Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Макроструктура літературного твору. Зовнішня форма
Літературний твір як естетично-інтенціональна система

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Погляд на літературний твір як на дихотомну макроструктуру передбачає виокремлення в ньому лише форми і змісту. Конкретизована, деталізована чотирирівнева макроструктура літературного твору як естетично-інтенціональної системи дає змогу побачити в ньому такі функціональні складові, як зовнішня і внутрішня форми, зміст, смисл (сенс). Змістовність зовнішньої форми виражається через різноманітні значення її елементів, які утворюють внутрішню форму (ейдологію, образну систему) твору. Формування змісту відбувається як сума, комбінація і взаємодія значень художньої форми: форма (зовнішня і внутрішня) є знаком змісту. Із змісту випливає певний сенс твору.

Художня комунікація

Зовнішня форма літературного твору охоплює його художню мову і художнє мовлення, прийоми образотворення і перетворення ресурсів мови на художній текст. Вона — носій і генератор художніх значень, з яких формуються образна система, зміст і сенс літературного твору. Вивчають її, послуговуючись поняттями «мовна норма», «поетичнавільність», «конотація», «актуалізація», «сильна позиція слова», «автологія», «металогія», «вірш», «проза», «метрика», «ритміка», «строфіка», «теорія рими», «ритмомелодика», «інкантація», «ідіолект», «ідіостиль» тощо.

Мова виникла з необхідності порозуміння як засіб спілкування між людьми. Через називання (номінацію) предметів, ознак, дій, станів, обставин тощо вона допомагає описати навколишню дійсність, світ людини — це означена мовою дійсність. Народжуючись і освоюючи життя, людина вживається в цей називаний, мовний світ, через нього сприймає, пізнає й осмислює дійсність. Не назване, не окреслене мовою не існує для людської свідомості. Мова — це «дім буття» самосвідомості людини і народу, онтологічно-екзистенційна система. За словами М. Гайдеггера, «буття є прихистком, котрий прикриває людину, її екзистуючу сутність, у своїй істині, роблячи домом екзистенції мову... У помешканні мови живе людина. Мислителі і поети — хранителі цього помешкання»1.

Загальнонаціональна мова, яка забезпечує комунікативні потреби народу, побутує в кількох основних різновидах: діалекти (територіальні, соціальні), розмовно-побутова мова, літературна мова, художня (поетична) мова. Загальнонаціональна мова і кожен її різновид мають не тільки комунікативні, а й естетичні ресурси — здатність пробуджувати уяву, творити образ предмета розмови, викликати емоційне ставлення до нього, впливати на його оцінку тощо.

1 Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления / Пер. с нем. — М.: Республика, 1993.— С. 218.

Спілкування розгортається як мовна і художньо-літературна комунікація.

Мовна комунікація («комунікативний ланцюг») здійснюється за тричленною формулою: адресант — інформація (повідомлення) — адресат. Найефективнішим способом комунікування в межах певної нації є літературна мова. Цьому сприяє така її основна властивість, як унормованість на всіх рівнях — лексичному, фонетичному, морфологічному, дериватологічному, синтаксичному, графічному тощо. Для діалектів загальноприйнятої норми не існує.

Художньо-літературна комунікація (літературне спілкування) відбувається за п’ятичленною формулою: письменник (автор) — авторський твір — художній текст — реципієнт (читач, слухач) — читацький твір.

Авторський задум рідко повномасштабно і повноцінно втілюється в тексті — щось залишається невисловленим, недомовленим, непоясненим тощо. Оскільки читачі бувають різні за статтю, віком, фахом, ерудицією, уявою, можливостями сприйняття, суттєво відрізняються і читацькі твори, що виникають у їх свідомості.

Ключовими є текст і твір, які співвідносяться як знак і образ (мегаобраз). Тобто під час художньої комунікації спілкування між автором і читачем відбувається не з допомогою слова та інших ресурсів мови (вони є засобами творення образів), а через образну систему (твір), яка є основним носієм ідейно-естетичної інформації. За зовнішньої подібності авторські і читацькі твори суттєво відрізняються, тому найефективнішим способом зближення, їхньої уніфікації є літературознавча інтерпретація. Виникнення, конституювання твору у свідомості реципієнта (читацький твір) залежать і від якості художнього тексту (зовнішньої форми), і від внутрішнього світу реципієнта (тезаурусу, світогляду, життєвого досвіду, свідомості, підсвідомості, надсвідомості, креативного потенціалу тощо).

