Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

Словник ключових понять

Агіографія (від гр. — писання про святих) — твори-розповіді про життя Ісуса Христа, його батьків або канонізованих церквою святих.

Акровірші — вірші, в яких перші літери кожного рядка утворюють слово або фразу, де закодоване автором ключове слово. Існує кілька різновидів: власне акровірш, мезовірш (слово утворюється посередині), телевірш (слово утворюється з останніх літер рядків), рядковий акровірш (слово вирізняється по горизонталі), зворотно-рядковий акровірш (слово вирізняється по горизонталі, але прочитується у зворотному порядку), перерваний акровірш (чергуються літери, що належать до різних слів), азбучний акровірш (літери виділяються в алфавітному порядку).

Апокриф (від гр. — таємний, прихований) — твори на біблійну тематику, що уточнювали або доповнювали Святе письмо, але з різних причин не були канонізовані церквою: це розповіді про створення світу, перших людей, боротьбу Бога із сатаною або цікаві оповіді про кінець світу, про потойбічну долю праведників і грішників та ін.

Балада (від фр. ballade — танцювальна пісня) — усталена поетична форма, найяскравіші зразки якої знаходимо у Ф. Війона. Найвищий розквіт відбувся в епоху романтизму. В українській літературі жанр представлений у творчості поетів-романтиків (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Петренко), в українській літературі XX ст. до жанру балади зверталися А. Малишко, І. Драч.

Бароко (від італ. bаrоссо — вибагливий, дивний; від португ. реrоlа bаrосса — перлина вигадливої форми) — стиль, що охоплює всі види мистецтва в Європі з середини XVI до кінця XVIII ст., для якого характерна підкреслена урочистість, пишна декоративність. В українській літературі розквіт бароко сприяв активному становленню поетичної системи, розвитку поетичних жанрів (І. Величковський, К. Сакович), шкільної (барокової) драми. Метафоричність, динамізм, антитеза — ці домінантні риси барокового стилю виявлялися у творчості письменників наступних століть.

Білий вірш (від англ. blank verse) — неримований вірш, що спершу був засобом імітації античної поезії (XVI ст.).

Бурлеск (від фр. burlesque — жартівливий, від італ. burla — жарт) — жанр комічної, пародійної поезії. Комічний ефект досягнуто контрастом інтерпретації або високої теми у побутовому трактуванні, або навпаки. Найвизначніший зразок жанру в українській літературі — «Енеїда» І. Котляревського.

Вірші-загадки — вірші, в основі яких парадокс, абсурд, щось незвичайне.

Вірш-молитва — жанр, що існував з часів Русі; реформував Т. Шевченко, надавши національного пафосу. Популярний у світовій літературі: твори Франсуа Війона, Ш. Бодлера, Христо Ботєва, Й. Гете. В українській поезії жанр розвивали: О. Кониський — «Молитва за Україну» («Боже, великий, єдиний, нам Україну храни...»), Л. Глібов («Благання»), Б. Грінченко («Боже правий, милосердний»).

Вірш-цикл — жанровий різновид поезії, відомий з часів античної літератури, представлений у поезії Шекспіра, Петрарки. В українській поезії відомі цикли поезій І. Франка, П. Грабовського (збірка «Пролісок» з 2-х циклів: «З елегії», «До українців»).

Водевіль (від фр. — міські голоси, пісеньки) — невелика одноактна жартівлива п’єса з куплетами, танцями, інтригою, несподіваною розв’язкою. В українській драматургії зародження жанру пов’язують з іменами І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка.

Дискурс (від фр. discours — промова, виступ) — 1) зв’язане мовлення в конкретних психологічних і соціально-культурних умовах; 2) текст з умовами його творення і сприймання; динамічний контекст культури.

Драма — твір, в основу якого покладено життєвий конфлікт, розгортання якого позначене комічним і трагічним моментами.

