Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Український професійний театр і драматургія II половини XIX ст.
Особливості розвитку української драматургії

У чому полягають особливості розвитку української драматургії II половини XIX ст.?

У цей час відбувається становлення й розквіт професійного українського театру, активізується сценічна діяльність його фундаторів і першорядних талантів — М. Старицького, М. Кропивницького, братів Тобілевичів (Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого), Марії Садовської-Барілотті, Марії Заньковецької.

Становлення українського професійного театру відбувалося в складних умовах. Жорстокі адміністративно-цензурні утиски [Валуєвський циркуляр (1863), Емський указ (1876)] обмежували репертуар українського театру того часу: заборонялося розробляти теми з народного життя, з історії України, світової драматургії, заборонялися вистави українською мовою, на сцені йшли лише безконфліктні, розважальні п’єси. Унаслідок цього розвиток українського театру позначився етнографізмом, що, з одного боку, звужувало тематику репертуару, а з другого — сприяло збереженню національної специфіки драматургії. У 1882 році Марко Кропивницький створює професійну українську трупу, яка стає основою нового професійного реалістичного українського театру, що здобув широке визнання в Україні та за її межами.

Думка

Як тонкий і глибокий знавець сцени, М. Кропивницький дбав про яскраву сценічність, видовищність вистави, свідомо іноді поступаючись такою рисою, як психологізм, бо вважав, що «масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била...».

Якісно оновлювалася тематика українського театру, цьому перш за все сприяла творчість його фундаторів — М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого. Нова театральна система базувалася на романтичній побутовій тематиці, видовищності, театральних ефектах, оминаючи «шарж і вульгаризми». Одночасно з традиційною темою села, історичного минулого України в українській драматургії утверджується нова тема — життя інтелігенції («Талан» М. Старицького, «Суєта», «Житейське море» І. Карпенка-Карого). Автори порушують у своїх творах нові проблеми: проблему батьків і дітей («Дві сім’ї» М. Кропивницького, а також згадана дилогія І. Карпенка-Карого), проблему моралі у тогочасному суспільстві («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького), проблему нещасливого кохання («Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю...» М. Старицького, «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького).

Прикметною ознакою драматургії корифеїв є розгалужена жанрова система. Оновлюються традиційні в українській літературі драматичні жанри, в основі яких лежить соціальний конфлікт, а саме: віршована історична драма (трагедія) («Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші» М. Старицького, «Бондарівна» І. Карпенка-Карого), водевіль («Помирились» М. Кропивницького, «По-модньому» М. Старицького), мелодрама («Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Циганка Аза» М. Старицького).

Заслугою корифеїв української драматургії є розвиток таких жанрів, як: соціально-психологічна драма («Наймичка» І. Карпенка-Карого, «Не судилося» М. Старицького, «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького), сатирична комедія («За двома зайцями» М. Старицького, «Крути та не перекручуй», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), фарс («По ревізії» М. Кропивницького).

На відміну від попередніх драматичних творів, українська драматургія II половини XIX ст. помітно зростає і в ідейно-художньому плані: конфлікт, як правило, розгортається навколо головного героя або його антиподів, увага сконцентрована на душевному стані дійових осіб, їх переживаннях, внутрішній монолог є одним із засобів характеристики героя. Замість класицистичної єдності часу, місця, дії корифеї використовують інший спосіб зображення — широку панораму життя героїв. Сюжет творів розгалужений, у них розв’язані, як правило, кілька конфліктів.

Мова

Драматичні твори написані вишуканою літературною мовою, що є одним з основних засобів характеристики героя, персонажа.

Є↔У

Дбаючи про збагачення театрального репертуару, класики української драматургії зверталися до класичної спадщини українських прозаїків (напр., І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного), творчо використовуючи їх доробок для творення нової драматургії, а також перекладали найкращі зразки світового драматичного мистецтва (твори М. Лєрмонтова, В. Шекспіра, М. Гоголя, Г. Гейне, О. Пушкіна та ін.).

Ім’я Марко Кропивницький

Драматург, актор, режисер, композитор, один із основоположників українського професійного театру. М. Кропивницький десять років працював в українсько-російських трупах, виступи в Одесі, Харкові, Херсоні, Єлисаветграді, в Галичині, Криму й Росії принесли йому славу талановитого актора й режисера. У 1882 р. очолив створену в Єлисаветграді трупу українських професійних акторів і Товариство українських акторів, до яких належали М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Т. Затиркевич та ін., що згодом дістали назву «театр корифеїв». Його перу належить більше як 40 п’єс (включаючи переробки та інсценізації, переклади п’єс Шекспіра, російських драматургів).

Проблематика творчості М. Кропивницького досить широка, що й зумовлює постійний жанрово-стильовий пошук драматурга. У 60—80-ті роки М. Кропивницький активно розробляє жанр водевілю, соціально-побутової драми, комічної оперети. Написані ним водевілі «Помирились», «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання», «Актор Синиця», «Пошились у дурні», «По ревізії» (вважають класичним взірцем жанру), «Вуси» яскраві, живі, нерідко виходять за межі розважальності, ускладнюючись соціальними мотивами.