Літературна мова і мова художньої літератури

Обидві знакові системи — літературна мова і мова художньої літератури — мають свої структурно-смислову специфіку, функції та сфери застосування.

Літературна мова — унормована на всіх рівнях знакова система, основною функцією якої є комунікативна (розповісти про щось, запитати про щось, спонукати співрозмовника до певної дії).

Тому за метою висловлювання речення поділяють на розповідні, питальні та спонукальні. Основною ознакою літературної мови є мовна норма. Упорядкованість її на всіх мовних рівнях допомагає долати діалектні особливості, робить її незамінним засобом загальнонаціонального спілкування. Характерні ознаки літературної мови: понятійний характер, комунікативна функція, мовна норма, автоматизація висловлювання та сприйняття, ситуативність як формант висловлювання, домінування автологічного слововживання, логічність викладу.

Мова художньої літератури (художня, поетична мова) — знакова система, яка виникає внаслідок поєднання мовної норми із регулярними, послідовними, систематичними і цілеспрямованими відхиленнями від мовної норми на різних рівнях з ейдологічною метою.

Основні її функції — образотворення і написання художнього тексту (у прозовій чи віршовій формі). Вона — «засіб найкомпактнішої передачі інформації» (К. Фролова). Ознаки поетичної мови: образний характер, ейдологічна функція, цілеспрямована деформація мовної норми, актуалізація висловлювання, конотація (наявність додаткових смислових, стильових відтінків), поєднання автологічного й металогічного слововживання, виразна ритмічність мовлення, реалізація у прозовій та віршовій формах, емоційність.

У творенні художньої мови особливого значення набуває поетична вільність (поетична ліцензія) — свідоме чи мимовільне незначне порушення мовного ладу у віршах задля дотримання віршового розміру; художньо доцільні відхилення від нормативної мови, які дають змогу письменникові творити художній текст. Адже, як свідчить літературна практика, художнє мовлення є результатом регулярних, послідовних, цілеспрямованих відхилень від літературної норми.

Поетична (художня) мова конкретизує зовнішню форму літературного твору.

Основною функцією художньої мови, яка реалізується через художній текст, є образотворча (ейдологічна). Художній текст виникає як результат свідомих і художньо виправданих відхилень письменника від мовної норми (літературної, діалектної, розмовно-побутової тощо). Набуття ресурсами мови здатності творити образи, художній текст відбувається на рівні речення і (частково) віршового рядка.

Перетворення мови з комунікативного на ейдологічний засіб відбувається на рівні речення. Саме в реченні формується контекст, у якому уможливлюється, стає ефективним застосування різних прийомів актуалізації та деавтоматизації висловлювання задля образотворення: «Клітинкою поетичного твору є речення» (М. Ласло-Куцюк). Частковим аналогом речення є віршовий рядок (наприклад, тут, як і в реченні, три сильні позиції слова: на початку, під логічним наголосом і в кінці рядка).

Специфіка мови художньої літератури увиразнюється через конкретизацію понять «загальновживана мова» та «літературна мова». Одним із найпоширеніших різновидів загальнонаціональної мови є загальновживана (розмовна) мова — мова, що використовується для повсякденного спілкування в неофіційних життєвих ситуаціях. Залежно від обставин вона набуває більш побутового, діалектного чи більш літературного, професійного характеру. Розмовна мова активно послуговується діалектними та соціолектними елементами.

Якісно вищий рівень комунікації забезпечується літературною мовою. Формується вона на високому рівні культурного розвитку нації, вбираючи в себе все найбільш усталене, відшліфоване з усіх типів загальнонаціональної мови (розмовного, наукового, ділового тощо). Літературна мова — це мова літератури загалом, а не лише художніх текстів1. Тому її ще називають нормативною мовою, мовою-стандартом.

Художню мову лише частково можна вважати різновидом літературної мови. Метою літературної мови є передусім унормування комунікації (спілкування) в суспільстві, художньої мови — максимальна актуалізація висловлювання і створення художніх образів. Основна функція мови художньої літератури не інформативна чи комунікативна, а ейдологічна (образотворча), тобто художньо-інформативна.

1 Ткаченко А. О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): Підручник для гуманітаpіїв. — К.: Правда Ярославичів, 1997. — С. 212.

