверезо мислять про нього, але й вони обертаються в тому видноколі, в якому літають Купідонові стріли, а може, й обороняються в такий спосіб від них. П. Куліш мав рацію в іншому: тон їхніх писань і справді не такий, як у тих, кого кохання зачепило безпосередньо. Це не означає, що вони залишилися до нього байдужі. Вони зачеплені, так би мовити, опосередковано, і ми не робимо помилки, вводячи їхні твори у сферу пісень Купідона. І хай тон у них буває іронічний, застережний, хай пишуть вони штучними літературними мовами, вимірюючи рядки своїх силабічних ритмів, вони говорять про те саме, що й інші, котрих стріли зачепили, котрі покладаються на чуття, а не на розум. Вірш тих, других, — летючий, вільний, ритм перемінний, музичний, мова народна чи майже народна. Вони бувають розчулені, сентиментальні, легко плачуть і радіють, і їм нема потреби зберігати біля своїх писань власні імена — пісні їхні вилітають, як подих, і летять між людей, і справа чистої випадковості, що вони стали фактом літератури. Але й книжники не були ригористами, вони не були проти кохання, а тільки хотіли, щоб усе було "по-людському". Коли були б до того байдужі, вони б не писали. Але, звісна річ, вони ніколи не здобувалися на таку велику силу почуття:
Ой прийди, прийди, не чини жалю,
Ягода моя, дорогий кришталю,
Розмовлю з тобою глоском вірненько,
Ягода моя, красна вишенько.
І пісні-вірші не раз вістять про гіркоту кохання, недаремно ще Симон Зиморович уподібнював кохання бджолі, яка несе мед і отруту; вони співають про розлуку, любов нерівних за соціальним станом, про зраду, невірність, про ненормальність шлюбу між старим і молодою, про обмовників-вороженьків, про облудність, підступність — тут теж не раз спалахує гостре, іронічне чи й веселе слово. А часом з-під пера якогось небуденного поета випливе такий шедевр, як "Вівчар" із рукописного збірника Кондрацького (кінець XVII ст.), де поетична досконалість тексту поєднується з великою людською чутливістю. Зрештою, в неоднаковості художніх завдань "учених" поетів і авторів віршів-пісень не було нічого антагоністичного: творилися різні пласти одного явища, на високому й низовому рівні, кожен по-своєму реагував на стріли Купідона, від імені якого й творилися пісні. Інколи поети позичають один в одного образи, інколи переспівують (порівняймо "Пісню козака Плахти" і "Та на сім боці толока", здається, того ж талановитого автора, що написав і “Вівчара"), і всі вони спільно творять цікавий феномен української любовної лірики.
Впадає в око ще й те, що багато віршів-пісень носять у собі сліди жіночого "я" і творилися, можливо, дівчатами. Ми натрапили тільки на два зовсім достовірних імені українських поетес тієї доби (інокиня Анисія Парфенівна й Анна Любовичівна, чий твір розшукав львівський дослідник Ю. Винничук)5, знаємо зворушливу легенду про Марусю Чурай, але, річ певна, було їх значно більше, та й мало дбали вони про авторську амбіцію. Витвори їхнього духу перетворились у пісні, які пішли між люди, а що деякі з них живуть і по сьогодні, то живуть з нами й вони — десятки й сотні незвісних авторів, що створили явище української пісні. Жіноча ж лірика визначається особливою м'якістю, тужливістю, сердечністю. Гляньмо хоч би на найбільшу збірку любовних пісень XVII ст. — рукописний збірник бібліотеки Чарторийських: "Ох його ма", “Ой приїхав мій миленький да й з війноньки", "Вспоможи, Боже, моє серденько", "Зоря заходить, вечір близенько", “Ой взяла ж мене велика туга" тощо — все це зразки чудової сердечної лірики, яка випливала з жіночого серця. І хоч іще С. Зиморович писав і від жіночого "я", не виключено, що маємо тут лірику дівочу.
