Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Література і життя суспільства
Література як вид мистецтва

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Література є суспільним явищем не тільки генетично (як одна із форм суспільної свідомості і колективного підсвідомого народу), а й функціонально. Вона — атрибутивна складова і потужний фактор духовності народу, що проявляється, об’єктивується через національну культуру, передусім художню. Відношення між твором і дійсністю, між літературою і життям — багатоаспектні. Суспільне життя породжує твір; твір впливає на суспільне життя. Література є активним учасником історичного процесу. Роль її в суспільстві — багатогранна, поліфункціональна.

Функції літератури

Різні дослідники по-своєму окреслюють функції художнього твору, літератури. За словами чеського структураліста Яна Мукаржовського, літературна функція — «це вплив на суспільство в напрямі певної цінності»1.

Література прямо чи опосередковано пов’язана з різними формами суспільної свідомості, вплив її на читача і на суспільну свідомість — багатоаспектний, тому й функцій у неї багато: аксіологічна, виховна, відображально-зображальна, візіонерська, гармонізуюча, гедоністична, герменевтична, державотворча, дидактична, духовнотворча, евристична, естетична, етична, знаково-комунікативна, ігрова, ідеологічна, індивідуалізуюча, інформативна, катарсистична, компенсаторна, консолідуюча, креативна, культурозахисна, культуроносна (культуртрегерська), культуротворча, людинозахисна, людинознавча, людинотворча, металінгвальна, мислетворча, містична, мнемонічна, мовотворча, моделююча, націозахисна, націологічна, націотворча, освітня, пізнавальна, політична, практично-утилітарна, прогностична, пропагандистська, релаксаційна, розважальна, розвивальна, свободотворча, соціологізуюча, соціологічна, соціотворча, терапевтична та ін.

1 Мукаржовский Я. Поэтическое произведение как комплекс ценностей // Мукаржовский Я. Структуральная поэтика. — М.: Школа «Языки русской к-ры», 1996. — С. 286.

Основні функції літератури — естетична і духовно-творча. Саме через них література реалізує ідею мистецтва і своє призначення: завдяки естетичним переживанням розвиває, удосконалює, ушляхетнює людину і суспільство.

Визначальною є функція естетична, яка полягає у здатності твору викликати естетичні переживання, наданні читачеві неповторної естетичної насолоди від спілкування із прекрасним. Якщо твір не виконує естетичної функції, якщо він не привабить як явище мистецтва, не виконає він і інших функцій. Однак, як зазначає Т.-С. Еліот, «якщо б насолодою все вичерпувалось, сама б ця насолода була не вищого порядку»1. Тому поряд із естетичною у творі присутня й інша основна функція — духовнотворча (духовнотворчо-інтенціональна): художній твір повинен не просто задовольняти естетичні переживання людини, а й робити її кращою, духовно багатшою, розвивати і вдосконалювати її внутрішній світ, духовність, людяність. Література скеровує людину (її свідомість, над- свідомість і підсвідомість) у сферу духовного і в такий спосіб ушляхетнює її. Від духовнотворчої функції залежать ідеологічна, пізнавальна, освітня, містична та ін.

Завжди література виконує ідеологічну (суспільну, суспільно-політичну, соціальну) функцію. Ідеологію тлумачать як суспільну свідомість, систему політичних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних та інших поглядів. Завдяки цьому ідеологічна функція є основною для більшості допоміжних функцій. Ідеологічність твору — це його вплив на читача з позицій певної ідеології. Адже будь-який твір, як і його автор чи реципієнт, є носієм певної ідеологічної системи. А намагання трактувати літературу як чисте мистецтво, доводити необхідність аполітичності письменників не раз виявляли свою контрпродуктивність. Бо така позиція є своєрідним виявом прихованої ідеології. Це влучно охарактеризував німецько-американський психолог Еріх Фромм: «Усі люди — “ідеалісти”... Розрізняються люди саме за тим, у які ідеали вони вірять»1.

1 Элиот Т. С. Социальное назначение поэзии. — С. 183.

Пізнавальна (гносеологічна) функція літературного твору полягає у тому, що він завдяки митецькій інтуїції, творчому генію розширює межі людського пізнання, проникаючи і в недоступні для науки сфери. Показовими є наукові передбачення Ж. Берна, Г.-Дж. Веллс, Р. Бредбері, інших фантастів; історіософські передбачення Т. Шевченка, Є. Маланюка; глибокі проникнення у сферу людської психіки В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, К. Гамсуна, Ю. Місіми. Художній твір передає інформацію про новий досвід, нове витлумачення відомого досвіду. Цим він збагачує духовний світ людини, розвиває її здатність до сприйняття навколишнього світу.

Освітню функцію літературний твір виконує через поширення інформації, що розвиває наукову свідомість індивіда. З цього приводу нідерландський мислитель Йоганн Гейзінга зазначав, що вже найдавніші грецькі поети «виконують яскраво виражену суспільну функцію. Вони звертаються до народу як його навчителі, як порадники»2.

