Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Епоха «експерименту» в українській прозі 20-30-х рр. XX ст. Проза воєнного і повоєнного часу
Особливості розвитку української прози

Проза епохи експерименту — це повна темпераменту література, в якій зростає інтерес до психологічних, моральних досліджень людини і суспільства.

У чому виявились творчі шукання Винниченка-прозаїка?

Ім’я Володимир Винниченко

В. Винниченко — один із найпопулярніших українських прозаїків початку XX ст., творчість якого становить зовсім інший, відмінний від імпресіонізму напрям — неореалістичний. Проза В. Винниченка відзначалася багатством і різноманітністю тематики й актуальністю проблематики. Розвиваючи жанр малої прози, письменник цікавиться життям провінційних міщан («Заручини»), спролетаризованих селян («Контрасти», «Голод»), декласованих елементів суспільства («На пристані», «Краса і сила», «Темна сила», «Дим», «Боротьба»). У центрі уваги письменника морально-етичні проблеми зради, патологічного кохання («Зіна», «Студент», «Талісман»).

Мова

Мова творів В. Винниченка вражає багатством і різноманітністю, вона іноді показово «недбала» (у ній багато росіянізмів, жаргонізмів), але фотографічно точна і виразна.

Є↔У

Винниченко «ставить» ризиковані експерименти з людською гідністю, перебуваючи під впливом натуралістичних оповідань І. Франка, прози Ф. Достоєвського, Гі де Мопассана.

Об’єктом зображення у письменника стає інтелігент, частіше — революціонер, для якого експеримент морально-психологічного характеру є визначальним («Момент», «Історія Якимового будинку»). У прозових творах Винниченко навмисне заплутує ситуацію, з якої герої можуть вийти, лише відкинувши моральні норми. Часто в центрі уваги митця образ безвольної людини — біологічного й соціального дегенерата.

У своїх романах, особливо після 1905 року, Винниченко «досліджує» нову мораль, а точніше — аморальність, засуджуючи так звану чесність із собою, що дозволяє будь-який злочин (романи «Чесність з собою», «Божки», «Рівновага», «Хочу», «Заповіти батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля»).

Є↔У

В. Винниченко спробував свої сили у новому пригодницькому жанрі, написавши роман «Сонячна машина», який відрізняє напружена інтрига й утопічне зображення дійсності у кращих традиціях європейського роману-утопії (напр., Т. Кампанелли «Місто-сонце»).

Думка

В. Винниченко був одним з найбільш популярних і читабельних прозаїків поч. XX ст. М. Коцюбинський влучно зазначив: «Кого читають? Винниченка. Кого купують? Винниченка».

У чому виявилася новизна української прози 20—30-х рр. XX ст. ?

Основна проблема прози 20—30-х рр. — людина і революція, і кожен автор намагався розв’язати її у соціальному і національному контекстах, змальовуючи: протистояння ідеального і реального (Микола Хвильовий «Арабески», «Кіт у чоботях»), моральне виродження людини під впливом революційної ідеології (Микола Хвильовий «Мати», «Я (Романтика)», В. Підмогильний «Третя революція»), національно-культурне відродження України (Микола Хвильовий «Вальдшнепи», В. Підмогильний «Невеличка драма»). Особливостями прозового жанру цього часу є експресивність, елементи імпресіонізму, орнаментальність (особливо у психологічній новелі), філософічність і романтика духовного аристократизму, водночас прозаїки міцно пов’язані з кращими традиціями прози попереднього періоду.

Разом з традиційними жанрами (повістю, психологічною новелою) особливої популярності набувають жанри нарису, фейлетону (Майк Йогансен, Остап Вишня), з’являється детективна (Ю. Смолич), пригодницька (О. Досвітній), біографічна (С. Васильченко) повість та ін.