5 Пісні Купідона. К., 1984. С. 228 - 229; Антологія української поезії. К., 1984. Т. 1. С. 392.
У давній українській поезії панує загалом пошанівне, навіть розчулене ставлення до жінки. Найцікавіше свідчення про це — ререробка однієї з новел "Декамерона" Дж. Боккаччо, яку зладив за посередництва І. Морштина (польська переробка) поет, що вписав своє прізвище в акровірш, — Кулик. Його поемка — справдешній гімн жінці, героїчно відданій своєму коханню; і не випадково саме цей сюжет захопив українського автора6. Більше того, він опускає у творі ряд таких моментів, які є в італійському оригіналі, що могли б принизити героїню чи примусили читача ставитися до неї трохи іронічно; знімаються й численні деталі з опису любовних побачень Зигізмунди і Звіздарда (у Боккаччо герої звуться Сиґізмунда і Ґвіскард); оповідач намагається дати більше сили чуттю і використовує не раз від себе поетичні прикраси. Отже, грайлива новела Боккаччо переросла під пером Кулика у любовну драму, яка є справжнім гімном жінці.
Більшість пісень-віршів, як ми казали, існували в той час із музичним супроводом. Музикознавці звіщають нам, що то була доба особливого розквіту музики. Б. Зиморович свідчить, що музиканти ходили цілими ансамблями по селах і містах України. Він навіть описує такий ансамбль: попереду ступав скрипаль, за ним — з "дутими цимбалами" і "струганими фуярами", "ввігнутими корнетами", а інші були з пищалами, тобто з різного виду флейтами. Згадує він також прості “кутнарські пищалі", які вироблялися в м. Кутно в Польщі; його брат С. Зиморович не раз називає флейти, а про одну каже, що вона “гутнявоглоса". Їхній попередник С. Симонід, описуючи весілля, говорить про чотирьох співаків на ньому, грали там на переміну різні музики: то у флейту, то в пищалі, то в підгірські гуслі, були там регали, були і скрипки італійські, кожен виконував свою партію й прилаштовувався до іншого.
Ще цікавіший опис світського співу під музику наводить анонімний автор "Віршованої хроніки" другої половини XVII ст.7 Співак заводить дискантом, його переривають органи, на різні голоси відзиваються ригаль із флейтою, потім вступає у гру скрипка, потім забринить віола і корнет викрикне, зазвучить шорт, загучить тубальний поморт, збоку відізветься голосний пузан, і щоразу та мелодія звучатиме "близько вух", тобто голосно, відбивається такт, аж глушить тих, що стоять навколо. Один інструмент заричить, другий закричить, а туба марена поправить, а співак раз нижче, другий раз вище бавиться своїм солодким голосом, потім вступають інші голоси, один одному подає голос, аж твориться музична гармонія, співає то дискант, то альт, то тенор, то ваганс (баритон), то бас. Автор драми "Про Олексія, чоловіка Божого" називає цимбалістів, які грали на весіллі. Іван Орновський, поет кінця XVII ст., згадує бубон, а Климентій Зіновіїв пише вірша, присвяченого музикам, серед яких виділяє як особливо популярних цимбалістів та скрипників. Вони мають, свідчить Климентій, як інші ремісники, свій цех, тобто вони таки музиканти-професіонали. Ці музики грають на сходках молоді, на весіллях і при всіляких оказіях.
