Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Здобутки української поезії І половини XX ст. Українська поезія зарубіжжя
Особливості розвитку української поезії

Що являє собою українська поезія початку 20—30-х рр. XX ст.?

Є↔У

Український модерн, як ніяке інше літературно- мистецьке явище, перебуває в контексті європейського, провісниками якого вважають Ш. Бодлера, Артюра Рембо, а в українській поезії — І. Франка, Лесю Українку та ін. Метою європейської модерної літератури була нова поезія, що створювалася з використанням «небачених» образів та «алхімії» слова.

Особливості модерну в українській поезії виявилися у запереченні реалізму, ствердженні суб’єктивізму поетичної творчості, переході зі сфери розуміння у сферу відчуттів, постійному шуканні нових форм, мовному експерименті, розмаїтті літературно-мистецьких течій, угруповань, співіснуванні полярно протилежних течій (напр., футуристи і неокласики).

Зазначимо

Формування модернізму на західноукраїнських землях пов’язане з виданням у 1905 р. журналу «Світ», а також з утворенням у 1907 р. групи «Молода Муза» (М. Яцків, П. Карманський, В. Пачовський, Б. Цепкий, С. Чарнецький та ін.).

Українську поезію цього періоду характеризує розмаїття жанрово-стильових тенденцій, розроблення системи віршових форм, широта тематичних меж. В українській поезії найбільш потужно виявили себе символісти, неокласики, футуристи, експресіоністи.

Символізм

Для символізму характерні:

—декларативно підкреслений відхід від громадянської теми, прагнення до досконалої художньої форми (зб. «Сонячні кларнети» П. Тичини, «Лірика», «Цілую землю» М. Філянського);

—схильність до філософських та релігійних тем, романтичне сприйняття революційних ідеалів. Представниками символізму в українській поезії вважають Якова Савченка, Миколу Терещенка, Олексу Слісаренка.

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі —

Мов сонце над степами...

П. Тичина

Ім'я Олександр Олесь (Олександр Кандиба)

Один із проникливих українських ліриків, талановитий драматург і прозаїк, перекладач. Творчість Олександра Олеся можна поділити на два етапи: тонкого лірика, оптиміста початку століття змінює мудрий філософ часів еміграції, що сумує за втраченою Батьківщиною.

Основними мотивами його ранньої лірики є всеохоплююче кохання у різноманітних проявах та обожнення природи (зб. «З журбою радість обнялась», «Поезії. Кн. II», «Поезії. Кн. III»). Глибина внутрішніх переживань, «злитість» з народнопісенною традицією, талановите інтерпретування світових образів — це ті риси, що надавали поезії Олеся витонченого естетизму, за який йому часто дорікали критики як за відрив від реального життя. Логічним є використання поетом тих жанрів, які допомагали осмислити «мить життя». Це пейзажні вірші-замальовки, вірші-медитації.

Поезія Олеся змінює своє звучання після революції 1905 року, Лютневої революції 1917, які митець сприймав як наближення волі народу («Воля!? Воля!? Сниться, може?»). Мажорний мотив революційних змін, ролі митця у суспільному житті стає наскрізним у зб. «Будь мечем моїм». Проте поступове розчарування у революційній дійсності змінює загальний тон поезій Олександра Олеся, посилюючи той символізм, що називають візитівкою митця («Айстри»):

І вгледіли айстри, що жити — дарма, —

Схилились і вмерли. І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!

Переїзд до Праги став причиною зміни загальної настроєвої гами емігрантської поезії Олеся, основною нотою якої стає туга за Батьківщиною (зб. «Чужиною», «Кому повім печаль мою»).

Мова

Сильно відчутний народнопісенний струмінь Олесевих віршів, легкість і граціозність ритмомелодики, музикальність звукоряду удосконалили українське поетичне слово.

Отже, творчість Олександра Олеся була тим талановитим містком, що поєднував українську поетичну традицію з новаторськими пошуками молодих модерністів початку XX ст.

Думка

Поезію Олександра Олеся по-різному оцінювали сучасники, проте влучно зазначив М. Рильський: «Він часто хотів бути просто співцем земної радості, кохання і квітів...».

Неокласицизм

Як літературна течія неокласицизм базувався на:

—відродженні античних ідеалів;

—зверненні до джерел світової літератури (засновниками школи поетичного перекладу вважають М. Рильського і М. Зерова);

—особливій увазі до розвитку поетичної мови, зокрема мелодійності віршування.

Неокласики розвивали жанр сонета. Представниками неокласицизму є М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Освальд Бургардт (Ю. Клен).

Шляхами радісно-чужими

Отак іти б і мандрувати.