Мелодрами «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» відбивають складну морально-етичну проблематику, пов’язану з епохою руйнування старих феодально-кріпосницьких відносин і зародженням більш динамічних, але не менш жорстоких умов раннього капіталізму.

У 80—90-ті роки М. Кропивницький створює соціально- побутові драми й комедії «Дві сім’ї» («Де зерно, там і полова»), «Олеся», «Зайдиголова», «Перед волею», «Чмир» («Чумазий»), у яких викриває негативні суспільні явища з позицій демократа і гуманіста. Драматург виступає проти руйнування народної моралі, проти сільського безладдя.

У доробку драматурга є п’єси для дітей за мотивами народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»). Вдавався він до інсценізації літературних творів, а саме «Невольник» та «Глум і помста» за мотивами поем Т. Шевченка «Сліпий» і «Титарівна», інсценізував «Вергілієву Енеїду» за І. Котляревським, «Вуси» — за О. Стороженком. Відома драма Ж.-Б. Мольєра «Жорж Данден» лягла в основу його п’єси «Хоть з мосту в воду головою».

Думка

І. Франко високо оцінив доробок М. Кропивницького, особливо відзначивши мову його творів: «Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору народної мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати. Пісні, жарти, приказки й вигадки, мов перли-самоцвіти, сипляться безкінечною многотою...».

Ім’я Михайло Старицький

Поет, драматург, прозаїк, перекладач, театральний і культурно-громадський діяч. Відомий як поет-новатор, є автором історичних романів і повістей.

Є↔У

М. Старицький починав як перекладач творів О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, В. Жуковського,

М. Огарьова, І. Крилова, Г.-Х. Андерсена.

Зазначимо

У листі до I. Франка Старицький писав: «Я думаю, що моя сила найбільша у драмі».

У 1883 р. він — директор трупи М. Кропивницького, у 1885 р. очолює нову трупу, а в 1892—1897 рр. був директором і режисером трупи М. Садовського. Як драматург відомий яскравими соціально-психологічними («Не судилось», «Панське болото», «Талан», «У темряві»), соціально-побутовими («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці») драмами, де глибоко висвітлено життя пореформеного міста й села, побут різних прошарків суспільства.

Широковідомими стали його героїко-романтичні віршовані драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», а також водевілі «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модньому», «Чарівний сон», інсценізації та переробки «За двома зайцями» (за драмою І. Нечуя-Левицького «На Кожум’яках»), «Циганка Аза» (за повістю І. Крашевського «Хата за селом») та ін. М. Старицький виступає як драматург-новатор у змалюванні нового типу героя — представника демократичної інтелігенції того часу («Розбите серце», «Талан», п’єса російською мовою «Крест жизни»). Новатором був Старицький і в точному, виразному змалюванні «підпанків», людців з лакейською психологією. Автор доходить висновку, що справжні мотиви людських вчинків лежать у соціально-психологічній сфері життя.

Мова

Письменник сприяв подальшому розвитку української літературної мови. Його перу належить багато слів-неологізмів. Відомі його новотвори — «мрія», «байдужість», «приємність», «пестливий, «страдниця» та інші, що увійшли до активного мовного вжитку за його життя, функціонують і сьогодні, «втративши» своє авторство.

Думка

За силою викриття паразитичного середовища, що породжувало мізерних людців, М. Старицького порівнювали з О. Островським, його вважали духовним спадкоємцем Т. Шевченка.

Ім'я Іван Карпенко-Карий (Тобілевич)

Драматург, актор, режисер, громадський і культурний діяч. У своїй творчості він підсумував зусилля своїх попередників і сучасників, синтезувавши на засадах реалізму те краще, що було в реалістичній та романтичній українській драматургії, виховавши школу акторів нового соціально-психологічного театру.

Зазначимо

Літературна спадщина драматурга — 18 оригінальних п’єс і 3 переробки творів.

У драмах соціально-побутового характеру «Бурлака», «Безталанна», «Наймичка» І. Карпенко-Карий загострює увагу не на індивідуальних властивостях характеру героя, а на тих життєвих умовах, які визначають поведінку і стають поштовхом до драматичної дії. Зробивши основною темою драматичних творів життя українського села, автор, з одного боку, зосереджує увагу на розкритті характерів і конкретних людських стосунків, що зумовлені соціальними та економічними чинниками, а з другого — показує, як сильна особистість може змінити усталений хід подій, піднятися над буденністю.

Новим у творчості І. Карпенка-Карого була відмова від «драми-інтриги» з притаманними їй образами лиходіїв. Так само новим явищем у його драматургії була сатирична комедія з типовим образом глитая. На своїх героях Карпенко-Карий простежив усі стадії розвитку цього персонажа: від старшини Михайла («Бурлака»), Михайла Окуня («Розумний і дурень»), Филимона («Підпанки»), діда Миколи («Понад Дніпром») до Калитки («Сто тисяч») і Пузиря з його управителями Феногеном і Ліхтаренком («Хазяїн»).

