Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005
Давня українська література. Її оригінальний і перекладний варіанти
Становлення і розвиток жанрово-стильової системи давньої української літератури
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Оригінальна світська література
Перекладна церковна література
Що розуміють під давньою українською літературою?
Українська література X—XVIII ст. (давня українська література) — початковий і найтриваліший період розвитку нашого письменства, його фундамент, на якому пізніше розвинеться українська література — невід’ємна частина всесвітньої. Відлік літературного часу починається з X ст., оскільки найстаріший рукопис Остромирового євангелія датований 1056—1057 рр. Більшість літературознавців вважають, що літературні пам’ятки як зразки не лише висловлювання певної думки, а й оформлені за певними мистецьким канонами твори, з’являються з X ст.
Чи була у давніх слов'ян оригінальна література у дохристиянський період?
Питання це вирішується неоднозначно, особливо після виникнення гіпотези про існування «Велесової книги». «Велесова книга» — найдавніша з пам’яток давньоукраїнського письменства дохристиянської доби, що охоплює події (справжні та міфологічні) з історії України приблизно від 640 р. до н. е. до 70-х рр. IX ст. н. е. «Велесова книга» — унікальна за своїм значенням, бо конкретизує історичне знання про Україну та українців дохристиянського періоду, увиразнює наші знання про напівлегендарну українську античність, розкриває багатобарвний світ язичницької матеріальної і духовної культури. Оригінальним є її письмо, так звана «велесовиця». Як вважають, це алфавіт ранньої кирилиці дохристиянського періоду, молодший від так званої києво-софійської азбуки IX ст.
Якою була давня українська література після хрещення Русі?
Давня література після хрещення Русі була перекладною переважно на перших етапах її розвитку, пізніше постає оригінальна література. її джерелами вважають усну народну словесність, слов’янську міфологію, засвоєний візантійсько-болгарський літературний досвід.
Є↔У
Посередником між Руссю і Візантією була Болгарія. Позитивним, з одного боку, стали творче запозичення й оригінальна інтерпретація системи жанрів, літературно- культурного досвіду інших народів. З другого боку, переклад був своєрідним засобом культурно-мовної експансії.
Мова
Разом з християнством Русь запозичила і церковнослов’янську писемно-літературну мову, якою писалися конфесійні твори, ораторські, житійні, інколи наукові. З початку XII ст. живомовні елементи проникали у ділові, юридичні, літописні твори, поступово закріплюючись і в конфесійних текстах.
Думка
Як вважав акад. М. Возняк, саме Болгарія «перемогла» Україну своєю культурною силою. Її перекладне й оригінальне письменство стало підґрунтям для української культури. Тож панівною була й староболгарська (церковнослов’янська) мова, якою написані багато літературних пам’яток того періоду.
У чому виявлялась своєрідність перекладної літератури?
Перекладна література існувала у двох виявах. Це була перш за все релігійна література, яка включала твори різного характеру, зокрема: переклади окремих частин Біблії; неповні (апракосні) євангелія, призначені для читання під час богослужіння («Реймське євангеліє», «Остромирове євангеліє» (1056—1057) та «Пересопницьке євангеліє» (1556—1561)); апокрифи (розповіді про створення світу, перших людей, боротьбу Бога із сатаною або цікаві оповіді про кінець світу, про потойбічну долю праведників і грішників та ін.).
Зазначимо
Відомий апокриф «Ходіння апостола Андрія», який було внесено до «Повісті минулих літ», бо в ньому міститься розповідь про «святого апостола Андрія, брата Петрова», що благословив місце, на якому мав стати Київ, і передбачив його славну історію.
Перекладаються агіографічні твори, що є розповідями про життя Ісуса Христа, його батьків або канонізованих церквою святих; патерики (напр., Києво-Печерський патерик, Єгипетський патерик); твори отців церкви Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна (т. зв. патристика).
