Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Українська драматургія 20-30-х рр. XX ст
Особливості розвитку української драматургії

Всі публікації щодо:
Історія літератури

У чому полягає своєрідність української драматургії 20—30-х рр. XX ст.?

У літературу цього періоду прийшло покоління письменників, що визначили нову добу, яка замінила собою модернізм. У цей час продовжували працювати митці старшого покоління — В. Винниченко, Олександр Олесь, М. Вороний, С. Черкасенко та ін., де хто з них писав художньо цінні твори, але не вони стали літературним обличчям пореволюційної доби. Прикметною рисою драматургії цього часу стає поєднання апокаліпсису сучасності з надією на перемогу колективних форм буття (що переможе: одвічне чи колективне?). Цей період в українській драмі позначений розвитком професійної й аматорської драматургії; розвитком українського театру у двох напрямах: «психологічному» (театр розвиває традиції І. Франка, Гната Юри) та «експериментальному», так званий театр дії, що розрахований на активну позицію глядача, орієнтований на світовий театр («Березіль» Леся Курбаса). Навколо нього гуртувалися визначні письменники того часу: М. Куліш, І. Дніпровський, М. Ірчан, Ю. Смолич, Ю. Яновський.

Ім'я Микрла Куліш

Український драматург, чиє життя трагічно обірвалося 1937 року.

У творчості цього драматурга-новатора діє новий герой — трагічна постать, що живе заради ідеї, несправжність якої він не може ще збагнути (Мусій Копистка з п’єси «97»); драматургія М. Куліша позначена новим баченням більшовицької дійсності, трагічним і трагікомічним, на відміну від п’єс-агіток на революційні теми та й ранніх п’єс самого Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло»).

М. Куліш працював у різних жанрах драми модерну. Його перу належать драма-трилогія про українське село «97», «Комуна в степах», «Прощай, село!», трагіфарс «Отак загинув Гуска», драма абсурду «Хулій Хурина», мелодрама «Зона», «Закут», трагікомедія «Народний Малахій», філологічна комедія «Мина Мазайло», драми «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса».

Є↔У

У своїх ідейних та жанрово-стильових пошуках М. Куліш перегукувався з пошуками таких митців, як Б. Шоу, Л. Андреев, Ю. О’Ніл, Ж. Ануй.

Трагікомічне й сатиричне, особистісне й колективне осмислення людського «я» в роки революції і після неї — це головне поле досліджень Куліша-драматурга, у полі зору якого і трагічний літопис загибелі українського села («97», «Комуна в степах», «Прощай, село!»), і переродження революційної ідеї («Зона», «Закут»), і «вдосконалення» людської природи шляхом соціальних змін («Народний Малахій»), і згубність, трагедійність ідейного фанатизму будь-якого ґатунку («Мина Мазайло», «Патетична соната»).

Отже, у п’єсах М. Куліша знайшла вираження трагічна концепція епохи та людини, яка гине, опинившись у полоні революційного фанатизму XX ст. Трагедія людського буття перетворюється у світі тоталітаризму на трагіфарс.

Загалом українська драматургія цього періоду представлена різними іменами і жанровими формами: це — п'єси-агітки як вияв революційного агіттеатру («Республіка на колесах» Я. Мамонтова), сатирична комедія («Отак загинув Гуска» М. Куліша), соціальна драма («97» М. Куліша, «Диктатура» І. Микитенка), історична драма («Алмазне жорно», «Майстри часу», «Свіччине весілля» І. Кочерги), оптимістична трагедія («Дума про Британку» Ю. Яновського, «Загибель ескадри» О. Корнійчука), лірична комедія («Дівчата нашої країни» І. Микитенка), ліро-епічна драма («Патетична соната» М. Куліша), символістична драма («Майстри часу» І. Кочерги).

У найкращих драматичних творах конфлікт, заснований на протистоянні почуття й обов’язку, особистого й громадського, вирішувався неоднозначно (М. Куліш, І. Кочерга, Я. Мамонтов). З кінця 20-х рр. політичний і морально-психологічний клімат у суспільстві змінюється, а відтак змінюється й якісний стан літератури, зокрема драматургії. На противагу цим процесам українські письменники-емігранти розвивають філософську драматургію (Олександр Олесь «Земля обітована», «Ніч на полонині», Спиридон Черкасенко «Ціна крові»).

Зазначимо

Новим явищем в українській драматургії 20—30-х рр. є кінодраматургія, яка народжується зі «сценаріїв» для популярних у 20-ті рр. «агіток» (Г. Епік, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко). У той період організовувалися різні творчі об’єднання (напр., «Юга Леф»), для яких мистецтво було програмою «інженерного» моделювання життя.

Отже, українська драматургія І половини XX століття стала якісно новим продовженням класичної драматургії попередніх століть; складні проблеми суспільного розвитку, світові катаклізми епохи зумовили небувалий розквіт української драматургії і театру, а творчість найвидатніших митців того часу стала справжнім надбанням європейського світового мистецтва.