Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Українська проза II половини XIX ст.
Особливості розвитку української прози

Якою була проза II половини XIX ст. ?

На цей час в українській літературі стає актуальною проблема не лише оновлення змісту творів, але й перспектив розвитку усіх літературних жанрів, зокрема прози.

Бурлескно-реалістична і романтична течії кінця Зазначимо 60-х років еволюціонують до реалізму (або неореалізму, критичного реалізму), за яким правда є найвищим естетичним законом.

Є↔У

Український реалізм другої половини XIX ст. розвивався у межах європейського літературного процесу, що у прозі представлений іменами англійців В. Теккерея, Дж. Еліота, французів Гі де Мопассана, А. Доде, поляків Е. Ожешко, Г. Сенкевича, Б. Пруса, росіян І. Тургенєва, Л. Толстого, Ф. Достоєвського.

Тематика прозових творів включає: 1) традиційні теми — селянську [Марко Вовчок (повість «Інститутка», оповідання «Козачка», «Горпина», «Ледащиця»); І. Нечуй-Левицький (повість «Микола Джеря»); А. Свидницький (оповідання «Хоч з мосту та в воду»); О. Кониський (оповідання «Хвора душа»)]; історичного минулого [І. Нечуй-Левицький (повість «Гетьман Іван Виговський», роман «Єремія Вишневецький»); Марко Вовчок (повісті «Кармелюк», «Маруся»); І. Франко (повість «Захар Беркут»)]; 2) нові теми: життя і громадська діяльність інтелігенції [Олена Пчілка (повість «Світло добра і любові»); І. Нечуй-Левицький (романи «Хмари», «Над Чорним морем»); Б. Грінченко (повісті «Сонячний промінь», «На розпутті»); О. Кониський (повісті «Семен Жук і його родичі», оповідання «Непримиренна»); Панас Мирний (повість «Лихі люди»)]; антиклерикальна тема [І. Нечуй-Левицький (повість «Старосвітські батюшки та матушки», оповідання «Афонський пройдисвіт»); Марко Вовчок (роман «Записки причетника»]; активна життєва позиція жінки у суспільстві [Олена Пчілка (оповідання «Товаришка»); Ганна Барвінок (оповідання «Хатнє лихо», «Перемогла»); Н. Кобринська (зб. оповідань «Дух часу»)]; тема національної освіти [Н. Кобринська (оповідання «Перша вчителька»), А. Свидницький (роман «Люборацькі»), Б. Грінченко (оповідання «Екзамен», «Непокірний»)]; тема еміграції [Т. Бордуляк (трилогія оповідань «Ось куди ми підемо, небого!», «Бузьки», «Іван Бразилієць»)].

Визначальною рисою цього періоду розвитку прози було не тільки розширення тематики творів, а й якісне оновлення жанрової системи:

—оповідання відзначає авторська розповідна манера, ускладнення композиції, використання внутрішніх монологів, що виявляється у фольклорно-етнографічній, реалістичній, пізніше модерністській манері письма [О. Кониський («Дмитрові книги», «Панська воля», «Доля одного письменника»); Олена Пчілка («Пігмаліон», «Чад», «Артишоки»); Д. Маркович («Судова помилка»); Панас Мирний («Лихий попутав», «Народолюбець»); Н. Кобринська («Виборець», «Дух часу», «Душа»); Т. Бордуляк зб. оповідань («Ближні»)];

—повість (соціальна, гумористично-сатирична, соціально-психологічна, автобіографічна хроніка) еволюціонує від описовості до поглибленого психологізму, виконуючи своєрідну пропагандистську функцію [І. Нечуй-Левицький («Кайдашева сім’я», «Над Чорним морем»); О. Кониський («Юрій Городенко»); Є. Ярошинська («Понад Дністром»); І. Франко («Основи суспільності»); М. Павлик («Пропащий чоловік»); Панас Мирний («Голодна воля», «Лихо давнє й сьогочасне»)];

—роман (соціально-побутовий, соціально-психологічний) стає найпопулярнішим жанром.

У цей період відбувається одночасне становлення цього жанру, визначаються його специфічні риси і з’являються якісні зразки жанру: І. Нечуй-Левицький (романи «Хмари», «Єремія Вишневецький»); Панас Мирний (романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»); І. Франко (романи «Великий шум», «Лель і Полель»).

