Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Зародження нової української драматургії
Особливості розвитку української драматургії

Працюючи самостійно над цією темою, студенти повинні визначити основні етапи розвитку української драматургії; зосередити увагу на жанрово-тематичних особливостях, проблематиці кожного періоду розвитку української драми; з’ясувати роль і місце української драматургії в європейському літературному контексті; уміти характеризувати творчий доробок найвідоміших українських драматургів (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, В. Винниченка, М. Куліша та ін.).

Драма (з грецької «дія») — один із трьох родів літератури, що належить одночасно театрові й літературі.

У цьому значенні вживається й термін драматургія, який також означає:

а) сукупність драматичних творів окремого письменника, певної літератури чи доби;

б) теорію драматичної творчості;

в) сюжетно-образну концепцію театральної вистави чи кіносценарію.

Специфіка драматичних творів полягає у їх призначенні — втіленні на сцені дії, за допомогою якої перед глядачем і читачем постає людський характер, вчинки героя, його духовний світ. Автор говорить від імені дійових осіб за допомогою монологів та діалогів. Цим драма відрізняється від епосу, а спільною їх ознакою є сюжетність твору.

Виділяють такі жанрові різновиди драми: трагедія, комедія, власне драма (остання остаточно сформувалась як жанр у ХУІІІ ст.), мелодрама, фарс, водевіль, трагікомедія та ін.

Є↔У

Джерелом європейського драматичного мистецтва стала творчість давньогрецьких трагіків Софокла, Еврипіда, Есхіла, комедіографа Аристофана.

У чому виявилися особливості української драматургії першої половини 40—60-х рр. XIX cм.?

Художня система нової української драматургії формувалась на «перехресті» традицій драми XVII ст., зокрема шкільної драми в усіх її жанрових різновидах, і народної вертепної драми. Нова драматургія виявляла «прихильність» до «різноманітності» персонажів: на сцені показували сучасне й минуле життя селян та представників різних верств суспільства. У цей час драматурги намагалися відійти від традицій бурлеску, створювалися перші мандрівні українські трупи (напр., поміщика Д. Ширая), згодом відкривалися театри у Харкові (1789), у Києві та Одесі (1803), Полтаві (1810). Характерною ознакою театрального життя цього часу стали любительські (аматорські) вистави; домашні, часто кріпацькі, театри, що виникали в тих місцях, де не було постійних театрів (цю ситуацію описують Г. Квітка-Основ’яненко у п’єсі «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» та М. Гоголь у «Ревізорі»). У репертуарі тогочасного театру панують твори переважно російських авторів, так звані комічні опери О. Аблесімова, М. Хераскова та ін. До нас дійшли назви двох українських п’єс, які ставилися на різних сценах аж до 1840 р., — «Українка, або Волшебний замок» та «Олена, або Розбійники на Україні».

Є↔У

Якщо у західноєвропейському драматичному мистецтві І третини XIX ст. запанувала творча пауза, то в новій українській драматургії починається новий період розвитку, який представлений насамперед драматичною творчістю І. Котляревського.

Ім’я Іван Котляревський

Його вважають зачинателем нової української драматургії, бо Котляревському належить провідна роль у створенні драми нового типу. У драматичних творах письменника звучить нова мова — жива народнорозмовна, колоритна, образна. Він змальовує нових героїв з народу, що являють собою типові національні характери українського селянина, дрібного міщанина. І. Котляревський вдало використовує народну пісню як засіб характеристики персонажів (напр., у «Наталці Полтавці» їх використано більше двадцяти).

І. Котляревський по-новому «озвучував» тогочасну «комічну оперу», перетворивши її на етнографічно-побутову мелодраму з гострим соціально-побутовим, психологічним конфліктом, органічно поєднавши в ній ліричну й гумористичну тональності. На відміну від російських комічних опер цього часу, твір І. Котляревського новаторський і з погляду композиційної майстерності: природне розгортання дії з поступовим загостренням конфлікту сприяють виявленню характерів дійових осіб у життєво достовірних ситуаціях. Новаторським став і водевіль «Москаль-чарівник» (1819).

Є↔У

Якщо французькі, австрійські, російські водевілі були засновані на ситуаціях з життя верхів суспільства, то водевіль Котляревського — на побуті селянства. Окрім цього, твір відзначений тонким гумором (використано гумористичні народні оповідки та анекдоти), ліризмом (уведена велика кількість українських народних пісень і романсів).