У прозі 20-х рр. помітно виділяється жанр роману з внутрішньо-жанровими модифікаціями: проблемно-психологічний (В. Підмогильний, Є. Плужник, О. Копиленко), історичний (С. Божко), сатиричний (Ю. Смолич, Леонід Скрипник), науково-фантастичний і пригодницький (Ю. Смолич, О. Слісаренко, Гео Шкурупій), соціально-побутовий (А. Головко).

У 30-ті роки проблематика роману через соціологізацію літератури звузилась до «колгоспної» і «виробничої» тем. Безперечно, великий вплив на тогочасну прозу мала культурно-літературна ситуація в країні, що виявлялася у безперервному формуванні й активній діяльності мистецьких угруповань (ВАПЛІТЕ, «Гарт», «Плуг» тощо), які репрезентували увесь ідейний і жанрово-стильовий спектр української прози цього часу.

Ім’я Микола Хвильовий (Фітільов)

Один з найвизначніших українських літераторів, публіцист, культурний і громадський діяч. Творчість Миколи Хвильового

різноманітна і в часовому плані неоднорідна. Його рання проза — це відсутність сюжетних творів, відзначених безпосередністю вражень, романтичним сприйняттям дійсності, аж до її ідеалізації (ідеали правди, краси і щастя), ліризмом. Герої Хвильового — це більше символи, ніж конкретні люди. У прозі легко знайти елементи імпресіонізму і навіть ознаки експресіонізму, сюрреалізму. У творах цього автора (зб. «Сині етюди») переважають музикальні образи, що є виявом спільної для тогочасної прози тенденції, зокрема і в Ю. Яновського, і в раннього А. Головка та ін. Поступово романтизація терору як неминучого революційного самоствердження обертається на розпач і трагічно-викривальну сатиру, що породжена непримиримим аналізом дійсності. Революційно-романтичний настрій змінюється у прозаїка на своєрідну авторську позицію «світового болю», що виявляється у трагічній суперечності між гуманізмом і фанатизмом. Це стало причиною оновлення проблематики прози Хвильового, який зображує жінку в революції (від етюду «Життя» до «Вариної біографії»), дегенерата-братовбивцю, матеревбивцю («Мати», «Я (Романтика)»), інтелігента в революції (роман «Вальдшнепи»), Автор розмірковує над питаннями національної самобутності мистецького розвитку в Україні (зб. памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму»).

Є↔У

Микола Хвильовий, як багато хто з сучасних йому прозаїків, відчував вплив О. Шпенглера («Занепад Європи»). Як справжній професіонал і людина з передовим художнім мисленням, він виступає за високий інтелектуальний рівень української літератури, проти революційної графоманії і масовизму, орієнтуючи українське письменство на зразки європейської літератури.

Отже, Микола Хвильовий був справжнім ідеологом українського літературно-мистецького процесу 20—30-х рр., впливав на піднесення не тільки української літератури, а й усього національно-культурного життя, що спровокувало розгорнутий у державному масштабі з кінця 30-х років наступ на «хвильовізм», а отже — на українську літературу. Проте талант Хвильового високо оцінювали вже його сучасники.

Думка

Так, О. Білецький назвав його «основоположником справжньої нової української прози».

Зазначимо

Абсолютно новим явищем в українській прозі цього часу є урбаністична тема, що зумовлено прагненням прозаїків вивести літературу за межі провінційної закутості (група «Урбіно», що об’єднувала І. Дніпровського, Олеся Досвітнього, М. Ялового, Ю. Смолича, П. Тичину, Миколу Хвильового).

Ім’я Валер’ян Підмогильний

Один із найбільш яскравих представників української інтелектуальної прози 20—30-х рр., яка відзначалася поєднанням психологічного реалізму з філософським заглибленням у світ героїв. Спадщина В. Підмогильного становить три збірки оповідань, кілька повістей, два романи, вагомий перекладацький доробок (з творів Вольтера, А. Франса, П. Меріме, А. Доде, Оноре де Бальзака та ін.). Це один із талантів «розстріляного Відродження», вирваний з літературного процесу 20—30-х рр. сталінськими репресіями (розстріляно 3.11.37 р. на Соловках).

