Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Художній твір як цілісність
Літературний твір як естетично-інтенціональна система

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Літературний твір можна досліджувати як явище духовності, культури, як елемент у системі мистецтв, окрему естетичну систему. Предметом вивчення можуть бути його макроструктурні елементи, методологія, стиль і творчий метод, жанрова специфіка тощо. Однак цілісне уявлення про твір дає тільки його системне, комплексне і всебічне вивчення.

Творчий процес

Художній твір є складним явищем, компоненти якого тісно переплетені між собою і становлять єдине ціле. Цілісності твору надає його системність. Це означає, що літературний твір — не просто сукупність елементів, а художня система елементів різного рівня, пов’язаних між собою відношеннями ієрархії, взаємозв’язку та взаємозумовленості і спільною функцією. Виникає, постає ця художня цілість унаслідок творчого процесу. Усвідомити його складність, шляхи формування та функціонування твору як художнього цілого неможливо без пізнання таких основних формантів літературної творчості:

1) творчий імпульс — результат зіткнення авторського ідеального світу з реальністю, позитивне чи негативне потрясіння, що стало першопоштовхом до творчого задуму;

2) творчий задум — етап творчого процесу, коли виникає образно-емоційний зародок майбутнього твору, який буде розгортатися, конкретизуватися, набирати мовної, образної та жанрової форми, емоційності, змістовності та смислу;

3) творче натхнення — короткочасний стан митця, що характеризується особливим піднесенням його творчих сил, активізацією психічних, інтелектуальних процесів. Завдяки цьому творчий задум спонтанно розгортається і кристалізується в художні образи та жанрово- стильові форми, придатні для текстуальної реалізації;

4) творчий (робочий) стан — споріднений із натхненням особливий емоційно-психічний та інтелектуальний стан письменника, досягнення якого дає йому змогу після перерви повернутись у творений ним художній світ, включитися в нього і продовжити роботу над реалізацією (написанням) твору. Уміння вводити себе у творчий стан має особливе значення для авторів масштабних художніх форм (романів, повістей, драматичних творів тощо), текстуальна реалізація яких не може бути здійснена під впливом натхнення — як короткотривалий творчий акт;

5) творчий пошук — підготовчий етап творчого процесу, який може мати різне спрямування і мету: поповнення художньо-творчого інструментарію (пошуки нових виражально-зображальних засобів, образотворчих прийомів, жанрово-стильових форм, версифікаційних новацій тощо); збирання інформації про об’єкт і предмет зображення (епоху, умови і реалії життя, заняття, мислення і поведінку людей, біографічні деталі, технологічні процеси, одяг різних станів); пошук ідейно-змістового плану (нові теми, проблеми, конфлікти, ідеї тощо); пошуки в межах обраної теми (відштовхування від зробленого іншими, заглиблення в суть зображуваного, нові повороти теми, нове трактування, переоцінка вартостей) тощо;

6) творчий акт — творча дія, момент чи етап творчості, який характеризується емоційним та інтелектуальним піднесенням митця, напруженням його творчих сил, унаслідок якого з’являється твір або суттєвий фрагмент твору;

7) творчий процес — сукупність послідовних дій (творчих актів) митця від задуму до завершення твору — написання і викінчення художнього тексту. У різних письменників творчий процес відбувається по-різному, часом драматично, що залежить від характеру творчості, творчих завдань, обставин, психології автора тощо;

8) творчий (художній) експеримент — окремий вид новаторства, коли письменник свідомо відхиляє традиційні, усталені, давно апробовані способи, прийоми творення і застосовує власні чи запозичені з метою досягнення більшого художнього ефекту;

9) психологія творчості — закономірності психічної діяльності автора у процесі творчості та зумовленість результатів творчої діяльності переживаннями, психічними станами митця. На межі психології, мистецтвознавства та соціології сформувалася міждисциплінарна наука, предметом якої є закономірності творення художніх цінностей (природа і виявлення таланту, роль інтуїції та уяви, підсвідомого і свідомого у творчому процесі) та їх естетичного сприймання;

10) філософія творчості — ідейно-світоглядна основа літературної творчості, що визначає коло і характер зацікавлень письменника, його увагу до універсальних аспектів буття, світобудови, сенсу людського існування, долі народу тощо;

11) методологія творчості — конкретизація філософії творчості через верифікацію світогляду письменника з певною філософською системою та способом творення; художній (творчий) метод письменника, система основних принципів художнього узагальнення, відтворення або створення ним «іншої реальності», місце його творчості в системі історико-літературних методів;

