Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Новаторський характер прози кінця XIX - початку XX ст.
Особливості розвитку української прози

У чому виявилося новаторство прози кінця XIX — початку XX ст. ?

Українська проза цього періоду поступово відкидає описовість, акцентуючи на індивідуальному світі окремої особистості.

Думка

Нові сюжети й теми прози вимагають нових форм, більш мобільних, більш динамічних: «Факти, що творять її головну тему, це, звичайно, внутрішні душевні конфлікти та катастрофи» (І. Франко). Наприкінці XIX ст. в українську літературу й справді прийшла плеяда письменників-прозаїків, чиї талант, оригінальність мовомислення і художня майстерність дозволили їм посісти достойне місце, піднявши на найвищий якісний рівень прозу кінця XIX — початку XX ст.

Зазначимо

Спроби визначити одним терміном епоху, що в кінці XIX ст. прийшла на зміну реалізму, не припиняються і сьогодні. Її визначають як модернізм, декаданс, символізм, неоромантизм. Перевагу надають терміну «модернізм (модерн)», у який через соціально-психологічний, або лірико-психологічний реалізм (неореалізм) трансформувався класичний реалізм.

Основною ознакою доби стає синтез старої традиції з новою манерою письма. Митці зберегли реалістичне художнє мислення, при цьому перебуваючи у модерністській світоглядній системі. Прозовий дискурс того часу являв собою еволюцію від неореалізму (Лесь Мартович, Осип Маковей, Т. Бордуляк, С. Васильченко) до модернової манери письма імпресіоніста М. Коцюбинського, експресіоніста В. Стефаника, символіста Марка Черемшини, сюрреаліста М. Яцківа. Прозаїків-модерністів цікавлять перш за все враження, найтонші відчуття, переживання, сприйняття подій персонажем.

Є↔У

У новій манері письма творять європейські письменники Гі де Мопассан, А. Чехов, О. Уайльд. Українська проза, як і європейська, відзначена високим ступенем інтелектуалізації, що виявлялося у внутрішній драматургії, самоаналізі героя, зверненні до засобів інших видів мистецтв, популярності форми суцільного невиголошеного монологу.

Мова

Мова прозових творів цього періоду синтезує дві основні риси — експресивність і високу інтелектуальність.

Хоча традиційною залишається селянська тема, але прозаїки намагаються, спираючись на сучасний їм мистецький досвід світової літератури, вийти за межі суто натуралістичного зображення села. Проза поступово втрачає той пропагандистсько-публіцистичний характер, який був властивий їй у попередній період. Оригінально трактують традиційні для української прози теми: інтелігенція та народ, народна освіта. Актуальними стають нові теми: життя інших націй і народностей (кримсько-молдавський, італійський цикли новел М. Коцюбинського; оповідання «Асан і Зейнеп» X. Алчевської), тема фатуму, яку пов’язують зі сферою підсвідомого, ірраціонального (новела «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, новела «Дівчина на чорнім коні» М. Яцківа) та ін.

Є↔У

Розробляючи тему фатуму, українські прозаїки цілком вписувались у відповідний європейський контекст літератури жаху Ш. Бодлера, Е. По, М. Метерлінка.

Письменники цього періоду повністю виконали мистецьке завдання, яке постало перед українською прозою ще з початку XIX ст., заповнивши прогалини у жанровій системі новими формами. Українські прозаїки активно послуговуються зразками як фабульної прози (оповідання, повість, роман), так і безфабульної, т. зв. фрагментарної (ескіз, етюд, образок, поезії у прозі, акварель, мініатюра). Роман втрачає позицію першості у жанровій системі, поступаючись зразкам малої прози, серед яких найбільшої популярності набуває новела.

Думка

«Новела — найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часу...» (І. Франко).

Цей жанр приваблював багатьох українських прозаїків. Так, у XIX — на початку XX ст. більше 170 письменників зверталися до нього.

У новелістиці цього часу можна виділити кілька течій: покутська група (М. Черемшина, Г. Хоткевич), «симфонічна» словесність (М. Коцюбинський, С. Васильченко), «жіноча» проза (Христя Алчевська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Ольга Кобилянська, Леся Українка).

Ім’я Михайло Коцюбинський

М. Коцюбинський — один із найвідоміших українських прозаїків. Його творчість є яскравим зразком жанрово-стильової еволюції тогочасної української прози. Перебуваючись під впливом етнографічно-побутової реалістичної манери І. Нечуя-Левицького (оповідання «На віру», «Дорогою ціною»), психологізму Панаса Мирного (оповідання «Хо», «Помстився»), М. Коцюбинський під впливом західноєвропейських авторів (Е. Золя, М. Метерлінка, К. Гамсуна) змінює манеру письма на імпресіоністичну. У його новелах зникає послідовність опису подій, замінена описом вражень героя, які мають асоціативний характер, зовнішнє передається через внутрішнє, крізь призму свідомості персонажів, пейзаж стає дійовою особою. Автор використовує засоби інших видів мистецтва, зокрема звук, колір у словесній інтерпретації (новели «Цвіт яблуні», «Сміх», «Сон», «На камені», «Він іде!», «Intermezzo»).