Крім того, «поетична мова не може бути названа різновидом літературної мови, тому що вона має у своєму розпорядженні всі форми цієї мови з точки зору лексики, синтаксису і т. д. — часто різні ступені її розвитку»1, тобто використовує весь арсенал загальнонаціональної мови, у т. ч. заборонені для літературної мови діалектні та просторічні пласти. Деякі художні твори написані діалектом (М. Черемшина) чи злодійським жаргоном (окремі тексти Ф. Війона). Художня мова має і власну лексику та фразеологію, яка вживається тільки в поетичних творах: у Шевченка — «братія моя», «сизокрилий», «луда», «линути», «благоденствіє», «думи», «на сторожі коло їх», «марно сльози трачу» та ін.

Водночас між літературною і художньою мовами є тісний взаємозв’язок. Адже в художній літературі саме літературна мова є тлом (фоном), на якому відбувається естетично вмотивоване, навмисне (свідоме) порушення норм літературної мови.

Загалом у діалектичному зв’язку літературної та художньої мов помітні два аспекти:

1) відхід письменником для вираження особистого, неповторного, власних міркувань, змалювання власної художньої дійсності від норм літературної мови (актуалізація, використання тропів, стилістичних фігур, звукопису, маркованої лексики тощо);

2) орієнтація під час написання твору на норми літературної мови (мова-стандарт), що особливо увиразнює оригінальність письма письменника.

Письменник може багато зробити для унормування загальновживаної мови за відсутності її норм: творення німецької літературної (унормованої) мови М. Лютером, чеської — Й. Добровським, словацької — Л. Штуром та А. Бернолаком, російської — О. Пушкіним тощо. Зачинателем унормування української мови став І. Котляревський, основоположником нової української літератури і сучасної української літературної мови є Т. Шевченко.

1 Ласло-Куцюк М. Питання української поетики. — С. 19.

Автоматизація й актуалізація в комунікації і образотворенні

Мовлення і рецепція відбуваються завдяки автоматизації та актуалізації, які використовуються у різних сферах і для різних цілей. Під час оволодіння мовою як засобом спілкування, обміну інформацією (наука, професійні сфери, побут) метою є досягнення максимальної автоматизації мовлення й автоматичного, безперешкодного сприймання, рецепції.

Автоматизація (грец. аutоmаtоs — самодіючий) — рівень володіння мовою, який забезпечує автоматичне, без обдумування, вживання окремих слів та виразів, а також автоматичне їх сприйняття й адекватне розуміння.

Вона є метою в оволодінні літературною (загальновживаною) мовою. Автоматизоване мовлення характеризується нормативністю на всіх рівнях мови, точністю понять і тверджень, використовує усталену термінологію. Термінологія і є результатом автоматизації (стерео- типізації), коли «кожне, навіть найновіше поняття має своє точне визначення»1.

У художній літературі важливо, щоб звичні слова і вирази набули здатності породжувати в уяві реципієнта художні образи, несли додаткову, ідейно-естетичну інформацію, викликали в нього певні емоції та почуття, настрої та роздуми. Тому метою художньої мови є максимальна актуалізація висловлювання, незвичного використання зображально-виражальних засобів художнього мовлення. Актуалізація постає в «обґрунтованих відступах» (Л. Щерба) від мовних нормативів, зумовлює смислове переінакшення мовних елементів у художньому тексті.

Актуалізація (лат. асtuаliз — дійсний, справжній) — деавтоматизація мовлення, надання звичним словам та виразам свіжості, новизни шляхом використання різних прийомів на різних рівнях мови (стилістичному, семантичному, синтаксичному, морфологічному, дериватологічному, акцентологічному, лексичному, фонетичному, позиційному, контекстуальному).

Якщо автоматизація робить мовні засоби механічними, актуалізація усуває механічний характер і сприяє свідомому вживанню мови. Вона є основним засобом до сягнення конотації, образотворення і перетворення ресурсів загальновживаної мови на художній текст.

1 Ласло-Куцюк М. Питання української поетики. — С. 30.

Конотація (лат. соn — разом і nоtаrе — відмічати, позначати) — додаткове до основного, денотативного, значення знака (слова, речення), що міститься в художньому тексті.