12) історія твору — процес його виникнення: що послужило творчим імпульсом; як виник творчий задум; час та обставини його зародження і написання; можливі аналоги і прототипи; стимули і труднощі на творчому шляху; трансформація первісного задуму; історія його опублікування і розповсюдження;

13) життя твору — історія його функціонування в літературі, історико-літературному процесі, суспільстві: реакція на нього письменників, критиків і читачів; оцінка твору владою; з’ясування факторів сприйняття чи несприйняття твору сучасниками; вплив твору на суспільство, творчість і долю автора; дослідження причин живучості твору, мотивів повернення його в активний обіг наступними поколіннями тощо. Визначальний вплив на життя твору в часі має естетична та інтенціональна якість його художності.

Лише врахування основних формантів літературної творчості може дати об’єктивне уявлення про творчий процес та окремий літературний твір як естетично-інтенціональну цілість.

Твір як форма буття літератури

Художній твір є конкретною формою буття літератури, яка існує в сукупності творів, що стали фактами, а деякі — і факторами її становлення та розвитку як естетичної системи. Поза літературними творами немає літератури.

До читача авторський літературний твір приходить як художній текст, що ще не гарантує автоматичного виникнення художнього твору у свідомості читача. Текст — це лише запрограмована потенція, можливість твору, а щоб вона стала реальністю, потрібна вольова, емоційна та інтелектуальна співпраця читача з автором — співтворчість.

Співтворчість читача є невід’ємним атрибутом рецепції, бо сприймати твір — означає під впливом художнього тексту уявляти і переживати його. Без уяви, «співуявлення» (М. Ломоносов) немає рецепції. Художні твори виникають у свідомості автора, реалізуються — як можливість — у художніх текстах, але оживають і живуть тільки у свідомості читачів. Співтворчість читача — це і його здатність трансформувати закодовану в художніх текстах образну ідейно-естетичну інформацію в мегаобраз твору — уявну картину. У ній виявляється креативний потенціал читача, його психічна та інтелектуальна спроможність сприймати і розкодовувати художній текст.

Системний характер твору

Літературний твір є не просто сукупністю різнорідних образів, а надзвичайно складним художнім явищем з усіма ознаками системності.

Системність (системний характер) художнього твору означає:

1) кожен художній твір — це складна естетично-інтенціональна система, яка є втіленням авторського задуму і через яку відбувається спілкування митця із реципієнтом;

2) твір чітко структурований, тобто складається із взаємопов’язаних елементів різних рівнів;

3) структурними елементами твору як естетично-інтенціональної системи є зовнішня і внутрішня форми, зміст і сенс твору, мікрообрази та макрообрази, які становлять єдине ціле — мегаобраз твору — і є носіями ідейно-естетичного змісту, а через нього — і сенсу (смислу) твору;

4) елементи твору як системи перебувають в ієрархічній взаємозалежності, за якої одиниці нижчого рівня (мікро- та макрообрази) є конструктивно-композиційними елементами одиниць вищого рівня, а ті надають функціональної значущості елементам нижчого рівня (макро- та мікрообразам);

5) елементи системи перебувають у відношеннях ієрархії, взаємозв’язку та взаємозумовленості;

6) кожен елемент художнього твору суворо функціональний, переважно — поліфункціональний, а всі вони пов’язані спільною функцією твору як цілого, підпорядковані їй і забезпечують її реалізацію;

7) мовні ресурси і прийоми у творі слугують не для прямого спілкування автора з читачем, а для творення образів, через які й відбувається акт художньої (естетично-інтенціональної) комунікації митця та реципієнта.

Функціональність елементу твору — це його здатність виконувати певну роль у творі, бути носієм певного значення (лексичного, граматичного, стилістичного, образного, композиційного, змістового, смислового тощо). Усі елементи твору переважно поліфункціональні — одночасно виконують кілька функцій. Безфункціональних елементів у творі немає; можливе втілення у них функцій, які читач ще не збагнув.

