Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Види художніх узагальнень
Література як вид мистецтва

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Характерною особливістю пізнавальної свідомості людини є здатність узагальнювати. Узагальнення — логічний процес переходу від одиничного до загального, від менш загального до більш загального знання і вираження сутності загального через окреме, одиничне. Цей процес завжди супроводжується певним спрощенням, схематизацією зображуваного. Наприклад, перехід від видових понять «Іван» чи «Марія» до родового поняття «вчитель» супроводжується абстрагуванням від зовнішніх та тендерних ознак, особливостей характеру, предмета викладання тощо, зосередженням лише на спільному, що об’єднує їх у поняття «вчитель».

Здатність узагальнювати має як наука, так і мистецтво, література зокрема. Однак між науковим і літературним узагальненням є суттєві відмінності. Для науки характерне «емпіричне узагальнення» (В. Вернадський) — систематизація фактів, яка дає змогу описати, пояснити їх, сформувати на цій основі адекватне їх розуміння. Метою художнього узагальнення є типізація, конкретний, індивідуалізований образ, через який у художньому творі виражається загальне. Література використовує ідеалізацію і типізацію як основні види художніх узагальнень.

Ідеалізація як вид художнього узагальнення

Ідеалізацію широко використовують не тільки в мистецтві, а й у науці — як спосіб пізнання через абстрагування, коли шляхом схематизації (усунення несуттєвих, принагідних ознак) намагаються отримати ідеальне уявлення про предмет дослідження на основі його диференційних, атрибутивних, сутнісних характеристик.

Ідеалізація — тип художнього узагальнення через творення образів на основі оцінної (переважно позитивно-ідеальної) заданості, часто винятковості.

Як художнє узагальнення ідеалізація передбачає творення образу на основі атрибутивних характеристик, властивих предмету зображення, які становлять його суть, зумовлюють і пояснюють його сприйняття обставин чи явищ життя. Вона може бути позитивною і негативною. Виявом принципово негативної ідеалізації персонажа є його демонізація — творення образу лише на основі негативної заданості.

Ідеалізацією називають і художній недолік — невиправдане або надмірне «прикрашування» персонажа чи реалій життя. Своїми ознаками вона суттєво відрізняється від фальсифікації — свідомого і цілеспрямованого спотворення образу дійсності для її прикрашування чи демонізації.

У різноманітних відношеннях з ідеалізацією перебуває схематичність образу — природний наслідок умовності, узагальнення при образотворенні: спрощеність, стереотипність, стандартна заданість творення образу персонажа. Схематичними у соцреалістичній літературі були образи позитивних героїв (секретарів партійних комітетів, комуністів, комсомольців, піонерів, відмінників навчання та передовиків виробництва). Образи негативних персонажів, які виникали на основі життєвих спостережень, часто вдавалися впізнаваними, повнокровними, колоритними, цікавими і переконливими, іноді — навіть симпатичними.

Типізація в художньому узагальненні

У деяких літературних напрямах (реалізм) основним завданням письменника проголошується змальовування типових характерів у типових обставинах, дотримання правдоподібності. Такі можливості відкриває типізація як засіб художнього узагальнення.

Типізація — художнє узагальнення певних життєвих явищ на основі однакових чи подібних характеристик.

Основою типізації можуть бути вікова, тендерна, професійна, класова, соціальна, виробнича, релігійна, національна, расова, інтелектуальна, ідеологічна, політична та інші ознаки.

Часто літературні персонажі мають у реальному житті своїх прототипів (прообразів) — конкретних людей, зовнішність, факти життя чи риси характеру яких послужили авторові основою творення літературного образу.

