Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни: Українська література - Л. С. Козловська 2005

«Слово о полку Ігоревім» - найвидатніша пам'ятка Русі
Становлення і розвиток жанрово-стильової системи давньої української літератури

«Слово о полку Ігоревім»: ілюстрація історичних подій чи літературний твір?

«Слово о полку Ігоревім» справедливо вважають художнім шедевром нашої літератури. Проте і сьогодні існує кілька проблем, не розв’язаних дослідниками (національна належність «Слова», оригінальний чи наслідувальний характер цієї пам’ятки старовини).

До якого жанру належить «Слово о полку Ігоревім»?

За одним із поглядів, «Слово» є героїчною поемою про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців у 1185 р., про який, до речі, йдеться і в літописі «Повість минулих літ». Поема розпочинається заспівом, де автор говорить про княжі міжусобиці, про їхні незгоди, які й призвели до поразки Ігоревого війська, бо не було єдності, одностайності в обороні рідної землі. Далі подані картини збору війська й велична картина кривавого бою проти навальної орди, поразка Ігоревого війська та його втеча з полону. Ці картини переривають роздуми автора про причини поразки князя й війська, казково-ліричний плач Ярославни, яка звертається до сил природи, щоб вони захистили від біди її коханого чоловіка.

За другою версією, давній текст побудовано за схемою героїчно-фантастичної, чарівної казки, що належить до найдавніших жанрів українського фольклору.

Взагалі, зіткнення Русі з половцями, змальоване у «Слові...», дослідники розглядають не стільки як політичне, скільки як символічне, моральне, навіть сакральне, космічне.

Чи можна говорити про конкретну національну належність «Слова о полку Ігоревім»?

У І половині XIX ст., одразу після надрукування «Слова о полку Ігоревім», питання його національної належності поставив перший ректор Київського університету, відомий учений М. Максимович. Наукова дискусія розпочалася пізніше, коли з І. Франком гостро полемізував рос. академік В. Істрін, авторитетний на той час дослідник давньої літератури. Він не погоджувався з думкою І. Франка про існування українського письменства за часів Київської Русі, заперечуючи водночас і тезу про роль Києва як культурного і політичного центру Східної Європи. В. Істріна підтримав відомий московський учений, професор М. Сперанський.

Видатний український історик М. Грушевський, згідно з концепцією якого Україна-Русь веде своє літочислення від часів Київської Русі, висловив думки, суголосні з Франковими. На них базується концепція, що «культура XI—XII ст. була українською».

Думка

«... Се період першого розцвіту київської культури», «за періодом першого розцвіту наступає те, що можна назвати золотим віком староруської творчості, що обіймає приблизно століття, від 1130-х рр. до монгольської руїни». І це століття позначене таким яскравим твором, як «Слово...». Центром же літературної творчості, як вважав Грушевський, залишався Київ, і центр той «був-таки український...».

Отже, М. Грушевський відстоює ідею неперервності української історії, починаючи її не тільки з часів Київської Русі, а й з давніших, дохристиянських. З тих же часів виводить учений і першопочатки української літератури.

Концепція Франка—Грушевського була охрещена націоналістичною, натомість уже в радянський час проголошена інша — про спадщину Київської Русі як спільне надбання трьох братніх народів: російського, українського та білоруського. Теза про «Слово...» як спільну пам’ятку трьох східнослов’янських народів обґрунтована в численних статтях і монографіях. Але зацікавлений читач ні в шкільному підручнику, ні в академічній історії літератури не знайде відповіді на ті самі питання: у чому виявилися в «Слові...» родові українські чи родові російські елементи? Які кращі традиції засвоювали і творчо розвивали в пізніший період, скажімо, українські письменники, якщо коріння цих традицій не виявлене? Як зрозуміти, чому для перекладу «Слова...» М. Максимович орієнтується на розмір української народної пісні? Або чому саме таку ритміку і таку лексику обрав Т. Шевченко для переспіву «Плачу Ярославни»?

Українські елементи у «Слові...» цікаві з огляду на неперервність традиції української культури, що, за даними археологів, антропологів, істориків, етнографів, фольклористів, лінгвістів, веде свій початок не тільки з часів Русі, а й дохристиянських.

Мова

Українізми у мовній тканині «Слова...» помітили ще дослідники XIX ст. «Слово...» як пам’ятку яскраво українську визнавав В. Бєлінський. Коли ж М. Максимович переклав давньоруський зразок, орієнтований на українську народну пісню (1857), то після цього надовго вкоренилася думка, що поетичну красу «Слова...» можна відчути тільки в українському перекладі. Учений першим проаналізував і обгрунтував риси усної народної творчості й української мови в «Слові...». На думку М. Драгоманова, «Слово...» — це перша українська дума; його мова є зразком орнаментального стилю (XII—XIII ст.), винятково музикальною завдяки численним асонансам, алітераціям, надзвичайно символічною.

Українська стихія в «Слові...» досить промовисто заявила про себе і на рівні художньої образності, символіки, жанрової спорідненості з народною думою, піснею, голосінням. Отже, наведених прикладів достатньо для того, щоб стверджувати, що «Слово...» генетично пов’язане з українською як усною, так і писемною творчістю і є важливим етапом в історії українського літературного процесу.

Чи є «Слово о полку Ігоревім» самобутнім твором української літератури?

Високохудожність, досконалість змісту і форми пам’ятки поставили під сумнів самостійність створення цього шедевру. Чи міг письменник XII ст. досягти такого високого рівня, такого масштабного бачення подій? Дослідники «Слова...» розділилися на тих, хто відстоював твір як давньоукраїнську пам’ятку, і тих, хто висловлював сумнів в її оригінальності. На користь перших свідчили докази зв’язку «Слова...» як з книжною традицією, так і з народною (дружинним епосом, міфологією, поетичною творчістю давніх слов’ян). І таких доказів було чимало. Глибинний аналіз цієї пам’ятки показує, що вона відмінна від інших запозичень, а також і від оригінальних літописів, де маємо більш сухий, фактографічний виклад подій, а в «Слові...» — емоційно-пристрасний, піднесено-патетичний, ближчий до ліричної стихії народної пісні. Елегійний тон, мотиви плачу (символічні образи тужної зозулі, сокола, весілля як смерті) в «Слові...» творчо перейняті з народних голосінь і заклинань, привнесені окремі персоніфікації, імена Велеса, Стрибога, Дажбога. Творчо засвоївши досвід своїх попередників і сучасників, автор «Слова...» створив неповторний поетичний світ, що чарує навіть сучасного читача своєю досконалістю, самостійністю суджень.

Мова

Мовна палітра літератури цього часу була неоднорідною, що виявилося у співіснуванні давньоруської та старослов'янської (церковнослов’янської) мов залежно від сфер їхнього застосування. Давньоруською мовою писалися літературні твори, а також державні документи, скажімо «Поученіє Володимира Мономаха», збірник правових документів «Руська правда», різні грамоти, ділові акти, договори руських князів з греками та ін. Після прийняття християнства водночас із давньоруською мовою вживалася і церковнослов’янська, якою перекладалися книги, потрібні для відправлень християнського культу.