На початку XIX ст. нові ідеї І. Котляревського в драматичному жанрі розвивали Василь Гоголь («Простак», «Собака-вівця»), Андрій Ващенко-Захарченко («Оказія з Микитою», «Поярмаркував»), Леонід Глібов («До мирового», «Хуторяночка»).

Ім'я Григорій Квітка-Основ'яненко

Письменник творчо розвивав жанр драми, започаткований І. Котляревським.

Тематика й проблематика його творів тісно пов’язані з життям простих людей — селян і міщан. Драми Квітки-Основ’яненка відзначені певною трагедійністю («Сватання на Гончарівці», «Щира любов, або Милий дорогше щастя»). Його герої постають перед трагічним вибором, а фінал п’єси хоч і щасливий, але не відкриває героям радісних перспектив. Г. Квітка-Основ’яненко намагається подати образ ідеальної людини, вперше виводить на українську сцену образ кріпака, утверджуючи таким чином гуманістичні засади моралі.

Актуальні за тематикою й проблематикою (автор висміює деморалізацію дворянства, утверджує високі моральні якості людини з народу) комедії, жарти, водевілі Г. Квітки-Основ’яненка відзначені майстерністю побудови інтриги, динамічністю дії («Шельменко-денщик», «Шельменко-волостной писарь», «Приезжий из столицы», «Мертвець-збитошник», «Бой-жінка», «Вояжери»). Комедію «Шельменко-денщик» (1836) вважають його найвизначнішим драматургічним досягненням.

Є↔У

Герої п’єс, зокрема Шельменко, — меткі, спритні, веселі, вони подібні до слуг у комедіях К. Гольдоні.

Г. Квітка-Основ’яненко часто використовує у комедіях розіграші, перевдягання, містифікації. Драматург глузує з людей, зорієнтованих на зовнішній лиск, на вміння справити враження, але разом з тим намагається навчити читача уникати людських слабкостей.

Мова

Як і Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко утверджує в драматургії живу народнорозмовну українську мову. Хоча, як данина часові, є в нього і твори, написані російською мовою.

У період романтизму (І половина — середина XIX ст.) продовжує свій розвиток історична драма, набуваючи істотних ознак романтичної.

Є↔У

Як і західноєвропейська романтична драма (напр., Ф. Шиллера), українська драма має історичний зміст, драматично напружений конфлікт, у ній діє герой — виняткова особистість, масові сцени поєднані з внутрішніми монологами героїв.

Автори романтичної драми намагалися використовувати «високу» і «просту» мову у монологах та «масових» сценах.

В українській романтичній драмі панує інтерес до минулого народу, що відбивалося в героїко-патріотичній тематиці. Так, М. Костомаров у трагедіях «Сава Чалий», «Переяславська ніч» намагається розв’язати вічну проблему переваги прощення й примирення над помстою; Є. Гребінка у драматичній поемі «Богдан» досліджує Хмельниччину як феномен національно-визвольної війни. Пізніше цю традицію продовжить у драматичних творах П. Куліш («Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай»).

Нове слово в тогочасній драматургії належить Т. Шевченку. Він як драматург відійшов від літературної традиції українського театру у п’єсі «Назар Стодоля», в основі якої лежить гостро соціальний конфлікт і для якої характерний яскраво виражений новий мотив боротьби за щастя.

В історії української драми «Назар Стодоля» є другим після «Наталки Полтавки» ключовим твором, присвяченим пошуку шляхів осмислення дійсності. У цій п’єсі побутова фабула, пов’язана зі сватанням, є лише канвою, на якій вималювано сюжет з

глибоким духовно-моральним змістом.

Зазначимо

Особливе місце в драматургії 40—60-х рр. посідала «запорозька» тема. Це «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Послідній кошовий запорожський» М. Старицького.

Мова

В українській драматургії цього періоду відбувався складний і надзвичайно важливий для її подальшого розвитку процес становлення мовного статусу українського театру.

Отже, драматичні твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка та ін. були глибоко народними, їхня мова — багатою, гнучкою і цілком спроможною творити нову літературу. Українська драматургія 40—60-х років XIX ст. загалом мала перехідний характер, у ній співіснували різні напрямки-просвітительсько-реалістичний, романтичний, сентиментальний.