Ідентифікуючись із текстуальними суб’єктами, абстрагуючись від негативних персонажів, читач формує власний етос — систему етичних переконань, поведінкових норм. У цьому полягає виховна (етична) функція художнього твору.

Ще однією із функцій літературного твору є трансцендентна (лат. transcendens — той, що виходить за межі), містична. В основі містичного характеру художнього твору — містичне почуття, котре Ігор Качуровський інтерпретує як «почуття єдності індивіда з Абсолютом; воно, як і всі явища в житті людства, підвладне законові хвиль чи коливань: у добу спокою й добробуту занепадає, маліє й міліє, в часи катастроф поширюється й поглиблюється». Він розрізняє містику духовну, християнську (до неї були близькими М. Зеров, М. Орест, М. Рильський, П. Филипович, В. Симоненко, О. Бердник та ін.) і антихристиянську (антирелігійну, бездуховну). Ознаки її, на думку І. Качуровського, помітні у творчості російських поетів «срібного віку» Клюєва, Брюсова, Блока, Гумільова1. До апологетів антихристиянської містики зараховують переконливих представників соцреалістичної літератури, авангардистів, постмодерних письменників та ін.

1 Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А. А. Яковлева. — М.: Политиздат, 1989. — С. 160.

2 Гейзінга Й. Ноmо Ludens. — К.: Основи, 1994. — С. 140.

Серед інших функцій художнього твору дослідники виокремлюють ще функції самого тексту (за Р. Якобсоном):

— референційна (висловлювання (текст) викликає в уяві адресата предмети, з якими пов’язується висловлювання);

— емоційна (висвітлення ставлення автора до повідомлення);

— конативна (прагнення встановити контакт з реципієнтом);

— фатична (встановлення, підтримка, припинення соціально-масового чи індивідуального контакту при спілкуванні);

— металінгвальна (функція тлумачення);

— поетична (скерованість на повідомлення як таке, концентрація уваги на повідомленні заради нього самого) тощо.

Кожна функція літератури і певні їх поєднання виявляються завжди у неповторному зв’язку між твором і його читачем, який специфічно його сприймає, інтерпретує, використовує.

Культурологічний потенціал мистецтва

У вільних суспільствах і мистецтва розвиваються вільно, на основі власних законів, під дією внутрішніх чинників. У державах, де влада вивищується над народом, мистецтва, передусім література, завжди потрапляють під жорсткий контроль держави, залежні від її ідеологічних настанов, нормативів та заборон, сваволі чиновників, використовуються владою для її збереження і самоутвердження, а багатіями — для ще більшого збагачення. Тому мистецтво завжди зацікавлене у свободі — політичній, суспільній, творчій.

1 Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна поезія // Слово і час. — 1992. — № 10. — С. 33, 40—44.

Свобода мистецтва не означає, що воно має бути кинуте державою напризволяще. Мистецтво — явище не тільки індивідуально-творче, а й суспільне. Воно виявляє себе в суспільстві, твориться для суспільства — його духовного оздоровлення і просвітлення, окультурення, ушляхетнення. Матеріальне забезпечення деяких видів мистецтва непосильне для митців. Тому свобода творення має не тільки політичний і культурологічний, а й матеріальний вимір. Влада, якщо вона піклується про розвиток суспільства, зобов’язана надавати мистецтву всебічну підтримку для реалізації ним своїх функцій.

Мистецтво є також унікальним засобом самореалізації творчої особистості у сфері культури. Однак при цьому нікому причетному до мистецтва не гарантовано суспільного визнання, а мистецтву — збільшення творчого потенціалу за рахунок долучення ще одного митця. Усе залежить від того, хто і з чим приходить у мистецтво, як визначає свою творчу мету, яка інтенція його творчості, на кого він розраховує. Проявляється ця закономірність у всіх видах мистецтва, в літературі — особливо.

За метою творчості розрізняють:

а) літературу відображення — описову та аналітичну літературу, що не сягає далі відтворення життєвих реалій і констатації сущого (безпретензійне «побутописання», етнографізм, безстороння хроніка життя тощо);

б) літературу вираження — літературу, яка аналізує, змальовує, оцінює дійсність, займає щодо неї активну позицію, намагається своїми творами вплинути на неї, запропонувати власні концепції вдосконалення людини і суспільства, відкрити перспективні шляхи суспільного розвитку. Вона виступає з певних позицій, утверджує суспільно значущі принципи та ідеали, оцінює стан речей, виражає конструктивні ідеї тощо;