Явище конотації («прирощення смислу») є основою художнього мовлення, передусім тропів та фігур поетичного синтаксису. Прирощення Схмислу в нормативних виразах досягається тільки з допомогою додаткових слів, тоді як у художньому мовленні цього можна досягти через конотацію. Наприклад, у реченні «Я іду до лісу» зміст формується з допомогою лексичних і граматичних значень слів, що його формують, і для прирощення змісту необхідно додати ще якесь слово. Художнє речення «Іду я до лісу» містить ті самі слова, але воно інформативно багатше і пробуджує уяву, переносить реципієнта в іншу ситуацію, обіцяє продовження, розповідь про якусь подію, драматичну чи гумористичну, викликає почуття настороженості тощо. Прирощення смислу відбулося виключно завдяки конотації, яка виникла внаслідок застосування такого прийому актуалізації на синтаксичному рівні як інверсія (лат. іnversio — перегортання, перестановка) — відхилення від нормативного порядку слів. Перетворити нормативне речення «Я іду до лісу» на художнє, досягти конотації, щоб пробудити уяву реципієнта, можна й іншими способами: «Я — до лісу», «До лісу! До лісу!». При цьому не відчувається його структурна неповнота, відсутність певного члена речення, а спроба додати його семантично збіднила б речення. Наприклад, до слова «іти» можна дібрати понад 120 лексичних і контекстуальних синонімів, але жоден із них не виражає образно-значеннєвої суті того, що домислюється читачем у рядку Т. Шевченка: «Я — до школи, носити воду школярам...».

У художньому творі актуалізуються не всі компоненти мови, а лише деякі або лише один — відповідно до мети автора1. Однак за надмірного захоплення актуалізацією, характерного для деяких модерністських і постмодерних творів, наслідком є не художність, а формалізм, штучність, претензійність (книжки із «порожніми» сторінками, непов’язані між собою букви чи слова, надмірне цитування тощо).

1 Ласло-Куцюк М. Питання української поетики. — С. 32.

У кожному художньому творі одна сторона мови є більш актуалізованою, ніж інші, та утворює мовну домінанту, якій підпорядковуються всі інші мовні компоненти твору. «Інтонація, семантика, порядок слів, синтаксис можуть бути підпорядковані ритму або навпаки, ритм, інтонація, порядок слів, синтаксис підпорядковані семантиці. Але можливі й інші комбінації»1.

У художньому тексті гармонійно поєднуються автоматизм та актуалізація. Якщо для загальновживаної чи наукової мови характерне автоматичне мовлення із автологічним (у прямому значенні) вживанням слів, то художня література широко послуговується і металогічним (інакомовним, у переносному значенні, з використанням тропів) мовленням. Загалом у художньому тексті використовують автологічне і металогічне слововживання.

Рівні, прийоми актуалізації і образотворення

Перетворення виражально-зображальних ресурсів загальнонаціональної мови на художній текст, актуалізація звичних слів і виразів, набуття ними здатності викликати, творити в уяві реципієнта художні образи відбувається на різних рівнях мови. Як правило, розрізняють такі мовні рівні, прийоми актуалізації та образотворення:

1) семантичний рівень. Поетична семантика є переосмисленням значення слів, унаслідок чого виникають тропи — порівняння, епітет, метафора, метонімія, синекдоха, алегорія, іронія, гіпербола, перифраз, символ, синестезія, оксиморон та ін.;

2) синтаксичний рівень. Поетичний синтаксис — використання прийому ненормативного порядку слів у реченні (рядку), унаслідок чого виникають фігури поетичного синтаксису — інверсія, анафора, епіфора, кільце, паралелізм, градація, ампліфікація, еліпсис, асиндетон, полісиндетон, риторичні фігури (запитання, ствердження, звертання, вигуки), епістрофа, хіазм, анаколуф та ін.;

3) фонетичний рівень. Художній звукопис — використання ненормативного поєднання звуків, внаслідок чого виникають різні види фоніки — алітерація, асонанс, звуконаслідування, звукові повтори тощо; рима, види рим, звукописна і рекурентна функції рим; гармонія і дисгармонія; евфонія і какофонія;

4) акцентологічний рівень. Поетична акцентологія — ненормативне використання логічного, діалектного, професійного, жаргонного наголосу;

5) морфологічний рівень. Поетична морфологія — ненормативне використання категорій роду, особи, числа;

6) дериватологічний рівень. Поетична дериватологія — ненормативне словотворення (Л. Костенко: «Жінка — твоя, та я — твоїша»);

7) лексичний рівень. Поетична лексика — ноетизми, історизми, архаїзми, діалектизми, жаргонізми, вульгаризми, арготизми, професіоналізми, неологізми, авторські неологізми тощо;

8) графічний рівень. Поетична графіка й орфографія — авторське використання великої та малої літер, розділових знаків, творення тексту без розділових знаків, фігурні вірші, перенесення частини рядка («драбинка») тощо;