В. Підмогильний — представник психологічного реалізму, що еволюціонував від імпресіонізму та символізму. Тематика його творів різноманітна й актуальна. Письменник розробляє тему залежності людини від щоденних потреб (оповідання «Собака», «Проблема хліба»), тему голоду (оповідання «Син»), вічну тему духовних шукань, розуміння і сприйняття світу інтелігенцією (новела «Історія пані Ївги», «Військовий літун», «Сонце сходить»).

Центральною проблемою, в якій сфокусовано увесь спектр творчих шукань Підмогильного, є проблема міста й села, зображуваних у минулому і сучасному вимірах, у соціальних і національних аспектах (повість «Остап Шаптала»). Особливої гостроти ця проблема набуває у найвидатнішому творі Підмогильного — романі «Місто». Це виразно психологічний твір, в якому письменник показує людину в постійній боротьбі добра і зла, неординарну особистість із виразною суспільною і психологічною багатовимірністю сприйняття себе й світу. Цей роман продемонстрував зацікавленість письменника саме людиною, а не колективом, за що й був трактований як вияв «дрібнобуржуазної ідеології».

Є↔У

Роман написаний у дусі західноєвропейських класичних традицій осмислення цієї проблеми («Батько Горіо» Оноре де Бальзака, «Любий друг» Гі де Мопассана, «Кандид» Вольтера).

Думка

Роман «Невеличка драма» доповнив бібліотеку інтелектуального українського роману, представлену «Вальдшнепами» Миколи Хвильового, «Майстром корабля» Ю. Яновського. В. Підмогильний працював й у жанрі новели. Його цикл новел «Повстанці» написаний в романтично-імпресіоністичному стилі. Він відобразив трагічні «революційні» перетворення на селі, що призводять до протистояння невдоволеного селянства і влади, до «третьої» революції («Третя революція»). Програмним завданням творчості В. Підмогильного було продовження філософсько-психологічних традицій української літератури XVI—XVII ст., безпосередній контакт з літературою Західної Європи Ю. Смолич вважав В. Підмогильного «найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким..., найбільш інтелігентним» письменником... Його творчість — яскравий приклад синтезу набутків національної й європейської класики, проте така проза була непотрібна ідеологічній системі 20—30-х рр.

Ім'я Юрій Яновський

Один із найоригінальніших представників романтичної течії в українській прозі 20—30-х рр. На літературній ниві Ю. Яновський починає як поет (зб. «Прекрасна Ут»), у прозі утверджується як новеліст (новели «Мамутові бивні», «Кров землі»). Особливістю Яновського-новеліста є прагнення поєднати реальний та ідеальний час, надати творам особистісного звучання, динаміки і життєвої неповторності. У центрі уваги автора-романтика — не еволюція характеру персонажів, а їхні дії та вчинки в умовах соціальних катаклізмів. Таку позицію письменник витримує не тільки у новелістиці, а й у великій прозі: романах «Майстер корабля», в якому автор намагається змалювати життя і творчість українських кіномайстрів 20—30-х рр.; «Чотири шаблі», де звучить тема громадянської війни, постає проблема життя і смерті. Події революції і громадянської війни висвітлені неординарно, структура роману пісенна, а отже, лаконічна, і тому революційні будні (те, що поза романтикою) у творі не відображені. Це сприяло поетизації відображення життя і не сприймалося вульгаризаторською критикою. У такій творчій манері, незважаючи на критику, написаний роман «Вершники», основний мотив якого — започаткований революцією розпад людського роду. Оригінальна форма роману, який складається з восьми новел, не пов’язаних єдиним сюжетом, але поєднаних головною ідеєю.

Отже, уже в романі «Вершники» помітна тенденція автора до фетишизації класової боротьби, атрибутів тогочасної реальності (зокрема, імен пролетарських вождів у новелі «Батальйон Шведа»). Ця драма митця, спровокована тогочасною критикою, не дала повністю розкритися таланту письменника, що позначилися на його подальшій творчості (напр., роман «Жива вода», цикл новел «Київські оповідання», зб. оповідань «Нова книга»).