Системний характер літературного твору розкривається в образному та макроструктурному вимірах:

1) образний вимір, що виявляється як образна система твору. Утворюють її художні образи всіх рівнів:

а) мегаобраз — ієрархічно найвища цілісна словесно-художня величина; це система наявних у творі макрообразів (із їхніми компонентами — мікрообразами) та окремих мікрообразів, які є художніми деталями і мають власні функції. Загалом мегаобраз — це весь комплекс уявлень, переживань і думок, які викликає у свідомості читача художній текст; цілісна картина твору чи його окремої складової, котра має відносно самостійне значення. Наприклад, вірш Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...», який має тільки три строфи, фактично є триптихом — його мегаобраз складається із трьох окремих і внутрішньо довершених картин — мегаобразів меншого масштабу;

б) макрообраз — ієрархічно нижча, цілісна словесно-художня величина, до структури якої можуть належати тісно пов’язані між собою мікрообрази. У художньому творі макрообрази (образи людей, тварин, споруд, краєвиди, сцени, картини тощо) — те, що сприймається як упізнаване функціональне ціле у складі мегаобразу. Наприклад, у вірші Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...» перший мегаобраз складається із чотирьох макрообразів: пейзаж («Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть»), плугатарі (макрообраз доповнений мікрообразом «з плугами»), дівчата, матері;

в) мікрообраз — найменша, елементарна художня величина, у якій художньо зображено маленьку частинку буття і яка постає у творі як композит (композиційний елемент) макрообразу чи окрема художня деталь мегаобразу. Наприклад, макрообраз пейзажу у вірші «Садок вишневий коло хати...» утворюють такі мікрообрази-композити: садок, хата, хрущі, вишні. У наступній строфі мікрообраз «вечірня зіронька встає» виконує більш самостійну роль — пейзажну художню деталь другого мегаобразу. Вона вказує на те, що між двома діями минув певний час (посутеніло, на небі з’являються зорі);

2) макроструктурний рівень. У його розумінні дотримуються таких підходів:

а) дихотомна макроструктура твору — виокремлення в ньому тільки форми і змісту. Таке загалом правильне, але надто загальне уявлення про макроструктуру твору унеможливлює чітке розмежування змісту понять «літературна мова» і «художня мова (мовлення)», «текст» і «твір», «зміст» і «сенс (смисл)» тощо;

б) чотирирівнева макроструктура — виокремлення у творі чотирьох макроструктурних елементів: зовнішньої форми (художня мова, художнє мовлення, естетичні ресурси та прийоми образотворення); внутрішньої форми (ейдологічна (образна) система, архітектоніка, композиція, система персонажів); змісту твору, сенсу (смислу) твору. Таке розуміння макроструктури літературного твору описав Г.-В.-Ф. Гегель. Воно конкретизує, полегшує, поглиблює його пізнання й осмислення, дає змогу диференціювати і систематизувати знання про текст і твір.

Текст і твір

Текст фігурує як зв’язний запис на певну тему, щось записане.

Художній (літературний) текст (лат. tехtum — тканина, зв'язок, побудова) — запис (рукописний, друкований) авторського твору в прозовій чи віршовій формі і в певному жанрі; знакова система, котра матеріалізує авторський художній твір і є матеріальною підставою для виникнення художнього твору реципієнта (читача, слухача).

В акті художньої комунікації автора з читачем текст є постійним. Досконалість художнього тексту визначається не самооцінкою автора і не смаком читача, критика, а здатністю тексту пробуджувати уяву реципієнта, викликати і формувати в його свідомості заплановані автором образи, переживання, думки тощо.

У сучасному літературознавстві як синонім терміна «текст» часто вживають термін «дискурс».

Дискурс (лат. dіsсursus — міркування) — сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики і розглядаються у взаємозв'язках із нею та у внутрішніх взаємозв'язках.

За смисло-стильовими ознаками розрізняють художньо-літературний, науковий, релігійний, політичний, правовий, філософський та інші дискурси.

У межах дискурсу інколи вирізняють архетексти — конститутивні дискурси. З урахуванням цього виокремлюють похідні та вторинні дискурси. Наприклад, архетекстами для християнського теологічного дискурсу є Біблія, мусульманського — Коран, філософського — твори Платона й Арістотеля. Для шевченкознавства похідним дискурсом, архетекстом є твори Т. Шевченка, вторинним дискурсом — тексти праць шевченкознавців. Неправомірно розширене вживання терміна «дискурс» для ототожнення понять «текст» і «твір» утруднює розуміння цих літературознавчих категорій.

Твір — нова якість, витворена з елементів звичного; щось створене в уяві чи реальності. Художній (літературний) твір є ідеальним образним утворенням, котре існує в уяві автора або читача і є носієм ідейно-естетичної інформації. Це змодельований автором плід уяви, образна «інша реальність» — художній світ, втілений у художній текст. Фігурує він як «авторський твір» і «читацький твір».