9) стилістичний рівень. Поетична стилістика — змішування стилів для досягнення художнього ефекту (Б. Стельмах: «Прошу звільнити мене з роботи, бо я дуже втомився»);

10) позиційний рівень. Розміщення слова в сильній позиції (на початку речення, під логічним наголосом, у кінці речення), штучне збільшення сильних позицій і пауз шляхом віршування (у кожному віршовому рядку стільки сильних позицій слова, як і в реченні; використання у кінці кожного віршового рядка паузи, як і в кінці речення);

11) контекстуальний рівень. Поетичний (художній) контекст — досягнення конотації автологічних слів, автоматизованих виразів та інтродукованих художніх і нехудожніх текстів шляхом включення їх у художню тканину (контекст) художнього твору (автологічні слова у вірші Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...»).

1 Ласло-Куцюк М. Питання української поетики. — С. 34—35.

Окреслені прийоми актуалізації та образотворення використовують автори нешаблонно, відповідно до специфіки їх власного твору.

Художнє мовлення

Основними різновидами художнього мовлення як практичного втілення художньої мови є вірш і проза.

Вірш — різновид художнього мовлення, максимально віддалений від загальновживаної мови, в основі якого — звуковий ритм; ритмічно організоване мовлення з метою посилення його виразності та емоційності.

Цим зумовлене часте його використання для відтворення переживань і настроїв, тобто в ліриці, однак необгрунтовано ототожнювати його із поезією. Це — різні феномени, вірш, як і проза, — вид літературного мовлення (у середньовіччі віршами писали навіть наукові трактати).

Поезія (грец. poiēsis — творчість) — вид літературно-художньої творчості, літературний жанр, який може бути реалізований у віршовій (переважно), прозовій формах.

Іноді поезією називають віршовані твори поета, нації чи епохи.

Проза (лат. prosa (oratio) — проста (мова)) — різновид художнього мовлення, максимально наближений до розмовної мови, основою якого є синтагматичний ритм; літературно-художній жанр, переважно епічних творів.

На цій підставі дехто дотепер вважає, що у повсякденному житті він користується «прозою». Однак попри подібність між прозовим (невіршовим) мовленням і розмовною мовою, вони не є ідентичними. Основна функція загальновживаної мови — комунікативна, прози — образотворча. Розмовляють люди загальновживаною розмовною мовою, а якщо хтось заговорив би прозою, це справило б таке приголомшливе враження, як і замогильний п’ятистопний ямб Васисуалія Лоханкіна (І. Ільфта Є. Петров, «Дванадцять стільців»), бо свідчило б про ненормальність психічного стану людини. Прозове мовлення має свою складну і внутрішньо закономірну структуру, яка принципово відрізняється від віршового ритму і загальновживаної мови, вимагаючи від автора не меншої майстерності, ніж вірш.

Різняться між собою проза і поезія. їх основною метою є витворення художніх образів, однак послуговуються вони при цьому специфічними засобами. Поезія (переважно віршована) ґрунтується на звукових, проза — на синтаксичних паралелізмах.

Тропи у прозі відіграють значно меншу роль, ніж у поезії. Для поетичного мовлення джерелом «художньої енергії» часто є взаємодія різноманітних тропів, для прозового характерна взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів. Важливе значення для прози має конфлікт, сюжет, характер обставин та персонажів, задіяних у творі.

На практиці іноді трапляється неточне розуміння і використання понять, які виражають характерні особливості поезії і прози, творів загалом чи їх конкретних елементів: прозовий — написаний прозою; прозаїзм — слово, мовний зворот, які поетично не актуалізовані, а тому випадають із художньої тканини твору, видаються неорганічними в художньому контексті; прозаїчність — приземленість, буденність вислову в літературному творі, яка контрастує з очікуваним пафосом твору; поетичний — належний до поезії; поетичність — а) ознака художнього мовлення, що має підвищену емоційність, образність, насиченість тропами, фігурами поетичного синтаксису та фонічну милозвучність; б) образ, опис, монолог у літературному творі, твори загалом (епічні, ліричні, драматичні, прозові чи віршовані), для яких характерні особливий ліризм, емоційна піднесеність, задушевність тощо.

Ліричні, епічні, драматичні твори можуть бути написані віршованою мовою і прозою (епічний роман у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай»). Хоча переважно епічні твори тяжіють до прозового вираження, ліричні, ліро-епічні — до віршованого.

