Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Тематика і проблематика сучасної української прози
Здобутки української поезії, прози та драматургії кінця XX-початку XXI ст.

У чому виявляються особливості сучасної української прози?

У сучасній прозі співіснують різні тенденції розвитку без чітко визначеної жанрової диференціації. Її жанрово-тематичні пріоритети різноманітні. Це і детективна, і фантастична, і містична, й історична, і філософська проза, що представлена есеями, оповіданнями, новелами, повістями, романами. Для визначення загального стилю української прози останніх років найкращим є термін «полістилістика», коли кожен окремий авторський художній текст являє собою поєднання різностильових елементів.

Мова

Авторське «я» перш за все виявляється у мові, тому вона — це або вишукана, надінтелектуальна, або це свідоме використання суржику, зниженої лексики тощо. Однією з рис сучасної прози є її двомовність (російськомовна література українських авторів). Ця традиція сягає ренесансної доби з ідеалом «людини трьох мов», проте сьогодні помітним стає прагнення російськомовних українських авторів писати українською мовою.

У віковому зрізі українська проза представлена творчістю митців різних поколінь. Проза класиків української літератури різно-тематична і різноформатна. Письменники, з одного боку, дотримуються традицій у виборі тем, з другого — намагаються осмислити реалії сучасного їм буття: П. Загребельний (романи «Зона особливої охорони», «Юлія, або Запрошення до самогубства», «Брухт», «Стовпотворіння»), А. Дімаров (кн. повістей, оповідань, етюдів «Самосуд», «Зблиски»), Є. Гуцало (роман «Тече річка...»), В. Дрозд (роман «Убивство за сто тисяч американських доларів»). Нову інтерпретацію отримує традиційна історична тема у творах Р. Іваничука (роман «Рев оленів нарозвидні»), Р. Федоріва (роман «Вогняні роки»), Ю. Мушкетика (роман «На брата брат»). Вершинною постаттю сучасної української прози залишається В. Шевчук, який уміє поєднати історію і сучасність, традицію і модерн, драматизм та іронічність, реальність та «ірреальність» (романи «Око Прірви», «Юнаки з вогненної печі. Записки стандартного чоловіка», «Срібне молоко», «Темна музика сосон»; повісті й оповідання «Жінка-змія», «Біс плоті: Історична повість», автобіографічні замітки «Сад житейський»).

Прозаїки молодшого покоління перебувають у невтомному творчому пошуку. їхня проза досить умовна щодо жанрового поділу. Український детектив увібрав елементи філософського роману, гостросюжетного бойовика, авантюрного (готичного) роману, поволі перетворюючись на справжню серйозну літературу: Євгенія Кононенко (романи «Зрада», «Імітація»), Ірен Роздобудько (роман «Мерці»), Леонід Кононович (роман «Кайдани для олігарха»). Деякі автори вводять детективний сюжет в історичний контекст: Сергій Батурин (роман «Охоронець»), Дмитро Білий (роман «Басаврюк XX»). Інші, як Василь Кожелянко (романи «Лже-нострадамус», «Дефіляда в Москві»), Василь Шкляр (романи «Ключ», «Елементал», «Кров кажана») намагаються через призму авантюрно-пригодницького містичного детективу відповісти на таємничі питання нашої історії і сучасності. Продовжуючи традиції В. Винниченка та Ю. Смолича, активно розвивають жанр української фантастики Марина і Сергій Дяченки (романи «Авантюрист», «Відьомський вік»), Генрі Лайон Олді (Д. Громов, О. Ладиженський) (романи «Месія очищує диск», «Герой повинен бути одинаком», «Карибський цикл» (російською мовою)).

Є↔У

Українські автори намагаються зламати усталені уявлення читача про світ, філософськи осмислюючи закони світобудови, долю цивілізації, цілком вписуючись цим у загальноєвропейський контекст, представлений творами Дж. Толкієна, Дж. Кроулі, Дж. Оруела, С. Лема.

Андрій Валентинов (романи «Сірий Шуліка», дев’яти- томний роман «Око сили») розвиває новий для української літератури жанр криптоісторїї (художнє пояснення невідомих причин, що привели до відомих історичних подій). Своєрідність цього жанру полягає в тому, що автор пропонує фантастичну реконструкцію подій, в основі якої лежать реальні факти історії країни.

Думка

На думку письменника, «справжня історія, якби вона стала відомою, була б іще більш неймовірною».