Експресіонізм (від фр. expression — вираження) — це мистецтво вираження незримого, коли тільки митець може осягнути світ. Уперше термін вжито у 1911 р. нім. поетом Г. Вальденом. Експресіоністська образність притаманна окремим творам української літератури 20-х рр. XX ст. [А. Головко («Діти Землі і Сонця»); Микола Хвильовий («Вальдшнепи»); М. Куліш («Маклена Граса»)], режисерським постановкам Леся Курбаса. В українській літературі II пол. XX ст. засоби експресіонізму використовують Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч та ін.

Елегія (від гр. — журлива пісня) — пісня сумного змісту.

Епіграма (від гр. — напис) — жанр сатиричної поезії, невеликий вірш дотепного чи дошкульного змісту. В українській літературі XVI— XVIII ст.: епіграма геральдична (Г. Смотрицький, А. Римша); епіграма дедикаційна (посвята); епіграма-епітафія. Активно використовувалася як жанр у творчості І. Франка, В. Самійленка, В. Еллана-Блакитного.

Епітафія (від гр. — надгробний) — літературний жанр, надмогильний напис у віршах або прозі. У період поетичного бароко набуває особливої популярності (Лазар Баранович, Ф. Прокопович, Г. Сковорода). У XX ст. активно використовували В. Еллан-Блакитний, В. Симоненко, М. Сом.

Есе (від фр. essai — спроба, начерк) — науково-популярний, художньо-публіцистичний жанр, для якого характерне вільне, виразно індивідуальне трактування теми. Появу в європейській літературі пов’язують із «Дослідами» («Essai») М. Монтеня. Окремі риси можна відзначити у щоденнику Т. Шевченка. В літературі XX ст. ознаки жанру знаходимо у М. Рильського, Ю. Смолича, О. Гончара. Бурхливий сплеск уваги до жанру відбувся у літературі кінця XX — поч. XXI ст. (есеїстика О. Забужко, В. Шевчука, Є. Пашковського).

Ескіз (від фр. esquisse — імпровізований) — начерк або замальовка до художнього твору.

Етюд (від фр. etude) — частина (деталь) художнього твору, що може бути самодостатньою.

Імпресіонізм (від фр. impression — враження) — це мистецтво передавання безпосередніх вражень. Назва походить від картини К. Моне «Враження. Схід Сонця» (1874). Основний принцип у поезії сформулював П. Верлен, у прозі найяскравіше виявився у М. Пруста. В українській літературі імпресіоністична манера виразно позначилася на творах М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської.

Інтермедія, інтерлюдія (від лат. inter— між, medius — те, що посередині, ludus — гра) — невелика комічна сцена чи п’єса, яку грали між актами основної драми. В українській театральній традиції відіграла значну роль у вертепних виставах та шкільному театрі.

Кант (від лат. cantus — спів, пісня) — жанр давньої одичної поезії; твір, присвячений урочистій події чи святу. В українській літературі з’являється у XVI—XVII ст., виконують бурсаки, мандрівні дяки, лірники. Канти писали Д. Туптало, Г. Сковорода. Багато зразків жанру увійшло до зб. «Богогласник».

Канон (від гр. — палиця, перен. — норма, правило) — один із жанрів християнської гімнографії. Твір-роздум над змістом релігійного свята чи життям ідеального героя. Вплинув на розвиток великих ліро- епічних форм в українській поезії (Кирило Ставровецький).

Кіноповість — жанр художньої літератури, що поєднує елементи белетристичної повісті (психологізм, роль художньої деталі, епічність) з елементами кіносценарію (динамізм, гостра фабульність, монтаж, композиції, лаконізм). Засновник жанру — О. Довженко («Арсенал», «Щорс», «Аероград», «Іван», «Зачарована Десна»). Розвиток жанру пов’язаний з іменами О. Донченка, О. Гончара, В. Земляка, О. Левади та ін.