Авторський твір — творчий задум митця, який виник і реалізувався в його свідомості і який він пропонує читачам у вигляді художнього тексту.

Авторський задум рідко вміщується в текст у повному обсязі — щось завжди залишається невисловленим, непоясненим тощо.

Читацький твір — художній світ, що виник у свідомості читача під впливом художнього тексту.

Читацький твір — явище змінне, бо кожне повернення до художнього тексту, «друге прочитання» (Г. Сивокінь) уточнює, доповнює, розширює художній твір у свідомості реципієнта.

Завдання літературознавства — якомога повніше і глибше збагнути авторський твір і закони рецепції, щоб з добутими знаннями допомогти читачеві зблизити свій читацький твір із авторським твором, якомога повніше сприйняти і пережити закодовану в авторському творі ідейно-естетичну інформацію.

Текст і твір — об’єкти феноменальні, пізнавані, які можна вивчати, щоб спілкування читача з автором було якомога легшим та ефективнішим. Процес пізнання кожного з них має свої особливості.

Специфіка вивчення тексту. Полягає вона в зосередженні на мові, її виражальних ресурсах і мовних прийомах образотворення. У школі, наприклад, художні тексти вивчають, щоб розкрити учням виражальні можливості мови на всіх її рівнях; гармонізувати виражально-образотворчі потенції художнього тексту із рецептивними та інтелектуально-креативними можливостями учнів різного віку; сформувати учнів як реципієнтів і співтворців явищ художньої літератури.

Текст можна вивчати з мовознавчих (лінгвістичних) і літературознавчих позицій. Лінгвістичний аналіз художнього тексту здійснюється з метою з’ясування виражальних можливостей та естетичних ресурсів мови шляхом зіставлення ідіолекту письменника із мовною нормою — літературною мовою. Літературознавчий аналіз художнього тексту має на меті вивчити ідіолект письменника, специфіку використання ним образотворчого потенціалу різних виражальних ресурсів мови, улюблені прийоми актуалізації та образотворен- ня, композицію, ідіостильові особливості (стилетворчий діапазон, взаємодія стилетворчих факторів, стильові константи, стильова домінанта тощо).

Предметом вивчення можуть бути: інтертекстуальність (міжтекстуальність) — міжтекстові співвідношення літературних творів (цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання тощо чужих текстів); стилізація — пряме наслідування чужих стильових властивостей і норм.

Специфіка вивчення твору. Передбачає пізнання його як явища художньої комунікації. Мета вивчення художнього твору полягає в максимально адекватному декодуванні та освоєнні ідейно-естетичної інформації, закладеної автором в образну систему, якою є твір, тобто у граничному зближенні авторського твору із читацьким, гармонізуванні задуму з рецепцією.

Наукове пізнання будь-якого літературного явища має бути різнобічним. Як правило, під час інтерпретацій художніх явищ до уваги беруть їх когезійний (як?), когерентний (що?) і смисловий (в ім’я чого?) аспекти. При цьому розрізняють когезію (лат. соhаеsus — зв’язаний, зчеплений), когерентність (лат. соhаеrеntia — зв’язок, зчеплення) тексту і когезію, когерентність твору.

Когезія художнього тексту — мовна його організація, використані автором ресурси мови і прийоми образотворення (формальна сторона тексту). Когерентність художнього тексту — озмістовлення форми, генеруючі фактори і форманти змісту (значеннєва сторона). Когезія художнього твору — формальний аспект змістоформи твору (ресурси, способи, прийоми формування значень і змісту). Так, зовнішня форма твору є знаком його образної системи, яка, в свою чергу, є знаком змісту, а зміст — знаком смислу твору. Когерентність художнього твору — його змістова сторона, значеннєвий аспект змістоформи твору (компоненти і носії змісту твору).

Повноцінні пізнання і використання художнього твору для духовного розвитку особистості та суспільства можливі тільки тоді, коли він стає фактом і фактором літератури, ширше — культури. А стає він фактом національної літератури, будучи «включеним» у літературний процес — опублікованим і поміченим читачами, описаним дослідником, анотованим, рецензованим чи згаданим в літературно-критичному огляді тощо. Щоб твір став фактом для літературознавства, він має бути «включений» у науковий обіг, стати об’єктом наукового осмислення.

