Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Українська драматургія II половини XX ст.
Особливості розвитку української драматургії

У чому полягає особливість драматургії II половини XX століття?

Визначальною рисою драматургії 40—50-х рр. XX ст. є її суперечливий характер. З одного боку, в ній представлені кон’юнктурні твори, соціально заангажовані, з яскраво вираженою політизованою тематикою, з героєм, що являв собою ідеал політичної системи; з другого — твори, в основі яких лежать глибокі морально- філософські проблеми. Провідною в драматургії цих років стала тема війни і відбудови в післявоєнний час (О. Коломієць «Голубі олені», «Кравцов», М. Зарудний «Тил»; О. Корнійчук «Фронт», Л. Первомайський «Початок битви», Л. Дмитерко «Генерал Ватутін», Ю. Яновський «Син династії»). Актуальною була тема трудового подвигу народу в тилу (І. Кочерга «Чаша», «Нічна тривога», «Китайський флакон»). Тема війни осмислювалася і в іншому жанрі — історичній драмі (І. Кочерга «Ярослав Мудрий», «Свіччине весілля», М. Зарудний «За Сибіром сонце сходить»). Драмами і комедіями широко представлена в повоєнний час так звані виробнича тема («Весна» М. Зарудного, «Комсомольська лінія» Є. Кравченка, «Завтра вранці» О. Ільченка).

Порівняно з 40—50-ми рр. поступово відбувається оновлення тематики і проблематики драматичного жанру, простежується тенденція до жанрово-стилістичної різноманітності драматичних творів. Знайомлячись із здобутками драматургії 60—80-х рр. XX ст., потрібно пам’ятати: з одного боку, це епоха панування радянської ідеології, а з другого — це той час, коли зберігалися досягнення минулих поколінь, робились більш чи менш художньо довершені спроби осмислити морально-філософські проблеми доби.

Рух шістдесятників, що сприяв творенню нової поезії та нової прози, активізував втрачену на десятиліття психологічну якість драматургії, яка поступово звільнялася від описовості, зайвого пафосу, «засилля» виробничих конфліктів. Драматурги цього періоду розробляли жанри психологічної драми (В. Врублевська «Кафедра», М. Зарудний «Дороги, які ми вибираємо», «Бронзова фаза», О. Корнійчук «Розплата», «Пам’ять серця», О. Коломієць «Дикий Ангел», Я. Стельмах «Драма в учительській», «Гра на клавесині», «Запитай колись у трав...»), інтелектуальної психологічної драми про світ науки (Ю. Щербак «Відкриття», «Розслідування», «Наближення»), історичної психологічної драми, що поступово відмовлялась від «радянської міфології», роблячи крок до художньої істини (М. Зарудний «Тил», Л. Хоролець «В океані безвісті», Ю. Щербак «Сподіватись» і «Стіна», присвячені Лесі Українці й Т. Шевченку), ліричної драми, яка розвивала конфлікт у м’якій ліричній манері (О. Коломієць «Чебрець пахне сонцем», «Планета Сперанта», дилогія «Голубі олені» і «Кравцов», «Горлиця», народна дума «Камінь русина»), ліричної комедії, що розширює змістові рамки (О. Коломієць «Срібна павутина», М. Зарудний «Веселка», «Фортуна», «Пора жовтого листя», «Пробачте, ми без гриму»), лірико-романтичної драми (М. Стельмах «Дума про любов» та інші переробки власних прозових творів).

Думка

Увагу критиків і читачів привертали оригінальні за стилем п’єси Ю. Щербака, в яких поєднувався документалізм і фантастична умовність. Основним художнім засобом стає монолог-сповідь, ретроспекція, розповідь, внутрішній монолог і рядки з віршів, балад, поем Т. Шевченка. Це були швидше драми для читання, а не для сцени.

Мова

Мовновиражальна і сценічна палітра драматургії цього періоду позначена урізноманітненням засобів, зокрема метафоризацією, поетизацією монологів і діалогів, уведенням у текст драматичного твору навіть снів, легенд, міфів.

Драматургія II половини XX ст. була досить плідним етапом як з погляду змісту, так і з погляду форми. Автори творчо переосмислювали традиційну проблематику, по-новому розвивали класичні сюжети, одночасно намагаючись відтворити актуальні проблеми сучасного їм суспільного життя. Система жанрів теж не виходила за межі, встановлені естетичними критеріями творчості попередників. Драматурги продовжили тенденцію до психологізації сценічного мистецтва, а ліризм став своєрідною художньою формою проникнення у світ людських взаємин. Загалом драматургія II пол. XX ст. зберегла глибинний стрижень — щиру увагу митців до долі українського народу.

Отже, українська драматургія завжди являла собою багату жанрову палітру із різноманітним спектром проблем, відзначалася тематичним багатством. У ній, як у дзеркалі, відбивалися актуальні питання доби. Український театр і драматургія завжди були політичною ареною боротьби за національні права і самобутність нашого народу. Визначні українські письменники сказали своє вагоме слово в драматургії, тим самим піднісши її до світового рівня. Починаючи від І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія з етнографічно-побутової досягла в своєму розвитку глибин психологізму як у творчості корифеїв українського театру, Лесі Українки, І. Франка, В. Винниченка, М. Куліша, так і у творах сучасних українських драматургів.

Питання для самоперевірки

1. Чому І. Котляревського вважають засновником нової української драматургії?

2. У чому виявляються традиції і новаторство драматургії Т. Шевченка?

3. У яких соціально-історичних та культурних умовах виник український професійний театр?

4. У чому полягало новаторство драматургії І. Карпенка-Карого й І. Франка?

5. У чому суть нової (модернової*) української драми? Чому драматичну творчість Лесі Українки вважають здобутком світового драматичного мистецтва?

6. Чиїми іменами представлена драматургія 20—30-х рр.?

7. Як розвивалась українська драматургія у II половині XX ст.?

Основна література: 1—13.

Додаткова література: 6, 9, 11, 17, 30, 34, 37, 59.

Художні твори: 5, 12, 16, 18, 20, 38,40,41,42.