Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Українська проза І половини XIX ст. Новаторство Г. Квітки-Основ'яненка
Особливості розвитку української прози

Ознайомлюючись самостійно з матеріалами до цієї теми, студенти повинні зосередити увагу на таких питаннях: у чому полягає своєрідність української прози різних періодів, особливість становлення жанрової системи, у чому виявляється актуальність тематики і проблематики прозових творів, новаторська роль окремих письменників-прозаїків (Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, В. Винниченка, Гр. Тютюнника та ін.) у становленні української літератури.

Проза (з лат. prosa від prorsa — пряма, проста мова; невіршована мова; від proversa — звернена вперед):

1) літературний жанр; 2) художній твір, написаний невіршованою мовою; 3) твори окремого автора, періоду, народу, епохи; 4) перен. буденність.

За класичними (античними) канонами проза завжди була прикладним жанром, але так сталося в історії, що він зайняв достойне місце в літературах усього світу, включаючи й українську. Те, що називалось прозою, стосувалось нехудожніх словесних творів: філософських, наукових, публіцистичних, ораторських. Навіть Г. Гегель вважав, що всі художні твори повинні виконуватись, співатися, декламуватися. Остаточне утвердження прози як законної форми мистецтва відносять до XVIII — поч. XIX ст.

Якою була українська проза І половини XIX ст. ?

Становлення української прози як літературного жанру на початку XIX ст. відбувалося під впливом кількох літературних напрямів: бароко, класицизму і просвітительського реалізму. В українській прозі найяскравіше виявилися риси бароко і класицизму: естетичний ідеал античності (краса та велич), що втілювався у поетичному зображенні звитяжців (царів, князів та ін.) поступово еволюціонує до зображення нового героя (проста людина з народу); звернено увагу на національні традиції, що зосереджують повчальну інформацію для сучасника (моральність, духовність людини з народу); фольклор залишається джерелом тем, сюжетів, образів, художніх засобів, літературних творів; прозове слово набуває принципово виражального характеру, безпосередньо розгортає сюжет.

Зазначимо

Як і українська поезія, проза цього часу перестає бути «повною», перетворюється на «додаток» до польської, французької, російської літератур. Перед українськими прозаїками постає завдання літературного реформування жанру, створення нових мистецьких форм.

Мова

Поступове набуття народною мовою статусу літературної є прикметою прози початку XIX ст.

Ім’я Григорій Квітка-Основ’яненко

Зачинатель нової української прози, культурний і громадський діяч, перу якого належать 80 творів. Його прозу характеризують такі новаторські риси: прості й цільні сюжети творів, деталізована оповідь, оригінальність авторського стилю, що виявляється в оповіді від першої особи, виклад зрозумілою мовою навіть складних філософських понять (напр., ідеалу філософської любові Платона на початку повісті «Щира любов»), повчально-моралізаторський характер прози, що базується на християнських ідеях (заклик дотримуватися основних християнських заповідей), новий герой, що вперше з’являється у прозі Квітки-Основ’яненка (проста людина з народу, яку змальовують як високоморальну особистість).

Багатоманітне народне буття, що відбиває основні етичні цінності нації (книги «Малоросійські повісті...» (1834, 1836—1837)), завжди перебуває у центрі уваги митця.

Квітка розвиває нові прозові жанри: фейлетони, гумористичні оповідання («Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Купований розум», «Підбрехач»), гумористичні й сентиментальні повісті («Конотопська відьма», «Маруся», «Козир-дівка», «Щира любов», «Сердешна Оксана»), сатиричний родинний роман-хроніка («Пан Халявский», «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова»).

Мова

У творчості Квітки-Основ’яненка виявилась ознака літературного процесу того періоду — двомовність у написанні творів. Але він утверджує і палко обстоює живу народну мову як мову художньої прози: «Ця мова має свою силу, свої красоти, які не можна передати іншою...».

Отже, творчість Г. Квітки-Основ’яненка засвідчила оновлення жанрово-стильової системи української прози, утвердження в ній ідеалів гуманності, моральності людини з народу.

Думка

Він став справжнім і першим «творцем людової повісті» (І. Франко).

Хто продовжив новаторські пошуки Г Квітки-Основ‘яненка в царині прози?

Якщо твори Г. Квітки-Основ’яненка написані в сентиментально-реалістичній або іронічній манері, то прозові твори Є. Гребінки (роман «Чайковский», «Доктор», повість «Приключения синей ассигнации», «Нежинский полковник Золотаренко»), М. Костомарова (повісті «Сын», «Холоп» («Холуй»), «Кудеяр», «Черниговка», «Сорок літ») засвідчили утвердження романтизму в українській прозі. У полі зору цих письменників — духовне життя, внутрішній світ окремої особистості, нації в історичних і сучасних виявах. У цей період українська проза намагалася осмислити роль митців у суспільному житті, ментальність українців, що яскраво виявилося у прозі Т. Шевченка (повісті «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Близнецы») та П. Куліша.

Ім’я Пантелеймон Куліш

Прозаїк, поет, драматург, фольклорист, літературний критик, історик, перекладач, мовознавець, культуролог. Основні риси романтизму як літературної течії найбільш повно виявилися у його прозі: історичний роман («Михайло Чарнишенко...»), романтичні оповідання («Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара»), етнографічно-побутові оповідання («Січові гості», «Мартин Гак»).

Є↔У

П. Куліш започатковував в українській літературі традицію «вальтерскоттівського роману» з культом лицарства («Чорна рада. Хроніка 1663 року»). Це перший історичний роман в українській літературі, який відповідає усім канонам романтизму і лицарських середньовічних романів. Автор зображує історичне минуле України, звертаючись до козацьких літописів, народних переказів і легенд, використовує прийом любовного трикутника (Леся, Петро Шраменко, Кирило Тур), жанр роману-подорожі, подає новий неідеалізований образ України.

Мова

Твори П. Куліша відзначає висока художня майстерність, а їхня мова є якісним кроком до утвердження української мови як літературної.

Отже, український романтизм, що спирався на фольклорні джерела і давньоукраїнську літературну спадщину, творчо засвоював надбання європейського романтизму, витворив національні ідеали, прагнув оцінити сучасність, виробити національну програму для майбутніх українських письменників.