Малохудожні твори, які несуть відбиток часу, вважають більше фактами історії, ніж фактами літератури. І оцінювати їх слід не за художніми критеріями (як художні твори), а за характером історичної інформації, носіями якої вони є як документи певного часу.

В історії української літератури проблема твору як факту завжди була найважливішою. Адже впродовж століть імперська влада робила все, щоб унеможливити й функціонування української літератури як основи національної культури, духовності, свідомості. Найдалі пішла Російська імперія, де українську літературу вважали сепаратистською, антидержавною, тому забороняли, як і українську мову. Заборонна система існувала і в радянський час. Передусім авторів піддавали перевірці на лояльність, і письменникам, запідозреним в антирадянщині, націоналізмі, надрукуватися було неможливо. Не рятували ні заслуги, ні талант. Дехто роками не міг опублікувати свої твори. Наприклад, Л. Костенко вимушено «мовчала» шістнадцять років. Суворій цензурі піддавався сам твір: відкритому (рецензент знав прізвище автора) і закритому (рецензування анонімного твору) рецензуванню. Оцінював його штатний цензор. Твори на історичну тематику, крім того, перевіряли у відповідних відділах республіканських і центральних партійних комітетів, московські історики. Однак і це не давало гарантії виходу книжки у світ: досить було навіть анонімного «сигналу», як її набір міг бути розсипаний, віддрукована книжка — пущена під ніж, вилучена із бібліотек та книгарень.

Практикувалася індексація — включення книжки в реєстр (індекс) заборонених, і тоді навіть автор не смів подавати її в переліку своїх творів: О. Гончар — роман «Собор», Р. Іваничук — роман «Мальви». Тисячі книг десятиліттями лежали у спецсховищах, доступ до яких був суворо обмежений. Навіть читання «крамольних» книг вважали злочином і карали. Ніхто не зможе назвати, наприклад, точну кількість покараних за читання праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» чи за те, що не донесли на тих, хто мав, поширював або читав її.

Фактором літератури є літературне явище (твір, тенденція, творчий метод, стиль тощо), що впливає на її розвиток, викликає в ній позитивні чи негативні зміни. Передусім це мало б залежати від художньої якості та суспільної значущості твору. В умовах української колоніальної дійсності століттями вирішальну роль відігравали позалітературні чинники: індексація; знищення письменників («розстріляне відродження»); цензура, яка викорінювала все українське з літератури (цикл віршів А. Малишка «Україно моя» перейменували на «Батьківщино моя», роман Р. Іваничука «Яничари» — на «Мальви»); витіснення української літератури зі ЗМІ; тотальна русифікація книжкового ринку; відсутність державної політики відродження української духовності тощо. За таких умов чимало творів української літератури, не ставши її фактами, не змогли стати і факторами її розвитку. А сама українська література не може повністю виявити свій людинотворчий і націотворчий потенціал, стати постійним чинником розвитку національної свідомості, культури, духовності.

Змістоформа літературного твору

Художній твір є формо-змістовою єдністю (термін А. Ткаченка) — системно-органічною цілісністю формальних і змістових елементів.

Питання змісту і форми є загальнонауковим, філософським, адже кожен предмет чи явище має свої зміст і форму. Зміст — сутність, якісна визначеність, характерні особливості предметів і явищ. Зміст літературного твору — ідейно осмислена тема; єдність теми та ідеї. Форма — спосіб існування предмета, спосіб вияву змісту, його внутрішня, значеннєва організація; те, що воєдино пов’язує елементи змісту, без чого неможливе його існування.

Зміст і форма є діалектичною єдністю, і тільки в такому разі доречні твердження про формо-змістову єдність літературного твору. На думку Гегеля, «зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід змісту у форму». Тому будь-який зміст — формований, а форма — змістовна. На рівні тексту йдеться про взаємозалежність когезійного та когерентного пластів тексту.

На основі вчення О. Потебні, розрізняють внутрішню (художній образ) і зовнішню форми (засоби зображення і вираження) літературного твору. Художній образ є формою щодо естетично-ідейного змісту твору і змістом стосовно зовнішньої словесної форми.

Формальними чинниками літературного артефакту, тобто засобами розкриття ідейного змісту твору, є: архітектоніка, композиція, сюжет, система персонажів, сукупність образотворчих засобів, мова, поетика назви, епіграф тощо; чинниками змісту — тема, проблема (мотив), ідея твору тощо. Окремий феномен — смисл (сенс) художнього твору. Усе це дає підстави розглядати твір як системну цілісність із складною макроструктурою.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.