Специфічним літературним явищем є ритмізована проза — особливо експресивна, емоційно напружена, лірично схвильована, поетично образна, наділена певною ритмічністю проза. Ритм — характерна ознака художнього (віршованого, прозового) мовлення. Ритм прози створюється відносно закономірним чергуванням однотипних або різних інтонаційно-смислових мовних одиниць — синтагм, певним розміщенням слів і слово сполучень у реченні, абзаці. Однак ліричні запитання, вигуки, повторення певних музичних прийомів мають у ритмізованій прозі емоційну природу. Саме емоційний зміст найчастіше підказує перехід до ритмізованої прози. Автор використовує її в особливо ліричних місцях епічного твору. Вдавалися до цього прийому М. Гоголь, М. Черемшина, В. Стефаник, А. Головко, Ю. Яновський, О. Довженко, О. Скляренко.

Написаний прозою переважно невеликий за розміром ліричний твір називають поезією в прозі (віршем у прозі)у хоч логічніше його звати лірикою в прозі, яку особливо розвивали модерністи, в українській літературі — Дніпрова Чайка («Морські малюнки»), М. Черемшина («Симфонія»), О. Кобилянська («Рожі»), В. Стефаник («Амбіції») та ін.

Неримованість, нерівномірна наголошеність є передумовами особливого сприйняття верлібру і вільного вірша. Верлібр (франц. verslibre — вільний вірш) — різновид вірша, ритмічна єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їхній інтонаційній подібності. Він не поділяється на стопи, рядки його мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташованих. У ньому немає рим, як правило, він не поділяється на строфи. Джерелом верлібру вважають фольклор, основоположником — американського поета Волта Вітмена (1819—1992). В українській літературі його використовували М. Вороний, Олександр Олесь, М. Семенко, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська, Р. Кудлик, В. Голобородько та ін. Верлібр став основним різновидом поетичного мовлення у постмодерній поезії.

Вільний (вольний) вірш — це вірш, який, на відміну від канонічних нормативів силабо-тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш фігурував у байках, що використовували невимушену бесіду, живі інтонації, різну довжину фраз, рядків. Згодом він поширився на інші віршовані твори.

Версифікація

Поетичне мовлення розгортається на основі закономірного повторення певних мовних елементів, які мають жанрову, культурно-історичну, навіть індивідуально-особистісну зумовленість. У цьому проявляються закономірності, особливості і мистецтво версифікації.

Версифікація (лат. versification, від versifico — складаю вірші) — мистецтво віршування, тобто вираження думок у формі вірша; традиційна для конкретної літератури система організації поетичного мовлення, побудована на цілеспрямованому і регулярному повторенні певних мовних елементів.

Вивченням версифікації займається віршознавство — теорія вірша. Вірш є художньо-мовленнєвою системою, організованою шляхом подвійного (мовного і ритмічного) кодування, унаслідок якого виникає віршовий рядок. Віршована мова характеризується своєрідною інтонацією й особливим темпом, пов’язаним з великою кількістю пауз. У зв’язку з цим значно підсилюються питома вага і змістове значення кожного слова в контексті вірша. Крім того, віршованій мові притаманна настанова на музичне звучання1, що зумовлює специфічну ритмомелодику вірша. Основними засобами організації вірша є ритм, стопа, розмір, рима, строфа (розрізняють ще астрофічний та різнострофічний вірші).

Система вірша охоплює: а) віршовий рядок, який вивчають ритміка і метрика; б) строфи, які вивчають строфіка і теорія рими.

Ритміка

Одним із найсуттєвіших чинників вірша, який по- своєму проявляє себе у різних системах віршування, є ритм. Вивчає цей феномен ритміка.

Ритміка — розділ віршознавства, що вивчає ритм; ритмічний лад

віршового твору (творів).

Ритм, ритмічність — закон мистецтва, зокрема літератури. Тлумачать ритм (грец. rhythmos — такт, розміреність, узгодженість) як закономірне чергування у часі подібних явищ, упорядкований рух. У літературі він має естетичне значення. Це організований, упорядкований рух, атрибутивна ознака художнього мовлення, «можливість знайти подібне в різному і різне в подібному» (Ю. Лотман).

1 Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів. — К.: Радянська школа, 1971. — С. 73.