Література світського характеру відзначалася тематичною і жанрово-стильовою різноманітністю. Епізоди з історії різних країн представлені у хронографах (хроніка Малали, хроніка Амартола, «Історії єврейських воєн» Йосифа Флавія); у творах природничого характеру (т. зв. «шестодневах») подавалися відомості про природу Землі і космосу у релігійній інтерпретації.
Зазначимо
Своєрідне видання «Фізіолог» містило розповіді про тварин реальних (лев, орел, змія, слон) та казкових (фенікс, сирена), про рослини и мінерали. Відомою була и «Християнська топографія» Козьми Індикоплава — своєрідна географічна енциклопедія, в якій подано фантастичні відомості про різні країни — Індію, Китай, про екзотичних тварин тощо.
Переклади освітньої літератури знайомили читача з афоризмами, вибраними з Біблії, граматикою, стилістикою, філософією античних авторів (візантійський збірник «Пчела», «Святославів збірник»). У цей час з’являються перекладні твори красного письменства, що пізніше були поширені в усій середньовічній Європі: романи «Олександрія», «Троянська історія», «Премудрий Акир», «Варлаам та Йоасаф»; оповідання «Індійське царство», в якому подано описи природи, вигаданих народів і тварин «індійського царства».
Мова
Переклади здійснювалися церковнослов’янською мовою, яка стала літературною мовою тогочасної Русі.
Зазначимо
Значний інтерес до перекладної літератури виявляли письменники-класики. Так, апокрифічні легенди використав І. Котляревський в «Енеїді», С. Руданський — у «Байках світових», І. Франко — у «Мойсеї». До того ж І. Франко підготував до друку 5-томне видання «Апокрифів і легенд з українських рукописів». У другій половині XIX ст. видано переклади Біблії П. Куліша, І. Пулюя, І. Нечуя-Левицького, а у XX ст. — І. Огієнка.
У чому полягала своєрідність оригінальної літератури?
Оригінальна література цього часу, особливо XI ст., відома лише частково, але в ній було багато блискучих зразків словесного мистецтва. Це змушує деяких дослідників припускати, що християнство в давні часи мало літературну традицію ще перед Володимиром.
Оригінальна давньоруська література представлена такими жанрами, як літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчання» («Поученіє Володимира Мономаха»), ораторсько-моралізаторська проза («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічні твори, життєписи святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін.
Зазначимо
Найпопулярнішими на той час стають жанри проповіді й оповідання.
У проповідях митрополита Іларіона, Кирила Туровського, Климентія Смолятича пропагується християнська мораль. Близько 1038—1043 рр. у Софійському соборі в присутності Ярослава Мудрого Іларіон виголосив «Слово про закон і благодать», в якому виклав політичну платформу великого київського князя — питання про місце і роль Русі у всесвітній історії і в системі християнської Ейкумени, у зв’язках з Візантією, а тому можна сприймати його як державну декларацію XI ст. «Слово» складається з трьох частин, тісно пов’язаних між собою. Головна теза першої частини — вчення про еманацію (від лат. emanatio — витікання, випромінювання), тобто про вплив світла як вищої й ідеальної форми буття на темряву. Друга є гімном Русі та її рівноапостольному хрестителю — князю Володимиру. Закінчив Іларіон «Молитвою до Бога од усієї землі нашої». Тема духовного самовдосконалення, аскетизму звучить в історичних та духовних оповіданнях («Про вбивство святих князів Бориса і Гліба», «Про святого Ісаака Печорського» та ін.).
Мова
Важливим складником образної та мовної тканини давньоруської проповіді була грецька міфологія, що трансформувалась у художні образи, сприяючи естетизації й досягненню запланованого мистецького ефекту. Так само важливими є біблійні вислови (зокрема, з Нагірної проповіді Христа), які приховують за зовні простою словесною формою вічні істини: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас». У сповнених епітетів, метафор, побудованих на ритмізованій антитезі проповідях, посланнях, молитвах Кирила Туровського виявлявся високий рівень розвитку давньої української книжної мови.