в) літературу самовираження — літературу, твори якої є передусім маніфестацією внутрішнього світу автора, його думок і життєвої позиції. Загалом кожен літературний твір так чи інакше розкриває особистість автора, свідчить про міру його таланту, розумові здібності, психологічні особливості, ставлення до життя тощо. Однак для деяких авторів самоутвердження і самовираження є метою (не обов’язково основною) й організуючим центром: автобіографії, мемуари, спогади, щоденники, есе. Саме вони представляють літературу самовираження;

г) літературу егоцентрично-формалістичну — літературу (точніше тексти) словесної гри, основною метою творців якої є власні формотворчі амбіції, самовираження через гру словом, формою, асоціаціями, чужими текстами тощо. Такі твори позбавлені значущої інтенціональності, у них марно шукати тематику чи мотиви, проблеми чи ідеї. Суперечність з ідеєю мистецтва, прихована чи явна інтенція деструкції, маргіналізації та нищення національної літератури, мистецтва, духовності — характерні ознаки і сутність творів такого типу (авангардистських чи постмодерністських).

Тому свобода творчої діяльності не може бути абсолютизована — вона корисна для мистецтва і суспільства тільки за умови особистісної відповідальності митця перед мистецтвом і народом. В іншому разі свобода творчості обертається безкарною сваволею «літературних яничарів» (Є. Маланюк).

За функціями, характером творчості та місцем у системі культури розрізняють літературу описову, аналітичну, розважальну, концептуальну, філософську, критичну, апологетичну, полемічну тощо. За адресатом-реципієнтом — літературу дитячу, для дітей та юнацтва, для старшого шкільного віку, жіночу тощо. За творчим методом — барокову, класицистичну, сентименталістську, готичну, просвітницьку, романтичну, реалістичну, модерністську, постмодерну тощо. За інтенціональністю і телеологічністю: меліоричну (лат. mеlіоr — кращий) — з інтенцією на естетичний, моральний, духовний, світоглядний розвиток, вдосконалення, ушляхетнення людини, суспільства, нації; амеліоричну — з інтенцією приземленою, парамистецькою, егоїстичною, меркантильною, іноді — відверто антимистецькою.

Мистецтво (література) наділене неабиякими культурологічними можливостями в індивідуалізації (формуванні ціннісної орієнтації, моралі, духовності, свідомості, взагалі особистості) та соціалізації («окультуренні», вживанні в конкретний соціум) людини. Тому є глибока і незаперечна істина утвердженні: «Література вчить жити»-.

Література має колосальний культуроносний (культуртрегерський) потенціал — здатність бути носієм здобутків культури, доносити їх до людини, суспільства.

Національна специфіка літератури

Об’єктивне, повноцінне, наукове пізнання літератури неможливе без урахування її національної специфіки — комплексу ознак, якостей, за якими розрізняють літератури різних народів.

Література — породження, факт і фактор національно-конкретної духовності. Тому й літератури різних народів — специфічно відмінні, а література одного народу не може повноцінно замінити літературу іншому народові. Національна специфіка літератури зумовлена різними факторами і має різні форми вияву, основними з яких є мова, адресат» принципова народність» національна сутність, самобутність та самодостатність, предмет, національна ідентичність як ідентичність культурна, національно-духовна ідентифікація та національно-духовна диференціація.

Усвідомлення формантів національної специфіки літературі! допомагає розрізнити поняття: «література нації» — література як вияв національної духовності; «література для нації» — література, якою намагаються замінити національну літературу, щоб денаціоналізувати і знищити народ як націю. Так відбувається в імперіях.

Основою національної літератури є національна мова як основний засіб спілкування, матеріалізована духовність, досвід, історія, ідеали, цінності та прагнення народу, зрештою, як «дім буття» (М. Гайдеггер). У мові закодована національна сутність народу — те, що надає йому самобутності і засвоєння чого робить людину носієм та маніфестантом, захисником і продовжувачем свого народу в часі. Мова для літератури — єдиний засіб образотворення і визначальна передумова успіху художньої комунікації автора з його головним читачем — народом. Тому література так реагує на утиски рідної мови, звуження ареалу її побутування, різноманітні форми лінгвоциду.

Іноді саме національну мову використовують як прикриття деструктивних, нищівних антинаціональних проектів. Так, політика радянської влади щодо української мови мала два аспекти. Влада, виправдовуючи свою політику, постійно нагадувала українцям, що в дореволюційний час їхня мова утискувалася і заборонялася (понад 170 заборонних документів царської влади), а її дії спрямовані на розвиток мови. Певною мірою це спрацьовувало, оскільки русифікаторська політика усвідомлювалася небагатьма. По-друге, свою імперську ідеологію тодішній режим успішно прикривав тією самою українською мовою. Аналогічною була політика в інших республіках. Загрози для національної мови мають і новітні космополітичні тенденції. Тому далеко не все україномовне є насправді українським. Бо мова є першим, але далеко не єдиним виявом національної специфіки літератури.