У прозі ритм має синтагматичну природу чергування невеликих інтонаційно-смислових відрізків мовлення (синтагми, речення). У вірші ритм характеризується передусім звуковою — квантитативною (кількісною) і квалітативною (якісною) — природою (чергування наголошених та ненаголошених складів, стоп, пауз). Ритмізації віршового мовлення сприяють рими, співвіднесення рядків, строф. Тому на означення ритмічного звучання вірша вживається термін ритмомелодика — побудова одиниць мовлення за семантично-інтонаційними моделями.

Віршовий ритм постає завдяки динамічному поєднанню співмірних відрізків — віршів (віршових рядків — ще одне значення терміна «вірш»). Ритм може формуватися за рахунок довгих і коротких складів (античне віршування), їх кількості (силабічне віршування, силабіка), наголосів (тонічне віршування), чергування наголошеності і ненаголошеності (силаботонічне віршування). У поезії ритм створює враження «плавності» або «стрімкості», різну експресивність, широкий спектр переживань. У ритмі відображаються конкретно-історичні властивості (класична українська поезія відрізняється від античної чи давньоперської), особливості національного світосприйняття.

Ритм вірша у характерній для української літератури силаботонічній системі зумовлюється чергуванням наголошених і ненаголошених складів, довжиною віршового рядка (кількістю стоп), відсутністю або наявністю цезури (паузи) і видами клаузул (ритмічного закінчення рядка, починаючи з останнього наголошеного складу).

Метрика

Основні знання про віршові розміри, будову віршового мовлення, правила версифікації акумулює метрика.

Метрика (грец. mеtrikē, від mеtrоn — міра) — розділ віршознавства, об'єктами вивчення якого є просодія і теорія віршових розмірів.

Конструктивними елементами вірша є наголос і склад. Особливості наголосів, вимовляння довгих і коротких, наголошених і ненаголошених складів становлять предмет дослідження просодії (грец. рrоsоіdіа — наголос, приспів). Цей термін використовують і на позначення сукупності наголосу і складу.

Основними елементами метрики є стопа і метр.

Стопа — найкоротший відрізок віршового метра (розміру), сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним ритмічним акцентом (наголосом).

Залежно від кількості складів в українській силаботоніці найчастіше розрізняють двоскладові (ямб, хорей, пірихій, спондей), трискладові (дактиль, амфібрахій, анапест, бакхій, молос) та чотирискладові (пеон) стопи. Основною умовою структурування вірша є визначення його розміру (метра).

Метр (грец. mеtrоn — міра) — віршовий розмір; умовна схема вірша, побудована на чергуванні наголошених і ненаголошених складів.

У тонічній системі віршовий розмір характеризується кількістю наголосів; силабічній — кількістю складів; силаботонічній — кількістю стоп, їх характером та місцеположенням цезури (якщо вона є). Наприклад, вірш Л. Костенко «Сувид» написаний п’ятистопним ямбом із змінною цезурою після другої стопи:

Тут Сувид скрізь. // Він ходить по росі.

Учора він прикинувся сосною.

То коней напуває у Десні,

а то, як грім, // гуркоче за Десною.

Метр визначає принцип організації внутрішньої мови, є схемою ритму. Це поняття використовують на позначення сукупності всіх ознак вірша, якими він відрізняється від прози.

Строфіка

Кожен вірш складається зі строф, які мають внутрішню структуру, закономірності їх поєднання. Цією проблематикою переймається строфіка.

Строфіка — розділ віршознавства, який досліджує особливості, внутрішню структуру строфи, зв'язки Ті із віршовим розміром.

Цим терміном позначають строфічну будову певного твору, творів автора, стильової течії. Основною категорією строфіки є «строфа».

Строфа (грец. strophē — поворот, зміна) — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється в поетичному творі, об’єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римового ряду, відносна змістова завершеність тощо).

У силабо-тонічній системі розрізняють такі зумовлені структурою вірша види строф: одновірш (моновірш), двовірш (дистих), тривірш (терцина; трирядкова строфа у сонеті — терцет), чотиривірш (катрен), п’ятивірш (квінта), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев’ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін.

Строфи, формальні ознаки яких закріплено традицією, набули статусу літературного канону. їх називають канонізованими (за І. Качуровським), або твердими, строфічними формами. До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, станси, ріторнель, балада, танка, хокку (гай-ку), шлока, бейт та ін.

Поезії, які не поділяються на строфи, називають астрофічними (народні думи, Т. Шевченка «Поставлю хату і кімнату...» тощо). Поетичний твір, у якому поряд уживаються різні строфи, називається різнострофічним (поема Т. Шевченка «Гайдамаки»).

