Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Внутрішня форма (ейдологічна система) літературного твору
Літературний твір як естетично-інтенціональна система

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Одним із елементів чотирирівневої макроструктури літературного твору є його внутрішня форма (ейдологічна система). Її елементи — архітектоніка (якщо твір має складну мегаобразну структуру), композиція, макрообрази (персонажі, краєвиди, сцени, картини, образи споруд, тварин, явищ природи тощо) та мікрообрази (композити макрообразів, художні деталі мегаобразу).

Образна організація літературного твору представлена на рівні його архітектоніки та композиції.

Архітектоніка (грец. аrchіtеktоnіkē — будівельне мистецтво) — будова художнього твору як єдиного ейдологічного цілого; інтегральний взаємозв'язок основних його складників.

Утворюють її найзначніші елементи твору — мегаобрази. Крім них, елементами архітектоніки є глави, розділи, дії, частини тощо. Малоформатні твори (зокрема, ліричні), що ґрунтуються на одному мегаобразі, архітектоніки не мають.

Композиція (лат. соmроsіtiо — складання, створення) — побудова твору, доцільне поєднання всіх його образних компонентів (чинників внутрішньої форми) у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою змісту.

На відміну від архітектоніки, композицію мають усі без винятку художні твори. Її складовими можуть бути: сюжет, фабула, позасюжетні елементи, розміщення персонажів, предметна деталізація, варіювання способів оповіді тощо. Для зрозуміння своєрідності композиції твору важливо виділити композиційну домінанту (композиційний фактор) — центральний персонаж, основний конфлікт, місце дії, від яких прямо чи опосередковано залежать усі інші компоненти.

Елементи композиції поділяються на позатексту- альні (надтекстуальні) і текстуальні.

Позатекстуальні елементи композиції

Часто художній текст супроводжується додатковими елементами, які суттєво впливають на сприйняття твору, оскільки імпліцитно пов’язані з його змістом і сенсом. Вони завжди графічно відмежовані від основного тексту. Такими позатекстуальними (іноді їх називають надтекстуальними) елементами літературного твору є:

а) заголовок — назва твору або його частини, що передує тексту, має власну поетику і перегукується із темою чи ідеєю твору. Багато поетичних творів не мають заголовка, тому для їхнього визначення користуються першим рядком вірша. Наявність чи відсутність заголовка завжди вмотивовані характером, поетикою вірша, способом розгортання образної системи, специфікою його компонування тощо;

б) присвята (посвята, дедикація) — короткий запис автора із вказівкою на особу чи подію, якій присвячено твір. Іноді присвята може міститися в тексті твору;

в) епіграф (мотто) (грец. epigraphē — напис) — розміщена перед текстом цитата з відомого тексту, афористичний вислів, прислів’я чи приказка, які є ключем до сенсу твору;

г) пролог (грец. рrо — передмова і logos — слово) — ключ до задуму твору; вступна частина, у якій коротко викладено розгорнуті далі події або зображено одну подію, яка проливає світло на основну дію, розкриває першопричини подальших колізій. В окремих творах (поема «Мойсей» І. Франка) пролог мотивує ідейно-тематичний задум автора, мету твору, але поєднується з ним не на текстуальному, сюжетному чи змістовому, а виключно на смисловому рівні;

ґ) епілог (грец. ері — після і logos — слово) — ключ до значення твору; заключна частина твору, у якій ідеться про те, що сталося з персонажами через певний, іноді тривалий час після розв’язки. Відтінює домінанту в характерах, дає нову інформацію, авторську оцінку зображуваної моделі життя тощо;

д) передмова — вступна стаття автора, упорядника чи літературознавця, покликана підготувати читача до сприйняття твору, зорієнтувати його у змісті;

е) післямова — заключна стаття автора чи упорядника з узагальненням і коментарем висловленого у творі;

є) супліка — звернення автора до читачів, видавця тощо з проханнями чи поясненнями.

Наявність позатекстуальних елементів композиції загалом є необов’язковою. Автор використовує їх довільно, відповідно до художніх завдань твору.

Текстуальні елементи композиції

Основний текст складається із трьох груп текстуальних елементів композиції — позасюжетних, сюжетних елементів та образів персонажів.

Позасюжетні елементи композиції. Ними є портрети, характеристики, описи, краєвиди (сільські, урбаністичні, мариністичні, космічні), інтер’єри (внутрішній вигляд приміщень), екстер’єри (зовнішній вигляд тварин, споруд), сцени (побутові, батальні тощо), картини, монологи, діалоги, полілоги, внутрішні монологи, ліричні відступи, авторські відступи, вставні епізоди, вставні новели та ін.