Художній твір має значний, в окремих випадках колосальний, людинотворчий потенціал. Щоб запрограмовані автором його функціональні можливості були реалізовані, твір має знайти свого реципієнта і бути сприйнятим. Тому основними компонентами літературного життя є автор, твір і адресат (читач). Відносини автора і адресата завжди складні, багатоаспектні. Їх вивченням займається прагматична поетика, одним із постійних предметів дослідження якої є проблема «адресат і реальний читач». Це закономірно, оскільки національна специфіка літератури зумовлюється й основним її адресатом. Бо автор пише для читача, розраховує на адекватне сприйняття написаного. Над ним постійно тяжіє можлива реакція читача («читач цього не зрозуміє», «читач може не так витлумачити», «читач цього не сприйме» та ін.). Він наполегливо працює над текстом, щоб зробити його прийнятним для можливого реципієнта. Однак хто цей уявний читач? Адже читачами є люди різного віку, статі, освіти, професій, переконань тощо. У них свої смаки, вимоги до твору. Врахувати все це неможливо. Тоді які спільні характеристики цього потенційного читача автор враховує, на які орієнтується?

Уявний читач — не абстракція. Передусім автор розраховує, що це буде ідеальний читач — людина розумна, прониклива, з багатою уявою, витонченим художнім смаком, здатна до співтворчості та співпереживання. Залежно від характеру твору він може бути конкретизований за віком, статтю тощо. Визначальним у характеристиці цього потенційного читача буде його національна належність, з якою ідентифікує себе й автор. Саме національне (мова, історична пам’ять, ментальність, духовність, свідомість, підсвідомість тощо) є тим спільним, що споріднює автора і читача, для якого він пише. Письменник пише передусім для своїх сучасників, твір народжується як відгук на їхні проблеми, актуальні, а часом — доленосні на історичному шляху нації. Іноді сучасне йому покоління не сприймає твору, а наступне — захоплюється ним. І це підтверджує тезу, що насправді головним і визначальним адресатом літературної творчості є нація — нескінченна низка поколінь «мертвих, і живих, і ненарожденних земляків» (Т. Шевченко). Саме національне визначає характер твору і культурологічну специфіку літератури — те, що вирізняє її з-поміж інших літератур. І саме національне надає літературі аналогічності — робить її цікавою для інших культур.

Субстанціональною ознакою справді національної літератури є її народність. Термін «народність літератури» переважно вживають на означення літератури за її відношенням до народу та свідомим позиціонуванням автора на боці народу в бінарних опозиціях типу «народ і влада», «народ і панство», «народ і глитаї», «народ і окупант», «народ і колонізатор» тощо. Народність — один із принципів інтенціональності літератури, за яким твір (творчість письменника) оцінюється як актуальний для народу. При цьому важливо, на чиєму боці симпатії автора: народу чи його визискувачів. Має значення і доступність для народу форми твору. У цьому розумінні «Наталка Полтавка» І. Котляревського відповідає усім критеріям народності.

У радянський час принцип народності використовували тільки до творів (творчості) дореволюційних письменників. Застосування його до більшості творів радянської літератури було неможливим, бо одразу оголювався конфлікт із «принципом класовості». Тільки тоді, коли необхідно було теоретично легітимізувати художній примітивізм і простацтво (пісні П. Тичини 30-х років, післявоєнний гумор Остапа Вишні), наголошувалося на «глибокій народності» і вичавлених владою із покаліченого таланту «оспівувань радянської дійсності» чи «дуже ідейної» писанини різних «одописців».

На генетичному рівні літературу характеризує національна сутність. Від своїх початків література відображає національну специфіку — мовну, ментальну, психічну, характерологічну, конкретно-історичну, образну, змістову, формально-стильову, ідейну тощо, яка відрізняє її від літератур інших народів. Адже література — явище мистецтва, а мистецтво детерміноване передусім національною свідомістю, національним підсвідомим, які різні в різних народів. Не випадково Гегель проголошував мистецтво й істину «ідеальними формами, у яких дух народу пізнає самого себе»1.

Митець (письменник) формується в певному світоглядному континуумі (єдності елементів, з яких складається розуміння світу). Він засвоює не тільки конкретно-історичне свідоме, характерне для його покоління, а й форманти колективної свідомості, які проявляються в усіх поколіннях народу, роблять його єдиною нацією. Справді національний письменник у своїх творах фіксує (надає здатності долати час і простір), культивує, поширює і примножує їх. Так формується національна література.

Однак, як наголошував К.-Г. Юнг, творча енергія у процесі художнього творення походить не лише від того індивідуального, що становить особистість митця, і не лише від колективного свідомого, а передусім від колективного підсвідомого (підсвідомості певного класу, народу, нації, раси, людства). Колективне підсвідоме є матрицею психічного життя людини, народу. Структуру його утворюють архетипи — першообрази. У кожного народу — свій набір їх. Тому творчість є процесом одухотворення архетипів, їх художнім розгортанням. За словами К.-Г. Юнга, цей процес є «несвідомою активацією архетипного образу». Національна література і є цим «розгортанням» національних архетипів, що й визначає її сутність, оскільки митець, мистецтво (література) є найчутливішими індикаторами змін у колективному підсвідомому свого народу.