Теорія рими

Теорія рими є розділом віршознавства, об’єкт дослідження якого становить рима.

Рима — суголосся закінчень у суміжних і близькорозташованих словах.

Вони можуть бути на місці клаузул (зовнішня рима) або перебувати в середині віршового рядка (внутрішня рима). У білому вірші рими відсутні.

Основні функції рими — композиційна (організування строфи), евфонічна (забезпечення милозвучності), естетична, мнемотехнічна (сприяння запам’ятовуванню), магічна, інкантанційна (ритмоінтонаційна) і рекуренційна (здатність повертати читача, слухача до попереднього рядка, який завершується подібним співзвуччям, нагадувати в такий спосіб виражене в цьому рядку). Рекуренція (лат. recurrens — той, що повертається) допомагає долати лінійність мовлення і сприяє виникненню у свідомості реципієнта цілісної, об’ємної картини прочитаного чи прослуханого. Тому римі належить чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні.

Класифікують рими за багатьма критеріями:

1) місцем ритмічного акценту (наголосу) в суголосних словах — окситонні (чоловічі) і парокситонні (жіночі), дактилічні та гіпердактилічні рими;

2) якістю співзвуччя — багаті і бідні рими;

3) повнотою суголосся — точні і приблизні рими;

4) розташуванням у строфі — суміжні (парні), перехресні, кільцеві (охопні), тернарні, кватернарні рими.

І. Качуровський розрізняє ще такі різновиди рим: відкриті і закриті; нерівноскладові та різнонаголошені; омонімічні, тавтологічні і повторні1. Вирізняють також морфологічні рими — утворені від слів, що належать до однієї частини мови. Їх вважають банальними, бідними, тому сучасні поети уникають їх. Однак це не поширюється на метафоризовані рими, коли заримовують слова, що належать до однієї частини мови, вживаючи їх у переносному значенні. Їх вважають повноцінними, багатими.

Для визначення схеми римування однакові рими позначають однією і тією самою літерою:

Садок вишневий коло хати,

а

Хрущі над вишнями гудуть,

б

Плугатарі з плугами йдуть,

б

Співають ідучи дівчата,

а

А матері вечерять ждуть.

б

У цьому вірші римування відбувається за схемою аббаб.

Важливу роль у побудові вірша, організації ритму, рим відіграють паузи.

Пауза (грец. раusіs — припинення) — членування мовного потоку на окремі одиниці шляхом короткої перерви у мовленні; один із формантів ритму.

Паузи сприяють виокремленню в мовному потоці слів, синтагм (інтонаційно-смислових частин речення), речень, фраз, віршових рядків, строф, піввіршів (частин віршового рядка) тощо. Особлива роль пауз у віршах, у яких вони посилюють й увиразнюють емоційно напружене мовлення; полегшують рецепцію, даючи уяві можливість образотворення; сприяють осмисленню семантично насиченого, «густого» поетичного тексту. Паузи класифікують на смислові, логічно-інтонаційні та ритмічні (цезурні — у віршовому рядку на місці цезури; пунктуаційні — на місці розділових знаків; константні — у кінці кожного віршового рядка чи піввірша).

1 Качуровський І. Фоніка. — Мюнхен: УВУ, 1984. — С. 9—110.

Архітектоніка, сприйняття вірша значною мірою залежать від інтонації, якою передається його зміст, тональність, інформативна значущість тощо.

Інтонація (лат. іntоnаrе — голосно вимовляти) — ритмомелодійний лад мовлення, що залежить від підвищення чи пониження тону при вимові; тон, манера вимови, що виражає почуття, ставлення до предмета висловлювання.

У художньому творі вона виконує комунікативну, образотворчу, структурну, аксіологічну, смислотворчу функції. Тому інтонаційне трактування (декламаційна інтерпретація) твору потребує особливої уваги.

З інтонацією пов’язана інкантація — звукова, ритмічно-мелодійна організація, звучання рядка, вірша.

Способи використання виражальних, естетичних ресурсів мови, прийомів актуалізації та образотворення, домінуючі віршові форми тощо неоднакові у різних авторів художніх творів. Це надає своєрідності мові художніх текстів письменників, є критерієм виокремлення і впізнання їх. Вони формують ідіолект письменника — сукупність мовно-стильових особливостей, які характеризують художнє мовлення його творів.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.