Чи можна вважати літописи самобутнім явищем європейської літератури?
Є↔У
Найцікавішою й оригінальною пам’яткою Русі був літопис, що за характером викладу історичних подій і фактів дуже мало нагадує візантійські чи західноєвропейські хроніки. Цей оригінальний жанр не був відомий іншим європейським літературам. Літопис являв собою своєрідний твір, у якому поєднується історична документальність подій з художнім викладом: літописці широко використовували художні засоби зображення, зокрема антитезу, гіперболу, паралелізм та ін.
З найдавнішого київського літописання можна виділити три основні пам’ятки: «Початковий літопис» (1093), «Повість минулих літ» (1113) і «Київський літопис» (1200). У 1113 р. було закінчено першу редакцію «Повісті минулих літ», укладену, як вважають, Нестором-літописцем. Уже в перших рядках «Повісті» літописець так визначив своє творче завдання — «розповісти звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Щоб вирішити це завдання, літописець використав різноманітні джерела — біблійні, апокрифічні, спогади очевидців і власні, зразки дружинної й народнопоетичної творчості, повністю або в уривках оригінальні й перекладні твори. Основна ідея — єдність Русі, від імені якої літописець чинив суд над її правителями, підносячи їх, якщо вони виступали за державну і церковну єдність Русі, або засуджуючи, якщо їхні дії підривали єдність і міць держави й створювали умови для нападів на Русь різних кочових племен.
Зазначимо
Мотиви «Повісті...» використали у своїй творчості Т. Шевченко, С. Руданський, І. Кочерга, С. Скляренко, П. Загребельний, В. Шевчук.
Продовженням «Повісті...» є Київський літопис, що вберігся в Іпатіївському списку. Він охоплює історичні події від 1111 до 1200 р. У ньому увагу зосереджено на двох основних темах — міжкнязівській боротьбі за київський престол і боротьбі проти половецьких нападів. У Київському літописі привертає увагу досить докладне оповідання, своєрідна воїнська повість про похід князя Ігоря проти половців у 1185 р., що допомагає краще зрозуміти «Слово о полку Ігоревім», побачити спільне й відмінне між історичною працею (літописом) і художнім твором («Словом о полку Ігоревім»).
Зазначимо
У Київському літописі вперше зафіксовано етнонім «Україна».
Після Київського літопису той же Іпатіївський список містить Галицько-Волинський літопис. За характером опису історичних подій він складається з двох майже незалежних частин — Галицького і Волинського літописів, охоплює події між 1201 і 1292 рр. Деякі дослідники стверджують, що у тексті літопису є особлива повість про битву на Калці, тому не випадково його автора іноді називають першим руським (українським) творцем історичної повісті.
Думка
І. Франко вважав, що саме цей літописний твір підводить межу ранньокиївської літератури (1240 р.).
Мова
Оригінальність жанрова поєднується у літописах з оригінальністю мови. Її основними ознаками були ритмізований виклад думки, оповідна манера, народнопоетична образність, авторський коментар, своєрідність переказу легенд і міфів. Вважають, що літописна традиція була одним із підмурівків нової української літературної мови на народнорозмовній основі.
Крім літописів, треба звернути увагу на «Поученіє» Володимира Мономаха (1117). Композиційно «Поученіє» складається зі вступу, дидактичної (повчальної) та автобіографічної частин. До твору додано «Грамотку до Олега Святославича» і «Молитву». У вступі автор указує на основну причину, що змусила його писати твір, — відмову взяти участь у спільній боротьбі проти Ростиславичів, бо не міг «хреста переступити», тобто порушити присягу. По-друге, «сидячи на санях», тобто готуючись до смерті, князь намагався передати життєвий досвід своїм дітям («дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи»). Володимир хотів навчити своїх дітей правил особистої і суспільної моралі, підготувати їх до високої місії — стати високоосвіченими і розумними правителями Русі, справедливими до підданих, суворими до внутрішніх і зовнішніх ворогів.