1 Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 4-х т. — М.: Искусство, 1973. — Т. 4. — С. 361.

Органічна якість літератури, що характеризує її на субстанціональному рівні, полягає в національній самобутності. Предметом літератури завжди є національна людина в національному бутті. Вона, як і письменник, сприймає світ очима національної людини — через специфічні для кожного народу національні коди та модуси національної екзистенції (екзистенціали), які й визначають національну самобутність літератури. Крім того, народжуючись (наприклад, як нова українська література) на національному ґрунті з одного твору, література далі розвивається за законами анагенезу — шляхом поступового ускладнення своєї будови та функцій. Формується вона у специфічних умовах національного історико-літературного процесу. А взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників розвитку літератури, динаміка напрямів і стилів, літературних родів, видів та жанрів, взаємини і зміна поколінь, міжнаціональні літературні стосунки, видавнича справа, місце і роль літератури в суспільстві, відносини літератури з громадою, церквою, літературна політика влади, структура літературного процесу в кожній національній літературі різні. Ці відмінності формують і становлять національну самобутність кожної літератури.

На функціональному рівні літературу характеризує її національна самодостатність. Література кожного народу є породженням, фактом і фактором саме національної духовності. Її сутність та самобутність виразно національні, національними є її основний адресат та предмет художнього освоєння. Саме це зумовлює самодостатність національної літератури на функціональному рівні, яка полягає в тому, що тільки національна література здатна найповніше актуалізувати національні архетипи, культивувати національні культурні коди, модуси національної екзистенції та національну аксіологію, виражати і розвивати духовність народу, формувати повноцінну особистість, духовно консолідувати націю. Жодна інша література таких функцій у національній культурній системі виконувати не може. Саме національна література формує, викликає художньо- літературні потреби суспільства, а потім задовольняє їх або готує передумови для сприйняття творів інших літератур.

Національна література самодостатня і потенційно — своєю спроможністю формувати, розвивати, ушляхетнювати національну людину, суспільство. Вона може плідно розвиватися і функціонувати тільки у просторі національної духовності, творчо засвоюючи здобутки інших культур, вступаючи з ними в художній діалог, забезпечуючи культурні потреби свого народу і тільки в такий спосіб набуваючи анагогічності (цінності національних літературних явищ для інших культурних систем, долучання до «предметів вічної слави» — Дайте Аліг’єрі). Зовнішні втручання в цей природний процес, спроби довести неможливість саморозвитку національної літератури чи її принципову функціональну «неспроможність», «недостатність» є проявами культурологічного імперіалізму.

Предмет літератури

Художню літературу часто називають людинознавством. Загалом це правильно. Однак це також фігуральний вислів, як і «література — мистецтво слова», який не дає змоги належно збагнути специфіку літератури за її предметом. Адже людинознавчими є й медичні, психологічні, педагогічні, суспільні науки. Виокремити з-поміж них літературу з допомогою такого визначення неможливо. Крім того, література є не логічним, науковим, а мистецьким, художнім пізнанням, осмисленням і оцінюванням.

Справді, література має найскладніший предмет пізнання та зображення — людину в системі її взаємовідносин із буттям (усім, що існує в реальності чи уяві). Вона пізнає не просто людину як біологічну істоту. Предметом літератури є людське в людині, яке проявляється через її взаємини з іншими людьми, стосунки зі світом у всіх його виявах, ставлення до себе й інших людей, дійсності, минулого і сучасного тощо.

І навіть коли у творах ідеться про пейзажі, події, тварин чи предмети, автор показує їх так, як їх сприймає людина. Бо «завжди на природу, на матеріальний світ проектується духовний стан людини, людська свідомість, — зазначає М. Ласло-Куцюк. — Навіть найбільш могутня фантазія не може щось таке собі уявити, що було б незалежним від досвіду окремої людини і цілого людства»1.

Предмет художнього пізнання і зображення літератури кожного народу або специфічно національний (національна людина і національне середовище, наприклад у «Гайдамаках» Т. Шевченка), або — в процесі художнього освоєння позанаціональних об’єктів — національно зумовлений, сприймається й оцінюється крізь призму національних стереотипів та критеріїв, духовності та світогляду митця («Кассандра», «Оргія» Лесі Українки).