Навіть у Київській колегії музика вивчається як особливий предмет, а мистецтво вокалу стоїть у тих часах високо. Строфіка самих пісень буває вельми різноманітна, вірші різної довготи, які поєднуються в одному творі, пристосовуючись до Граційного, навіть вишуканого малюнка мелодії. Маємо документальне свідчення про музикантів Київської академії й про те, що вони грали на київських майданах, а юрби студентів, так звані “миркачі", ходили просити хліба не з простягнутою рукою, а з піснею та віршем на вустах8. Як усі цехи, музики групувалися по тодішніх містах, отож авторами пісень-віршів часто бували студенти, міщани, козаки. Активну участь у складанні віршових текстів брали рибалти (в Європі — ваґанти) — той учений люд, що тулився біля тодішніх нижчих шкіл. Вони грали п'єски типу "Трагедії Руської"), складали так звані "нищинські вірші" і, певна річ, прикладали зусиль і до творення любовної лірики. Не дивно, відтак, що героєм любовної пісні виступає часто дяк, який не тільки вміє протоптати стежку до серця дівчини, але й складає про те пісню-вірш. Мистецтву музики ставало тісно в церковних стінах, і вона виходила на простір (у православній церкві інструментальна музика взагалі не допускалася), служачи людям для їхнього задоволення і звеселення, тобто приносила разом із поетичними текстами прямий естетичний ефект.
6 Пісні Купідона. С. 171 - 187.
7 Київська старовина. 1993. № 3. С. 52.
8 Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею. К., 1856. Ч. 1. С. 355.
XVIII століття переймає вже усталені форми ліричної поезії з тією різницею, що з протягом часу дедалі більше занепадає учена поезія, а пісня-вірш, навпаки, розвивається. Але у першій чверті століття вчена поезія має ще багато сили, і тему про могутність кохання не обходять і книжники. Наступник Л. Барановича Іван Максимович створює прецікаву поемку "Дві в західних країнах обителі було" на мандрівний сюжет, в якій цікаво розробляється еротичний мотив. Її герой-церковник був настільки твердий у вірі, що чортові довелося аж у жінку перетвориться, щоб його спокусити. Цікавий тут такий момент: здається, і сам автор визнає натуральність такої спокуси. "Повірив наш церковник, — пише він, — приставши без слова" на заклик жінки. Це своєрідна ілюстрація теми, що її проголосив Л. Баранович: з Венерою годі змагатися, вона переможе будь-кого. Через це авторова іронія не в тому, що церковник таки спокушається, а в тому, що він не розпізнав біса в жіночій одежі, тобто що жінка була несправжня. Цю ж думку про непереможність кохання обстоює й автор драми "іосиф-патріарха" (1708) Лаврентій Горка. Його героїня, Пантефрієва дружина, "біснується, знаджена бісом плоті", але скільки в її словах непідробної пристрасті й ліричного почуття!
Ми вже говорили, що у другій половині XVII ст. складається чимало поетичних збірників, які створювали люди виходячи з власних поетичних уподобань. Вони записують у свої "книжиці" вірші, пісні, прозові твори, які так чи інакше їх уразили; часом записи ведуться з пам'яті, а часом переписуються з таких же збірників. Ці люди й самі не цуралися поетичної творчості, тож творять за відомими зразками, і не завжди є змога розібрати, де твір власний, а де записаний. У XVIII ст. ця традиція поширюється ще більше, оскільки від другої чверті століття книжкова творчість починає занепадати. Сліди таких індивідуальних писань ми подибуємо в цілому ряді збірників, а авторів пізнаємо через акровірші. Дехто ставить на збірнику своє ім'я, і знову-таки нелегко розібратися, чи перед нами ім'я автора, чи переписувальника. Козак Гадяцького полку Захар Дзюбаревич був одним із них. Не в одній із пісень-віршів його збірника пробивається щось виключно індивідуальне; з іншого боку, деякі пісні, які він записав, трапляються у пізніших записах; отож перед дослідником знову постає нелегке завдання, що може залишитися й нерозв'язаним: чи пісня-вірш почала свої мандри по інших збірниках саме з цього рукопису, чи вона переписана з рукопису іншого. Отже, у приписуванні творів таким поетам, як З. Дзюбаревич чи І. Пашковський, є певна доза умовності: авторство може не заперечуватися більш раннім варіантом того ж твору, бо, як ми вже говорили, автори мали звичку опрацьовувати твори й теми вже відомі. Простіше з авторами акровіршевими, які вписали своє ім'я в той чи інший твір (Агапон, Павле, Петро та ін.), але при цьому ми твердо закріпляємо за автором тільки один вірш. Поети ж і в цій порі творили поезії високого ґатунку (“Пісня світова" того ж Агапона чи ряд творів рукописного збірника Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки, шифр XIV, № 127). Цей останній збірник особливо мав би зацікавити дослідника, бо в ньому вирізняється група творів, увіч писана однією рукою, але знову-таки анонімних. Мова пісень-віршів цієї доби так само народна чи наближена до народної, але є тексти, писані й книжною українською. Часом вірш має географічну приписку, як-то прегарна "Пісня жолинська", де з сердечністю описується реальна історія сумного кохання юнака Петру- ня з панею: автор досягає у своєму творі високої емоційності (рукописний збірник Левицьких).