Класицизм (від лат. classicus — взірцевий) — художньо-естетична система, напрям і стиль в європейській культурі XV — початку XIX ст., що орієнтований на естетичні закони античної класики. Домінанта — розуміння краси як досконалої форми. Характерна риса — суворо регламентована жанрова система. У кінці XV — на початку XVI ст. у творчості українських латиномовних поетів виявився ренесансний класицизм; наступний етап розвитку — твори шкільної драматургії. Окремі риси знаходимо у творах С. Оріховського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка.

Коломийковий вірш — віршовий розмір, що використовували переважно у західних областях України у піснях-коломийках. Строфа — дворядкова з жіночою римою. Коломийкою часто називають 14-складовий вірш, найбільш поширений у різних жанрах української народної пісні. В літературі активно вживався з часів українського романтизму і Т. Шевченка.

Колядковий вірш — ритмічна форма колядок (народних календарних обрядових пісень). Переважно 10-складовий вірш з приспівом після кожного рядка.

Комедія (від лат. comedia — веселий, пісня) — вид драми, в якому характери, ситуація і дія представлені у смішних формах.

Література (від лат. — написане, буква) — один із основних видів мистецтва, мистецтво слова. Літературою називають будь-які твори людської думки, що закріплені у слові й мають суспільне значення. У звичайному розумінні літературою називають твори художньої писемності. Сам термін широко використовують лише з XVIII ст. До середини XX ст. утверджується синтетичне розуміння літератури як однієї з форм художнього засвоєння світу, як творчої діяльності.

Літературна мова — унормована, стандартна, правильна форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби суспільства, консолідує суспільство через використання у державному управлінні, засобах масової інформації, науці, художній культурі та літературі.

Літопис — пам’ятка історичної оповіді, історичної прози Русі. Один з основних жанрів давньої літератури, що не має аналогій в інших європейських літературах. Основний принцип, що відрізняє саме літописи Русі, — запис за роками.

Медитативна лірика (від лат. meditation — заглиблений і цілеспрямований роздум) — жанрово-тематичний різновид поезії, дещо споріднений з філософською лірикою. Медитативна лірика побудована як безпосереднє споглядання, що допомагає пізнати буття. Пов’язувалася з ученнями про медитацію, в основному мала релігійний характер. Як окремий жанр оформилась у XVIII ст. В українській літературі використовував М. Старицький.

Медитація (від лат. meditatio — розмірковування) — мотив роздуму у сповнених елегійних настроїв поетичних творах.

Містерія (від гр. — таїнство) — це інсценізація народження, смерті, воскресіння Ісуса Христа (напр., «Царство Натури людской...»).

Міракль (від лат. — чудо) або агіографічна драма — це оброблені для сценічного втілення легенди про життя святих.

Модерном (від фр. modeme — новітній, сучасний) — літературний, філософський, історичний період, що тривав приблизно від 1890-х до середини XX ст. Літературний модернізм розглядає літературний твір як цілісний світ, прагнучи створити всеохопну універсальну систему значень. Філософськими витоками модернізму були філософські системи 3. Фройда, Б. Расела, Е. Гуссерля, а пізніше — екзистенціалізм М. Гайдеггера. Світ у трагічному світовідчутті особистості, замкненість, відстороненість її у макрокосмосі — ось лише окремі риси концепції модернізму (Ф. Кафка, Дж. Джойс, А. Камю, С. Беккет, Т. Еліот та ін.). Безперечним художнім здобутком модернізму є збагачення системи виражальних засобів (потік свідомості, внутрішній монолог, асоціативність тощо). Модернізм часто представляють поєднанням різних течій і шкіл (особливо у першій третині XX ст.): німецький експресіонізм, російський та італійський футуризм, англо-американський імажизм, французький сюрреалізм. В українській літературі перші ознаки виявилися у творах І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського. Найповніше модерністські прояви знаходимо у творчості поетів, прозаїків і драматургів 20—30-х рр. XX ст. (М. Семенко, І. Кочерга, Микола Хвильовий).

Молитва — поетичний твір на біблійні, житейні теми.

Мораліте (від лат. — моральність) — це інсценізована проповідь християнських моральних догм з використанням алегоричних образів.