Сюжетні елементи композиції. Одним із найпродуктивніших композиційних чинників є сюжет (франц. sujet — тема, предмет) — подія, система подій, покладені в основу епічних, драматичних, ліро-епічних творів; спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух характерів у неповторному художньому світі, часі та просторі.

Оскільки сюжет постає як певна послідовність чергування подій і ситуацій, динаміки надає йому конфлікт (лат. conflictus — зіткнення) — зіткнення, боротьба протилежних поглядів, інтересів, що творять основу сюжету літературного твору.

Залежно від динаміки зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв’язання конфлікту (етапів його розвитку) виокремлюють елементи сюжету, кожен з яких виконує специфічну функцію у творі. Систему сюжетних елементів композиції утворюють:

а) експозиція (лат. expositio — виклад) — вихідна частина сюжету художнього твору, у якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав’язку. Як правило, у ній читач знайомиться з головними учасниками майбутніх подій, середовищем, часом і місцем дії. Експозиція може бути прямою (передує зав’язці), затриманою (подається після зав’язки окремими деталями впродовж усього тексту) і зворотною (наприкінці твору);

б) зав’язка — епізод чи декілька епізодів, з яких починається дія твору; початок конфлікту, перше безпосереднє зіткнення сил, що дає поштовх наступному розвитку подій. Саме зав’язка виявляє основні сили, що конфліктують, причини їх зіткнення, протилежність поглядів, інтересів, устремлінь. Кожна макрочастина художнього твору (глава, частина, дія тощо) може мати свою зав’язку, підпорядковану основній;

в) перипетія (грец. peripeteia — несподівана подія) — раптова, несподівана переміна у перебігу подій і в долі персонажа, спричинена певним випадком. Зіткнення протилежних подій поглиблюється у розвитку дії.

Основну частину сюжету, що змальовує загострення конфлікту, який охоплює головних і другорядних дійових осіб, називають сюжетним коліном. У розвитку конфлікту найяскравіше виявляються риси характерів персонажів, їхнє світорозуміння й життєва позиція. Рушієм перипетій найчастіше є інтрига (лат. іntrісаrе — заплутувати, збивати з пантелику) — складне, заплутане розгортання подій з метою зображення гострої боротьби між персонажами, досягнення особливого напруження дії, зацікавлення читачів.

Для уповільнення або затримання розгортання дії використовують ретардацію (лат. rеtаrdаtіо — затримка, уповільнення) — штучне гальмування розвитку сюжетної дії, що набула значного загострення. Досягають цього позасюжетними елементами композиції: ліричними, авторськими відступами, літературно-філософськими, публіцистичними роздумами, історичними сценами, екскурсами в минуле, статичними описами (розгорнутий пейзаж, інтер’єр, портрет, авторські характеристики), передісторіями та спогадами героїв, вставними епізодами (новели, сни, листи тощо), повторами однорідних епізодів з поступовим підсиленням і т. д.;

г) кульмінація (лат. сulmеn — вершина) — найдраматичніша точка твору, момент найвищого піднесення, напруження, розвитку конфлікту, вирішального зіткнення характерів, мить перелому в сюжеті, з якої починається розв’язка. Це — найскладніше випробування для персонажів, котре визначає їхнє майбутнє. У деяких творах кульмінацій може бути кілька;

ґ) розв’язка — вирішення конфлікту, показ його наслідків, остаточне визначення долі персонажів. Як правило, подається вона в кінці твору, хоча за задумом автора може бути і на початку (новела В. Стефаника «Новина»).

Кожен елемент сюжету часто несе певне змістове навантаження: експозиція дає змогу визначити тему твору; зав’язка — його проблематику; розвиток дії розгортає тему, формулює ідею і розкриває авторське ставлення до зображуваного; кульмінація ще раз, більш узагальнено ставить проблему; розв’язка підпорядковується розкриттю концепта твору1.

1 Задорожна С. В., Бернадська Н. І. Українська література (запитання і відповіді). — К.: Феміна,1996. — С. 177.

Переставлення елементів сюжету чи відсутність одного з них має важливе змістове навантаження і залежить від задуму автора, логіки побудови твору.