Проза 20—30-х рр. була плідною на новаторські пошуки. Новий вид мистецтва — кінематограф — істотно впливає на творчість українських письменників (О. Довженко, М. Бажан, Г. Епік). Синтезом двох мистецтв — кіно і літератури — стає новий жанр кіноповісті. У цей час відбувається становлення О. Довженка як самобутнього кінорежисера, засновника українського поетичного кіно. 20—30-х рр. ознаменувалися для нього такими кінотворами, як «Вася-реформатор», «Ягідка кохання», «Сумка дипкур’єра», «Звенигора», «Арсенал», в яких автор не стільки виявляє трагізм революційної боротьби, скільки ставить читача перед вічними проблемами життя і смерті, добра і зла. Пізніше з’являються фільми «Аероград», «Щорс», на яких позначилася «запрограмованість» письменника ідеалами соціалістичної доби.

Зазначимо

Фільм О. Довженка «Земля» включено до 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів.

Думка

Талантом Довженка захоплювалися визнані світові метри кінематографа. «Слов’янство поки що дало світові в кінематографі першого великого митця, мислителя і поета — О. Довженка» (Чарлі Чаплін).

Якісно новим продовженням гумористично-сатиричної течії в українській літературі стала проза Остапа Вигині (Павла Губенка). У цей період він остаточно утверджує жанр фейлетону, гумористичного оповідання й усмішки («Село згадує», «Дід Матвій», «Ярмарок», «Крим», «Гурзуф» та ін.). Особливий ліризм, доброзичливе ставлення до людини, любов до природи — такі основні риси, що характеризують жанр усмішок. У створеному в 30-ті рр. циклі «Українізуємось», присвяченому проблемі національного розвитку, провідним мотивом стало національне відродження, актуально звучала проблема розвитку національної мови в усіх сферах життя. Невипадково твори Остапа Вишні були «ізольовані» від читача на довгі роки, бо ідеї, висловлені в них, були несумісні з ідеологічними догмами тієї доби.

Мова

Український читач любить твори прозаїка не тільки за те, «що вони смішні, за те, що вони глибоко трагічні...» (Микола Хвильовий), а й за високу мовну майстерність, уміле поєднання лексичних засобів побутової просторічної мови з політичними, діловими, канцелярськими. Це, безсумнівно, надає його стилю ліризму, близького і до високого, і до буденного.

Думка

Остап Вишня став гідним продовжувачем традицій сміхової культури, започаткованих І. Котляревським, М. Гоголем, Т. Шевченком. М. Рильський писав про нього: «Це — український письменник, у пейзажі, ліриці, гуморі і сатирі».

Отже, українська проза після своєрідного національного Ренесансу (20—30-х рр.) зазнає значних втрат. «Згортання» українізації призводить до вульгаризації літературного процесу, що виявляється у звуженні тематики, монументалізації образу комуніста, втрачанні ідейних і художніх здобутків попередників. Окрім того, відбувається фізичне винищення митців чесного українського слова.

У чому виявився суперечливий характер української прози 40—50-х рр. ?

Особливістю української прози періоду II світової війни та післявоєнних часів стало співіснування творчості письменників-емігрантів і письменників Радянської України, що впливало і на характер тематики, проблематики прозових творів. Основною була тема воєнної та повоєнної дійсності, що по-різному інтерпретувалася в українській прозі 40—50-х рр.

Популярними жанрами стають оповідання й новела, ознаками яких є документальність, а героями — учорашні робітники, колгоспники, інтелігенти і сьогоднішні захисники Вітчизни: П. Панч (зб. оповідань «Гнів матері»), Ю. Яновський (зб. оповідань «Земля батьків»), М. Стельмах (зб. оповідань «Березовий сік»).