Неокласицизм (від гр. — новий і класицизм) — стилістичний принцип, що базується на використанні міфологічних образів і мотивів, античних тем і сюжетів. Неокласицизм у формі окремих літературних явищ побутував у кінці XIX — початку XX ст. у французькій, російській, німецькій літературах.

Неоромантизм (від гр. — новий і романтизм) — досить умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в кінці XIX — на початку XX ст. в європейських літературах як реакція на натуралізм і декаданс. Мужній герой-надлюдина, гострий сюжет, таємничі події — ось основні ознаки таких творів. В українській літературі виявляється як окрема риса у творчості митців першої третини XX ст.

Новела (від італ. novella — новина, новий указ) — жанр малої прози. Утвердження терміна і самого жанру відбулося у XIV ст. («Декамерон» Боккаччо). В українській прозі розвиток жанру пов’язують з іменами Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, письменників кінця XIX — початку XX ст. (М. Коцюбинського, М. Яцківа); прозаїків другої половини XX ст. (Гр. Тютюнник).

Ода (від гр. — пісня) — жанр ліричної поезії, хорова пісня урочистого, моралізаторського характеру. Оди є повчальні, любовні, духовні, урочисті. Провідний жанр поезії класицизму. В українській літературі представлений поодинокими зразками (І. Котляревський).

Панегірик (від гр. — схвальна промова на всенародних урочистих зборах) — розроблений ще в античній риториці жанр схвальної промови. Найвищого розквіту в європейській літературі досягає в епоху класицизму, в українській літературі — в епоху барокової поезії.

Патристика (від гр. pater, лат. patter — батько) — сукупність творів «отців церкви». У ній зародилися такі прозові жанри, як полемічний виступ, богословський трактат, проповідь, панегірик, послання. Патристика мала великий вплив на давньоукраїнську ораторську прозу, агіографію.

Поезія у прозі — невеликий прозовий твір, близький до вірша ритмічністю, емоційністю мови, ліризмом.

Постмодернізм (post — після і modo — саме зараз) — низка рухів, інколи несумісних, які виникли після Другої світової війни в європейських країнах. «Постмодерність — це модерність, визволена від хибної свідомості» (3. Бауман). Помітне місце в усіх постмодерністських проектах посідають теорії мови, пов’язані з проблемами наміру, сприйняття, репрезентації. У літературній теорії термін застосували у 60-х рр. з метою виокремлення творів X. Борхеса, Дж. Барта та ін.

Реалізм (від лат. realism — дійсний) — художній метод, що прагне до глибокого вивчення життя, відтворює його у життєво достовірних образах, охоплюючи дійсність з усіма протиріччями. Будь-яке справжнє мистецтво певною мірою відображає реальність буття, тому реалізм у цьому розумінні тотожний поняттю життєвої правди. В іншому розумінні реалізм визначають як конкретно-історичний напрям, що сформувався у XIX ст. у тісному зв’язку з романтизмом. Реалізм другої половини XIX ст. часто називають критичним, зважаючи на його викривальний соціальний характер. В українській літературі, як і в інших європейських літературах, реалізм у різних його проявах (етнографічний, неореалізм) виявився у творах Панаса Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького.

Резонуючий вірш (від фр., лат. — той, що звучить у відповідь) — вірш, написаний у формі діалогу, з мотивом луни.

Ренесанс (від фр. Renaissance — відродження) — епоха переходу від середньовіччя до Нового часу (XIV—XVI ст. в Європі). Вперше термін використано Дж. Bазарі у XVI ст. («rinascita»). У цю епоху починається секуляризація естетичної свідомості й літератури. Свобода і самоцінність особистості — суть ренесансного гуманізму. Виникають перші національні, за значенням, змістом і мовою, літератури. В українській літературі Ренесанс виявиться пізніше і не так повно, як в інших європейських.

Романс (від лат. — задумливий) — вірш, який можна покласти на музику.