Найчастіше предметом літератури є онтологічно змістовний, адекватний тип національної людини, носій рис і якостей, характерних для народу. Не менше література переймається пізнанням онтологічно спустошеного, дефективного, спотвореного типу національної людини. В українській літературі — це потурнак, яничар, христопродавець, зрадник, хрунь, манкурт, хохол, «раб» (Т. Шевченко), «ботокуд» (І. Франко), «соціал-ідіот» (Д. Донцов), «малорос» (Є. Маланюк), «патріот-іскаріот» (П. Скунць) тощо.

Предмет і національну специфіку літератури конкретизують:

1) національна ідентичність. Сучасний англійський націолог Ентоні Сміт, розглядаючи людську особистість як сукупність різноманітних «ідентичностей та ролей» (родинної, територіальної, класової, релігійної, етнічної, родової тощо), зазначає, що національна ідентичність (тотожність, самість) є основною в цій структурі, їй підпорядковуються всі інші ідентичності2. Аналогічно стверджував Г.-Г. Гадамер: «Навіть той, хто прагне як уявного глядача історії стерти свою власну індивідуальність... залишається дитиною свого часу та сином своєї батьківщини»3. Нація як усвідомлена природно-соціальна єдність людей зумовлює характер різноманітних «ролей» індивіда. Тому соціаліст у Польщі відрізняється від соціаліста в Україні, статус дружини в арабському світі мало чим нагадує французький зразок тощо.

1 Ласло-Куцюк М. Питання української поетики. — С.166.

2 Див.: Сміт Е. Д. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — 224 с.

3 Гадамер Г.-Г. Істина і метод / Пер. з нім. — К.: Юніверс, 2000. — Т. II. Герменевтика II: Доповнення. Покажчики. — С. 23.

За твердженням Любомира Сеника, термін «національна ідентичність» у літературі — це «збереження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідомості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення сучасного і минулого у світлі національної ідеї, послідовне (або й стихійне) обстоювання політичних, культурно-духовних прав нації, державності як єдино можливої форми нормального існування національної спільноти для її самоствердження, життєдіяльності й розвитку»1;

2) національно-духовна ідентифікація (ототожнення, прирівнювання, уподібнення). Найголовніша (стрижнева, аксіальна) тотожність людини — національна, котра визначає характер колективної свідомості та підсвідомості кожного її індивіда. Формується вона у процесі національної ідентифікації (ототожнення індивідом себе із нацією). Цей процес може бути свідомим і неусвідомленим. Відбувається він і під час «спілкування» з літературним твором. Оскільки література належить до сфери культури, людського духу, важливу роль у ній відіграє національно-духовна ідентифікація, національна емпатія (вчування) — підсвідомо-свідомий процес ототожнення індивідом себе із текстуальними суб’єктами та об’єктами як зразками, унаслідок якого формується національна ідентичність індивіда.

Систему текстуальних суб’єктів та об’єктів утворюють: образи людей як втілення певних національно-психічних констант (національного менталітету); історико-культурні персонали (історичні діячі, митці, духовні батьки нації тощо); релігійні ідеї, церковні ритуали, топоси (місця) рідної землі, міфологічні символи, легенди; митецькі твори (артефакти); моральні принципи; історичні події; природні феномени; національні цінності(аксіси); фольклорна система; характер родинних зв’язків, традиції народу; загальнонаціональна мова (усі її структурні елементи) тощо;

3) національно-духовна диференціація (національне розрізнення, абстрагування). Вона є протилежним процесом стосовно національно-духовної ідентифікації і полягає у відмежуванні індивідом себе від негативних текстуальних суб’єктів та об’єктів, унаслідок якого теж формується його національна ідентичність. Наприклад, засудження ворогів

1 Сеник Л. Національна ідентичність української літератури в умовах тоталітаризму: 30-ті роки і пізніше (проблема літературної опозиції) // Літературознавство: Матеріали III конгресу Міжнародної асоціації україністів. — К., 1996. — С. 44.

України в історичних повістях А. Чайковського супроводжується бажанням читача наслідувати героїчних козаків — оборонців рідної землі. Так юний реципієнт формується як українець.

Саме висока художність, глибока і чітка національна конкретність концепції людини забезпечують твору, літературі справжнє міжнародне значення (анагогічність) — привабливість для інших культурних систем. У радянський час широко практикувалася політика нав’язаної (штучної) анагогічності, коли за видатний успіх, митецький шедевр видавалися малохудожні твори, які звеличували радянську дійсність, комуністичну партію чи її вождів. їх широко популяризували, перекладали іншими мовами, за них нагороджували, давали привілеї тощо. Усе це дезорієнтовувало читачів і творчу молодь, спотворювало художній смак, знецінювало саме поняття «художня література», було засобом колонізації, денаціоналізації народів. Подібне спостерігається і нині, коли антихудожня, деструктивна писанина видається за шедеври європейського, а то й світового рівня, популяризується і винагороджується.