Результатом процесу типізації як літературного узагальнення є тип — літературний образ, який в узагальненій формі відображає ознаки, характерні для людей певної соціальної групи, за якими їх носія можна вирізнити з-поміж інших категорій людей. Його корінним атрибутом стає типовість — набір характерних ознак, за якими явище, особу зараховують до певного типу. У контексті типізації особливу роль відіграє образ-концент — образ персонажа, який є основним носієм авторської ідеї-концепції. Таким, наприклад, є образ Бенедя Синиці в романі І. Франка «Борислав сміється», через який автор виражає власну концепцію організованої боротьби робітників за свої права. Бенедьо Синиця — образ типовий: він має всі ознаки звичайного робітника-будівельника, і саме як свого (робітника, хоча й іншого фаху — будівельника) сприймають його інші робітники — бориславські ріпники. Однак виникає цей образ саме як образ-концепт не шляхом відтворення чи збірності ознак (робітників із таким рівнем свідомості ще не було в тогочасному суспільстві), а на основі авторського передбачення і моделювання. Бо характер і закономірності суспільного розвитку неминуче мали породити, і невдовзі породили, такий тип робітника. Франків образ-концепт випередив і стимулював його появу.

Типове й індивідуальне в художньому образі

Образ персонажа постає як єдність типового та індивідуального, бо саме такою є сутність людини. Однак це непросто дається багатьом поетам-початківцям: ліричні образи їхніх творів, особливо про кохання, не можуть викликати ні уваги, ні співпереживання читача, оскільки вони позбавлені життєвої конкретики, типово людського, особистісного, неповторно-індивідуального.

Індивід — окрема людина, особа. Індивідом людина стає внаслідок самоусвідомлення, усвідомлення своєї окремішності. Індивідуальність — особа, наділена певними зовнішніми та характерологічними якостями, які вирізняють її з-поміж інших людей. Індивідуальності надають людині якості, які у своїй сукупності створюють її неповторність, упізнаваність. Елементом художньої типізації, способом розкриття індивідуальних, конкретно-почуттєвих особливостей типового є індивідуалізація. Найголовніші засоби індивідуалізації персонажа — портрет, зовнішність, пряма (авторська) характеристика, опосередкована (надана іншими персонажами) характеристика, середовище побутування, коло зацікавлень, мовлення, ставлення до інших чи до чогось, вчинки.

Увиразнюють, конкретизують розуміння співвідношення типового та індивідуального такі бінарні опозиції:

а) індивід та особистість. Кожна людина — окремий індивід, але не кожен індивід є особистістю. Особистістю окрема особа стає завдяки своїм внутрішнім якостям, які роблять її повноцінною, цікавою і неповторною людиною (характер, воля, переконання, громадянська позиція, вірність, надійність тощо);

б) індивід і тип. Якщо індивід — окрема людина, то тип — це індивід, який є носієм ознак, характерних для представників певної соціальної групи, за якими їх носія можна вирізнити з-поміж людей інших груп. Типовий образ — єдність загального та індивідуального;

в) тип і характер. Тип — носій сукупності ознак, властивих певній групі людей, а характер — сукупність стійких психічних особливостей людини. В літературі — це художній образ, що узагальнює типові риси певної групи людей і водночас уможливлює розрізнення їх у межах цієї групи за вдачею, твердістю, наполегливістю, силою волі;

г) типовість і винятковість. У цій бінарній опозиції типовість означає звичність, поширеність, нормальний стан; винятковість — наділення персонажа (ситуації, обставин) ознаками, рисами, якостями, які різко виокремлюють його з оточення, контрастують зі звичним, нормативним. Типовість персонажів та обставин — характерна ознака реалістичних творів. Винятковість — неодмінний прийом у романтичних творах. Так, у вірші Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...» зображені типові характери в типових обставинах, а пейзаж («Реве та стогне Дніпр широкий...») у «Причинній» змальований у дусі романтизму — за принципом винятковості;

ґ) типізація і типологія. Типізація — це художнє узагальнення на основі спільного; літературна типологія — галузь теорії літератури, яка вивчає методи та принципи наукової систематизації, класифікації літературних явищ за спільними ознаками.

Загалом уміння бачити типове та індивідуальне відкриває простір для пізнання глибини, закономірностей життя, унікальності, неповторності життєвих ситуацій, людини.