Романтизм (від фр. romantisme, ісп. romance, англ. romantic) — один із напрямів європейської й американської літератури кінця XVIII — І половини XIX ст., коли романтичним називають усе фантастичне, дивне, яке не існувало насправді. В основі романтичного світосприймання — віра в усемогутність вільного людського духу, пристрасне прагнення до оновлення і разом з тим настрій «світової скорботи» (Ф. Шатобріан, А. Мюссе, Дж. Байрон, Г. Гейне, Е. По, В. Жуковський, А. Міцкевич та ін.). До здобутків романтизму відносять історизм, народність, зацікавленість національною культурою, фольклором; оновлення художніх форм. В українській літературі романтизм був повнокровною, естетично вартісною течією, що охоплювала усі сфери літературного життя. Найкращі традиції романтизму виявились пізніше і були творчо засвоєні неоромантиками поч. XX ст., символістами, експресіоністами XX ст.

Рондо (від фр. — коло) — усталена віршова форма, що розвинулась у XIV ст., а особливого розквіту досягла у XVI — XVII ст.

Сентименталізм (від англ, sentimental — чутливий) — течія в європейській літературі та мистецтві II половини XVIII ст. Домінантою людської природи сентименталізм проголошував почуття, індивідуалізовував героя. Найяскравіше виявився в англійській літературі (С. Ричардсон, Л. Стерн). Найбільш популярні жанри сентименталізму — елегія, послання, щоденник. В українській літературі виявився у передромантичний період поч. XIX ст., окремі риси знаходимо у творах Г. Квітки- Основ’яненка.

Символізм (від гр. symbolon — знак, символ) — художньо- літературний напрям, що оформився в Європі кінця XIX — поч. XX ст. Біля витоків естетики символізму стояли П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме; філософське підгрунтя створили А. Шопенгауер, Е. Гартман, Ф. Ніцше. Мистецтво розглядають як інтуїтивне осягнення світу завдяки поетичному символу, який допомагає досягти його ідеальної суті, його краси. Внутрішній світ особистості є показником загальної трагічності світу (рос. символізм початку XX ст.: В. Брюсов, Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, К. Бальмонт, 3. Гіппіус). Теоретики і практики символізму використали вчення українського мовознавця О. Потебні про внутрішню будову слова. Поезія символізму зробила багато художніх відкриттів (напр., поліфонія, нова циклізація віршів, оновлення ліричних жанрів). В українській літературі риси символізму притаманні ранньому П. Тичині.

Сонет (від італ. sonetto — пісенька) — усталена віршова форма, вірш з 14 рядків. Виник в Італії у XIII ст. Особливої популярності набуває в епоху романтизму як жанр філософської і любовної лірики (українські поети-романтики). В українській літературі XX ст. традиції продовжили М. Рильський, М. Зеров, Д. Павличко.

Травестія (від італ. travestire — переодягати) — один із гротескно- комічних літературних жанрів, оснований на контрастному протиставленні героїчному або «високому» зразку.

Трагедія (від гр. tragodia — пісня козла) — драматичний жанр, що оснований на трагічній колізії героїчних персонажів і має трагічну розв’язку.

Хроніки (від гр. chronic — літопис) — літературний жанр, що містить виклад історичних подій у їх часовій послідовності. Виділилися в окремий історіографічний жанр у середні віки.

Фарс (від лат. через фр. — начиняти) — драматичний твір, в основі якого комічний конфлікт, часто сатиричного спрямування; різновид народного театру і літератури західноєвропейських країн XIV—XVI ст. Образи-маски фарсу були першими спробами створення соціальних типових характерів. Близький італійській комедії масок, українській інтермедії.

Футуризмі (від лат. futurum — майбутнє) — найяскравіший вияв авангардистських тенденцій у модернізмі. Основоположником вважають італійського поета Томазо Марінетті. Розпадається на підстилі — кубізм, егофутуризм, дадаїзм, імажинізм. В українській літературі започаткував М. Семенко.