Окремого зауваження заслуговує прозова творчість письменниці, перекладача, автора літературно-філософських студій, есеїв Оксани Забужко. Її проза тематично різноманітна, гостропроблемна. Вона перша серед сучасних письменниць досліджує психоінтимний світ жінки, виявляючи себе продовжувачкою Лесі Українки та О. Кобилянської (роман «Польові дослідження з українського сексу», «Я — Мілена» та ін.). Інтерпретація традиційного оповідного жанру — повість-інтермедія «Казка про калинову сопілку» являє собою «жіночу» версію трагедії Каїна й Авеля, що є філософським осмисленням вічної проблеми боротьби Зла за душу людини. «Жіноча» проза є досить потужною течією в українській літературі. Вона представлена також іменами Алли Сєрової (трилер «Правила гри»), Марини Гримич (роман «Варфоломієва ніч»), Наталі Шахрай (роман «Сутінки удвох»), Марія Матіос (роман «Солодка Даруся»).

Особливої уваги заслуговують твори авторів, що продовжили традиції шістдесятників і водночас спробували зруйнувати класичні форми, засвоюючи нові модернові (Юрій Андрухович, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Анатолій Дністровий та ін.). Українська інтелектуальна проза кінця XX — початку XXI ст. багато в чому набуває транснаціонального характеру.

Зазначимо

Сучасні українські автори намагаються бути в одній жанрово-тематичній площині зі світовою прозою, знайти спільну мову зі «світовим» читачем.

Юрія Андруховича часто називають «патріархом української модерної літератури», «живим класиком», «постмодерним скандалістом». Своєю прозою (романи «Рекреації», «Московіада», «Перверзія») письменник творить майстерну ілюзію посткомуністичної, постколоніальної дійсності.

У 2004 році вийшла друком перша за останні Зазначимо десятиліття поетична збірка Ю. Андруховича «Пісні для мертвого півня», що складена з оригінальних віршів-верлібрів, у яких кожен перший рядок написано англійською мовою.

Є↔У

Насправді головною темою романів є вічна тема любові і смерті, що перегукується з її філософським аналізом у творах Мілана Кундери (наприклад, роман «Повільність»).

Актуальною у сучасній прозі стає урбаністична тема, яку автори осмислюють у контексті людських стосунків та взаємин людини з викривленою пострадянською дійсністю. Це перш за все проза Олеся Ульяненка (роман «Сталінка»), Олександра Ірванця (роман «Рівне/Ровно(Стіна). Нібито роман»). Реальні картини недалекого минулого, коли в окремому районі міста легко впізнати прикмети усієї країни, переплетені з урбаністичними футурологічними картинами її можливого розвитку.

Під іншим кутом зору розглядають історичне минуле і реалії сьогоднішнього дня Євген Пашковський (романи «Свято», «Вовча зграя», «Безодня») і В’ячеслав Медвідь (кн. новел «Заминка», романи «Збирачі каміння», «Льох», «Кров по соломі»). По-новому в українському літературному контексті осмислює християнський мотив доброти Є. Пашковський у романі-есеї «Щоденний жезл», в якому постає Чорнобиль як прообраз Страшного суду. Оригінальність прози В. Медведя виявляється у поєднанні інтерпретованого Стефаникового експресіонізму і нової у сучасній українській прозі манери «потоку свідомості», за що його часто порівнюють з ірландцем Дж. Джойсом (романи «Улісс», «Поминки за Фіннеганом») і американцем В.Фолкнером (романи «Шум і лють», «Світло в серпні» та ін.).

Своєрідне таємниче переплетіння легенд, казок, містифікацій являє собою проза Юрія Винничука, у якій галицька дійсність стає художнім матеріалом, наприклад, напівдокументальні, напівмістичні книги «Легенда Львова», «Кнайпи Львова», «Таємниці львівської кави». Особливістю стилю письменника є поєднання гумору з тонким еротизмом.

Представником декадансу в сучасній прозі, що перетворює хворобливий стан свідомості на творчий засіб, сон — на літературний жанр, вважають Юрка Іздрика («Подвійний Леон», «Біографія аутиста», «Воццек»).

Думка

Часто прозу останніх десятиліть називають новим спалахом модерну, з його алегоричністю, химерністю, епатажем, вигадливістю форм. У контексті полеміки про центральність/провінційність української літератури чи творчості її окремих представників важливою ознакою сучасного прозового дискурсу є виокремлення у ньому так званого Станіславського феномену (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик), «житомирської» прози, яку творить у Києві найперше В. Шевчук, «галицької» прози (В. Кожелянко).

Мова

Мова сучасної української прози різновимірна: це і висока, патетична, поетизована, і низька (аж до нецензурної), і суржик, і навіть російська. Свідоме використання таких мовних елементів свідчить про спроби авторів звільнити літературну мову від будь-яких обов’язків і протистояти цензурі. Письменники творять романи як своєрідну філософсько-мовну структуру, коли саме завдяки мові розкривається зміст (як це робить американець Дж. Барт у романах «Химера», «Листи», «Остання подорож Моряка»).