І десь під зорями нічними

В високих травах засипати

Юрій Клен

Ім’я Микола Зеров

Поет, перекладач, історик української і світової літератури, громадський діяч. Він більше відомий як один із основоположників по-справжньому високоякісної школи перекладу, глибокий знавець давньоримської і давньогрецької літератури, блискучий педагог. Проте його збірка поезій «Камена» є яскравим виявом українського неокласицизму у найкращих його традиціях, що талановито трансформує досягнення світової літератури. Поезія М. Зерова не позначена гучними закликами, заглиблена у далеке минуле, але автор зашифровує свої думки про сучасність у світові образи.

М. Зеров творчо розвинув традицію написання сонетів, активно використовував жанр елегій, які писав александрійським віршем.

Є↔У

Історико-літературні, лінгвістичні дослідження, перекладацька практика (переклади з Вергілія, Овідія, Марціала) не лише знайомили з найвищими досягненнями світові літератури, а й підносили культурологічний рівень української читача, суспільства в цілому до світового рівня:

Латаття там плелось без ліку і числа,

На світ займалося в пустелі злотохвилій;

Я поглядом тонув у тій наплаві білій,

А слухом — у речах небесного посла.

Мова

М. Зеров пише у найкращих класичних традиціях — просто, невимушено, але водночас мелодійно, образно насиченою, високоінтелектуальною мовою.

Отже, поезія М. Зерова позначена високим духом інтелектуалізації літератури. Основний ідеал — це краса, яка є найвищим етичним імперативом у суспільстві, де панує руйнація і хаос.

Думка

Його творчість називають однією з тих «духовних оаз», що сприяє відродженню нації (М. Жулинський).

Футуризм

Мистецьким виявом у модерній літературі авангардистських тенденцій став футуризм як войовниче заперечення попередніх культурних традицій.

Мова

Поезії футуристів притаманний пошук нових форм, нового римування, експеримент зі словом (лексикою,

фігурами, тропами), віртуозний звукопис.

Представниками футуризму в українській літературі вважають Михайля Семенка, Гео Шкурупія, Олексу Близька.

Ім’я Михайль Семенко

Творчість цього поета, літературно-культурного діяча є настільки неординарним явищем своєї епохи, що й сьогодні потребує глибокого осмислення. Поезія Семенка засвідчила формування української міської інтелігенції, специфічної тематики, системи нових образних засобів, створення своєрідного жаргону — міського койне. Основною темою творчості стало оновлене революцією місто.

Однією з відмітних рис поез Семенка є гротеск, коли автор під маскою клоуна намагається пояснити те, що відбувається довкола нього (зб. «П’єро задається», «П’єро кохає», «П’єро мертвопетлює»).

Пошук Семенком яскравих форм вираження своїх часто контрастних антагоністичних емоцій створив палітру жанрових форм: поезофільми («Степ»), ревфутпоема («Тов. Сонце»), повзи, еротези, поеми («Німеччина», «La futurition», «Поема повстання»), памфлет («Поема про те, як повстав світ і загинув Михайль Семенко»).

Зазначимо

Заслуга Михайля Семенка полягає у розробленні структурного принципу верлібру в кращих національних традиціях:

Я іду по шляху незнайомому,

Перегортаю вічності сторінки...

Я остроїв поезію в стрій,

Ні разу не надіваний.

Мова

Атрибути міста (ліхтарі, асфальт, вікна, авто, літаки тощо) перетворюються на метафори, лейтмотивні образи. «Урбаністична» лексика стає основою асоціативності поезії Семенка, постійними є авторські експерименти з ритмом, синтаксисом, пунктуацією. Поезія Семенка була кроком до якісного оновлення літературної мови сучасними реаліями життя.

Зазначимо

Оригінальні ідеї Семенка у сфері поезомалярства (поезоживопису), звернення до традицій «зорової поезії» (давня українська поезія) певним чином реалізувалися в активній версифікаційній практиці митця («Моя мозаїка», «Каблепоема за океан»).

Думка

Його постійні пошуки істини в мистецтві й житті створили поезії, про які М. Бажан сказав: «Вогонь їх не згас ні на різких подувах зневаги, ні в холоді забуття, вогонь, що тим паче не згасне і в майбутньому».

Експресіонізм

У центрі уваги митців-експресіоністів — прості, «нецивілізаційні» характери. У своїх творах ці автори намагаються трактувати земне життя як фільтр, що очищає людину, а мистецтво сприймають не як красу, що насолоджує, а як експресію. Популярними серед поетів-експресіоністів були героїко-патріотична й історична теми. Представниками напрямку є Тодось Осьмачка, М. Бажан, Юрій Клен.

Пірнуло сонце вже за гори,

Вже плине місто на вогнях,

Як дивний човен в дивне море,

Що хлюпа в зоряних шпилях.