Умовність і узагальнення в літературному творі

Твір літератури, як і кожного мистецтва, виникає на основі умовності та узагальнення. Це твердження часто аргументують таким жартом: опис у творі моря не дає підстав чекати, що з книжки потече вода. З іншого боку, художній образ, твір є завжди типізацією — узагальненням, поширенням зображуваного, окремих його ознак на весь клас однорідних явищ. З метою посилення виразності художнього зображення автор вдається до різних способів і прийомів образотворення:

а) порівняння — троп, який виникає на основі зіставлення для пояснення одного предмета (явища) через інший, чимось подібний. Твориться з допомогою компаративної зв’язки (єднальних сполучників типу як, немов} наче, неначе, ніби, буцім тощо): «І блідий місяць на ту пору / Із хмари де-де виглядав, / Неначе човен в синім морі, / То виринав, то потопав» (Т. Шевченко);

б) паралелізм (грец. parallelismos — зіставлення, порівняння) — стилістична фігура, яка будується на аналогії, уподібненні, спільності характерних ознак, рис або дії: «Не щебече соловейко в лузі над водою, / Не співає чорнобрива, стає під вербою» (Т. Шевченко);

в) гіпербола (грец. hyperbole — перебільшення) — стилістична фігура або троп (вид метонімії), що виникає внаслідок художнього перебільшення для посилення виразності, експресивності мови (протилежне — літота);

г) літота (грец. litotes — простота) — стилістична фігура або троп (вид метонімії), протилежний гіперболі: «Я на секунду збігаю до Марії, а ти щопівгодини помішуй, щоб не пригоріло»); заміна будь-якого виразу іншим, рівнозначним, але заперечним («дозволяю» — «не бачу перешкод»);

ґ) аналогія (грец. analogia — відповідність) — часткова схожість між предметами чи явищами;

д) асоціативність (лат. associo — приєдную, з’єдную) — психічний зв’язок між окремими уявленнями, почуттями, думками, коли одне з них спричиняє, викликає, нагадує, навіює інше;

е) фантазія (грец. phantasia — уява) — уявлення, яке творить щось небувале і відзначається особливою силою, яскравістю і незвичайністю створюваних образів і картин;

є) гротеск (франц. grotesque — химерний) — художній прийом, що ґрунтується на свідомому перебільшенні та поєднанні контрастного, несумісного: реального й химерного, трагічного й комічного тощо;

ж) символ (грец. symbolon — знак, прикмета) — предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність явища і має філософську смислову наповненість, тому не тотожний знакові;

з) алегорія (грец. allēgoria, від allos — інший і agoreuo — говорю) — раціональне іносказання, втілення в конкретному образі абстрактного поняття чи приховування реальних осіб, подій, явищ за конкретними художніми образами, які однозначно розкривають суть приховуваного. На алегорії ґрунтуються притчі, апологи, параболи, літературні казки, сучасні химерно-міфологічні та химерно-притчеві твори;

и) контраст (франц. contraste — протилежність) — різко окреслена відмінність, протилежність у чомусь; створення бінарних образів (день і ніч, правда і кривда, Клод Фроло і Квазімодо);

і) антитеза (грец. antithesis — суперечність) — стилістична фігура зіставлення протилежних явищ, образів для посилення враження. Наприклад, використання контрастів та антитез у вірші «На границі епох» Петра Скунця:

Поет — як розумна дитина,

або — як наївний дід.

Коли у родині гостина,

згадає вдовинин обід.

Бо що таке бути поетом?

Жбурнути журбу під тост,

та знати, що завтра все то

повинен прибрати хтось.

Обняти безжурну дівчину,

а зморшки її уявити.

Побачити бабу скалічену,

а давню красу вловити.

Явитися чортом —

добрим,

явитися ангелом —

злим.

Перераховані основні способи і прийоми художнього узагальнення по-різному використовують у творах різних стилів і жанрів.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.