Уся немала кількість любовних пісень-віршів створює цікаве й небуденне явище лірики XVIII ст., яка має вже цілком традиційну, вироблену поетику, користується певними строфічними формами і своєю системою образотворення. Саме ця поетична культура так сильно захопить пізніше, на початку XIX ст., українських романтиків, і саме на ній вони будуватимуть поетику свою. Частина текстів, створена поетами XVI—XVIII ст., міцно ввійшла в пам'ять і духовну практику народу, і етнографи XIX ст. гарячково записують їх з вуст неграмотних гречкосіїв, дивуючись вишуканій формі та виробленій культурі народних пісень. "Я рився в пам'яті дідів, бабів, орачів, чабанів, старосвітських, майже неграмотних панів і перестарілих ченців"9, — напише у своїх "Записках о Южной Руси" Пантелеймон Куліш.
"Все це досі ніким не з'явлено просвіченому світові, і це тоді, коли Малоросія давно мала своїх композиторів, живописців і поетів"10, — напише й Тарас Шевченко, який на основі традиційної поетики віршів-пісень вибудував свій невмирущий поетичний світ.
Іван Франко свого часу зазначав, що період нової української літератури на різних землях України почався не в один і той же час. Більше того, так звані "староруси" пробували затримати традиції давньої української літератури на Галичині й Закарпатті ще проздовж усього XIX ст. Через це, приміром, творчість галичанина Стефана Петрушевича чи закарпатця Василя Довговича, які жили й творили в першій чверті XIX ст., ми відносимо до періоду літератури давньої. І справді, спираючись на традиції багатомовної літератури українського бароко, С. Петрушевич пише мовою польською (але про Україну й для українців) та українською народною, а В. Довгович більшу частину своїх поезій написав латиною, а меншу — угорською та книжною українською. Василя Довговича можемо назвати останнім видатним поетом українського бароко, хоч свої вірші, особливо любовні, він пробує писати легшими ритмами; з іншого боку, у латинських віршах він подає ту ж таки філософську рефлексію на теми кохання, яку любили давати "учені" поети XVII—XVIII ст.
Такий довгий і багатоступінчастий шлях пройшла українська любовна лірика XVI—XVIII ст. Вона була тісно пов'язана з музичною творчістю й надихала, будила й задовольняла духовні потреби цілого ряду поколінь, особливо молоді, адже саме ця молодь була основним споживачем такої поезії. Кохання — одне із найсвітліших людських почувань, воно завжди підносило й окриляло людину і примушувало її творити й співати, а пам'ятками свого духу давні поети закріплювали вогонь свого часу у вічності. Недаремно Співаки з однойменного вірша Б. Зиморовича, славлячи знадливі красоти якоїсь далекої, з XVII століття, Галини, казали: “Та коли тебе віршем здобити не буду, у прийдешньому часі про тебе забудуть". Отож вони і співали, юнаки й дівчата тієї давньої доби, співали голосом крилатої дитини, яка жила в їхній уяві, і, як виявилося потім, співали не тільки для себе, але й для часів прийдешніх, тобто для нас.
9 Кулиш П. Записки о Южной Руси. Санкт-Петербург, 1856. Т. І. С. 101.
10 Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах. К., 1993. С. 241.