Т. Осьмачка

Імпресіонізм

Ця літературна течія декларувала аідеологічність, відмовляючись від поняття ідеалу й ідеалізації. Для неї характерні самодостатність вражень, нестатичний характер, поєднанням ідеалів символізму та романтизму. Специфікою українського імпресіонізму можна вважати народження поезії, що заперечує більшовицьку дійсність.

Мова

Мові такої поезії властиві поглиблена асоціативність, оригінальна система художніх тропів, посилена емоційність.

Представниками імпресіонізму вважають Є. Плужника (зб. «Дні», «Рання осінь»), Майка Йогансена (зб. «Д’горі», «Кроковеє коло», «Ясен»), І. Багряного (зб. «До меж заказаних»).

Сідало сонце. Коливалися трави.

Перерахував кулі, — якраз для всіх!

А хто з них винний, а хто з них правий! —

З-під однакових стріх

Є. Плужник

Отже, в українській поезії етап початку 20—30-х рр. XX ст. знаменував інтенсивний жанрово-тематичний сплеск. У цей час відбувається становлення різнопланової поезії, ведеться активний творчий пошук нової форми й одночасно залишаються творчо сильними традиції українського віршування. Відомі політичні обставини призвели до згортання національного руху в Україні, що відбилось і на українській поезії зокрема. Багатьох митців знищують фізично (О. Близько, М. Зеров, Д. Фальківський); «викривлюються» загальнолюдські гуманістичні ідеали, відбувається тотальна насильницька «соціологізація» поезії.

Чи є вартісною українська поезія 40—50-х рр. XX cм.?

Цей період в українській поезії досить складний і суперечливий. З одного боку, він представлений так званою радянською поезією з творами, що відповідали запитам доби, з другого — творами, що являють собою шедеври патріотичної, інтимної, пейзажної, філософської лірики (В. Сосюра, А. Малишко, М. Бажан, М. Рильський).

У цей період українська поезія в Україні являла собою далеко не оптимістичну картину і в плані змісту, і в плані форми (естетична вихолощеність, моральна розгубленість, відмова митців старшого покоління від творчого пошуку). Велика Вітчизняна війна «покликала» до життя теми, пов’язані перш за все з героїзмом народу, захистом Батьківщини, а пізніше — відбудовою країни (І. Нехода, В. Сосюра, А, Малишко, М. Рильський та ін.).

Поява нових тем пов’язана насамперед із героїзмом народу у Великій Вітчизняній війні. Це — тема війни, захисту Батьківщини, а пізніше — відбудови.

Зазначимо

Для поетичних творів цього часу характерним був документалізм у зображенні. Автори часто зверталися до образів з фольклору, використовували народнопоетичні художні засоби. Найбільш популярними жанрами поезії тієї доби були слово-проповідь, вірш-пісня, вірш-лист (М. Рильський, В. Сосюра та ін.).

Ім'я Андрій Малишко

Один із найліричніших українських поетів, чия творча наснага базувалась на гармонійному осмисленні класичної спадщини та народнопісенної традиції. Його мистецька діяльність досить чітко поділяється на довоєнний (ранній) етап, основний настрій якого світлий, радісний, героїко-оптимістичний (зб. «Батьківщина», «Лірика», «Березень», «Жайворонки» та ін.), творчість воєнних років (7 зб. поезій) та двох післявоєнних десятиліть (зб. «Серце моєї матері», «Полудень віку», «Синій літопис», «Серпень душі моєї» та ін.).

Тематичне коло поезії А. Малишка вкладається у традиційні рамки тогочасної літератури. Це патріотична тема, особливо загострена у роки війни (цикл «Україно моя!»; зб. «До бою вставайте!», «Слово о полку», «Ярославна»); тісно пов’язана з нею тема материнства й материнської любові («Мати», «Напишу листа», «Пісня про рушник»); тема любові до природи, світу, людини («Лист до гречки», «Важкі вітри...», «Ми підем, де трави похилі», «Скарга ромашки»). Здобутком Малишка-поета є створена ним портретна галерея сучасників і видатних українців минулого: «Максиму Рильському», «Вишні», «Григорію Косинці», «Щось у мене було...» тощо).

Розмаїтою є жанрова система поезії А. Малишка: від невеликих пейзажних мініатюр до балад, сонетів (зб. «Сонети вечорів») і ліро-епічних поем («Кармалюк», «Сини», «Прометей», «Це було на світанку»).

Зазначимо

Неповторною сторінкою в українській поезії є пісенна спадщина А. Малишка, у якій відчуваємо новаторське переосмислення традиційних народнопісенних образів: «Знову цвітуть каштани» (пісня «Київський вальс»), «Пісня про Київ», «Вчителька», «Як на дальнім небосхилі» (на музику Л. Ревуцького, П. Майбороди, О. Білаша, Г. Штогаренка):

Рідна мати моя, ти ночей недоспала.