Новаторський підхід драматурга виявився в умінні показати суспільні процеси, що відбувалися в усіх країнах Європи й Америки того часу: його «хазяїни» не тільки черстві, некультурні хижаки-експлуататори (автор не приховував свого іронічного ставлення до них), а й передові на той час господарі, що створювали велике капіталістичне господарство, об’єктивно позитивна сила нової доби [Мирон Серпокрил («Понад Дніпром»), Карпо Барильченко («Житейське море»), учитель Калинович («Хазяїн»)].

Чимало глибоких думок про сім’ю, обов’язки, які вона покладає на людину, про стосунки подружжя висловлює І. Карпенко-Карий у драматичній дилогії «Суєта» і «Житейське море». Серйозність і глибина, з якою ведуться у п’єсах розмови про поняття людської моралі, виховують культуру почуттів і відносин. Хоча побутовий театр не зміг скористатися цими значними новаторськими досягненнями І. Карпенка-Карого, але згодом вони стали художнім надбанням неоромантичної (Леся Українка), символічної (Олександр Олесь, С. Черкасенко), психологічної (В. Винниченко) драми.

Особливу сторінку творчості І. Карпенка-Карого становлять його історико-романтичні п’єси — драма «Бондарівна», комедія-жарт «Паливода XVIII ст.», мелодрама «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», драма «Гандзя», трагедія «Сава Чалий». їхні герої — це сини України, що саможертовно борються проти польської шляхти. У драматичних творах автор вдало поєднує морально-людський і соціально-історичний аспекти зображення.

Є↔У

В європейському драматичному контексті творчість

І. Карпенка-Карого міститься в одній мистецькій площині з творами його видатних сучасників — Г. Гауптмана, Б. Шоу, Г. Ібсена, Л. Толстого.

Думка

«Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, а й інших слов’янських народів» (І. Франко).

Отже, корифеїв українського театру часто називають батьками українського професійного театру. Творчо переосмислюючи давні традиції (генетичний зв’язок з шкільною драмою, інтермедією і вертепом), вони почали розвивати новий напрямок — соціально-психологічну драму. Глибока обізнаність корифеїв українського театру з досягненнями світової драматургії дозволила їм вийти на новий рівень розвитку театрального мистецтва, увійти у світову драматургію завдяки довершеній гармонії змісту і форми творів.

Думка

Як вважають критики, за два десятиліття український театр пройшов шлях, на який європейський мав понад два століття.

Традиції, започатковані корифеями українського театру, творчо розвивав І. Франко-драматург.

Ім'я Іван Франко

І. Франко відомий як історик і теоретик драми, який глибоко досліджував жанрову систему та стильові напрями української і світової драматургії («Наш театр», «Руський театр», «Русько-український театр. (Історичні обриси)».

Є↔У

Аналізуючи у статтях і рецензіях драматичні твори В. Шекспіра, Ф. Шиллера, Г. Ібсена, О. Пушкіна, М. Гоголя, Л. Толстого, О. Островського та багатьох українських драматургів, І. Франко поступово вибудовує свою концепцію драми й театру, яка полягала у вагомості й широті проблематики драматичного твору, у постійній оновлюваності форми, а також у збагаченні й розширенні системи виражальних засобів. Цими критеріями він керувався, пишучи власні драматичні твори.

Драматургія Франка, крім ранніх, здебільшого незавершених спроб, поєднує чотири великі твори: «Рябина» (1886), «Украдене щастя» (1894), «Учитель» (1896), «Сон князя Святослава» (1895) та п’ять одноактних п’єс: «Послідній крейцар» (1880), «Майстер Чирняк» (1894), «Суд святого Николая» (1895), «Кам’яна душа» (1895), «Будка ч. 27» (1896), «Чи вдуріла?» (1904).

Вершинним твором Франка-драматурга стала п’єса у п’яти діях «Украдене щастя». Всебічний аналіз народного життя, створення правдивих, складних і суперечливих характерів, тонкий психологічний аналіз — основні риси, що відзначають цю драму із сільського життя. І. Франко по-новому розглядає традиційну тему кохання, що виявилося і в символічній назві твору, складності драматичної колізії (любовний трикутник Анна — Михайло — Микола), глибокому психологізмі зображення кожного героя драматичного твору, внутрішній мотивації дій та вчинків персонажів. Це був якісно новий жанр соціально-побутової психологічної мелодрами на відміну від «зліплених любовних сюжетів».

Отже, у своїй драматичній творчості І. Франко був вірний тим теоретичним засадам, які висунув у статті «Наш театр», проголошуючи основне гасло митця-драматурга — «будити в слухачах критику свого життя», «зображувати й аналізувати його прояви». Написані для народного театру, п’єси Франка, як і твори драматургів Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Р. Роллана, українських митців «театру корифеїв», стали школою самопізнання й виховання людини та нації.