Думка

Побудований на суспільній основі, він виявляє зміст сучасного життя, «обіймає все, що називається людським життям» (І. Франко).

Отже, утверджуючи реалістичну манеру письма, українські прозаїки розробляли єдину шкалу естетичних цінностей, збагачували українську літературу, прагнучи забезпечити їй належне місце у світовому літературно-мистецькому процесі.

Ім’я Марко Вовчок (Марія Вілінська)

Її творчість мала надзвичайний успіх завдяки актуальності тематики. Манера оповіді Марка Вовчка приваблювала читача максимальною досконалістю опису або задушевної розмови з проникненням у глибини людської душі. Яскраво помітним був тісний зв’язок творів з фольклором, що відбився у ніжному ліризмі оповідань та жанрово-композиційній системі.

Лейтмотивом прози Марка Вовчка є життя покріпаченого села, нелюдська рекрутчина і жорстокість військової служби (оповідання «Два сини», повість «Інститутка»), хабарництво і зловживання у державних установах («Викуп», «Ледащиця»).

Марко Вовчок розбудовує систему прозових жанрів: соціально-проблемне оповідання («Козачка», «Одарка»); соціальна повість («Інститутка»); психологічні повісті («Три долі», «Не до пари»); героїчно-історичні повісті («Кармелюк», «Маруся»); побутова казка («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»); романи («Жива душа», «В глуши», «Записки причетника»).

Думка

Марко Вовчок відома як талановитий перекладач художніх творів з французької, англійської, німецької, польської мов (твори Ж. Верна, Дж. Грінвуда, Г.-Х. Андерсена, Б. Пруса та ін.) на українську. У співпраці з П. Ж. Сталем вона написала французькою мовою повість «Слизький шлях». Переклади творів Марка Вовчка (російські, італійські, німецькі та ін.) сприяли піднесенню авторитету української літератури в Європі.

Є↔У

Т. Шевченко відзначав, що в українській літературі з’явився «новий дужий талант», і назвав молоду письменницю своєю «літературною донею».

Ім’я Іван Нечуй-Левицький

Письменник, теоретик літератури і мови, педагог. Яскрава творча індивідуальність І. Нечуя-Левицького як письменника базувалась на його естетичній програмі, основи якої закладено у філософсько-етнографічній розвідці про духовну суть українців «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності». I. Нечуй-Левицький закликав письменство звернутися до народної поезії як досконалого зразка художності, підкреслював особливе значення живої народної мови, оскільки література повинна звертатися до нації «її природнім живим язиком», радив вивчати досвід західноєвропейської літератури (братів Гонкурів, Е. Золя), орієнтував письменників на розкриття національного характеру українця.

І. Нечуй-Левицький розширив тематичний обрій української прози. У його оповіданнях, повістях і романах зображено селянство, міщан, заробітчан, дрібну шляхту, духовенство й інтелігенцію. Прозу письменника відзначає достовірність і психологічна переконливість.

Зазначимо

І. Нечуй-Левицький, розширивши тематичний і сюжетний діапазон української прози, створив нову манеру письма, першим відійшов від традицій етнографізму в українській прозі.

Мовна палітра його творів барвиста, багата і така ж самобутня, як і самі твори.

Мова

Отже, неповторна своєрідність його прози полягає у її «зоровому характері» (І. Франко), в умінні бачити найтиповіше у зовнішності людини, картинах природи, народному побуті. Без творчості Нечуя-Левицького не було б в українській літературі Панаса Мирного, М. Коцюбинського, В. Винниченка.

Думка

І. Нечуй-Левицький зумів розкрити український характер у його багатовимірності, за що І. Франко назвав його «колосальним, всеобіймаючим оком України».

Ім’я Панас Мирний (Панас Рудченко)

Письменник, фольклорист, публіцист, громадський і культурний діяч. Своєрідністю прози Панаса Мирного є оригінальність розроблення традиційних тем з поглибленим психологізмом, збагачення оповідної манери письма, мелодійність і ритмічність мови. Традиційні теми та жанри української прози (оповідання, повість, роман) у Панаса Мирного відзначені не тільки глибоким соціальним дослідженням дійсності, а й тонким психологічним аналізом внутрішнього світу людини (романи «Лихі люди», «Повія», «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «За водою»). Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» сприймається як ілюстрація руйнації начального менталітету українців під впливом чужого світоустрою — кріпаччини.