У цілому творчість Коцюбинського вкладається у тематичний контекст української прози цього періоду. Він пише про все, чим живе його сучасник: про селянські бунти і розправи над селянами (повість «Fata morgana»), чорносотенні погроми (новела «Він іде!»), моральне спустошення людини, обдуреної революційними ідеалами (новела «Сміх»), про настрої доби реакції та втечу митців слова від громадського життя (новели «Подарунок на іменини», «В дорозі», «Intermezzo»).

Зазначимо

У його творчості є новели, в яких автор відходить від традиційної тематики, зображуючи хворобливу закоханість героїні в ідейного ворога («Лялечка»), заперечуючи брудну міщанську любов («Поєдинок»), ситий провінційний побут («Лист»). Незвичайність проблематики цих творів Коцюбинського спричинила їх недостатнє розуміння сучасниками автора. Його оцінювали «як далекого від життя», «холодного естета». Незважаючи на це, оптимізм, неприйняття тривіальності й дисгармонії, цікавість до народних звичаїв, намагання дослідити український менталітет відбилися у багатьох творах («Сон», «Хвала життю», «На острові», «Тіні забутих предків»). М. Коцюбинський майстерно синтезував модерністські художні засоби з сюжетами суспільного характеру, що пропонувались йому тогочасною дійсністю.

Думка

Максим Горький називав Коцюбинського «прекрасною рідкісною квіткою і ласкавою зіркою» на небосхилі української літератури.

Ім’я Василь Стефаник

В. Стефаник відомий в українській літературі як автор-новеліст (зб. «Оповідання», «Дорога», «Кленові листки», «Моє слово», «Земля»). Художня манера Стефаника — експресіоністична, яка виразно тяжіє до дослідження психології персонажа, суворої простоти викладу, відстороненості автора, за якою приховується авторська схвильованість. Проблематика новел традиційна, проте позначена особливим трагізмом осмислення проблем життя і смерті (новели «Кленові листки», «Палій», «Суд», «Злодій», «Діти»), безпорадної самотності людини (новели «Сама-самісінька», «Сини»), родинних катастроф, спричинених злиднями (новели «Новина», «Катруся», «Осінь»), морального спустошення людини (новели «У корчмі», «Лесева фамілія»), примусової служби у війську (новели «Виводили з села», «Стратився»).

Мова

В. Стефаник пише діалектом, чим посилює враження авторської відстороненості від подій.

Як експресіоніст Стефаник цікавиться внутрішнім світом людини, який він розкриває через зовнішні вияви — трагічний діалог, жести, портрет. Багато у письменника важить репліка, яка іноді говорить більше за опис. Новели Стефаника стислі, експозиція, розв’язка у традиційному розумінні відсутні. Кількома штрихами письменник уводить читача у дію і так само емоційно підсумовує діалог. Такою підкресленою «стриманістю» автор збільшує напругу трагічного змісту новели. Така величезна емоційна сила при зовнішній скупості змалювання людської трагедії справляє на читачів неабияке враження.

Думка

Як влучно зауважив М. Зеров, «...написані його рукою рядки захоплюють читача своїм рухом, своєю елементарною силою».

Ім’я Ольга Кобилянська

Серед письменників-модерністів творчість О. Кобилянської посідає особливе місце. Її прозові твори відзначені жанрово-стильовою і тематичною різноманітністю. У своїх новелах, етюдах, оповіданнях і повістях вона проголошує культ естетизму, своїх персонажів часто робить «аристократами духу». Це інтелігенти, що почувають себе самотніми, бо вони незмірно вищі за те міщанське середовище, в якому живуть.

Як автор-модерніст О. Кобилянська розробляє в українській прозі нову тему боротьби жінки за право на самостійність у житті.

Є↔У

Конфлікт у творах окреслений як «любовний поєдинок» героїв, що характерне для західноєвропейської літератури початку XX ст. (напр., К. Гамсун).

Героїні О. Кобилянської надзвичайно вразливі до всього, що обмежує їхню свободу як особистості (новела «Valse melancoliqne», «Царівна», «Ніоба», «Через кладку», повість «Людина», «За ситуаціями»). Нечисленними є твори на злободенні громадянські теми (оповідання «Банк рустикальний», «На полях»). Оригінально вирішує авторка у своїх творах так звані вічні проблеми трагічного кохання, влади землі над людиною, стосунків батьків і дітей (повісті «У неділю рано зілля копала», «Земля»). Якщо історія трагічної любові на тлі карпатської природи змальована в етнографічно-романтичній манері, то стиль повісті «Земля» поєднує в собі елементи реалістичного сюжету (життя селянської родини, прив’язаної до шматка ґрунту) і романтичного містичного зображення сили землі.

Оповідна манера повістей, визначальна роль пейзажу, заглибленість у чуттєву сферу героїв — такі основні ознаки прози О. Кобилянської.

Думка

«О. Кобилянська зійшла з карпатських вершин на буковинські доли, осягнула своїм проникливим зором весь простір рідної Вітчизни — і над Прутом, і над Дністром, відчула себе дочкою всієї української землі. Прийняла в своє серце її болі, страждання і надії, полюбила всією душею» (Ф. Погребенник).

Логічним завершенням творчих пошуків прозаїків кінця XIX — початку XX ст. у плані змісту і форми стала творчість В. Винниченка, що водночас виявилась фундаментом для мистецьких експериментів в українській прозі 20—30 рр. XX ст.