Форманти художнього твору і літератури

У художньому творі, мистецтві, історико-культурному процесі завжди наявна діалектика особистісного, конкретно-історичного, національного і міжнаціонального. Це означає, що в конкретному творі, літературі загалом завжди присутній особистісний формант — те, що йде від творчої особистості (погляди, переконання, настрої, смаки, оцінки, обставини життя тощо) і визначає формування твору як явища мистецтва. Літературна творчість є індивідуальним процесом, і кожен твір відображає індивідуальність автора, часто — його біографію. Бувають і випадки успішного співавторства, коли твір має двох авторів. Співавторство практикують переважно у творах епічних чи драматичних, де наявна певна дистанція між зображуваним і образом наратора (оповідача, розповідача). У літературі така творча взаємодія можлива тільки між духовно, світоглядно та естетично близькими людьми.

У радянський час були спроби колективної творчості, коли організовувались бригади письменників для створення «шедеврів», але жодна з них не вдалася. Пояснюється це тим, що твори мистецтва є не копією дійсності, яка може бути адекватною зображуваному навіть тоді, коли її створює кілька людей чи колективи, а й тоді, коли кілька копій об’єкта чи явища роблять різні люди. Митець пропонує читачеві не «зліпок», «фотографію» чи копію дійсності, а її відображення у власній свідомості — образ, який сформувався під впливом настрою, світогляду, системи цінностей, національності, моменту, мети автора тощо. Ці фактори творчого процесу різні в різних письменників. Привести їх до «спільного знаменника» практично неможливо у процесі творення лірики, у якій предметом зображення є не дійсність, а її естетичне переживання творчою особистістю.

Іншим чинником літературного твору є сучасне авторові конкретно-історичне, властиве його епосі, з якого виростає й ознаки якого має твір: стан і реалії національного життя, актуальна суспільна проблематика, характерний спосіб мислення, система цінностей, рівень культури, духовності, стан і розвиток літератури, умови літературного життя тощо. Усе відображається у творі, виражає відповідний моментові його створення «дух часу».

З особливою складністю проблема конкретно-історичного постає в художній історіографії (літературних творах на історичну тему), у якій поєднані два, а то й три часові пласти (роман Р. Іваничука «Шрами на скалі») і де метою автора є: відтворення колориту та духу зображуваної епохи; доступність, зрозумілість історичних реалій для сучасного читача; відтворення цього минулого у формах сучасної літератури; актуалізація проблематики минулого для сучасників.

Потужною формо-змістовою складовою літератури є національне — те, що йде не тільки від особистості письменника чи навіяне реаліями конкретно-історичної епохи, а взагалі властиве національному характеру, свідомості та ментальності, відображає сутнісні ознаки, тенденції та закономірності національного буття і відрізняє один народ від іншого. Саме вираження і культивування національного робить літературу потужним і незамінним фактором національного буття.

Національне зумовлює бачення, сприйняття, осмислення та зображення дійсності окремим індивідом, у т. ч. письменником і реципієнтом (читачем, слухачем, глядачем). Особливо у творах живопису, передусім тих, що мають аналогічний предмет зображення. Наприклад, за радянських часів у кожній радянській республіці творилася власна ленініана. Однак образ Леніна на портретах поставав різним. Кожен із них відображав не тільки творчу манеру художника, а й виразні, типові для конкретної нації антропологічні особливості, що деякі портрети (наприклад, середньоазійських, китайських митців) сприймалися в європейській частині держави як шарж. У літературі вплив національного на процес і результати творчої діяльності не так помітний, але наявність його незаперечна.

У межах національної культури, зокрема української, наявні й субкультурні особливості, які суттєво впливають на характер творчості митця. Важко не помітити розлогості, панорамності художнього світу східноукраїнського роману (3. Тулуб, П. Панч, О. Гончар) і «тісного світу» західноукраїнського (І. Вільде, Р. Іваничук, Р. Федорів); характерного світосприймання, особливостей ментальності, місцевого колориту, соціуму в новелістиці представників «Покутської трійці» (В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина) і А. Тесленка, М. Коцюбинського, С. Васильченка. Однак регіонально-субкультурне урізноманітнювало творчість митців, але ніколи не набирало характеру протиставлення чи антагонізму щодо загальнонаціональної літератури. Історія засвідчує: наддніпрянець Т. Шевченко, наддністрянець М. Шашкевич, бойко І. Франко, волинянка Леся Українка, лемко Б.-І. Антонич, степовик Є. Маланюк, подоляк М. Стельмах, гуцул Р. Іваничук, донеччанин В. Стус, киянка Л. Костенко, закарпатець П. Скунць і тисячі інших письменників з усіх куточків України — усі вони творили і творять єдину українську національну літературу.