Особливою сторінкою у прозовому літописі війни стають повісті («Повість полум’яних літ» і «Україна в огні»), оповідання («Ніч перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись!», «На колючому дроті») О. Довженка. Воєнний доробок письменника — це прозова хроніка героїчних подвигів народу, його трагедії й перемоги. Як справжній людинознавець, він бачить не тільки героїзм людини, справедливість помсти за народне горе, а й досліджує вплив війни на психологію людини. Всебічний аналіз української ментальності подає О. Довженко в автобіографічній повісті «Зачарована Десна», де виразно окреслює національні характери, створюючи узагальнений портрет українця.

В іншій стильовій манері осмислював цю тему Олесь Гончар у своїх перших новелах «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», романі «Прапороносці». Воєнні мотиви звучать у повісті кінця 40-х:— початку 50-х рр. «Земля гуде», кіноповісті «Партизанська іскра». їм властивий тонкий ліризм, романтизація героїв у поєднанні з суворою реалістичністю відтворюваних подій.

У 1943 р. збіркою «Березовий сік» дебютує в українській прозі Михайло Стельмах, майже одночасно стаючи визнаним майстром жанру. Його роман-хроніка «Велика рідня» відповідав основним канонам «соцреалізму», але разом з тим являв собою глибоке дослідження українського менталітету, відновлював перервану традицію жанру роману-хроніки, започатковану прозою XIX ст.

Мова

Мовотворчість М. Стельмаха є самодостатнім художньо-естетичним явищем в історії української літературної мови, а народнопісенність — її важливим джерелом. Саме м’який ліризм, генетично закладений в українській народній пісні, надає епічній оповіді романів М. Стельмаха особливої ліро- епічної тональності.

Помітним явищем в українській літературі того періоду стала творчість письменників-емігрантів завдяки новим темам, проблемам, способу художнього зображення. їм вдалося сказати правду про тоталітарну систему, наслідки колективізації. Серед них — Іван Багряний (І. Лозов’яга), «український Солженіцин». Його романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський», повісті «Морітурі», «Людина біжить над прірвою» присвячені людині, яка протистоїть жахливій тоталітарній системі і залишається Людиною. Новаторськими виявились пошуки нової форми для втілення ідеї сильної особистості, що відстоює національне «я», у жанрі пригодницької прози. Документальна вірогідність у поєднанні з емоційністю й експресивністю викладу сприяли світовому визнанню Багряного як письменника-гуманіста.

Є↔У

Романи «Тигролови», «Сад Гетсиманський» були перекладені англійською, німецькою, французькою, італійською мовами і знайомили світову громадськість із жахливою дійсністю в СРСР.

Безкомпромісним борцем з комуністичним режимом виявляє себе Улас Самчук. Заявивши про себе модерновими за формою і за змістом оповіданнями з життя еміграції, зокрема «На старих стежках», він по-справжньому розкрив свій художньо-психологічний талант у повістях «Марія», «Кулак», трилогії «Волинь», «Ост». Тематика його творів різноманітна: голодомор, насильницька колективізація українського села, боротьба закарпатських українців за незалежність (роман «Гори говорять»). У центрі уваги митця — українець, хазяїн-хлібороб, інтелігент-націоналіст, люди, які обстоюють своє право на людське життя, власний національний світоустрій. Останній період творчості (60—70-ті рр.) — це написання спогадів («На білому коні», «Чого не гоїть огонь», «Планета Ді-Пі»). Завершують творчий доробок митця романи про заокеанську українську еміграцію «Слідами піонерів», «Втеча від себе» (третій роман трилогії «Ост»).

Отже, порівняно з творами цих авторів «радянська» проза, яка постійно була зорієнтована на заклики партії, втрачала і в ідейному, і в художньому плані. Творчість «на замовлення» не сприяла розвиткові таланту (напр., творчість А. Головка). Проте вже тоді в українській прозі з’явилися генерація письменників, які спрямовували свій талант на осмислення заборонених раніше тем (Олесь Гончар, І. Сенченко, С. Журахович, А. Дімаров, С. Скляренко, О. Ільченко, Гр. Тютюнник).