Ти водила мене у поля край села.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Мова

Пісенність мови поетичних шедеврів Малишка є результатом глибокого осмислення митцем символіки українського фольклору, системи художніх естетичних знаків, музикальності народної пісні.

Отже, твори А. Малишка відбивають постійне прагнення митця до гармонійної єдності з буттям свого народу, але поета завжди цікавила й доля окремої людини у безмежному світі.

Думка

Недарма М. Рильський сказав про нього: «Він передовсім лірик».

Важливою сторінкою українського літературно-мистецького процесу є спадщина поетів українського зарубіжжя, зокрема Празької школи. Особливість цієї поезії полягає в активному розвитку модерних ідейно-естетичних тенденцій, що спираються на національні традиції й одночасно орієнтуються на світові вершини поезії. Поети, яких досить умовно зараховують до Празької школи, насправді є дуже різними за жанровими і стильовими уподобаннями, проте спільною була в них ідейна платформа, на якій вибудувалась основна тема творчості, — боротьба за вільну Україну.

Думка

«В дійсності еміграція українців є така, як вона мусить бути, і дуже близька своєю структурою й своїм духовним образом до українства на Україні» (Юрій Шерех).

Специфіка тематичного кола емігрантської поезії зумовлена віддаленістю від рідного краю. Це і ностальгія за давньою Україною, переживання за втрачену державність, оспівування лицарства і честі українців, замилування героїкою і міфологією князівської доби і гнівний осуд тоталітаризму. Поети-емігранти активно розробляють теми ролі жінки у суспільстві, національного відродження («Відповідь» О. Теліги); по-новому звучить інтимна (еротичні мотиви) лірика (О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна); вони прагнуть осмислити античну тематику, біблійні істини. Автори Празької школи активно використовують традиційні жанри оди (О. Стефанович «Вічна слава»), балади (Ю. Дараган «Луна минувшини»), мініатюри (О. Лятуринська); елегії (О. Стефанович); сонета (О. Стефанович); вірша-циклу (Олег Ольжич «Діва-Обида»).

Головний герой поезії, з яких би історичних епох він не був, — це сильна особистість, це патріот, завжди готовий на героїчний вчинок заради своєї країни.

Ім’я Олег Ольжич (Олег Кандиба)

Один з найбільш талановитих митців слова того нового покоління, прикметною рисою поезії якого було поєднання активної громадянської позиції з творчістю.

Зазначимо

Поет і перекладач поступився в ньому політику й борцеві за національне визволення України (діяльність на чолі культурної референтури ОУН).

Дві збірки Ольжича вийшли за життя — «Рінь» (1935) і «Вежі» (1940), третя була підготовлена ним до друку, але вийшла лише у 1946 році — «Підзамчя». Ознакою багатьох поезій Ольжича є їхня гостра актуальність, яку він часто намагається осмислити через минуле України і світу. їм притаманний глибокий ліризм, пов’язаний з прагненням проникнути в суть людського єства.

Тематичні межі поезій Олега Ольжича проходять між минулим (праісторія людства, античність, старокнязівські часи («Готи», «Нічний напад», «Новобранець»)) і сьогоденням (зб. «Вежі»). Звідси й змістова насиченість проблематики, основними акцентами якої є проблема творення нового національного світогляду, проблема духовності людини і нації, проблема виховання молодого покоління.

Ці проблеми художньо виявляються у різних жанрових формах, зокрема поемі («Ганнібал в Італії», «Городок 32», «Незнаному Воякові»), вірші-медитації (зб. «Підзамчя»), вірші-декларації (зб. «Вежі»).

Так само різноманітна поезія Ольжича й за стилем. Деякі його вірші надзвичайно динамічні, експресивні, із «загостреними» метафоричними образами. Інші написані у неокласичній манері, із гармонійним заспокійливим ритмом і мелодикою («Люкреція», «Голландський образ»):

Розквітла яблуня. Іди, тебе немає.

Здалека дзвони котять дзвонарі,

І вітер тихо квіти колихає.

Поезія Олега Ольжича являє собою талановитий синтез громадського пафосу, героїчного національного духу з високою культурою вірша.

Отже, у поезії середини XX ст. наявна певна психологізація творів завдяки щирості відтворюваних почуттів, використанню системи народнопоетичних засобів. Саме цей психологізм сприяв усуненню шаблонів з творчості багатьох поетів, послаблював відверту соціологізацію поетичних творів, сприяючи творенню низки оригінальних філософських поезій. Ці нові тенденції набрали сили у поетичних творах митців слова другої половини XX ст.