Суттєвим формантом художнього твору є міжнаціональне — те, що приходить у національну літературу з інших культурних систем. Міжнаціональне присутнє в літературі як субстанціонально-естетичне і як анагогічно-митецьке. Субстанціонально естетичним у літературі є передусім те, що відрізняє її від праць, наприклад, істориків, соціологів чи філософів: естетичне освоєння дійсності, образна природа, мовна основа образотворення, визначальність художнього таланту, іманентно-естетична сутність, генологічна структурованість і розмаїтість, людинознавча і націознавча, людинотворча і націотворча роль тощо. Ці ознаки по-різному проявляються в різних літературах, але вони характерні і спільні для будь-якої з них. Анагогічно-митецьке — те, що з’являється в національній літературі (творі) внаслідок художнього спілкування, зацікавлення, літературних впливів та запозичень: митецькі та філософські ідеї, методологічні засади, творчі методи, способи образотворення, стилістичні прийоми, жанрові форми, версифікаційні зразки, сюжетні схеми тощо.

Вільні, добровільні й осмислені взаємовпливи в межах світової літератури сприяють оновленню, збагаченню художньо-креативного потенціалу окремої літератури. Тому міжнаціональне має бути постійним фактором формування національної літератури. Однак присутність міжнаціонального в національній літературі має певні межі, за якими починаються її переродження, виродження і занепад, коли своє витісняється чужим, а нація як основний адресат літератури перестає сприймати її твори за свої.

Форманти літератури не існують окремо у художньому творі, а перебувають у складних діалектичних взаємозв’язках. Ігнорування чи творчо невиправдане домінування одного з них негативно впливає на характер та художню якість твору. Так, цілеспрямоване ігнорування національного і тотальне витіснення його міжнаціональним художньо знецінили твори і навіть творчість багатьох талановитих українських письменників радянського часу. Однак крайній егоцентризм, генералізація особистісного та абсолютизація деструктивних зарубіжних зразків поставили складні запитання щодо творчості багатьох українських постмодерністів.

Кожна національна література завжди не тільки відкрита для культурних взаємин і запозичень, а й зацікавлена в них. Адже перед нею стоять завдання духовного, світоглядного розвитку й ушляхетнення людини, нації. Це спонукає до постійного вдосконалення творчої майстерності, пошуку, засвоєння і використання здобутків національної літератури й успішних мистецьких досвідів інших культурних систем. Важливо тільки, щоб при цьому не втрачалася висока мета, в ім’я якої це робиться. В українській літературі особливо яскраві, продуктивні зразки цілеспрямованого творчого освоєння досягнень інших літератур, збагачення ними мистецького потенціалу власної літератури характерні для творчості І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, ранніх українських модерністів, «неокласиків», письменників «розстріляного відродження», «вісниківців», шістдесятників.

Здобутки національного мистецтва кожного народу мають велике і визначальне значення для формування ширшого культурного континууму (епохи, регіону, цивілізації). Тільки із сукупності національних літератур постають і такі регіональні культурні системи, як, наприклад, література слов’янська, скандинавська, європейська, латиноамериканська, світова. Світова література — це система всіх національних літератур, включених у світовий культурологічний обіг. Із цими процесами пов’язані такі тенденції, як духовна експансія і культурологічний (чи культурний) імперіалізм.

Духовна експансія (лат. expandere — розкривати) — природне прагнення кожного народу заявити про себе, ознайомити із собою, розповісти про себе, поширити здобутки своєї культури у світі.

Іноді цей процес відбувається спонтанно, унаслідок аналогічності національних мистецьких явищ і зацікавлення ними представників інших культур, як це було свого часу, наприклад, із скандинавською драмою чи латиноамериканським романом.

Культурологічний імперіалізм (лат. imperium — влада, панування) — цілеспрямоване витіснення та нищення національної культури і нав'язування народу чужої з метою його денаціоналізації, обездуховлення та поневолення.

Найбільш руйнівними проявами культурологічного імперіалізму і засобами девальвації, маргіналізації та деструкції національних культур є комуністичні (інтернаціоналістські) і демоліберальні (космополітичні) вчення про наднаціональні цінності, нібито набагато вищі та кращі за національні.

Запитання. Завдання

1. Окресліть поняття «художня література». У чому полягає її специфіка як виду мистецтва?

2. Доведіть, що мистецтво, зокрема мистецтво слова, виконує важливу роль у житті суспільства.

3. Визначте основні та супутні критерії художності літературного твору.

4. Поясніть специфіку художнього образу. Як співвідноситься це поняття із поняття «знак»?

5. Назвіть твори, у яких особливо помітною є актуалізація автором національних архетипів, екзистенціалів, кодів.

6. Конкретизуйте, за якими критеріями виділяють різні види образів.

7. Назвіть види художніх узагальнень. Розрізніть ідеалізацію, типізацію, умовність.

8. Які функції літератури доречно вважати основними, а які другорядними?

9. З’ясуйте специфіку культурологічного потенціалу художньої літератури.

10. Поміркуйте, чи можлива безнаціональна художня література.

11. Назвіть форманти художнього твору і літератури.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.