Є↔У

Панас Мирний обстоював думку про важливість піднесення української літератури до рівня європейського завдяки налагодженій перекладацькій справі. Йому належить переспів «Слова о полку Ігоревім» («Дума про військо Ігорове»), переклади «Думи про Гайавату» Лонгфелло, п’єси «Царівна Полуничка» П. Соловйової.

Отже, у своїй прозі Панас Мирний талановито синтезував епічне й психологічне, вплинувши на подальший розвиток українського прозового слова.

Думка

О. Гончар визначив суть характеру самого письменника і його творчості: «Під сукном віцмундира в цій людині билося палке серце патріота, справжнього гуманіста, митця глибоко демократичних переконань».

Ім’я Іван Франко

Як прозаїк І. Франко був митцем-реформатором. З одного боку, його письменницький світогляд базувався на духовній спадщині давньої літератури, українських письменників-попередників (І. Котляревського, Т. Шевченка), з другого — творчий геній Франка увібрав найвищі досягнення світової літератури (зокрема Данте, Шекспіра, Гете, Шиллера).

Зазначимо

Проза Франка є своєрідною мистецькою енциклопедією життя українського народу: 18 збірок, що містять 115 оповідань, новел, нарисів; 10 творів великої прози.

Є↔У

Сам І. Франко мріяв створити епопею галицького життя на зразок «Людської комедії» Оноре де Бальзака. Новаторська проза І. Франка відзначена масштабністю тем і проблем. У творах про село (оповідання «Лесишина челядь», «Історія кожуха»), про формування промислового робітництва (оповідання «Boa constrictor», повість «Борислав сміється»), про життя інтелігенції (повісті «Ліси і пасовиська», «Основи суспільності», «Для домашнього огнища»), про історичне минуле (повість «Захар Беркут»), про долю дітей (оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука») знаходять художнє відтворення побутові, національні, духовні, морально-етичні, філософські проблеми українського минулого і сучасного.

Окрім традиційних, І. Франко розробляв новий для української прози жанр ескізу і галицького образка (зб. «Галицькі образки», «Рутенці» та ін.). Мала проза І. Франка становить новий якісний етап у формуванні національного самобутнього характеру української літератури: вона розширила художній обрій української літератури того періоду завдяки загостренню сюжетів, поглибленню психологізації образів, поєднанню публіцистичності з умовністю, тонким ліризмом, «розумним» натуралізмом.

Є↔У

Прозові твори І. Франка набули широкого резонансу і серед інших народів не лише завдяки актуальності тематики й проблематики, а й тому, що були написані польською (оповідання «Маніпулянтка», «Панталаха»), німецькою (оповідання «Свинська конституція», «Острий-преострий староста») мовами. Митець творчо опрацьовував і перекладав твори Данте, В. Гюго, А. Франса, Е. Золя, Марка Твена та ін.

Мова

У численних статтях та розвідках І. Франко завжди обстоював значення правильної літературної мови

художніх творів. Мова його прозових творів становить високоякісний етап у розвитку української літературної мови.

Отже, творчий шлях І. Франка, складний, суперечливий, трагічний, настільки тісно пов’язаний з життям суспільним, що неможливо уявити Україну кінця XIX — початку XX ст. без нього.

Думка

Твори І. Франка витримали 400 видань. Така багатогранна спадщина митця дає право вважати його «учителем української нації» (Д. Павличко).

Отже, українська проза цього періоду утвердила класичний реалізм у зображенні суспільного життя, стимулювала публіцистичну й емоційну складові прозового твору, задекларувала перетворювальну функцію художньої літератури у період суспільних змін. Творчість І. Франка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного стала тим високоестетичним фундаментом, на якому постала оновлена українська література XX ст.

Думка

«Ніколи ця література не була в такім живім та тіснім зв’язку з суспільним розвоєм, ніколи не була таким правдивим, свідомим та живим виразом інтересів, смаку, поглядів і почувань суспільності...» (І. Франко).