Сюжет е стрижневим формотворчим елементом епічних і драматичних творів. У ліричних творах сюжет в його епічному чи драматичному трактуванні відсутній, а формо-змістова єдність структурних елементів у них компенсується наявністю мотиву, лейтмотиву, ліричного сюжету, настрою, пафосу тощо. Неможливо переказати сюжет ліричного твору. Під час читання його передусім вчувається голос ліричного героя, відкривається його внутрішній, духовний світ, постають не зовнішні, а внутрішні, суб’єктивні «події». Складовими ліричного сюжету є психічні процеси: переживання, почуття, думки ліричного героя, який чутливо реагує на те, що відбувається у навколишній дійсності. У ліро-епічних творах роль сюжету є допоміжною, оскільки основне у них — не дія, а переживання й оцінка.

Із сюжетом співвідноситься фабула (лат. fabula — байка, переказ) — схема сюжету, що визначає композиційну послідовність подій у часі та просторі; оповідь про різні аспекти подій без уваги до їх деталей. Іноді сюжет і фабулу не розрізняють: сюжет — це авторське розташування зображуваних подій, фабула — їх хронологічна, природна послідовність. Вона сприймається як послідовність подій, що могли б відбуватися насправді. Іноді автор твору, підпорядковуючись певним ідейно-художнім завданням, відходить від хронологічного (фабульного) розгортання подій (роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Сюжет переказати неможливо (його можна лише дослівно повторити), а фабулу переказати легко. Вона постає лише в переказі, під час розповіді прочитаного.

Недопустиме й ототожнення змісту твору з його сюжетом: сюжет — це формально-композиційний елемент, який характеризує естетичний аспект епічних і драматичних творів на субрівні їхньої внутрішньої форми; зміст — субрівень, що характеризує інтенціональний (змістово-смисловий) аспект твору.

Образи персонажів. Вони належать до найважливіших компонентів ейдологічної системи художнього твору.

Персонаж (лат. persona — особа) — постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи (текстуального чи вербального суб'єкта) кожного літературного жанру.

Персонаж переважно наділений яскравим характером, окреслений зв’язками із соціальним, національним, історичним контекстом. До цієї категорії також зараховують олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, особин тваринного світу в казках, байках, притчах, фантастичних творах тощо. У ліриці персонажа називають ліричним героєм або ліричним суб’єктом.

У масштабних творах фігурує система персонажів, яка постає внаслідок їх групування, здійсненого на основі взаємин між дійовими особами. Образи-персонажі в сюжетному творі, особливо масштабному, виступають не ізольовано, а в різноманітних, часто складних зв’язках. Групують персонажів за різними ознаками (принципами): політичними, національними, соціальними, віковими, родинними зв’язками, сусідством, психічними і психографічними (стиль життя) характеристиками тощо. Найтиповішим є поділ персонажів на: позитивних (втілення певних чеснот) — героїв; негативних (втілення певних вад) — антигероїв; амбівалентних (поєднують позитивні та негативні риси). Розрізняють також головних і другорядних персонажів. Персонажів, які фігурують тільки в окремих епізодах твору, називають епізодичними.

Кількість персонажів зумовлена необхідністю висвітлення проблематики, розкриття теми, вираження ідеї твору. Серед них немає «зайвих», а тому мотивація появи кожного з них та їхня функція у творі обов’язково мають бути з’ясовані й враховані у процесі аналізу твору.

Під час творення образу персонажа письменник органічно поєднує в ньому індивідуальні й типові риси, використовуючи можливості типізації (створення образів, у яких окреме стає виразом загального) та індивідуалізації (надання образам своєрідних, неповторних рис).

Загальним в образі персонажа є передусім усе загальнопоширене, притаманне групі подібних за певним критерієм (національним, соціальним, психічним, моральним тощо) осіб. Тому загальне є одним із складових типового. Індивідуальне походить від вроджених людських особливостей, набутих неповторних якостей, переплетіння вродженого, набутого та ситуативного. Основними засобами індивідуалізації персонажа є портрет, пряма й опосередкована характеристики, середовище побутування, вчинки, мовлення, культурний світ, ставлення до когось або чогось та ін. Визначальними в характеристиці персонажа є його вчинки.

Характеристика внутрішньої форми поетичної збірки, поеми в частинах, роману, роману в новелах, дилогії, трилогії, тетралогії тощо і творів із скритою структурованістю на мегаобразному рівні вимагає чіткого розрізнення в них архітектоніки (їх членування на мегаобразному рівні) і композиції (компонування текстуальних та позатекстуальних, сюжетних і позасюжетних елементів у єдине ціле — художній твір).

Загалом зовнішня (художня мова, художнє мовлення) і внутрішня (ейдологічна система) форми є способом буття змістоформи літературного твору.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.